Work Text:
Докча нестямився, як опинився у Джунхьоковому світі, але при цьому точно пам'ятав, коли це сталося.
«Бро з одного удару вбиває вардена, але не може побудувати фармилку».
Він чесно збирався залишити цю думку при собі, зрештою, він дивився стрими Джунхьока достатньо давно, щоб запам'ятати, що той був радше воїном, ніж будівельником. Але коли автокрафтер і під час третьої спроби перетворив усю тростину на цукор замість бажаного паперу, Докча просто не стримався.
Насправді він навіть не очікував на відповідь: зазвичай Джунхьок рідко читав коментарі на стримі, здебільшого на початку й у кінці, тож Докча думав, що в кращому разі на його коментар відреягує кілька таких самих редстоунових задротів, можливо, хтось із друзів Джунхьока стане на його захист у коментарях, але в будь-якому разі це не мало вийти за межі стриму.
Докча помилився.
По-перше, його коментар, схоже, побачила чи не половина з добрих п'яти сотень глядачів стриму, з активних глядачів так точно. По-друге, попри очікування Докчі, з ним почали погоджуватися.
«все ще чекаю поки він побудує реяльну стартову базу замість коробки 2 на 2».
«Чувак тричі перебудовував ферму заліза, перш ніж вона запрацювала, ви про шо взагалі?????»
«він там довго ще буде розчехлятися, заходьте до мене на сервак ■■■■■■■■■».
Скоро повідомлень стало стільки, що навіть Джунхьок не міг їх ігнорувати: деякі прилітали зі сміховинно малими донатами, типу однієї вони чи одного цента. Докча розумів, що це робили спеціяльно для того, щоб Джунхьок поглянув на екран, адже він завжди дякував за донати. Це було дійсно жорстоко.
Варто було віддати йому належне — Джунхьок не обірвав стрим, хоча й виконав лише свою програму-мінімум: виторгував непогану броню, зганяв у Незер, набрав блейзових паличок і незеритових уламків, прокачав меч, знайшов стронґголд, убив Дракона й забрав елітри з першого-ліпшого ендерміста. Звичного рейджбейту вардена, бою з візером чи хоча б рейду не було, а наприкінці стриму Джунхьок нагадав усім підписуватися, здавалося, просто за звичкою.
На щастя, після стриму не стало гірше. Докча знав, бо він моніторив чат стримерів, чат ютуберів і чат підписників Джунхьока, а про всяк випадок — ще й сабредіти.
Докча не міг пояснити чому, але він почувався винним. Звісно, будь-хто инший міг написати той коментар чи він сам міг написати його під иншим стримом і це не мало б такого ефекту, проте це не скасовувало того, що саме після слів Докчі усі накинулися на Джунхьока.
Із цими думками він сів записувати туторіал про редстоун і найпростіші механізми, які можна з його допомогою побудувати. Почав, звичайно, з автокрафтера та того, як зробити його дійсно корисним. Змонтував, озвучив і завис на добрих пів години.
Докча ніколи не стримив — здебільшого тому, що побоювався таких ситуацій, як у Джунхьока. Иноді він викладав якісь невеликі відео, здебільшого з виживання й найчастіше без модів. З туторіалів на його каналі був лише один: якраз-таки ферма заліза, але скоріше для того, щоб мати нагадування, як він взагалі її будував, якщо раптом йому захочеться цей досвід повторити.
З иншого боку, він міг просто надіслати відео Джунхьоку в особисті: якщо достатньо довго покопирсатися в його мережах, можна було знайти коментарі, на які він відповідав з особистої сторінки. Але, по-перше, це звучало би приблизно як «Я два тижні думав про те, що ти не вмієш користуватися автокрафтером, і спеціяльно для тебе зняв гайд». По-друге, якби Джунхьок запитав, звідки у Докчі його особиста сторінка, йому довелося б зізнатися, що на її пошуки він витратив ще пів дня.
Докча подумав, відкрив майнкрафт і записав ще десь 20 хвилин відео — здебільшого добування діамантів і редстоуну в шахті, такі відео у тиктоці зазвичай ставлять на фон якогось тексту. Тоді він написав той самий текст, озвучив його й вставив на початку відео.
Вийшов майже п'ятихвилинний вступ, у якому він коротко переказав те, що сталося на стримі Джунхьока, не згадуючи його імені, а тоді підвів до того, що кожному може бути корисним туторіал з використання редстоуну. Докча озвучував і монтував відео тоді, коли вдома не було Суйон, бо вона зазвичай радила йому максимально вирізати балачки, ще раз переслухав відео після публікації, упевнившись, що не звучав грубо, а тоді зі спокійною душею ліг спати.
Звичайно він не очікував побачити зранку купу сповіщень — власне, Докча навіть не думав відкривати ютуб дорогою на роботу, бо в нього був свіжий розділ улюбленого веброману. Але вже на обіді він побачив повідомлення від Суйон, яка писала, що його коментарі під новим відео буквально розриваються.
Першим, що він побачив, коли зайшов у ютуб, було сповіщення системи безпеки, яке повідомляло про підозрілу активність на його акавунті. Відео ще не знесли, але порадили, що робити, якщо усі коментатори виявляться ботами.
Підозріла активність, авжеж. Якщо його туторіал ферми заліза набрав якихось 50 переглядів за півтора року, то нове відео перетнуло позначку 500 за якихось 12 годин.
А найгірше, що там було достобіса коментарів. Здавалося, ніби майже кожен, хто подивився відео, залишив коментар. Ба більше, люди сварилися між собою, працюватиме це на джаві чи на бедроку, намагалися вгадати, який у Докчі сід, і просили другу частину.
Але було і ще дещо — щонайменше в декількох десятках коментарів теґали Джунхьока. Деякі з них були щирими, хтось відверто брав його на кпини, а хтось…
Хтось писав, що їм із Джунхьоком треба об'єднатися й знімати відео разом.
Докча встиг лише відповісти на декілька надзвичайно грубих (здебільшого в бік Джунхьока) коментарів, приховавши їх, а тоді прийшов начальник і сказав, що розіб'є йому телефон об голову, якщо Докчі не буде на робочому місці за хвилину. На жаль, у житті він не мав незеритового шолома на захист і не міг побудувати ферму, щоб забезпечити себе їжею.
Але Докча серйозно не задумувався про те, щоб співпрацювати з Джунхьоком, зрештою, бо його слава була скороминущою, а стример зазвичай набирав в рази більше переглядів, ніж тоді, коли не впорався з автокрафтером. Напевно, добре, що на тому стримі людей було не так багато — за стандартами каналу Джунхьока принаймні.
