Work Text:
— Земля — це те ще помийне відро у космосі.
Вони сиділи на даху майстерні Мешка. Звідси краще за все було видно наскільки багато пережила та продовжувала страждати бідна планета. Хоч люди і намагалися її реанімувати, полегшити існування, вона задихалася у клубах диму, вихлопів та домішків, що розлилися з підпільних фабрик.
Единою красою серед цього туману було небо. Багряний спалах, через новий хімічний елемент у складі повітря, на якому завжди мерехтять зорі.
— Тоді чому ти тут залишаєшся? — Редмонд подивився на профиль Мешко у смарагдовому світлі туману. Той мовчав, не відводячи очей від неба. Тримав між пальців електронну цигарку твайкс з капсулою блакитного кольору. Затягнувся, випустив густий струмінь блакитного диму, шморгнув носом.
— Бо я більше ніде не потрібен. Звідти, куди хотів, за шкірку викинули додому до хати, — в його голосі не було суму. Наче він змирився, що звідси йому не втекти. Це його клітка, яку він любить і ненавидить одночасно.
— Я завжди хотів втекти звідси. Ну ти подиви — тут дихати неможливо, про яке життя йде мова?
— Тут справді тхне, але є якась чарівність у цьому задимленні.
— Не романтизуй задуху від вихлопів, — буркнув Мешко, видихаючи вслід кільце диму, яке пролетіло перед носом Редмонда.
— Стривай, — затявся Редмонд, та похлопав себе по кишеням плащу. — Ти що, вкрав мою капсулу для твайксу?
— А я думав вже не помітиш, — вдоволено гмикнув у вуса Мешко. — Ну не дивись як ображений цуцик, я поділюся. Якщо хочешь.
Редмонд на мить замислився.
— Хочу-
Хитра посмішка засяяла на обличчі Мешка. Він сів навпроти Редмонда і, дивлячись прямо в очі, зробив затяжку. Поклав руку на потилицю Редмонда, занурюючи руку в рукавичці в скуйовджене пшеничне волосся, і різко притягнув його до себе. Редмонд від несподіванки злегка прочинив рота, дозволяючи блакитному диму прямо зі чужих вуст перетекти до своїх. Вони були так близько, що Редмонд відчув запах мазути та машинного масла, які вкоренились в шкіру та одях Мешка. Але були ще солодкі, ледь вловимі нотки чогось квіткового та живого. Чогось, що давно не цвіте на цій планеті. Редмонд припустив, що це аромат рудого волосся Мешка. Яким би замазурою він не був, його волосся завжди блищало чистотою.
Вони дивилися один одному в очі, і все здавалося настільки крихким та інтимним, що дихання перехоплювало.
Цей момент тривав мить, але близькість все ще приємно хвилювала кінчики пальців та барвила язик у блакитний.