Work Text:
І він побачить, що я — не МакДевід.
Який же він тоді був, до біса, злий. Просто неможливо було описати словами.
І насправді він був у кроці від того, щоб подзвонити Віллу та виказати усе, що про нього думає. Навіть не зважаючи на те, що у нього це сама середина ночі, і він, мабуть, ще і був на вечірньому тренуванні.
Та пішов ти, Вільям Чарльз Патрік Сміт. Просто до біса тебе. І тебе, і твою БіСі Лайн з Райяном і Ґабріелем.
Можливо, він був на межі на когось гаркнути. Як мінімум, одна ключка була розбита об бортик. Як мінімум, одна склянка у їдальні випадково вилетіла з руки.
Як максимум, Сіду довелось його заспокоювати та змусити пояснити, що відбувається.
Як соромно.
І насправді, мабуть, найтяжче в усьому цьому те, що йому нема з ким про це поговорити. Бо кому ти ще скажеш, що твій хлопець друг хлопець колега хлопець напарник хлопець знайомий хлопець вінгер хлопець товариш хлопець напарник — бовкнув таку безглузду річ, що Макліну важко навіть це у голові вкласти.
Але зараз не про нього.
Вілл Сміт нікуди не дінеться.
Мабуть.
Вірогідно, він дарма себе так заганяє тим, що думає про нього.
Вілл Сміт нікуди не дінеться, він усе ще буде у Сан-Хосе, у цій бірюзовій джерсі та зі своєю кривою усмішкою, від якої зʼявляються маленькі зморшки у кутиках його очей. Усмішкою, від якої у Мака постійно, безвідмовно, перехоплює подих. З блакитними янгольськими очима, якими він вночі наодинці кидає Маку бісенят. Не тільки вночі, не тільки наодинці.
Я ненавиджу, що я думаю про тебе. Я ненавиджу, що я так багато думаю про тебе. Я ненавиджу, що я так багато думаю про тебе, коли маю зосередитись на вирішальному матчі за золоту медаль проти твоєї ж країни.
Та пішов ти, Вільям Чарльз Патрік Сміт.
Мені пощастило представляти мою Канаду.. Мою команду.. Мою країну на Олімпіаді!
Маклін намагається перемкнути увагу, зосередитись на грі. На шурхоті ковзанів по льоду. На траєкторії шайби та інших гравців. На прохолоді від арени, від якої волосся біля потилиці стає дибки, та яка досить швидко не відчувається, а заміняється жаром у грудях і потом на шиї.
На диво, від усіх думок його увагу відвертає різкий пекучий біль у вилиці, від якого доводиться трохи закусити губу.
Все настільки далі відбувається у тумані, що не одразу розуміє, що з третього періоду вони переходять нічиєю і розпочинають новий відлік.
І як він в мить закінчується у них на очах голом Америки.
Можливо, він просто недопрацьовує, і треба трохи налягти сильніше на ключку. Десь тиснути більше. Десь додати наглості та впевненості.
І все ж, факт лишається фактом — цього виявляється недостатньо.
Йому настільки соромно, що простіше дивитись на що (або кого) завгодно — та не на власну команду. Не на Сіда, який сьогодні так і не вийшов на лід, вже не вперше сидів із ними у роздягальнях і підбадьорював. І це справді придавало віри та впевненості.
На Сіда, для якого це перша Олімпіада після дозволу Ліги та остання в карʼєрі.
На Коннора, який перед цим два роки підряд програв Кубок «Пантерам», а тепер ще і має дивитись на самовдоволену пику Ткачуків.
На Натана, який останні дві гри почувається зле, але відмовився від заміни та все одно виходив на лід, і викладався на повну.
На Кейла, який буквально не може стримати сліз та ховає обличчя за спинами інших.
На Мітча, який стоїть в кінці осторонь та спирається щокою на ключку. І це помічає той же Сід, тому підходить до нього і плескає по спині.
На Джордана, який просто посунувся не туди. На пару сантиметрів. Або ж просто достатньо було опустити трохи ногу та перекрити просвіт. І на якому просто немає обличчя.
Як і на всіх них.
І чомусь усі, до єдиного, стараються усміхнутися йому, коли перетинаються поглядами у роздягальні.
— Гарна робота, малий, — рука Сіда відчувається дивно важко на плечі, і він навіть трохи лякається від дотику. Але це спрацьовує, і витягує з власних думок.
Мак не встигає щось відповісти, бо той вже йде до інших. Але йому не лишається нічого більше, окрім як прохрипіти надламано:
— Вибачте…
Можливо, його зараз знудить посеред роздягальні на підлоги. Усією цією жовчю впереміш із соромом, провиною, злобою, образою і гидким бажанням зникнути на найближчі тижні з очей усіх, кого він знав, і хто дивився цю гру.
Найменше хочеться бачитись із родиною, яка стоїть десь у коридорі та чекає на нього. Найбільше хочеться, щоб мама знову пригорнула до себе в обіймах і заховала у ненавʼязливій хмарці жасмину, що після кожного програшу нагадували про дім, навіть, коли ти далеко
І те, що він опиняється сам у кімнаті, коли повертається у селище, відчувається як якийсь дарунок долі. Думка про повернення у основний сезон, з одного боку — заспокоює, з іншого — лякає, з третього — злить і засмучує. Це може допомогти забути про срібло. Це може стати новим постійним нагадуванням, що він щось робить не так.
Коли телефон знову нагадує про себе десь на дні рюкзака, згадує, що той вібрував майже усю дорогу. Чи то довгими гудками, чи то короткими, але частими й наполегливими.
Його ніхто не засудить, якщо не прочитає і не відповість одразу. Всі, мабуть, поставляться з розумінням. Можливо, не помітять навіть спочатку.
Окрім однієї людини.
Тринадцять пропущених викликів і понад пʼятдесят непрочитаних повідомлень.
Маккі, це була чудова гра! Вітаю тебе!
Я сподіваюсь, ти пишаєшся собою
Мак?
Не смій навіть себе картати за це
І засмучуватись теж
Як буде час, набери мене
Макі, візьми слухавку, будь ласка
Напиши, як будеш у готелі
Мак, я переживаю. Передзвони
Ти ж розумієш що це не твоя провина?
Мак, будь ласка
Мак, скажи хоч щось
Я знаю, що у тебе скоро рейс,
але якщо ти не відповіси мені,
я прилечу і заберу тебе особисто
Мак?
Мак.
Я люблю тебе, Маккі, памʼятаєш?
У голові так чітко лунає голос Вілла, наче він стоїть тут поруч, разом із ним в Італії.
Де тільки що Америка в овертаймі забрала у нього з-під носа золото.
Та пішов ти, Вільям Чарльз Патрік Сміт. Просто до біса тебе.