Докча не задумувався про це рівно до моменту, поки не прийшов додому й не побачив повідомлення від самого Джунхьока. У твітері.
«клясний гайд по редстоуну».
Якщо досі Докча думав, що Джунхьок небагатослівний у спілкуванні зі своїми глядачами, то тепер розумів, що на стримах він ще демонстрував шекспірівські навички красномовства. А на додачу до всього він, звичайно, був не тим, хто використовував би емоджі чи хоча б індикатори тону. Тому його повідомлення могло з однаковою імовірністю бути компліментом і прихованою погрозою. Якщо Джунхьок зрозумів, що саме Докча написав йому початковий коментар — а це було нескладно, бо в нього усюди був однаковий нік, окрім фейсбуку, — тоді це точно було погрозою.
«Хах, дякую. Думав надіслати особисто, але не знав куди».
«ви буквально підписані на мене тут».
Докча навіть перевірив це, а тоді згадав: десь пів року тому в нього з'явилася така сама божевільна ідея знайти особисті сторінки Джунхьока, після чого він підписався на нього у твітері. І якраз вчасно, бо десь за тиждень по тому чергова ітерація опіній привела до того, що Джунхьок пішов під замок. Оскільки з того часу він стрімко набирав популярності, то свій особистий акавунт більше не світив, завівши додатковий для просування стримів.
«Сорі, забув. У будь-якому разі, радий, що вам сподобалося, сподіваюся, буде корисно».
«ви серйозно?»
Докча міг погано розуміти інтонацію співрозмовника з переписки, але навіть так розумів, що Джунхьок не надто задоволений.
«Ну я, власне, для цього відео й випустив, щоб хтось скористався цими механізмами».
«ага і точно не для того, щоб нафармити підписників на моїх гейтерах».
Досі він був терплячим, але що цей Джунхьок про себе думав? Він був не єдиним гравцем у майнкрафт у Кореї та не єдиним стримером — і навіть не улюбленим стримером Докчі.
Гаразд, останнє було не зовсім правдою, бо Докчі подобалися старі стрими Джунхьока, особливо ті, де він вчив свою сестру грати. Але з часом він усе більше й більше схилявся до всіляких боїв із мобами й босами, яких від нього вимагала авдиторія, — або ж він просто був такою людиною, яка насправді й не насолоджувалася побудовою чогось, тільки руйнуванням.
Хай там як, але світ не крутився навколо Джунхьока й Докча збирався йому про це сказати.
«Шкода, що так вийшло із вашим стримом. Я не збирався запускати хвилю гейту й мені від неї було так само огидно, як і вам».
Але те, що гризло Докчу ці два тижні, те, що він так і не насмілився написати в коментарях стриму чи озвучити у своєму відео, вирвалося першим.
«ви зараз серйозно?»
Докча закотив очі. Так, ніби йому більше не було що робити, окрім як ґлузувати з Джунхьока. Проте тоді він згадав про коментарі, які приховав, і подумав, що, напевно, це було лише частиною того, з чим стример стикався щодня. Такі коментарі могли зачепити навіть такого самозакоханого гівнюка — а, може, особливо такого самозакоханого гівнюка, — як Ю Джунхьок.
«Абсолютно».
Відповіді не було довше, ніж він розраховував, тому Докча ризикнув.
«Навряд я стану записувати туторіал для кожної можливої ферми, але можу якось показати, як їх будую, якщо хочете».
Відповіді не було ще довше, тож він уже встиг пошкодувати про своє рішення.
«у мене є краща ідея — будьмо компаньйонами».
---
Він очікував, що цей задрот Докча відмовиться. Власне, той одразу написав, що в нього немає часу на двох-трьох-годинні стрими Джунхьока — що, до речі, було неправдою, бо те, які будівлі він будував у свій вільний час прозоро натякало, що левову частку вільного часу Докча проводив саме у грі.
Джунхьок не звик програвати, а тому просто мусив переконати його погодитися. Точно не тому, що коментарі з запитами про їхню колаборацію почали набирати більше, ніж його власні публікації.
Вони домовилися, що зайдуть тестово поганяти — якщо хоча б до відкриття порталу в Енд не повбивають одне одного, можна спробувати провести стрим разом. Джунхьок пообіцяв собі не сваритися, якщо його компаньйон сам полізе в повну криперів печеру або забере собі весь лут зі скринь, але коли він побачив повідомлення «omniscient reader отримав досягнення 'Тишком-нишком'» у чаті, то подумав, що терпіння таки переоцінена чеснота.
— Якого біса ви робите у стародавньому місті? — ніби вони дійсно були там, прошепотів Джунхьок.
Він спершу подумав, що Докча його не почув, а тому підвів очі на невеликий прямокутник чужого відео. Його компаньйон сидів, напружено вдивляючись в екран і закусивши кінчик язика. Наче відчувши чужий погляд, Докча подивився просто в камеру, а тоді відповів так само пошепки:
— Мені треба трохи вовни.
Наступними в чаті з'явилися його координати — якимось чином Докча примудрився відійти на добрих дві тисячі блоків від бази, тож Джунхьок мав повне право його послати, але сам він був за якихось п'ятсот блоків від компаньйона, навіть попри те, що вони не домовлялися йти в один бік. Тому натомість йому довелося перебити усіх овець в радіусі завантаження симуляції, бо, навіть якби у них було зайве залізо, Джунхьок не збирався бігати з ножицями. Він не пам'ятав, чи взагалі хоч колись їх крафтив, хіба того разу, коли вийшло оновлення з тим-таки стародавнім містом і йому спала на думку геніяльна ідея збудувати статую вардена в гардкорі. І хоча Джунхьок так і не закінчив відео, воно стало джерелом провальних падінь і надто близьких вибухів криперів для його добірки невдалих проходжень.
Він не збирався тягатися стародавнім містом слідом за Докчею: по-перше, той не просив, а по-друге, якщо вже його компаньйон пообіцяв дістати їм броню та зброю для походів у Незер та Енд, Джунхьок міг сфокусуватися на добуванні перлин ендерменів і стрижнів пломенів. Щоправда, першу ж здобуту перлину довелося використати для того, щоб врятуватися після того, як його скинув у розкол зомбі.
