Work Text:
“Через негоду рейс переноситься” – світилось на екрані мого айфона. Не дивно, враховуючи, як сніжило з самого ранку. Проте якась частинка мене до цього моменту сподівалася, що до мого вильоту розпогодиться і вже вранці я буду вдома, знову в оточенні ескізів, зразків тканини для майбутньої колекції та паперів про розлучення.
Перша гра команди Ден, на яку я, власне, і прилетіла, пройшла позавчора, і я могла би вже давно повернутись, та подрузі потрібна була підтримка, а мені – ковток повітря і пара додаткових вихідних подалі від дому. Початок сезону – не настільки стресова подія, та цьогоріч його чомусь відкрили на два місяці раніше. Втім, дівчата впорались і вибороли першу перемогу.
Я ледве змогла забронювати готель неподалік від аеропорту, спіймати таксі, і тепер ми насилу повзли крізь снігопад. Підвіска-зірочка на телефоні, яку я зазвичай кручу в руках, аби заспокоїтись, під моїм натиском тріснула навпіл, лишивши на долоні мілку подряпину. Тихо гримнувши, я відірвала її і заховала в кишеню. Нічого, куплю іншу. Не знаю, чого так нервую в дорозі, навіть коли поспішати нема куди.
Права долоня за звичкою потягнулась до безіменного пальця лівої, на якому більше не було обручки. Офіційно я все ще заміжня, та яка різниця? Хто б міг подумати, що нудний, але непоганий хлопець з Ліги Плюща, якого схвалили батьки, виявиться не тим, із ким я дійсно захочу провести все життя? Чи, щонайменш, охоче вдаватиму, ніби так і є. В цьому нічого складного.
Коннор Меллі, син татового університетського приятеля і єдиний спадкоємець (всі ці мужики чомусь ігнорують його молодшу сестру) – високий, не потворний, не дурний і такий, за якого не соромно перед родичами, друзями сім’ї та партнерами по бізнесу. Здавалося б, що могло піти не так? Принаймні, я була впевнена, що даватиму собі раду до кінця своїх днів. Або, що було би трохи приємніше, його днів.
В готелі було людно й гамірно, і за мною встигла зібратись чимала черга. Хтось гучно розмовляв по телефону, хтось заспокоював дитину, двоє адміністраторів намагались одночасно впоратись із потоком нових мешканців. На щастя, я встигла першою і вже тримала в руках ключ від номера. Повз мене пробігла молода покоївка і, врізавшись в чиюсь валізу, залишену якогось чорта посеред холу, впала і розпласталась на плитці, вкритій свіжими брудними калюжами.
Я простягла бідолашній дівчинці руку, допомагаючи підвестись. Вона тихо подякувала і зникла в коридорі, а мого плеча раптом торкнулась чиясь долоня. Ну а це ще якого хріна? Я різко озирнулась, пальці вже стислися в кулак. Та побачивши знайоме обличчя, я застигла і лише кліпнула.
– Кевіне.
За п’ять чи шість років він майже не змінився, тільки трохи схуд і став інакше зачісувати волосся. А так – та сама білосніжна усмішка, призначена перш за все для преси, та сама пряма постава і зухвалий, але втомлений погляд. Те саме татуювання ферзя на вилиці; пам’ятаю, як мене тішило, коли він нарешті перекрив ним своє тавро. Після того він ніби ожив, перестав бути суцільним клубком з роздратування та претензій до нас і до самого себе, і, здається, згадав, що взагалі-то любить ексі. І себе в грі.
– Елісон, – він окинув мене здивованим поглядом, ніби не сам щойно смикнув за плече, ледь не отримавши в щелепу. – Ти як тут?..
– І тобі привіт. Приїхала подивитись на дівчат Ден. Мала вилітати за п’ять годин, але сам бачиш, – я кисло всміхнулась і кивнула в бік вікна, де лютувала завірюха. – А ти?
– Батько теж прилетів на гру, але вранці поїхав.
