Work Text:
Млин ще горів, коли Бенджікот, юний лорд дому Блеквуд, прибув на тліюче поле бою.
– Відведіть мене до нього.
– Мілорде, – дружинники перезирнулися, – ви певні, що готові?
– Я вже поховав свого батька, до чого я можу бути не готовим? Ведіть мене до нього, це наказ.
– Звичайно.
Поле було всіяне трупами, а у повітрі стояв запах згарища. Це було не перше поле бою, яке бачив Бенджікот, але вперше воно мало такі масштаби. Хоч серед його людей було в рази менше жертв, їх усе ще було надто багато. Але він мав бути сильним. Він був лордом й мав вести за собою людей. Він перечепився за щось, й озирнувшись помітив відрубану руку.
– Усе добре? – воїни, що його супроводжували, також зупинилися.
– Так, – він різко видихнув й стиснув вуста, – я думав, що в нас менше жертв.
– З боку ворога прийшло велике підкріплення, – вони поновили рух, – але наші люди змогли відбити напад й повернути собі територію. Більшою мірою завдяки серу Давосу, він стояв до кінця.
Коли чоловіки відвернулися, Бенджікот швидко потер очі, відганяючи сльози, що все норовили показати його почуття.
– Ми прийшли, – лицарі зупинилися, пропускаючи юного лорда уперед, ближче до берега річки.
Давос завжди казав, що навіть сотня бракенських лицарів не буде варта одного Блеквуда. А зараз він лежав тут, серед них. Мертвий.
– Чи бажаєте перевезти його тіло до Божого Лісу й поховати там, разом з іншими Блеквудами?
– Ні, – Бенджікот хитає головою, – він якось згадував, що хоче бути похованим зі своїми товаришами, якщо вони загинуть разом.
Бенджікот не міг пригадати жодного бою чи навіть застілля де б Давос був сам, без своїх трьох найближчих лицарів. Його товариші були вірні йому. Настільки вірними, що пішли за ним навіть на той світ.