Джунхьок насправді не сподівався на пристойну броню, бо його компаньйону знадобилося б до біса багато часу, щоб обійти все стародавнє місто, ще й не розбудивши вардена, але якимось чином Докча повернувся вже за два майнкрафтівські дні. Він ще якийсь час простояв біля ковадла, а тоді мовчки віддав Джунхьоку повний сет зачарованих діамантових обладунків і меч на грабунок.
— І це все за пів стосу вовни? Якби ви були мандрівним торговцем, Докча-ссі, то вже розорилися б.
— Не хотів би я бути мандрівним торговцем, — Джунхьок знову підвів очі, намагаючись зрозуміти, що його компаньйон мав на увазі, і зловив погляд Докчі, спрямований у камеру. Здавалося, він може передбачити дії Джунхьока ще до того, як той про щось подумає. — Бачив, що ви з ними робите.
Джунхьок демонстративно взяв у руку меч, змусивши компаньйона обережно відступити, а тоді скинув йому кресало, знайдене біля покинутого порталу. Звичайно, вони мусили з'явитися в найгіршому біомі Незеру, базальтових дельтах, а потім ще добрих пів години блукати в пошуках фортеці. Поки Докча вкопувався в незерак у пошуках стародавніх уламків — він досі не уявляв, як комусь вистачало на таке терпіння — Джунхьок зібрався на бій із пломенями. На щастя, зі скринь стародавнього міста його компаньйон вкрав і зачаровані золоті яблука, хоча завдяки мечу Джунхьоку вдалося обійтися й без них.
Якщо вже він був у фортеці, а Докчі однаково треба було ще від години до року, щоб назбирати їм обом принаймні на броню, Джунхьок взявся за вбивство місцевих скелетів, щоб добути голови для вбивства візера. Якоїсь миті він помітив, що голів в інвентарі було вже п'ять, тобто на дві більше, ніж потрібно, і пошкодував, що не поставив запис уже — надто вже гладко йшло це проходження. Не встиг Джунхьок зазирнути до скринь, які залишилися у фортеці, як побачив повідомлення в чаті: «Я все, допомога потрібна?».
— Допомога?! Та я взагалі-то…
— Тссс!
Джунхьок завмер, не розуміючи, як мав би на це реягувати, а тоді побачив, як Докча почав з небаченою швидкістю друкувати повідомлення — як виявилося, у їхній чат у грі.
«Вибачте, молодший брат заснув».
Брат, звичайно, Докча щось згадував про те, як вони любили дивитися відео Джунхьока, коли він ще знімав їх із сестрою. Тепер, коли він переїхав від батьків на инший кінець країни, вони з Ю Мією бачилися раз на пів року, а втрачати час з нею заради контенту здавалося недоречним. Тому він майже заздрив Докчі, який мав поруч рідну людину.
— Тоді… дограємо завтра?
Докча посміхнувся й помахав рукою в камеру — за инших обставин він назвав би це дурнуватим, — а тоді вийшов із сервера та з дискорду. Тільки тоді він помітив, що годинник показував далеко за другу ночі, а стримерство, взагалі-то, було не єдиною його роботою. І тільки тоді Джунхьоку спало на думку те, що він так і не запитав, чи погодиться той бути його компаньйоном на стримах.
Не вдалося це зробити й наступного дня — Докча перепросив через те, що не зможе пограти, бо погодився підмінити колегу на роботі у вечірню зміну. За день після того Докчі треба було відвезти брата до мами — Джунхьок ні на мить не здивувався, що батько в цій розмові не спливав, — та навідати колегу, яка, як виявилося, захворіла. На третій день була субота й Джунхьок уже серйозно починав думати, що йому м'яко натякають на неможливість співпраці, як отримав повідомлення в дискорді:
«Я буду вдома десь за пів години, якщо ви вільні».
Джунхьок не думав довго.
---
Звичайно, Докча погодився вести з ним стрими — навіть більше, вони збиралися також знімати разом відео. Джунхьок подумки навіть посміявся з того, що раніше припустив, ніби йому відмовлять. На переконування пішли якісь дві сесії, які, втім, протривали значно довше, ніж будь-хто з них усвідомив чи волів би визнати.
Але, що цікаво, згода Докчі на співпрацю надійшла підозріло швидко після того, як Джунхьок ненароком розлив на себе чай і мусив хутко стягувати з себе футболку. Усе це, звичайно, поки вони сиділи в дискорді з увімкненими камерами.
— Ви просили — я зробив. Сьогодні я проходитиму майнкрафт не сам, а з omniscient reader-ом, — Джунхьок краєм ока зауважив, як оживився чат і як у ньому один за одним спливали повідомлення про донати, й задоволено усміхнувся самим лише кутиком губів. — І від сьогодні він буде моїм постійним компаньйоном.
«це типу вони будуть ■■■■■■■?»
Джунхьок не хотів знати, що плятформа приховала за цензурою, — для ментального здоров'я його самого та Кім Докчі.
— На щастя, — продовжив він, — моджанги якраз випустили снепшот нової версії, яка називатиметься мідною добою, тож сьогодні ми спробуємо пройти майнкрафт на ній. Як завжди, я гратиму в режимі гардкор, тож якщо хтось із нас помре — доведеться починати спочатку.
«і ми просто не говоритимемо про те, що Капітан сидить з камерою, а в його компаньйона тільки чорний екран?»
«ставлю на те, що цей omniscient reader урод, лол»
Зазвичай Джунхьок був не проти поспілкуватися з глядачами на початку гри — тим паче, що Докча вже захопився добуванням дерева, змайстрував верстак і кайла, а потім узявся прокопуватися вниз у пошуках міді. Але зараз Джунхьок закрив чат стриму майже агресивно, оглядаючись навколо себе в пошуках печери, яку можна було б адаптувати під тимчасову базу. За якихось п'ять хвилин телефон у його задній кишені почав буквально розриватися від повідомлень про донати, тож Джунхьоку довелося перервати різанину овець і таки подивитися, що відбувалося на стримі.
«бро настільки хотів довести, що не урод, що випадково це підтвердив»
«класна маска, жаль шо з аліка»
«-мам, можна мені ендермена -у нас є ендермен дома -ендермен дома:»
Джунхьок перевів погляд на екран із грою, очікуючи побачити в Докчі новий скін — чи що там глядачі так активно обговорювали, але той досі був у своєму звичному вигляді: Стіва в білому пальті. Сам Джунхьок не користувався скінами, надаючи перевагу змісту над формою.