Вперше за довгий вечір мені захотілося всміхнутись: Кевін нарешті став називати тренера батьком. Не те щоб мене хвилювали їхні сімейні стосунки, та Ваймак на це заслуговував.
– То як тренер?
– Нормально. – коротко відказав він, блиснувши очима. За мить його губи здригнулись; напевно, хотів сказати ще щось, та передумав і глянув на ключ у мене в руках. – То ми ще й сусіди.
В номері я скинула пальто просто на підлогу і втомлено опустилась поряд. Згадала, що у валізі лежить пара пляшок вина, які подарувала Ден. Люблю її за те, що завжди вгадує з подарунками.
На телефоні блимнуло сповіщення – помічниця надіслала мені принт для футболки з нової колекції. Я збільшила фото, наскільки це було можливо, і пошкодувала, що не взяла ноутбук.
“Сяй попри все”, викладене глітером. Я посміхнулась. Мама подарувала мені срібний медальйон з цією фразою на десятий день народження, і на довгі роки це стало нашим з нею… Не знаю, гаслом? Я писала його блискучими чорнилами в усіх блокнотах, назвала так свій номер на шкільному конкурсі краси, і навіть думала про татуювання, коли мені було шістнадцять. Щоправда, ідею сяяти попри все з ключкою на корті мої батьки не оцінили. Це м’яко кажучи.
Можливо, якби наш перший сезон з Лисами був бодай трохи вдалим, вони би швидше перестали сердитись… А так – скандал, заблокований рахунок і майже повний ігнор на декілька років, якщо не рахувати обмін сухими привітаннями на Різдво та дні народження. Навіть низка перемог, які ми одну за одною вирвали у найсильніших команд округу, не змусила їх передумати.
Помиритись вдалося лише тоді, коли я, вщент вигорівши від великого спорту та уваги відбитих на всю голову фанатів Круків, сказала на одному з інтерв’ю, що після випуску планую працювати за фахом – в сфері моди та дизайну. Ні те, що я з самого початку націлилась на масмаркет і першим ділом випустила колекцію спортивного одягу для дівчат із різними фігурами, ні те, що люблю запрошувати знятися в рекламі професійних гравчинь ексі, не змусило тата знову викреслити мене з заповіту. Напевно, це і є компроміс.
Хай там як, та схоже, тепер мамина улюблена фраза – “Елі, люба, двадцять сім – це вже майже тридцять”. Здається, це було перше, що вона сказала мені в новому році після привітань. І нічого, що двадцять сім мені виповниться тільки влітку.
Майже тридцять. Чудовий вік, щоби продовжувати будувати кар’єру. Нормальний, аби трохи змінити вектор і задуматись про високу моду. Не ідеальний, але ще припустимий – щоб народити дитину і потім не мати вигляд старої бабці на її випускних фото. І абсолютно жахливий, щоб розлучитись, взяти паузу від будь-яких стосунків (нечувано!) і починати все з нуля, змушуючи батьків панікувати через можливість так і не побачити онуків.
Ви знали, що не обов’язково залетіти в п’ятнадцять або почати вживати крек, щоб у матері з батьком волосся дибки ставало при думці про ваше майбутнє?
Та це все геть неважливо. Зараз мало значення лише те, що напис вийшов непогано, але мені треба побачити ще кілька варіантів з різними шрифтами. Телефон в моїх руках жалібно пискнув, індикатор заряду блимнув червоним і екран загас. В нуль. Ну звісно, саме зараз. Вилаявшись, я полізла в сумку по зарядне, заклеєне пластиром, під яким усе одно розходилась глибока тріщина, що оголювала мідний дріт. Обережно, намагаючись не доламати те, що і так ледве дихало, я взяла двома пальцями штекер, та коли вставила його в телефон, дріт так і залишився в моїй руці.
Трясця.
