Work Text:
Джеймс часто торкався губами ластовиння, розсипаного по широких плечах його коханого — він вірив, що вони двоє пасують ідеально, наче пазл, бо це був його Реґулус, і він назавжди залишиться єдиною людиною, хто мав на це право.
Здавалося, ніби єдиною причиною, чому він щодня ходить по цій землі, було для того, аби робити саме саме це. Щоранку й щоночі. Прокидаючись та засинаючи, на світанку та на заході сонця. Усе, від його першого подиху до останнього, належить Реґулусу. Джеймс був готовий віддати йому увесь світ.
Тож тепер Джеймс Поттер сидить тут, без сну, на краю їхнього ліжка, застеленого атласними зеленими простирадлами та заваленого горами декоративних подушок, як того забажав Реґулус. У маленькій кімнаті на високому пагорбі в Бразилії. Пара розкішних арочних вікон на лівій стіні вітають його ранковим сонцем і свіжим вітерцем.
Озирнувшись через плече на Реґулуса, що мирно купається у сонячному промінні, Джеймс видихає і знову залазить у ліжко під ковдру, повернувшись набік, щоб із захватом споглядати свого коханого.
— Ти завжди так робиш, тихий хрипкий голос розноситься кімнатою та проникає у Джеймсові думки. Йому хочеться замкнути цей звук глибоко всередині, щоб надійно берегти його, як він берегтиме Реґулуса до самого кінця.
Шум вітерцю, що безтурботно вривається до кімнати й вилітає геть, повертає Джеймса з небес на землю.
— Гм, роблю як? — пошепки відповідає він на цей голос, заплутуючись пальцями в смолянисто-чорних кучерях Реґулуса, проводить великим пальцем вгору-вниз по блідому, обсипаному ластовинням тілу, а тоді береться виводити своє ім'я у Реґулуса на спині.
Реґулус зітхає і пошепки відповідає Джеймсу, перевертаючись на бік, щоб лягти на руку, аж поки вони не дивляться один одному в очі. Обличчя Реґулуса втомлене, а тіні під очима такі глибокі, що якби він заплакав, сльози просто залишалися б на його гострих рисах цілу вічність. Це змушує хлопця, що тримає на своїх плечах сонце, ледь помітно насупитися, поки його пальці вислизають із Реґулусового волосся й лягають на бліде плече.
— Дивишся на мене так, ніби... ніби я для тебе цілий світ чи щось таке, — відповідає йому Реґулус так, наче це очевидно, і, загалом, так воно і є, але йому зовсім не обов’язково знати про це так рано вранці.
— Ну, тоді це саме те, що я роблю, — відказує брюнет, і його обличчя розпливається в такій посмішці, що Реґулус стогне й заривається разом із копицею розкішних чорних кучерів у подушку, намагаючись приховати рум'янець, що проступає на обличчі.
— Ти такий нестерпний, ще занадто рано, щоб я мав справу з тобою, Джеймсе. — каже Реґулус і м’яко відштовхує голову Джеймса, але одразу повертається, щоб залишити легкий поцілунок на його смаглявій щоці.
У відповідь Джеймс тільки й може що всміхатися.