«подивись вгору Джунхьок-хьон»
Він стримав смішок, побачивши новий коментар у чаті, але таки підвів погляд — лише щоб рефлекторно його опустити. Потім, згадавши, що у реяльному житті ендерменів не існує й вони точно не нападатимуть на нього за те, що він на них подивився, Джунхьок ще раз глянув туди, де досі замість відео Докчі був чорний прямокутник.
І, по-перше, коментатори помилилися: маска точно була не з AliExpress. Навіть із неідеяльною вебкою й маленьким зображенням Джунхьок міг розгледіти, що маску Докча зробив сам або замовив у дуже талановитого майстра. Зважаючи на те, що вони вели стрим після того, як Докча закінчив свою робочу зміну, то, скоріше, все ж сам.
По-друге, Джунхьок не міг погодитися з тим, що за маскою Докча ховав свою непривабливість. Не те що б він сильно запам'ятав обличчя компаньйона, але той точно не був потворним.
По-третє, якби Джунхьока попросили описати ендермена таким, яким той був би у реяльності, він без вагань показав би такого Докчу. Чорний вельвет маски, яка й не маскою зовсім була, а повноцінною головою, надягненою на його власну. Фіолетові очі, що світилися неживим вогнем. Горло Докчі огортав комір водолазки, не відкриваючи погляду жодного міліметра блідої — це Джунхьок пам'ятав — шкіри. Стрункий силует компаньйона, обтягнутий чорною тканиною, здавався таким само хворобливо-тендітним, як і в моба з гри. І, як й ендермен, він уникав зорового контакту з камерою чи чатом на екрані, наче звідти на нього дивилися усі коментатори одночасно.
Джунхьок зважував, чи мав щось сказати їм, — по-хорошому так.
— Джунхьоку-ссі, крипер, — він здогадався, що Докча помістив мікрофон під маску, з хрипкости його голосу.
Тож Джунхьок зробив те, що зробив би будь-хто у його ситуації, — забудувався блоками й почекав, поки компаньйон уб'є крипера. Коли він вибрався, у Докчі вже звідкись був лук, з якого він і вбив моба, а на ньому самому була залізна броня. Але перш ніж Джунхьок встиг зауважити, що він часу не гаяв, як побачив, що Докча скинув йому повний набір діамантових обладунків.
«лол, він що в крису перейшов у креатив?»
А на це Джунхьок уже мусив відповісти. Зрештою, це стосувалося не лише репутації Докчі, але і його власної.
— Ви знову знайшли стародавнє місто?
— Шахту, — виправив його Докча тим самим хриплим голосом, не відволікаючись від переплавлення міді. Сам Джунхьок не вважав її хоч трохи цінним ресурсом, що б там не казали творці оновлення, але якщо так Докча розважався між своїми розкопками, то хай би розважався.
Оскільки на додачу до броні Докча зробив ще й два діамантових кайла, то вони розділилися: поки його компаньйон повертався до шахти в пошуках ще чогось корисного, Джунхьок мав знайти портал із золотими обладунками у скрині, бо жоден із них не збирався добувати й переплавляти руду заради того, щоб захиститися від ворожости піґлінів. Зі своїм завданням Джунхьок впорався доволі швидко, а коли повернувся на базу, то Докча вже був у повних діамантових обладунках і з двома такими ж мечами. Він почав розуміти підозри коментаторів.
Цього разу їм пощастило з біомом у Незері трохи більше — принаймні до моменту, поки Джунхьок не згадав, що в багряному лісі водяться хоґліни. Згадав він про це після того, як у нього лишилося півтора сердечка, а сам Джунхьок стояв на вежі з трьох блоків, запихаючись смаженою бараниною. За кілька блоків від нього на такій самій вежі стояв Докча.
«це шо референс на опенінг Зошита смерті?»
«тоді цей другий точно Л, той же дивний вайб».
З одного боку, Джунхьок не сперечався з тим, що подібність була, з иншого — це робило його Лайтом і з цим він вже точно погодитися не міг. Щоб відволіктися від чату, він зістрибнув до хоґлінів і, чергуючи меч із сокирою, скоротив їхню чисельність до нуля. Джунхьок вже збирався сказати компаньйону спускатися, коли побачив, що той будує дорогу кудись просто в повітрі. Це було доволі необережним рухом, враховуючи наявність ґастів, але, піднявшись до Докчі, він зрозумів, куди той прямував.
Фортеця була просто на межі багряного лісу та величезного лавового моря. Їм таки пощастило з місцем появи в Незері.
— Далі я сам, — у нього в інвентарі було якраз достатньо блоків, щоб добудуватися до фортеці, а Джунхьок уже встиг зрозуміти, що меч у руках компаньйона відігравав радше декоративну, ніж практичну роль.
Він обійшов Докчу й тут-таки зіщулився від крику в навушниках:
— Ви що придурок уже зовсім наглухо відбитий?!
Джунхьок встиг обернутися рівно для того, щоб побачити, як його компаньйон спершу почав падати, а потім просто зник разом із повідомленням, що він вийшов із сервера. Очевидно, це він скинув Докчу вниз — навіть якщо ненароком, це було не дуже добре для його репутації. На щастя, чат стриму мав иншу тему для обговорення:
«чувак розблокував ультразвук»
«Ви. Що. Придурок. Придурок, але головне, що на “ви” вхах»
Теоретично, Джунхьок міг закінчити стрим сам. Залишалося зібрати все для походу в Енд і вбити Дракона, він міг впоратися за якихось пів години. Зрештою, він і звик робити це сам. Але цей Докча був корисним, тобто, з ним було зручно грати та й, він мусив визнати, приємно теж.
Джунхьок зітхнув і пішов шукати місце для спуску до моря лави. Паралельно він збирав незерак — якби він побудував плятформу під місцем падіння Докчі, а тоді той повернувся б на сервер, то їм, можливо, вдалося б урятувати цей світ.
— Можеш повертатися, — відстань між плятформою і повітряною дорогою була не такою великою, щоб Докча помер через падіння, а тому Джунхьок уже готувався спідранити решту проходження.
«omniscient reader вирішив поплавати в лаві»
«Гру завершено»
— Що ж, видно, сьогодні не доля. Підписуйтеся на канал, пишіть у коментарі, чи хочете ви більше стримів із omniscient reader-ом, бувайте.
— Треба було ще додати «якщо omniscient reader захоче грати зі мною», — Докча стягнув маску лише після закінчення стриму. У віконці дискорду Джунхьок бачив його розпатлане волосся, почервонілі щоки й обкусані губи, затримуючи на них погляд достатньо довго, щоб не усвідомити сказане.
