Work Text:
У похмурому лісі, де місяць ховався за хмарами, ніби боячись побачити те, що коїться внизу, маленька лисиця лежала на холодній землі. Її біла шерсть, зазвичай блискуча й хитра, тепер була скуйовджена й просякнута кров'ю. Кім Докча, у своїй звірячій формі, хрипів від болю. Кігті якогось монстра — чи то дикого звіра, чи то іншого переверетня — роздерли його бік, і кожний подих віддавався пекучим вогнем. Він не міг рухатися, не міг навіть вискнути. "Кінець," — подумав він, відчуваючи, як свідомість розпливається. Лише б не мучитися довго.
Раптом у чагарниках зашелестіло. Докча напружився, намагаючись не ворушитися. Запах вовків — гострий, дикий, з нотками дощу й землі — заповнив повітря. Двоє. Молоді, але сильні. Перший, менший, з темною шерстю, нахилився ближче, обнюхуючи рану. Другий, сірий і граціозний, заворчав тихо, ніби попереджаючи. Докча впізнав їх за запахом, хоч і не знав імен. Діти зграї, яких він бачив здалеку в лісі. Вовченята, але вже з кігтями, що могли роздерти лисицю на шматки.
Вони розірвуть його на шматки — це закон дикої природи. Він підвів морду, очі блищали від сліз болю, і прошепотів подумки: Принаймні, швидко.
Але біль став нестерпним. Світ закрутився в чортовому вихорі, і Докча провалився в темряву, не встигнувши відчути зубів.
Коли він прокинувся, запахи були чужими: дим від вогнища, трави, змішані з мускусом вовчої шерсті. Він лежав на м'якій соломі в печері, освітленій тьмяним сяйвом смолоскипів. Його тіло все ще було в формі лисиці — маленьке, вразливе, — але рани були перев'язані листям і мазями, що пахли м'ятою й медом. Біля нього сиділа жінка з довгим сріблястим волоссям, зібраним у недбалий хвіст. Ю Солхва, як він згодом дізнається. Її руки, обережні й теплі, наносили нову порцію мазі на його боки.
— Ти прокинувся, маленька лисичко? — прошепотіла вона м'яко, її голос звучав як шелест листя. — Не рухайся, бо розійдешся шви.
Докча блимнув, намагаючись осмислити. Зграя? Він чув історії про вовкулак — напівлюдей, напівзвірів, що живуть у зграях під Місяцем. Але чому вони не вбили його? Чому лікують? Він спробував відповзти, але лапи тремтіли.
Солхва посміхнулася, простягаючи маленьку мисочку з густою зеленою рідиною.
— Пий. Це відвар з полину й кореня мандрагори. Зніме біль і запалить рани. Ти в безпеці. Гільйон і Юсон знайшли тебе біля річки. Вони... ну, ти знаєш, як вовки — інстинкти.
Докча неохоче лизнув відвар.
Гіркота обпекла горло. Тепло розлилося по венах. Вії важчали.
Він завалився на бік, очі закрилися.
Останнє, що відчув — як хтось накрив його шкурою.
Коли Докча розплющив очі, голова гуділа, але біль відступив.
Він повернув голову — і завмер.
Великий чорний вовк лежав зовсім поруч. Морда в кількох сантиметрах від його обличчя. Очі відкриті, пильно дивляться. Без кліпання. Жовто-зелені в темряві. Дивилися прямо в душу.
Докча не дихав. Тіло скам'яніло. Вовк повільно видихнув — гаряче дихання торкнулося щоки.
Потім вовк підвівся. Тіло затремтіло — і став людиною!
Повністю голий. Високий, м'язистий, вкритий шрамами. Чорне волосся мокре від роси, очі — ті самі, пронизливі, без тіні емоцій.
Докча завмер, жар залив морду. О Боже, чому голий? Він швидко відвернувся, прикриваючи очі лапою, ніби це могло стерти видовище. Серце стукало, як барабан. Не дивися, не дивися, ти ж не вартий такого...
Джонхьок помітив. Його брова злегка здригнулася — єдиний знак здивування. Він нахилився ближче, хапаючи Докчу за загривок м'яко, але твердо, змушуючи підняти морду.
— Ти ховаєш очі, лисице. Чому? — голос його був низьким, грубим, як грім перед бурею. — Ти не лисиця. Ти... один з нас.
— Ти... ти переверетень, — пробурмотів Джонхьок, не відводячи погляду. Його тон був холодним, без жалю. — Лисиця в вовчій зграї. Рідкісне диво.
