Work Text:
Мороз щипає босі стопи. Сє Лянь супиться, морщить носа, опускаючись на замерзлу землю. Думає: добре, насправді, відчувати бодай щось. Іти далі поки немає сил.
Безликий сідає поруч з ним. Тримає спину рівно, склавши руки на колінах. Тіло, загорнуте в похоронні шати, тримається образу витонченості, що йому зовсім не личить.
Дикість, навіть мінлива — досі дикість.
Нелегко її забути, навіть керуючись відчайдушним прагненням вибілити власну совість. Принц намагається дивитись тільки перед собою; вивчено ігнорує його присутність, та настирливе марення чомусь все одно не йде.
Наче вичікує влучного моменту.
— Вже здаєшся, Сяньле?
Перший, потім другий імпульс озирнутись — стримано. В цьому нема жодного сенсу чи потреби, поки не здатен подивитися йому в обличчя.
Ну, своєму найбільшому страху.
Сє Лянь іноді шукає в істоті людське: щось, чому би можна було поспівчувати, чи щось, чим можна було б пояснити непохитне бажання надалі мучити його уві сні та наяву.
І іноді самому здається, що істоті, в своїй жорстокості та владі — також дуже страшно.
Тремтіння мимоволі підраховує хребці, піднімаючись до плечей, втім, навіть сама Невдача мусить мати гідність. Тому й не дивиться. Вираз м’якшає; легка усмішка знаходить собі місце, поки очі вивчають химерні згини оголених дерев.
Не важливо.
В них ще є ціла вічність на двох, аби боятися.
— Це я завжди встигну.
Чомусь він точно знає, що Біло Вбране Лихо задоволено шкіриться на ці слова. Схиливши голову вбік, робить спроби залізти в поле зору принца; з неприємним звуком шкрябає намальовану сльозу. Пишається всім серцем, наскільки той подорослішав у своїй наївності.
— І справді. Ваша Високосте, вам варто перепочити. Візьміть.
Сє Лянь бере в нього персик.
Фрукт давно згнив та вкрився цвіллю, і тепер мнеться навіть під найлегшим доторком, лишаючи на долонях вологі сліди.
— Ви, напевне, зголодніли.
Привид сунеться ближче, ліниво розчісує пальцями його волосся і, смикаючи за кожен знайдений ковтун, виправдовує себе невмілістю.
— Так. — усмішка вдячності у нього, либонь, найщиріша. — Дякую.
Сє Лянь дозволяє себе торкнутися. Себе принизити, підібратись до свого найвразливішого місця, якщо це достатньо розважить.
Поки, не може зробити нічого, крім як дозволити лишатися поруч.
Істота мичить собі під ніс вигадану мелодію. Грається, поки не набридне. Часом розкриває невидиму пащу, щоб вплести в короткі строки оповідку про прокляте сузір'я.
Принц слухає. Навіть вслухається, вперто жуючи вистиглу м'якоть.
Ведеться навіть на таку дитячу провокацію — далеко не найогидніше, що коли-небудь робив за виставлених цим демоном умов.
Сніг пішов.
І тільки коли між до межі натягнутим терпінням ними звучить тільки свист крижаної завірюхи.. Сяньле міцно стискає в руці персикову кістку, підводячись на ноги. Обов'язково збереже її до весни.
Недоплетена коса поступово розпадається на вітрі.
Поруч нікого нема.