Chapter Text
Холодне ліжко відчувається як святе ложе для грішної тривожної душі. Попри всі антиприродні, антилюдські речі нескінченної ночі, ранок починається співом птахів. Може вони теж просто в шоці з оцього всього?
Нема сил дивуватись, нервуватись, ...
*дзвінок*
... спілкуватись. Всього -сь, яке не стосується вбитись і виспатись. Не ма сил
Марія заблокувала телефон, щоб вимкнути звук дзвінка, і поклала під подушку. Живіт бурчить, в горлі сухо. Рука болить від незручного писання в маленькому блокноті. Спина болить від кількагодинної пози креветки. Голова болить хронічно
Жива, нема чого жалітися. Хочеться кудись телепортуватися, де теееепло, гаааарно,
*дзвінок вібрує в подушку*
і тииииихо
"Сірий сьогодні пробує нову ногу. Будеш? Питав тебе, чув що ти в місті"
Букви пливуть десь між очима і запилюченим простором до екрану. Нахуя її взагалі хтось хоче бачити? Кому вона взагалі здалась? В країні повно нормальних толкових реабілітологів, шо ці люди забули на сраних танцях
"Хворію, не хочу принести вам вірус"
Збрехала. Ну і шо?
Давно вже не плакала аж до сну, але сьогодні саме той ранок. Тепла, краси і тиші. Хоча б десь
— • ° • ° • ° • ° • —
Чекаючи весни, так хочеться просто в ній застрягнути навічно. В тій самій довгоочікуваній весні, яка все не приходить і не приходить. Так дістало мерзнути, так дістало ловити себе на скутості м'язів. Відчувати себе жуком з твердющим панцирем, який котить вперед свою правду і свою справу. А світ навколо сказився без творчого до того підходу – вогні, уламки, каміння і втома, все, що вміє падати, все летить на твій непробивний панцир просто тому, що ти жук.
Марія прокинулась, лежачи на спині посеред високої м'якої трави, відчуваючи себе комахою. Хотілося б бути сонечком, яскравою крихіткою, яка їсть шкідливих попелиць в ім'я розквіту флори. Але в душі вона знала, що ніким іншим, як гнойовиком їй би не вдалося стати за останні роки. Постійні "бу-бу-бу-бу, бу-бу-бу-бу" як єдиний спосіб коментування поточної реальності. Вже не дивуєшся, ні, просто бурмочиш, матюкаєшся, смердиш, мерзнеш і далі йдеш зі своєю кулею життєвого досвіду. А твій позолочений міфологізований образ у світовій історії спиздили мухи. "Отака хуйня, малята", – підвела підсумок Марія вголос, розкинувши руки і ноги в позу зірочки.
"Скажи, і не те слово", – пролунало десь зверху.
"Це грубо, взагалі-то, особливо без контексту, пані", – прозвучало теж зверху, але лівіше.
Марія встигла здивуватися і припіднятися на лікті, але їй забракло часу подивитися, хто її невидимі співрозмовники. Чиясь нога зачепилася за її бік, боляче підпираючи ребра. За інерцією, жінка перевернулась на бік, і так ще кілька разів, намагаючись скрутитися в форму наляканого їжака, закриваючи руками голову, поки котилася по траві. На секунду вона побачила що причина її релокації – руда і коричнева пляма людиноподібної форми – теж кудись котиться в той же бік.
"Шановний, я розумію, що трава висока, але дивіться, будь ласка, під ноги"
Чоловік повільно повернув голову в бік Маріїного голосу. Вона, натомість, доволі різко встала, щоб обтрусити від трави волосся і чорний спортивний костюм.
"Ваше?" – запитала вона, підіймаючи і простягаючи йому капелюх. Чоловік досі лежав в траві і дивився на неї так ніби вона прибулиця. Прибулка? Прибулочка?
"Булочка?" – вирвалася вголос попри його волю
Марія з усмішкою глянула на предмет в руці, потім на скуйовдженого незнайомця, і трохи посміялась.