— Знаєте, вам не обов'язково бути в масці.
— Дякую, що не вважаєте мене потворою, як половина вашої авдиторії, — закотив очі Докча. — Але якщо я й робитиму… як це… face reveal, то тільки на своєму каналі.
— Кажіть що хочете про мою авдиторію, але вони мають рацію щодо того, що «ви» і «придурок наглухо відбитий» не дуже поєднуються.
— Це ж ви наполягали на використанні ввічливих звертань, — зараз, коли за ним уже не спостерігали добрих півтори тисячі глядачів, Докча здавався значно розслабленішим і навіть нахабним. Джунхьоку захотілося цю нахабність з нього вибити, але в житті він не міг скинути компаньйона в море лави, принаймні не без наслідків.
— Тоді просто Докча?
— Добре, Джунхьок-а, просто Докча.
— Ніколи не називай мене так, — прошипів Джунхьок крізь зуби. Можливо, наслідки скидання людини в лаву були не настільки страшними.
— Я подумаю.
«Дзвінок завершено».
---
— Сьогодні мій компаньйон пообіцяв підготувати мені сюрприз до стриму, тому зараз ви побачите мою щиру реякцію на те, що він зробив із нашим світом.
Насправді коли Докча написав, що збирається зробити сюрприз, Джунхьок очікував побачити його в косплеї вардена чи навіть Ендердракона, але він був усе тим же ендерменом — тільки на шиї додалася гірлянда з характерних для Енду фіолетових зірочок. Джунхьок раніше не бачив, щоб десь продавалися фіолетові гірлянди, тож він мусив припустити, що якимось чином Докча і її зробив самостійно.
Це вже майже дратувало — скільки вільного часу було в цього хлопця? І якого біса він узагалі вмів робити стільки всього?
Але коли світ повністю завантажився, Джунхьок зрозумів причину та навіть дозволив собі пирхнути.
Кім Докча був задротом.
Проте иноді це було навіть корисно — як от тепер, коли він побудував сортувальну систему з новими мідними големами. Не те що б Джунхьок плянував збирати настільки багато ресурсів, щоб ця система знадобилася, але було б корисно показати глядачам переваги нової версії. До того ж якби їм якимось дивом вдалося зберегти цей світ, на противагу попередньому стриму, то можна було б навіть збудувати якусь пристойну базу та зробити це своїм постійним світом для стримів. Востаннє коли Джунхьок намагався втілити таке сам, то, по-перше, його назвали не надто талановитим архітектором, а по-друге, незадовго після побудови бази він помер дурною смертю від стріли скелета в шахті. Можливо, тому Джунхьок і не надто намагався ще колись спуститися до шахт, навіть попри можливість знайти там щось варте уваги.
«today's subject… slavery».
Коментатор дещо перебільшував, але коли Джунхьок дивився на сотні маленьких големів, які щось собі метушилися, бігаючи між скринями, то усвідомлював схожість.
Цього разу Докчі не вдалося знайти поблизу ані шахт, ані стародавнього міста, про що він і повідомив у чаті, тож заради діамантової броні він спустився в глибини в пошуках руди, поки Джунхьок мав спробувати виторгувати її в селян. Той, хто впорався б із повним набором обладунків пізніше, мав будувати портал до Незеру.
На диво, коментарі на цьому стримі були значно приємнішими, ніж зазвичай: учасники чату сперечалися щодо того, хто з них швидше збере обладунок, хтось навіть жартівливо робив ставки донатами, хтось запитував, чи можна стримити одразу два екрани, а не лише точку зору Джунхьока. Щоправда, й глядачів було майже на пів тисячі менше, ніж минулого разу.
Однак — Джунхьок злякався цієї думки — якщо це Докча відлякав найбільш грубу частку його авдиторії, то він був навіть не проти. Часом йому важко давалося стримуватися, бачачи в чаті якісь вже надміру «відбиті», як сказав би компаньйон, коментарі.
«Капітан-оппа, хто це позаду тебе?»
— Докча? — той похитав головою, але через маску це скидалося на те, як зазвичай поводяться ендермени перед нападом, коли на них подивишся. Якщо подумати, його компаньйон здавався тим, хто поводився б так само, якби на нього дивилися надто довго.
Джунхьок обернувся в грі, але не побачив очікуваного крипера, який зазвичай підкрадався ззаду. Піддавшись раптовій тривозі, він озирнувся й у реяльному світі, хоча напевне знав, що у квартирі більше нікого не могло бути.
— Здається, вам привиділося.
Джунхьок видихнув дещо неспокійно: він чув про таке на стримах инших геймерів, коли кілька придурків, або навіть один достатньо голосний, руйнували гру, вкидаючи щось таке, щоб змусити стримера нервувати. Але він займався цим уже не перший і не другий рік, тож якщо хтось хотів вивести його з рівноваги, треба було старатися сильніше.
«я ж не один бачив фігуру в лісі?»
— Серйозно, народ…
«Що як це Херобрін?»
«точно....»
Джунхьок вже збирався запитати, чи не поставив Докча якийсь мод у межах свого «сюрпризу», але тоді побачив перед собою повністю чорний екран. Він вилаявся в бік комп'ютера, який вирішив залагати просто зараз, а тоді помітив, що погасло абсолютно все — підсвітка клавіятури, лямпа для зйомок і вогник на зарядці камери. Крізь вікно він бачив такі ж чорні вікна сусідніх будинків.
— Хаха, якщо це таки був Херобрін, то він вимкнув Джунхьоку світло, — він почув голос Докчі з телефона.
Телефон Джунхьока достатньо швидко перемкнувся на мобільний інтернет, щоб він міг повернутися на стрим, на якому тепер поменшало глядачів, а чат перетворився на перепис того, у кого було світло, а в кого — вже зникло. Здавалося, уся Корея вмить залишилася без електроенергії. Він хотів написати Докчі, щоб той попрощався замість нього, але побачив лише те, як у компаньйона згасло світло, а потім перервалося й відео.
Джунхьок залишився наодинці з трансляцією, яку вже ніхто не дивився.
Він покопирсався в шухляді столу в пошуках ліхтарика й про всяк випадок захопив звідти ще й складаний ніж. Звичайно, Джунхьок не вірив у те, що причиною відключення світла в нього — і по всій країні — був прихований лиходій із майнкрафту. Проте коментарі глядачів таки змогли занурити його в той непевний стан, коли він насторожено прислухався до кожного шереху в порожній квартирі.
