Work Text:
Евермор – це не просто місце, де виховують спортсменів століття. Це місце де над ними знущаються, де їх ламають і доводять до безумства.
Цього разу Ріко був не в гуморі з самого ранку. Він ходив розлючений, готовий когось прикінчити. На тренуванні він буквально закидував воротаря м'ячами, жорстоко цілясь в голову, руки та ноги. А після тренування під гарячу руку попався Жан.
Ріко не сподобалося, що той не зміг захистити ворота, коли на нього кинулися одночасно два нападники.
Один сильний удар по обличчю – і кучерява голова Жана вдарилася об стіну, розбиваючи праву брову. Ріко, хоч і був нижчим за нього, міг ударити добряче, особливо коли до його рук потрапляє щось важке.
Коли ж Моріяма повернувся до Кевін, той не зронив ні слова. Він лише мовчки відійшов убік, пропускаючи "Короля", але Ріко цього було замало. Ще один удар, тепер уже по іншому тілу – і ось на шкірі Дея почали розквітати нові темні синці.
Руки Ріко були жорстокими не тільки — вони були владними. Кожен його дотик, навіть не для удару, відчувався як тавро. Коли він хапав Жана за підборіддя, щоб змусити дивитися собі в очі, або по-хазяйськи клав руку на плече Кевіна, затискаючи пальці до хрускоту в суглобах, це було гірше за побої. Це було нагадування: ви – моя власність.
У цих руках колючка перетворювалася на зброю, а звичайний жест – на наказ. Ріко ніколи не торкався їх просто так. Його руки завжди несли або біль, або холодну вимогу бути досконалим.
Кевін підійшов до нього, коли відлуння кроків Ріко нарешті затихло в коридорі. Його власні плечі сіпалися від прихованого болю, а під футболкою вже темніли сліди від ударів "Короля", але він не зважав на себе.
Він простягнув руку до обличчя Жана.
Це були ті самі руки, які ще мить тому були затиснуті в кулаки, не маючи змоги дати відсіч – ні щоб захистити себе, ні щоб захистити Жана. Проте тепер вони торкалися розбитої брови, витираючи кров, яка цівкою стікала на щоку.
Жан затамував подих. Він заворожено стежив за кожним рухом довгих пальців Кевіна. У цьому стерильно–ідеальному пеклі, де кожна рука тяглася до них, щоб зламати, руки Дея були єдиними, що вміли заспокоювати.
— Потрібно обробити..., — Кевін відві погляд і рушив у бік корпусу з кімнатами, намагаючись приховати тремтіння в колінах.
— А можливо, й зашивати, — тихо додав Жан, відчуваючи, як пульсує розбита брова.
Кевін на мить зупинився, його плечі напружилися.
— Я...
— У тебе немає вибору, Кевіне.
Жан знав: Кевін ненавидить вигляд крові, коли вона не на ігровому полі. Але він також знав, що Дей ніколи не залишить його стікати кров'ю в цьому порожньому коридорі.
•••
Кімната зустріла їх холодом та темрявою. Вони ніколи не вмикали світло без вагомої причини — зайва увага в цих стінах завжди коштувала занадто дорого. Але зараз був саме той випадок.
Клацання вимикача боляче вдарило по очах, заливаючи кімнату різким білим сяйвом. Жан мовчки дійшов до свого ліжка і сів на край, автоматично витираючи тильною стороною долоні кров, яка досі ліниво текла по щоці, залишаючи на шкірі брудні розчерки.
Кевін застиг біля дверей, дивлячись на закривавлені пальці Жана. Його власне тіло нило від удара Ріко, а плече сіпалося при кожному русі, але він змусив себе підійти до тумбочки, де була захована аптечка.
— Тобі потрібно тримати голову рівно, — пробурмотів Кевін, хоча його голос знову зрадницьки здригнувся.
Він підійшов ближче, і Жан знову сфокусувався на його руках. Тепер, під прямим світлом ламп, вони здавалися ще блідішими. Кевін дістав голку та антисептик. Його пальці, які зазвичай тримали ключку так міцно, ніби це був їхній єдиний зв'язок із життям, тепер готувалися до зовсім іншої роботи.
— Почекай, — перервав його Жан.
Він важко підвівся, підійшов до крісла біля ліжка й схопив першу ліпшу тканину, що потрапила під руку. Це виявилась футболка Дея. Жан на мить затримав її в пальцях, відчуваючи знайомий запах – суміші прального порошку та ледь вловимий аромат парфумів Кевін, – а потім згорнув її у цупки джгут і затиснув між зубами. Він знову сів, відкинув голову назад і вчепився пальцями в край матраца. Його погляд зустрівся з поглядом Кевіна – наляканим, але рішучим.