"Та ні, наче капелюх"
Він, здається розслабився з її реакції, теж усміхнувся у відповідь, сів і взяв капелюха назад.
"До речі так, Булочка. Марія Булочка. Ми знайомі?"
Марія сіла поруч і простягла руку
"Терент Капельмайстер"
Він потис руку у відповідь, одночасно одягаючи капелюх на дуже руду і дуже кучеряву голову.
"Дивовижно вгадав. У вас смачне прізвище"
Марія знову засміялась, але різкий видих змусив її торкнутися ребер там, де побував черевик Терента. Буде синець
"Свята Королево, Ви як? Дуже, дуже шкода, що так вийшло. Вибачте, не хотів через Вас перечепитися. Просто відволікся на квітів, які щось коментували..."
То квіти були? Мм, ясно. Голос нового знайомого лунав вибаченнями на фоні, поки її думки вирішували, чи дивуватися всьому, чи просто спостерігати і сприймати за факт. Вибір впав на друге. Занотовувати і ставити невидимі галочки в голові простіше
"Маріє, Ви тут? Вибачте знову, заговорився, Ви напевно втомилися мене слухати"
"Все в порядку, правда. Але, – дечому дивуватися все ж прийшлось, – тут це де?"
Очі Терента почали бігати по образу жінки, і сила його здивування затопила всі попередні почуття сорому. Невже це сталося? Вперше за стільки років? Вдруге загалом?
"Низокрай. Або Країна Див"
Він дивився на неї уважно, очікуючи на реакцію.
"Ахах, таааа, з однієї в іншу"
Терент розгубився. Навіть Аліса відреагувала яскравіше і здивованіше, коли потрапила сюди вперше і вдруге. "З однієї в іншу"? Це як?
А Марія просто дивилася вниз зі сумною усмішкою, і зав'язувала довгу травинку в вузлики.
"Тоож, якщо Ви в нас вперше, буду мати за честь провести екскурсію. І пригостити чаєм. Гості у нас нечасто, та і я Ваш боржник"
Терент підскочив на ноги, крутнувся навколо себе на правій нозі, і подав Марії руку. Вона зачудовано подивилася наверх на його обличчя, і різко відвернулась, щоб непомітно витерти сльози рукавом. Він помітив. Скориставшись його допомогою, вона також стала, підскочивши. Це хороший знак, відмітив Терент.
"М, екскурсія і чай. Нагадує шкільні поїздки. Дякую, з задоволенням дізнаюсь, що тут і як"
— • ° • ° • ° • ° • —
"П'ять років не була в лісі", – Марія порушила умовну тишу з насвистування і шарудіння під ногами. Теплий зелений новонароджених листочків. Де-не-де ще є цвіт. Фіолетовий, помаранчевий, і так багато білого. І все таке якесь живе, справді живе, ніби ніколи не знало смерті, або ніби воскресло, щоб назавжди стати світлом. Дуже м'яко-дивовижне будь-що, на що падає її погляд. Ніби і правильно, логічно, було би бути в неприємному шоці, але відчуття такі, ніби вперше за пів життя повернулась додому. Село в дитинстві відчувалось так само. Може, це воно? Просто спогад. Може, це передсмертя?
Не схоже, бо все до болю справжнє. І справді так радісно і тепло, що аж в грудях болить кричати, як від довгого лоскоту. Це і є вона, весна?
"П'ять?! Як так? У Вашому світі нема лісів? Чи всі дуже далеко?" – Терент і уявити не міг, як можна жити без природи навколо
"Небезпечно поки. Зате є парки, вони теж красиві"
Теренту здалось, що після "поки" мало би бути довге пояснення "чому", яке різко зупинилося. Але він ще не знав Марії достатньо добре, щоб бути впевненим, чи можна запитати про деталі.