— Я не... я не хотів... — Докча заїкнувся, відводячи очі. — Просто дайте мені піти. Я не завдам шкоди.
Джонхьок фиркнув, повертаючись спиною, щоб підняти свою одежу з кута печери — грубу шкіряну куртку й штани. Він одягався повільно, ніби демонструючи байдужість.
— Піти? Ти ледь ходиш. Зграя вирішує, чи ти гість, чи здобич. А я... я не терплю слабких. Відпочинь. Якщо виживеш до повні — поговоримо.
Він вийшов, не озираючись, залишивши Докчу тремтіти від холоду й приниження.
Дні минали, як тіні в лісі. Зграя вовкулак — десяток вовків, сильних і мовчазних, — прийняла Докчу обережно. Шін Юсон, маленька вовчиця з великими мріями, бігала навколо, приносячи йому ягоди й оповіді про зірки. "Ти як герой з книжки! Лисиця, що виживає серед вовків!" — сміялася вона, і Докча посміхався вперше за довгий час. Лі Гільйон, мовчазний велетень, патрулював печеру, ніби охоронець, а Хан Суюн — єдина кішка в зграї, з гострим язиком і вічним пером у руці — сиділа ночами біля вогнища, записуючи історії. "Ти надихаєш, лисице, — казала вона, моргаючи зеленими очима. — Слабкий, але хитрий. Ідеальний протагоніст для моєї нової повісті."
Але Ю Джонхьок... Він був привидом. Холодним, грубим, далеким. Під час полювання він кидав Докчі шматки м'яса, бурмочучи: "Їж. Не вмри, бо марнуватиму час." Коли Докча намагався допомогти — носити дрова чи чистити рани іншим — Джонхьок фыркав: "Не лізь, лисице. Твоя хитрість не замінить сили." Одного разу, коли Докча спіткнувся на стежці, альфа просто підняв його за комір, як цуценя, і поставив на ноги. "Слабак. Навчися ходити, перш ніж бігати."
Докча зненавидів його. Або думав, що зненавидів. Бо щоночі, коли Місяць сяяв, він ловив себе на тому, що дивиться на вогнище, де Джонхьок сидів сам, точучи кігті мечем. Ті шрами на його тілі — від битв, від втрат — розповідали історії, які Докча розумів краще, ніж слова. Він теж самотній, — думав він, ховаючи морду в лапах у формі лисиці. Але чому це мене турбує?
Одного вечора, під час бурі, зграя сховалася в печері. Дощ барабанив по даху, блискавки рвали небо. Докча сидів осторонь, дивлячись на вогонь, коли Джонхьок раптом опустився поруч — вперше так близько. Не в формі вовка, а людиною, з пляшкою вина в руці.
— Чому ти ховаєшся? — буркнув він, простягаючи пляшку. — Пий. Відганяє холод.
Докча взяв, пальці торкнулися долоні альфи — гарячої, шорсткої. Жар пробіг по спині.
— Я не ховаюся. Просто... не з вашої зграї.
Джонхьок фыркнув, але цього разу в його очах мелькнуло щось нове — не холод, а цікавість.
— Зграя — це не кров. Це вибір. Ти вибрав вижити. Чому?
Докча ковтнув вино, гірке, як правда. — Бо є історії, які не можна кинути на півдорозі. Навіть якщо вони болять.
Вони говорили — спочатку уривками, грубо. Джонхьок розповідав про битви, про зраду колишньої зграї, про те, як Місяць навчив його ненавидіти слабкість, бо слабкість убиває. Докча — про книжки, про світи, де лисиці перемагають вовків розумом, а не іклами. Слова текли, як дощ, змиваючи бар'єри.
Наступні тижні були повільними, як ріст коріння. Джонхьок все ще був грубим — штовхав Докчу під час тренувань, бурчав "Не спотикайся, ідіоте!", — але тепер у його очах горіло щось тепле, коли лисиця вдавала хитрощі на полюванні. Одного разу, після сутички з ворожими вовками, Джонхьок сам перев'язав рану Докчі, пальці тремтіли ледь помітно.
— Дурень, — пробурмотів він. — Не лізь уперед наступного разу.
— А ти не відвертайся, — відповів Докча, і їхні погляди зустрілися. Довго. Занадто довго. Кім Докча відвів погляд першим.