Звичайно ж, на рецепції не знайшлося жодної зайвої зарядки для айфона. Тож, повернувшись на свій поверх, я сміливо підійшла до дверей сусіднього номеру і гучно постукала, перш ніж встигну передумати. За кілька секунд з-за дверей визирнув Кевін, одягнений в домашнє сіре худі та піжамні штани, незадоволений, ніби його витягли з теплого ліжка серед ночі, хоча година ще не пізня. Я стримала посмішку. Не пам’ятаю, щоб Дей колись лягав до опівночі.
– Ти щось хотіла?
– Маєш зарядку?
– Четвертий?
– Ага. 4S.
Він відійшов убік, пропускаючи мене.
– Заходь.
Увійшовши, я роззирнулась. Такий самий номер, як у мене, тільки картина на стіні інша: замість натюрморту з лимонами – якісь переплетені лінії різних відтінків зеленого. Охайно складені речі, розкрита книга на ліжку. Почата пляшка кока-коли зеро на столику. Здається, я завадила тихому спокійному вечору.
Кевін простяг мені кабель, перемотаний в декількох місцях скотчем, точно такий самий страшний та потрісканий, як був у мене. Правду кажучи, я тішуся кожен раз, як бачу у когось потаскану життям зарядку від айфона. Значить, проблема все-таки не в мені та моїй звичці кидати свою як попало.
Я усміхнулась йому.
– Вони довго не живуть, правда?
– Гм? – він насупився.
– Ці зарядки. Моя щойно розвалилась у мене в руках.
Здається, на мить я бачу тінь полегшення на його обличчі, і він повертає мені посмішку:
– А, так. Цій лише місяць.
Нарешті мій телефон ожив. Схилившись над розеткою, я хутко набрала повідомлення своїй помічниці, як тут пролунав дзвінок.
– Вибач. Адвокат.
– З розлучень?
– Звідки ти?.. А. – коротко кивнула я. – Ну так.
Я не така вже й знаменитість, але раз на кілька місяців моє ім’я ні-ні та й з’явиться в статті якогось інтернет-видання. Зазвичай це один-два абзаци, присвячені новій колекції (обов’язково з приміткою “колишня зірка ексі”), або пара речень про мої благодійні проєкти – чим менш скандальна і брудна новина, тим менше тексту. Але остання стаття, яка розлетілася соцмережами позавчора, мала гучний заголовок “Зіркові пари, що розпались у новому році”. Напевно, початок дві тисячі дванадцятого виявився геть небагатим на гучні розриви, якщо вже нас із Коннором записали в зірки.
– Тримайся. Розлучення – неприємна річ, – він кривиться, і я розумію, чому. Його розрив з Мулдані свого часу обговорювали з кожної праски, а в ЗМІ з’являлись нові й нові брудні плітки.
Я знизала плечима.
– Ми розходимось мирно. Адвокат просто узгоджує деякі деталі.
Хотілося скинути виклик, та я все-таки відповіла, а закінчивши розмову, зустріла погляд Дея, якого ніколи ще не бачила.
– Якось сумно займатись цими питаннями чотирнадцятого лютого, ні?
А це ще що за меланхолійний настрій? Я м’яко поглянула на нього.
– Та ну, не знаю. Хоча так, це ж може бути останній день закоханих для цієї планети, – гмикнула я і наштовхнулась на його холодний погляд. От мудло, навіть не посміхнувся. Як на людину, яка колись щоденно слухала всі можливі й неможливі жарти Нікі, він щось надто вибагливий до гумору. – Що? Про мій невдалий шлюб читаєш в інтернеті, а про кінець світу ні?
– Та це ж дурня. Як гороскопи, – пирхає він і я миттю згадую, чому за час, що ми були співкомандниками, мені так часто хотілося його прибити.
Телефон заряджався геть повільно, ледве до п’яти відсотків. Стирчати отак посеред чужого номера над розеткою не хотілось.
– А взагалі-то, я збиралась випити. У них тут бар працює допізна. Складеш компанію?