Пальці Дея обережно торкнулися лоба Моро, фіксуючи голову в одному положенні. Тепер, коли між ними не було зайвих слів, повітря в кімнаті, здавалося, стало ще важчим.
Кеві підніс голку до розбитої брови. Його руки більше не мали права на тремтіння.
Дей зробив перший стібок, і Жан міцніше вп'явся у тканину футболки зубами. Їм обом це було вже не вперше, особливо Жану. Зазвичай брюнет діставав від Ріко менше, оскільки він – другий після "Короля", і обличчя Кевіна завжди було ціліше, ніж його руки. Але зараз ці понівечені руки, що пережили стільки болю працювали з точністю хірурга.
Жан відчував, як голка проколює шкіру. Біль був гострим, але руки Дея, що притримували його за вилицю були дивно теплими. Кевін намагався не дивитися Жану в очі, зосередивши всю увагу на тонкій нитці. Його подих був переривчастим, а пасмо чорного волосся впало на чоло, закриваючи зелені очі, в яких зараз читалося лише одне – прихований жах.
Другий стібок. Жан відчув, як пальці Кевіна ледь помітно здригнулися. Дей ненавидів це – бачити кров свого єдиного союзника, але він продовжував. Це було щось на кшталт ритуалу: один приймав удари, інший – збирав залишки того, що називалрся людиною.
— Ще два...,— ледь чутно прошепотів Кевін, і Жан відчув, як великий палець брюнета мимохідь погладив його шкіру біля скроні або ж він просто почав марити від нестерпного болю.
В цей момент він не ненавидів Ріко, не боявся завтрашнього дня. Він просто дозволяв цим рукам – єдиним рукам у світі, які не хотіли його зламати – робити свою роботу.
Коли Кевін нарешті відійшов, Жан виплюнув футболку. Вона була вогкою від його важкого дихання.
— Все, — Кевін почав швидко складати інструменти, його руки нарешті затремтіли по-справжньому, тепер, коли справу булр зроблено. — Тобі треба поспати хоча б кілька годин.
— Я не знаю, чи зможу, — Моро посунувся вбік, даючи місце Дею на вузькому ліжку.
Кевін сів поруч, важко впираючись ліктями в коліна. Його погляд був прикутий до аптечки, яку він все ще стискав у руках.
— У нас є ще одна таблетка знеболювального, — голос Кевіна звучав глухо. — Якщо потрібно – бери. Я дістану ще... якщо знадобиться, вкраду в медсестри.
Жан подивився на нього. Він знав, що для "золотої дитини" Кевіна Дея навіть думка про те, щоб щось вкрасти або порушити правила, була стресом, але заради Жана він був готовий на цей дрібний бунт
— Не потрібно, воно вже не так сильно болить, — Жан обережно вказав на брову, яка нарешті перестала кровоточити. — Та й до того ж... можливо, скоро буде щось серйозніше, ніж просто брова.
Моро посміхнувся зламаною посмішкою – тією самою, від якої в Кевіна завжди стискалося серце, бо в ній було більше втоми, ніж тепла. Жан потер очі, залишаючи на повіках розмиті сліди від того, що не встиг змити.
— Потрібно спати, — прошепотів Дей.
Він підійшов до дверей і вимкнув світло. Кімната знову занурилася в темряву – тепер вона здавалася приємною та рідною, бо ховала їх від усього світу.
— На добраніч, — Моро, як зазвичай, присунувся до стінки й лягнув, втупившись очима в стелю.
Кевін знав: такими темпами француз не засне. Він буде годинами думати про Мелоді, про те, як вона там, і про те, чи могло їхнє життя скластися інакше. Кевін відчував цей неспокій Жана як свій власний. Він мовчки підійшов до ліжка й ліг поруч, обережно просунувши свою руку під кучеряву голову Жана.
— Так хоча б є шанс того що ти заснеш і поспиш хоч трохи, — тихо сказав Кевін.
Жан завмер, відчуваючи тепло чужої шкіри.
Через кілька хвилин Дей почав тихо сопіти, а Жан нарешті зміг розгледіти у темряві знайомі риси обличчя над собою. Рука Кевіна, що до цього ніжно погладжувала його по спині, розслаблено сповзла на талію, так і не зрушивши більше з місця.
У цій тиші Жан нарешті дозволив собі розслабитися. Руки, що вміли заспокоювати, зробили свою справу – вони дали йому право на кілька годин забуття.