Тому Джунхьок і мало не підскочив, коли його телефон задзвонив. На екрані засвітився логотип дискорду, тож він міг навіть не дивитися на ім'я — з усіх ґеймерів першим подзвонити йому наважився би тільки Докча.
— Привіт, — компаньйон зробив павзу, наче не дуже знав, про що говорити за межами гри. Не те що б у Джунхьока були ідеї, але ж це не він подзвонив. — Просто хотів запитати, чи встиг ти закінчити трансляцію й зберегти запис?
— Встиг, — він майже не збрехав: у нього стояла програма, яка автоматично зберігала відео трансляції щохвилини. Навіть якщо вимкнення комп'ютера пошкодило останні декілька хвилин запису, решта мала бути в порядку. — Зараз думаю над постом для глядачів.
— Можеш не поспішати, — пирхнув Докча. — Уся Корея без світла, якась аварія через негоду. Сподіваються, що до завтрашнього вечора полагодять.
— Трясця, так і знав, що треба було приготувати щось до стриму.
— Приходь до мене, у мене газова плитка. Тобто… якщо ти в Сеулі, — Докча звучав так, ніби шкодував про сказане зопалу, але це було майже мило. Подумавши про це більш як три секунди, Джунхьок закотив очі на свою ж реякцію.
— Я в Пусані.
— А…
Тепер його компаньйон здавався розчарованим — і зазвичай Джунхьока це абсолютно не хвилювало б. Проте зараз він чомусь подумав про Докчу, який сидить — у його уяві чомусь на підлозі — у повній темряві, але все ж пропонував нагодувати хлопця, якого знав лише за картинкою зі стриму.
— Я вчуся в Сеулі, тож буваю там.
— Ти студент?
— Чому тебе це так дивує? Ти ж сам казав, що старший за мене.
— Ні, просто ти стільки часу проводиш за іграми, що мені важко уявити, як це поєднувати з навчанням, — Джунхьок закотив очі ще сильніше, мовляв, хто б казав.
— Я вчуся заочно, їжджу до Сеула лише на іспити.
— То ми зможемо зустрітися десь у листопаді? — Докча звучав так, ніби ця можливість його захоплювала, і Джунхьок не збрехав би, якби сказав, що відчуває щось подібне.
— Можна, — він спробував надати своєму голосу буденности. — Але приходь без маски.
— Зможеш сам її з мене зняти, Джунхьок-а.
Дзвінок перервався — чи то через поганий зв'язок, чи то Докча сам його завершив. Джунхьок роздратовано стиснув зуби: він був певен, що це його гімнюк-компаньйон вирішив закінчити розмову, але не міг це довести.
---
Світло справді повернули вже наступного дня, але ще протягом тижня всім, що обговорювали його співвітчизники, був блекаут. Тому Докча скористався з цієї вимушеної павзи у стримах із Джунхьоком, щоб змонтувати початок відео, яке вони плянували випустити разом. Він передивився запис із трансляції по колу зо десять разів, перш ніж нарешті розгледів те, що наївні глядачі Джунхьока сприйняли за Херобріна.
Між деревами справді ходила людина — і навіть не одна, тільки от це були цілком реяльні розбійники. Насправді їм пощастило, що світло вимкнули: не те що б Докча не вірив у здатність компаньйона розібратися з ватагою бандитів, але вони могли перебити жителів, з якими Джунхьок вів торги.
Тепер він поставав перед складним вибором: сказати Джунхьоку про загрозу чи дивитися, як тане його надія виграти суперечку, враховуючи те, що Докча майже зібрав собі броню. Насправді йому нічого не вартувало збудувати портал, зрештою, він мільйон разів робив це з відром лави та води, але сама ідея про те, що Докча міг взяти гору над компаньйоном, була привабливою.
Тому він вирішив відкласти повідомлення про небезпеку до моменту, коли вони продовжать записувати відео.
На здивування, Джунхьок вирішив проміняти звичний п'ятничний стрим на запис відео. З одного боку, Докча не мусив думати про те, якими словами глядачі обізвуть його цього разу, з иншого — він починав відчувати відповідальність за те, щоб запис відео пройшов краще, ніж попередні два стрими.
— Ти розібрався з тим, де вони там побачили Херобріна?
— Так, — Докча зробив павзу майже не навмисно, просто йому щоразу доводилося звикати до того, як голосно потрібно говорити у костюмі. — У тебе буде компанія з розбійників.
— Дякую за попередження.
— Впораєшся?
Джунхьок лише пирхнув у відповідь. Добре, бо його самовпевненість якраз входила в пляни Докчі. Поки компаньйон бився з мобами, він якраз встигав зробити броню та вилізти на поверхню, бо темрява глибосланцевих тунелів серйозно починала його дратувати.
— Я все.
— Ти потай заходив у світ, щоб зібрати діаманти?
— І як ти міг таке про мене подумати? — Докча цілком міг би це зробити, хоча й не став би. Але Джунхьоку було про це знати необов'язково, тому він і навмисно дав хитрості прокрастися у свій тон. Докча майже пошкодував, що компаньйон не міг бачити напівусміх на його обличчі.
— Хай там як, а ти ще не на базі, — натомість він чітко бачив хитрий вищир Джунхьока.
Вони дісталися бази майже одночасно — і Докча здалеку міг бачити, що компаньйон у такій самій діамантовій броні, як і він сам. Ба більше — технічно, Джунхьок переміг у цій суперечці, бо жителі продавали обладунки вже зачарованими. Звичайно, він не втратив би шансу нагадати про це Докчі.
— Думаю, те, чи ти переміг, залежить від того, які там зачарування. Шолом на рідність води не надто корисний у Незері, — він не дуже розумів, для чого хапався за можливість виграти, адже поки йому вдавалося цим лише подратувати Джунхьока. А, точно, це було достатньою причиною.
— Глянь сам, — компаньйон скинув йому нагрудник.
І, по-перше, Джунхьок сам був винен у тому, що ось так спокійно віддав нагрудник із захистом третього рівня. По-друге, йому варто було здогадатися, що назад він цей елемент броні не отримає.
Звичайно, Докча знав, що просто ходити у своєму обладунку Джунхьок йому не дозволить — той пожертвував би їхнім світом, аби лише все було так, як хоче він. Але були инші способи подратувати компаньйона.