Між розмовами про різницю звичайних парків і парків розваг, і про те, що в Низокраї в дерев є окрема мова, вони дійшли до довгого столу навпроти будинку, схожого на капелюх. Марія нанімо вказала пальцем на будівлю, потім на голову Терента, знову на будинок, і ще раз на капелюх, що викликало в Терента гучніших сміх, ніж вона досі чула. Дивина (в думках поставила галочку).
Марія помітила, як навколо столу метушилися п'ятеро – тривожний кролик (знайомо), заєць, що сіпався (дуже знайомо), біла мишка з войовничим голосом (хехе, розумію), жінка в блакитній сукні (неймовірна) і жінка королівської зовнішності (хм, схожа на білу пташку). Вони розставляли стільці, тарілки і горнятка, чайнички і підноси зі солодощами, миски фруктів і завелику гору ложечок.
"Ми як раз вчасно на ранкове чаювання", – заплескав в долоні Терент і поспішив обійняти зі спини жінку в блакитному, забираючи з її рук тарілку печива. Марія зупинилась з протилежного боку столу, усміхаючись від усього перед її очима. Всі погляди, що зупинялись на ній, були напрочуд доброзичливі, наче дружні. Це приємно, бути прийнятою серед такої групи.
"Друзі, знайомтесь, це Марія, – вказав розгорнутим жестом Терент, повертаючись до нової знайомої, – ми зустрілися в М'якій Долині. Я завинив їй чай і найсвіжішу булочку. А, і пропоную всім нам після чаювання продовжити екскурсію. Все-таки не часто до нас потрапляють гості з Верхніх Країв"
Марія помахала "привіт" рукою.
Після останньої фрази Терента жінка в блакитному подивилась на Марію так, ніби та була її давно загубленою сестрою. Швидко підійшовши до неї, вона обійняла Марію так міцно і тепло, наче вони і справді були родичками. В її голосі чувся помітний радісний тон.
"Я Аліса. Приємно познайомитися"
Було справді приємно. Особливо від того, що обійми тривали значно довше і були помітно "справжніші", ніж зазвичай це відбувається, коли бачиш когось вперше.
Аліса не відпустила Марію навіть по обіймах, і повела її за руку за стіл. Перед тим, як сісти на дерев'яний стілець з вирізьбленими ромашками на спинці, новенька вирішила познайомитися з рештою компанії.
"Дякую за теплий прийом. Будь ласка, звертайтесь до мене на "ти". І можна казати Марічка, не лише Марія. І так, і так буде добре"
"Маллі, – представилась миша і простягла лапку. Марія обережно потисла її двома пальцями і відчула, що попри малий розмір в цієї мишки духу огого. – завжди рада новим обличчям за нашим столом"
"М,м,МакШвирх. Білий Кролик"
З протилежного боку столу пролунав тремтливий голос. І справді, білий кролик у синьому жилеті.
"Я часто буваю там, звідки ти"
Його слова перебив його сусід.
"Такері!" – сірий заєць жбурнув булочку в її бік. Марічка підстрибнула і встигла її зловити, поки та не зачепилась в гілках яблуні позаду. Цей рух викликав схвальне "ууу" над столом
"Чеширррський кіт, пані. Або просто Чешир. – з нізвідки з'явилась спершу голова, а потім і весь великий кіт з довжелезним красивим хвостом і ще більшою усмішкою (коти усміхаються, галочка в думках), плавно відпливши за місце біля МакШвирха. – Давно у нас не траплялися гості такого рідкісного походження"
"Мірана, Біла Королева. Приємно познайомитися, Маріє. Дійсно, до нас майже ніхто не потрапляє з Верхніх Країв. Окрім Аліси, насправді, ти друга мандрівниця між світами. Цікаво дізнатися, чому ти тут?"
Все ж королева, Марічка похвалила себе, що вгадала правильно. Раптом Аліса відпустила її руку. Це був знак, що час починати ранковий чай.
"У вас прекрасні імені, панове"