Work Text:
— Слава — це зброя.
Ритм її подиху просочений епатажем, залишаючи червоні сліди не лише на фільтрі цигарки, а й памʼяті Докчі. Вона викидає — їх обох — цигарку і цього хлопця на два метри глибше; тобто Докчу.
— Свого ти досяг, вилупку.
Докча відчуває власну вищість, споглядаючи за цією сценою: Суйон над його могилою, разючий мороз її пальців при дотику до власного сухого обличчя, стрімке бажання витягнути з її спини крила, бо здається, що там їм і місце.
Люди-фантоми оплакують його, збентежено згадуючи обряди поховання, не вірячи в реальність і будуючи руйнівні сюжети довкола його смерті.
Як би важко він не старався, однак не міг виконати жодного з її прохань — а їх був мізер, взагалі не так багато.
— Запали мені цигарку.
І це теж. Сонячне світло, розірване листям дерев, кидають на її голову плями софітів, наче цей танець він залишив лише для неї. Лише вона. Даючи волю, наче цього досі було недостатньо.