Кевін розгублено барабанить пальцями по стільниці.
– Чи ти зав’язав?
– Можна й так сказати. Тільки пиво або вино, і не частіше, ніж раз на тиждень.
Якби це був хто-небудь інший, я б неодмінно сказала, що так не працює, і залежність усе одно залишається залежністю, але у випадку Дея це вже неабиякий результат.
– Але я не про те. Я не проти кількох келихів, от тільки… Краще в номері. Не подумай, що я збираюсь чіплятись абощо.
– Кевіне, – я похитала головою, – ми чотири роки жили в одному гуртожитку і грали в одній команді. По-перше, я довіряю тобі достатньо, щоб не боятися залишитись із тобою сам на сам. По-друге, попри всі твої недоліки, ти скоріше джентльмен, аніж ні. По-третє, це ж логічно: ти у нас досі зірка й не хочеш, аби зранку весь інтернет пліткував про тебе, нещодавно розлученого, в барі готелю з колишньою співкомандницею на день закоханих.
– Так і є, – він розвів руками і, здається, трохи пожвавішав. – Тільки не розумію, про які такі мої недоліки мова.
Я коротко, по-доброму засміялась. Гаразд, такого Кевіна я теж знала, він заходив до нас після вдалих ігор, і як виявилося, вмів посміхатись не тільки репортерам.
– Червоне чи біле?
– Байдуже. Аби сухе.
– Чудово.
Невдовзі я повернулась із пляшкою білого, і напруга, яка ще витала в повітрі, остаточно розвіялась десь після другого келиха. Ми майже не говорили про розлучення: моє було до нудоти банальним, а його, здається, ще занадто болючим – принаймні, судячи з того, що про них з колишньою досі не припинили писати. На щастя, лишався спорт.
– Як тобі гра? – запитав він, роздивляючись свій напівпорожній келих.
– Гарна. І у Ден чудові дівчата.
Восени вона описувала мені новеньких як диких кішок, ладних видряпати очі одна одній, та тепер на корті вони виглядали доволі злагодженою командою.
– Взагалі-то, там і декілька хлопців є.
– Ага, – кивнула я. – То й що?
– То й те… – він раптом затнувся, – Вони теж непогані.
– До речі, чому вони розпочали сезон аж в лютому? Це ж маячня якась.
– Я гадки не маю, і батько теж, – Кевін знизав плечима. – Цей рік загалом дивний. Хоча й минулий…
Його перервав дзвінок мого телефону. Глянувши на дисплей, я роздратовано підібгала губи, та все ж підняла слухавку.
– Конноре.
– Я надіслав тобі документи вчора вранці, – роздратовано протягнув він, як завжди, не привітавшись, – ти подивилась?
– Ні, я не мала часу, ти ж знаєш.
– Це терміново, – він процідив невдоволено. – І я знаю, що ти взяла вихідні й лишила ноутбук в офісі, але відкрити документ можна й на телефоні. А прочитати в літаку.
– Ти що, телефонував Емілі?
Прекрасно. Тепер я маю озвучити своїй помічниці, що мій майже колишній чоловік більше не повинен мати доступу до мого розкладу і комп’ютера. Ніби це, бляха, не очевидно.
– Я витрачаю на все це більше часу, ніж мав би, і мені його ніхто не компенсує. Просто не зволікай із цим. Будь ласка, – з натиском промовив він. Я закотила очі.
– Бувай, Конноре.
Відклавши телефон вбік, я навіть не дивилась на Кевіна, натомість одним ковтком допила своє вино і роззирнулась у пошуках пляшки і зітхула.
– Це всі чоловіки під час розлучення такі бісячі, Кевіне?
– Не знаю, ніколи не був одружений з чоловіком, – весело гмикнув він. – А якщо ти питаєш, чи я був таким бісячим, то не знаю. Можливо, ще гіршим. Це треба питати в Теї, дати тобі номер?