Місяць наближався до повні. Зграя пожвавилась. Вовки частіше патрулювали межі, приносили більше їжі, готували трави для ритуальних відварів. Суюн перестала писати ночами — сиділа з іншими, тихо перемовляючись. Юсон стала нервовою, Гільйон перевіряв печери двічі на день. Навіть Солхва виглядала напруженою, хоч і намагалася приховати.
Докча нічого не розумів. Він думав, що це просто сезон полювання чи підготовка до зими. Коли він запитував, усі відводили очі або змінювали тему.
Одного вечора Джонхьок увійшов до його маленької бічної печери — тієї, де Докча спав останні тижні. Альфа тримав у руках важкий залізний ланцюг з м'якою шкіряною петлею на кінці.
— Що це? — Докча відсахнувся, інстинктивно приймаючи форму лисиці.
Джонхьок не відповів одразу. Просто нахилився, прикріпив петлю до ніжки важкого кам'яного столу, а інший кінець — до шиї Докчі. Не туго, але достатньо, щоб не зірватися.
— Залишайся тут цієї ночі. Не виходь.
— Чому? — голос Докчі тремтів від образи. — Я що, полонений?
Джонхьок стиснув щелепи. Його очі були темними, як ніч без місяця.
— Просто залишайся. — Він повернувся і вийшов, зачинивши вхід важкою шкурою, яку прикріпив камінням.
Докча сидів, дивлячись на ланцюг. Образи кипіла. Він думає, що я слабкий. Що я втечу. Чи що я зраджу. Він смикнув лапою — ланцюг не піддавався. Але Докча був лисицею. Спритною, хитрою.
Коли ніч стала густою, а зграя вийшла назовні — він почув далекий хор вовчого виття — Докча почав працювати. Зубами, лапами, всім тілом. Шкіра на шиї натерлася, але він не зупинявся. Нарешті петля ослабла достатньо. Він вислизнув, маленькою тінню прослизнув повз варту, вискочив у ліс.
Повний місяць світив яскраво. Повітря пахло кров'ю, магією, люттю. Докча біг, не знаючи куди. Просто відчував — щось відбувається. Щось, від чого його ховали.
Він почув рик раніше, ніж побачив. Великий чорний вовк вискочив з кущів — Джонхьок у звіриній формі, очі палають червоним. Він не впізнав одразу. Інстинкт повні переміг розум.
Удар лапи — різкий, потужний. Докча відлетів, скрикнувши. Кров потекла з боку, стара рана розійшлася знову. Він впав у сніг, скрутився, чекаючи кінця.
Але кінець не прийшов.
Вовк завмер. Ніздрі роздулися. Запах крові — знайомий, свій. Джонхьок перетворився назад у мить, падаючи на коліна поруч. Його руки — великі, тремтячі — підхопили маленьке біле тіло.
— Докча... — голос зламався. — Дурень... чому ти не послухався...
Він притиснув його до грудей, біг назад до печери, не звертаючи уваги на інших. Усередині — кинув на шкури, рвав тканину на бинти, мазав маззю, шепотів прокльони й благання одночасно.
— Не смій вмирати. Не смій. Я ж казав... залишайся...
Докча, ледь притомний, відчув, як гарячі сльози падають йому на хутро. Джонхьок плакав. Грубий, холодний альфа — плакав, тримаючи його, ніби той був найдорожчим у світі.
Після тієї ночі все змінилося. Повільно. Джонхьок більше не відштовхував. Він тренував Докчу — жорстко, але терпляче. Вчив полювати, захищатися. Сидів поруч ночами, коли той не міг заснути від болю. Іноді — дуже рідко — його рука затримувалася на плечі довше, ніж потрібно. Іноді погляд ставав м'якшим. Докча відчував тепло, але не наважувався назвати його ім'ям.
Місяці минали. Рани загоїлися. Довіра росла, як мох на камені — повільно, непомітно, але міцно.
Від того похмурого дня, коли два вовченята знайшли білу поранену лисицю, минув рівно рік.
Того вечора зграя зібралася в головній печері. Вогнище палало яскраво. На кам'яному столі — незвичні речі: ягоди в мисках, смажене м'ясо, навіть кілька солодких коржів, які Ю Сана спекла таємно. Суюн тримала в руках зошит, усміхнена. Солхва тримала вінок з зимових квітів і сухих трав.
Докча увійшов, нічого не підозрюючи. Він щойно повернувся з полювання — втомлений, але задоволений.
— Що це? — він завмер, дивлячись на всіх.
Юсон підбігла першою, обійняла його за шию (він уже давно міг бути людиною поруч з ними).