Тож, по-третє, Джунхьоку точно не треба було довіряти Докчі свій нагрудник, коли вони стояли біля озера лави.
— Я вб'ю тебе, — коли елемент обладунку зник у лавовому озері, погроза Джунхьока звучала цілком щиро.
— Може я швидше вийду з сервера, — Докча говорив важко, ніби й справді втікав від переслідування, а не лише у грі. — Подивимося, що швидше: твій меч чи мої пальці?
Джунхьок завмер, ніби сумніваючись, чи вартувало того переслідування Докчі. А тоді, коли меч у його руках замінив лук, Докча й сам засумнівався, чого була варта ця авантюра.
— Гей-гей-гей, добре, я здаюся, Джунхьок-а, — замість відповіді компаньйон почав у нього цілитися, тож Докча продовжив бігти. — Ну все-все, годі.
— Я сказав тобі так мене не називати, — він навіть не мав часу підвести голову, щоб подивитися на вираз обличчя Джунхьока, бо праворуч пролетіла стріла. Наступна поцілила в нього й за раз зняла йому третину здоров'я.
— Джунхьок-ссі? — примирливо запитав Докча, не припиняючи бігти. Ще одна стріла пролетіла в нього над головою. — Я не називатиму тебе так.
— Добре, — беземоційно відгукнувся Джунхьок.
Наскільки Докча міг судити, лук той не опускав, тож залишалося не так багато варіянтів: вибачитися, вічно бігати, поки когось із них не доконає голод, або дати Джунхьоку його вбити. Що ж, йому подобався цей світ і було шкода роботи, яку він проробив, але якщо вже компаньйон так наполягав… Докча розвернувся й, замість того, щоб утікати, побіг просто на Джунхьока.
Компаньйон, схоже, цього не очікував, бо не спустив стрілу з уже натягнутого лука. Відстань між ними стрімко скорочувалася, але той так і не вистрілив. Лише коли між ними залишилося якихось п'ять блоків, Джунхьок замінив лук на меч, але Докча не збирався нападати.
— Тримай, Джунхьоку-нім, — він пирхнув і скинув на землю нагрудник.
Джунхьок добрий десяток секунд витріщався на фрагмент обладунку на долівці, потім підвів погляд на Докчу, потім знову опустив його, і лише тоді підійшов, щоб забрати нагрудник — усе ще тримаючи меч напоготові.
Він засміявся. Це був тихий і сухий сміх, очевидно, що Джунхьок був не з тих людей, чий сміх привертав увагу всіх навколо. Але досі Докча лише раз чув, як той сміявся, — коли вони ще знімали відео з Ю Мією. Тож він мовчав достатньо довго, закарбовуючи цей звук у пам'яті.
— Я виріжу це з запису, — нарешті озвався Докча.
— Не варто. Це було весело.
Докча розгубився: він не звик до того, що Джунхьок міг бути таким. Не просто тим, хто запросив Докчу бути його компаньйоном, бо цього просили фанати чи це було добре для переглядів, чи таким чином вони могли ефективніше розподіляти час і зусилля для проходження гри. А тим, хто справді насолоджувався грою і — Докча почервонів від цієї думки — його компанією.
— Кім Докча.
Вони достатньо довго грали разом, щоб він умів розпізнавати зосереджений голос Джунхьока, коли той говорив паралельно з убивством криперів чи пробиранням крізь бастіони в Незері. Але зараз тон компаньйона був таким серйозним, яким Докча його ще не чув. І Докчу це лякало.
— Ем, так?
— Ти ж знаєш, що тобі не обов'язково бути в масці, коли ми граємо самі? І на стримах теж, якщо чесно.
Докча завмер — у вигаданому світі та й у звичайному теж. Щоправда, в майнкрафті він одразу отримав нагадування про те, що стояти на одному місці було небезпечно, у вигляді стріли від скелета, тож йому майже вдалося приховати заминку від компаньйона. Майже, бо у реяльному світі Джунхьок дивився у правий верхній кут монітора, куди транслювалося відео Докчі, очевидно, намагаючись розгледіти причину його сум'яття.
Але як міг її розгледіти Джунхьок, якщо Докча сам не розумів, чому слова хлопця так його зачепили. Як не розумів і того, чому поривався сказати правду про те, чому приховував обличчя. Обличчя, на якому вже було написано відповідь, тож добре, що Докча досі був у масці.
— Я ж уже казав, — він вирівняв дихання, фокусуючись на безпечному переході крізь базальтові дельти. — Я не пляную показувати обличчя. Вважай це частиною образу.
— Шкода, — Джунхьок, схоже, також побачив фортецю, адже підійшов і став поруч. — Я б хотів тебе побачити.
Вони стояли настільки близько, що Докча майже міг відчути те, що бачив на камері від третьої особи: як легенько доторкалися зовнішніми сторонами їхні долоні та ще легше — плечі. Насправді він не міг відчути, бо доторкалися вони лише у квадратному всесвіті майнкрафту, тоді як у реяльності Джунхьок досі був на иншому кінці Кореї. Але все ж його доторки, разом із тихим сміхом і неочікуваною щирістю, якимось чином липли до Докчі, змушуючи його щоки червоніти.
Він написав у чат «На добраніч, Джунхьок-а» (це він вже точно виріже з запису) і натиснув на кнопку виходу з сервера.
---
Джунхьок залишився сам і майже відчував холод від того, що поруч не було компаньйона. Він тягнувся до чату в дискорді, роздумуючи, під яким приводом можна було б запросити Докчу ще на пів години в гру після того, як він так неочікувано покинув її — разом із Джунхьоком і всім їхнім світом. Але він і так сказав забагато: очевидно, хай там що Джунхьок розчув у голосі Докчі раніше, той зовсім не збирався ставати більш ніж компаньйонами. Він і сам не розумів, коли ідея про це з'явилася у його голові чи коли стала настільки сильною, що займала всі його думки. Проте, зрештою, важко було не думати про того, з ким обрав поділитися своїм світом.
Джунхьок видихнув і закрив додаток, написавши лише «добраніч компаньйоне».
Він був свідомим того, чому останнім часом майнкрафтом зацікавилося більше людей — не тільки такі задроти, як Докча, але й ті, хто проходив гру на найнижчій складності. Це була гра з простіших часів — до ковіду, до воєн по всьому світу, до економічної кризи — і вони всі тягнулися до того, що давало їм хай і примарне відчуття давно призабутої безпеки.