– Не хочу я запитувати нічого в Теї, – гримнула я. Чорт знає, хто і як виховував цю жінку, але навіть на фоні решти своєї команди вона була напрочуд неприємною. І, здається,з якоїсь лише їй відомої причини вирішила, що всі, хто не мав відношення до Круків, загалом не вважаються за людей. Хоча я вважаю, що з таким обличчям треба мати янгольський характер, щоб тебе хоч якось можна було терпіти. І ні, мені за це не соромно.
Я нарешті підвела очі на Кевіна. Його погляд, теплий і сміхотливий, блукав від мого обличчя до лівої руки: я й не помітила, як знов навпомацки шукала обручку на безіменному.
– Я теж довго не міг звикнути, що її там немає, – тихо промовив він.
– Та можу я звикнути, не вигадуй, – я сердито зиркнула на нього і, певно, занадто різко перехилила пляшку над його келихом. Мить – і келих полетів униз; вцілів, але під ним на світлому ковроліні вже розповзалась велика пляма. – Бляха.
– Добре, що не червоне, – добродушно, що було йому геть не притаманне, хихикнув Дей. Раптом він подався ближче його долоня м’яко стиснула мою. – Агов, не сердься ти так.
– Хто сердиться? Я в порядку, – випалила я і лише за декілька секунд згадала, що не так із цими словами. В пам’яті сплив Джостен, який незграбно поправляє закривавлену пов’язку на понівеченій руці, поки під оком набуває кольору свіжий синець, і незворушно повторює своє улюблене “я в порядку”. Не стримавшись, я пирхнула зі сміху. Кевін, явно зрозумівши, теж широко посміхнувся, і навколо очей у нього виступили тоненькі промінці зморшок. Ніколи не думала, що вони можуть комусь личити, але Дей був з тих гівнюків, яким, здається, пасує все.
Його пальці поволі торкнулись моєї щоки. Він обережно прибрав волосся мені за вухо і ледь помітно схилив голову вбік, ніби запитуючи. Не знаю, чому, але мені не хотілося його відштовхнути чи відсахнутися самій. Лише нахилитись назустріч. Від нього пахло сандалом, хвоєю і чимось схожим на горобину, і я примружилась, насолоджуючись цим запахом і несподіваним ласкавим дотиком.
Його тихий голос змусив мене розплющити очі.
– Ти не…
– Ні, – так само пошепки відповіла я і насупилась, коли він в одну мить мовчки відсторонився. – Ти чого?!
Кевін спантеличено кліпнув.
– Ти ж сама сказала “Ні”.
О господи.
– Я мала на увазі “ні, я не проти”, – настільки терпляче, наскільки могла, пояснила я. – Ну тобто так.
– А. – він кліпнув знову, а тоді нахилився і торкнувся моїх губ своїми, затягуючи в глибокий поцілунок.
Це тривало довше, ніж я очікувала, і було набагато ніжніше, ніж можна уявити, знаючи Кевіна. Він торкався м’якими вустами повільно, дражнячи, поки його руки міцно, але лагідно тримали мене за плечі. Я обійняла його у відповідь, відчуваючи навіть крізь худі тверді м’язи спини. Та перш ніж моя долоня встигла би ковзнути під тканину, щоб відчути тепло його шкіри, я відсторонилась.
– Я піду, – прошепотіла я йому в губи, коротко цілуючи наостанок, і він відпустив мене.
Гадки не маю, що треба ще казати в таких ситуаціях. “Дякую за вечір”? “Вибач за ковролін”? “З днем закоханих, хоч це й не про нас”?
– На добраніч, – кивнув Кевін, не без задоволення роздивляючись моє обличчя.
– На добраніч, – я незворушна кивнула.
– І… Елісон, телефон, – він підвівся, тримаючи в руці мій айфон разом зі своєю зарядкою.
– Дякую.
Я всміхнулась і обережно скрутила потрісканий кабель. Негарно буде залишити його собі. Може, варто вибратись на ще одну гру в цьому сезоні.