— З днем народження, Докча-хьон!
— Але... але сьогодні ж не моє дня народження...
Гільйон хмикнув, але очі його сміялися.
— Тепер він сьогодні! Рівно рік, як ти з нами. День, коли ми тебе знайшли. Це твій день.
Джонхьок стояв осторонь, руки схрещені. Але коли Докча подивився на нього — вовк підійшов. У руках у нього маленький амулет з білого каменю, вирізьблений у формі лисячого хвоста з чорним кінчиком.
— Носи, — буркнув він, надягаючи на шию Докчі. Пальці затрималися на шкірі. — Щоб не загубився знову.
Докча торкнувся амулета. Очі затуманилися.
— Дякую... усім.
Зграя загула, сміялася, піднімала кубки. А Джонхьок, коли ніхто не дивився, нахилився ближче.
— З днем народження, лисице, — прошепотів він тихо, тільки для нього. — І... дякую, що залишився.
Докча посміхнувся — вперше так відкрито, так тепло.
— Я нікуди не піду.
Вогонь потріскував. Місяць зазирав крізь вхід. А в серці Докчі щось нарешті розтануло — повільно, як лід під першими променями весни.
Ліс вже скидав золоте листя, але сонце ще гріло землю, ніби прощаючись. На галявині біля струмка, де трава була м'якою й сухою, Ю Джонхьок у формі великого чорного вовка стояв розслаблено, хвіст ледачо гойдався. Він чекав. Докча, маленька біла лисиця з чорними лапами й чорним кінчиком хвоста, кружляв навколо нього, очі блищали пустощами.
— Ну давай, лисичко, — низько прогарчав Джонхьок, майже з посмішкою в голосі. — Покажи, чого навчився.
Він не сприймав це серйозно. Докча ж був легким, хитрим, але не сильним. Джонхьок планував просто погратися, дати йому трохи перемогти, щоб не образити, а потім м'яко притиснути до землі й закінчити «боєм».
Докча рвонув уперед. Швидко, як тінь. Замість прямого удару — різкий стрибок убік, обманний маневр, потім ще один. Джонхьок ледь встиг повернути голову — і отримав точний укус за вухо. Не сильно, але достатньо, щоб здивовано здригнутися.
— Що за... — він спробував лапою притиснути лисицю, але Докча вже прослизнув під його животом, вискочив ззаду й стрибнув на спину. Маленькі гострі зуби клацнули по загривку — знову не боляче, але впевнено.
Джонхьок фиркнув, намагаючись струсити його. Він не очікував такої пружності. Докча був не просто швидким — він використовував вагу вовка проти нього самого. Коли Джонхьок різко розвернувся, щоб скинути «нападника», Докча в останню мить відштовхнувся від його спини, зробив сальто в повітрі й приземлився точно на шию вовка, обхопивши лапами.
Великий вовк похитнувся. Докча вчепився міцніше, хвіст тріпотів від захвату. Джонхьок спробував ще раз скинути його — і раптом втратив рівновагу. Важке тіло гепнулося на бік, а потім на спину, піднімаючи хмару опалого листя.
Докча переможно сидів на грудях вовка, маленькі вушка насторожено підняті, очі сяяли. Він важко дихав, але посміхався — усіма зубами, хвостом, вухами.
Джонхьок лежав на спині, дивлячись угору на білу мордочку. Довго. Потім тихо видихнув — щось середнє між сміхом і зітханням.
— ...ти ж маленька хитра зараза.
Він не скинув Докчу. Просто розслабив лапи, дозволяючи лисиці залишитися зверху. Докча повільно сповз нижче, згорнувся клубочком прямо на теплому чорному хутрі, поклавши морду на шию вовка. Його хвіст ліниво накрився поверх великого вовчого хвоста.
Джонхьок повільно повернув голову, торкнувшись носом до маленького вушка. Дихання гаряче, спокійне.
— Ти переміг, — пробурмотів він тихо, майже шепотом. — Цього разу.
Докча тільки муркнув у відповідь — задоволено, сонно. Сонце пробивалося крізь гілки, золотило біле хутро й чорні кінчики. Листя тихо падало навколо них, ніби святковий дощ.
Вони просто лежали. Великий чорний вовк — як жива тепла гора. Маленька біла лисиця — як сніжинка, що знайшла собі місце на вершині.
Ніхто не рухався. Не було потреби.
Ліс шепотів навколо них. А вони просто були разом — і цього вистачало.