Джунхьок також хотів відчути це, але не встигав зняти навушники, як відчував лише спустошення. Відчуття, що з виходом із сервера обірвався зв'язок із тим, що протягом місяців було джерелом його щастя. Власне, зв'язок із тим, хто за лічені тижні став невід'ємною частиною цього щастя.
Він не звик не отримувати того, що хотів. Якщо щось було важко отримати, Джунхьок працював ще тяжче й усе ж досягав свого. Так він і розвинув канал: ніхто не хотів дивитися ванільні відео з будівництвом і розведенням тварин, тож він навчився битися й виживати в гардкорі. Але зараз він стикнувся з тим, що не міг перебороти, — він не міг змінити думку Кім Докчі про нього.
Чи міг?
Коли Джунхьок прокинувся у суботу, то те, чим він займався після виходу з сервера здавалося просто дивним сном. Щоправда, баланс на його рахунку натякав, що Джунхьоку все ж не наснилося, що він купив квитки. Повідомлення від Докчі «Ти зараз серйозно?» збільшувало його впевненість у тому, що квитки ці були до Сеула. Нагадування «зібрати речі» вказувало ще й на те, що квитки були на сьогодні.
Його наплічник був не таким великим, та й Джунхьок не потребував великої кількості речей, але збори зайняли в нього добру годину. Здебільшого звичайно тому, що він чекав на повідомлення Докчі, яке визначило б те, чи ці зусилля взагалі були того варті.
«Тебе зустріти?»
Джунхьок збирався відповісти, що він не вперше у Сеулі та й не маленький вже, але мав зізнатися, що йому лестила пропозиція Докчі. Тішила його думкою, що, можливо, той хотів бачити Джунхьока не менше, ніж він сам — Докчу. Тож коли він ступив зі сходинок потяга на платформу й побачив уже знайоме біле пальто, що мало відрізнялося від майнкрафтівського скіну Докчі, Джунхьок дозволив собі усміхнутися по-справжньому.
А коли вони незґрабно потиснули одне одному руку, він нарешті зрозумів, чому Докча ховав своє обличчя.
— Ну давай, скажи це, — здавалося, його компаньйон прочитав усе на його власному лиці.
— Ти ж її син? Тієї жінки, що вбила свого чоловіка, а потім написала про це книгу.
— Посередню книгу, маю сказати, — пирхнув Докча, ховаючи руки в кишені. — І ти забув додати «в акті самозахисту».
— Ти повірив би мені, якби я сказав, що мені байдуже?
Похмурий погляд, яким Докча подивився на нього, говорив більш ніж промовисто. І хоча Джунхьок говорив щиро, він не знав, які слова добрати, щоб переконати в цьому компаньйона, — чи чому взагалі так хотів його переконати.
— Дехто вірить, що це я вбив батька, — він не міг розгледіти вираз обличчя Докчі — настільки низько той опустив голову.
— «В акті самозахисту»? — нагадав йому Джунхьок.
Він пам'ятав цю новину. Пам'ятав, як сидів перед батьківським телевізором, у клясі п'ятому чи шостому, і стискав кулаки від безсилля. Пам'ятав, як батько обіймав матір, яка плакала і запитувала, чому цю жінку просто не виправдають. Пригадував навіть вихід книги за кілька років по тому, масштабні протести — і не лише в Сеулі, але й у його рідному Пусані, і те, з яким полегшенням видихнула його вчителька, коли почула про перегляд справи.
— Ти не маєш цього соромитися, — Джунхьок не до кінця усвідомлював, на що так розлютився, поки комір сорочки Докчі не опинився в його кулаку. Тепер він міг розгледіти обличчя хлопця — в кутиках його очей ховалися сльози, і Докча закліпав, намагаючись їх приховати.
— Джунхьоку? Може, прибереш руку? Бо я не дуже розумію: ти намагаєшся мене задушити чи поцілувати, — Докча тримався за його зап’ясток, знову уникаючи зорового контакту.
— Залежить від того, чого ти б хотів, — Джунхьок дозволив собі хитро усміхнутися, знаючи, що таке уникання зорового контакту робило саме його губи фокусом погляду Докчі.
— Не жартуй так зі мною, — на противагу його очікуванням, голос Докчі звучав тихо, і йому бракувало тієї нахабности, яку компаньйон дозволяв собі в грі.
Джунхьок мав зізнатися, йому теж бракувало нахабности, щоб узяти те, за чим він приїхав. Тож вони так і стояли на відстані напіввитягнутої руки, із пальцями Джунхьока, що стискали тканину чужої сорочки. Але хтось усе ж мав наважитися на перший крок: і якщо вже так склалося, що це завжди випадало на долю Джунхьока — від пропозиції стати партнерами до приїзду сюди, — то він міг зробити цей крок іще один раз. Аби тільки Докча ступив крок назустріч.
— Джунхьоку, що ти робиш? — він скористався хваткою на комірі Докчі, щоб притягнути його ближче.
— Тобі досі здається, що я жартую? — Джунхьок, здавалося, п’янів вже від такої близькости, від нерівного дихання Докчі на губах, від відчуття теплоти його почервонілих щік.
— Я не розумію…
— Я хочу тебе поцілувати. Хотів ще з моменту, коли ти сказав, що я можу сам зняти з тебе маску, — Джунхьок закусив губу, але вагався недовго: надто багато вже було сказано, щоб отак відступати. Та й він був радше тим, хто почне спочатку після провалу, ніж не ризикне зовсім.
— Я тому це й сказав, — він завмер за якийсь сантиметр від вуст Докчі, бачачи на них задоволену посмішку.
— То ти й це сплянував? — попри усмішку, Джунхьок бачив вагання в чужих очах. Хай там як добре Докча все продумав, він не вірив до кінця, що це справді працює. Оскільки у їхньому дуеті Докча відповідав за плянування чого-завгодно, а сам Джунхьок — за виконання цих задумів, він просто не міг підвести компаньйона.
Тож коли Джунхьок таки відпустив комір сорочки Докчі, це було лиш для того, щоб притягнути його за підборіддя та зімкнути їхні вуста в поцілунку.
— Зачекай… — Докча першим розірвав цілунок, тож Джунхьок мав нагоду помилуватися тим, як його губи наливалися червоним від вимогливих доторків. — Тебе не хвилює, що на нас люди дивляться?
Джунхьок збирався сказати, що його це зовсім не цікавить, що він був навіть радий, адже вони бачили, що Докча належить тільки йому. Справді збирався, але тяжіння вуст Докчі таки було сильнішим.