Work Text:
Мати ще в дитинстві привчила його читати книжки. І людей. Книжки і людей, людей і книжки. Одне й те ж?
З його нових знайомих можна зібрати невеличку бібліотеку. Ці книжки Пилип намагався читати тихо, непомітно. Аби ті не закрилися від нього назовсім. Не визнає, проте був неймовірно щасливий цій ілюзії нормальності. Вони не знають. Ці свіжі, ще майже не вивчені книги, не заплямовані правдою про нього.
"Северин" – книга із завеликим прологом, що наче тисне на весь інший текст. Той пролог постійно повертає до себе, хоча історія могла б іти далі і без нього. Стільки втраченого потенціалу.
"Савка" – чіпляючий, епічний текст, від якого на обличчі з'являється посмішка. Він невимовно жалкує, що цю книгу відібрали, вирвали, не давши дочитати.
"Ярема" – книга, у яку треба вчитуватися, знаходити сенси “між рядків”. Проста, тепла оповідь, за якою криється щось, до чого можна повернутися.
Зовсім нещодавно Пилип міг сказати, що книгу, яка зараз стоїть перед ним, він би навіть не відкривав, якби на те була його воля. Проте є такі тексти, до яких повертаєшся, не розуміючи причин. Вічні питання “Що ж далі?”, “А чому?” стихають лишe з перегортанням сторінок. Та, схоже, на сьогодні ця книга вже завершила оповідь, до того не дававши змоги зупинити себе.
–І косу твою пошматую – ще раз так глянеш!–а ні, ще має що сказати.
–Енею, братику, може, досить вже…–намагається втрутитися Яровий, та Пилип підіймає руку. “Я розберуся” – каже без слів. Ярема відступає на крок, здивувавшись посмішці Олефіра. Вже не таке рідкісне явище, як раніше, проте всеодно нечасте.
–Та й не дивився він зневажливо.–докидає Северин, хоча насправді сам ледве чув і бачив розмову, яка привела до цієї миті. Чорнововк розлігся на землі, вдивляючись у небо та дим із власної люльки. Десь так і минав час, що лишився їм у курені вартових перед остаточним розподіленням. Іноді мирно, а іноді – ось так. Навіть у такі дні приємно побути тими, ким вони є насправді – юнаками. Так, тими, що вже ступили на вовчу стежку, та всеодно не тими, що тікають від божевільного мисливця та знаходять друга закатованим, наче з розірваною на шмаття свідомістю.
–Чому саме волосся?–питає Пилип у Гната, не звертаючи уваги на коментарі друзів.–Якась залегка погроза від тебе. Невже заздриш?
Раніше він не зважав на коментарі Енея у свою сторону, лише стенав плечима й далі дивився у книгу(чи живу, чи паперову – то вже справа випадку). Бив лише один раз – за слова про народ матері. Не найкращий початок спільної служби, та помалу вони двоє наново заслуговували на повагу одне одного – у спільних негараздах, які, здавалося, не покидали ватагу на початку її існування. Чим більше часу минало – тим менше було напруги і, відповідно, тим менше Гнат знаходив причин дорікнути. Звичок позбутися, на жаль, не настільки легко, як здається, тому періодичні претензії до Варгана виникали(абсолютно вигадані і кумедні, на думку усіх, окрім, здавалося, Бойка).
Один нюанс – зазвичай тихий і серйозний Пилип почав на ці претензії відповідати. Жартівливо. Для побратимів, які колись були шоковані самим фактом того, що він вміє та хоче це робити, кожен такий випадок наче ставав окремою виставою.
Зараз вистава відмінилася, оскільки на питання Гнат не відповідає, а розвертається й іде до своїх речей. Бурмоче:
– Все, задрав ти мене.–Бачить, що для табору все давно розкладено, дратується ще більше й крокує до Северина, на ходу дістаючи близнючок.–Підйом, ледащо, уроки ніколи не припиняються.
Щезник без коментарів підводиться, крадькома дивиться на Пилипа, усміхаючись, і слідує за неймовірно спокійним вчителем.
–Як він висловився, "задрав"?–розмірковує Олефір вголос.–Можливо, саме через нестачу так і дратується.
–Варгане!–вигукує Ярема, наче ніколи не чув таких слів.–Яка муха тебе вкусила? Взагалі, навіщо так часто відповідати на ці закиди? Ще трохи – і він вгамується.
–Знаю.–хлопець відмічає сторінку, на якій зупинився, і дивиться на шляхтича.–Тому й відповідаю, нехай повеселить і себе, і нас. Не маємо нехтувати нічим у цьому плані, чи не так? Особливо, якщо це нікому не шкодить.
Ярема мовчить декілька митей, а опісля всміхається та плескає друга по плечу.
–Завжди ти дивний, братику, і завжди правий!–пауза, у яку посмішка Малюка злегка блякне.–Ще нещодавно я думав, що ніхто з нас більше не засміється. Після усього. І бачиш – навіть…
–Ясновельможний!–чутно крик Гната, що не відволікається від ударів по Северинові.–Ти б краще готувати починав, а не штани просиджував!
Ярема засміюється та, кинувши радісний і розуміючий погляд на Пилипа, береться за приготування.
Мала, дивна бібліотека, серед яких книга, яку він колись краще б викинув, аніж почав читати.
"Гнат" – книга на перший погляд банальна і дешева, емоції від якої залишають слід, хочеш ти того, чи ні, текст якої вивчаєш і перечитуєш, намагаючись зрозуміти до кінця.
Ніч. Табір. Нарешті тихо, хоч на трохи.
І нудно до смерті.
Їхні стежки знову перетнулися, цього разу – далі від дому, у боротьбі, про яку ніхто не попереджав, яку не оспівували у характерницьких думах. Ненадовго, оскільки скоро усі знову перемішаються у загальній битві, але вони разом. Знайомі лиця – а з ними знайома рутина – привносять крихту дому і спокою.
Навіщо вони тобі?
До кривавої помилки Пилипа ще дуже далеко.
Було наказано чергувати по двоє. Інакше він не дозволив би собі так нахабно сидіти з книгою. Та й сили ворога меншають, якщо хтось і захоче потрапити у табір – вони легко про це дізнаються. Іноді подивляючись перед собою, хлопець читає одну з небагатьох книжок, що має при собі. Робив це вже тричі, але проста, героїчна історія ще ніколи нікому не завадила.
Звуки з сусідніх наметів. Чиїсь храп. Сміх. Запах оселедців. Всюдисущий. Варгана він не настільки турбував, та можна зрозуміти, як цей штин міг довести когось до крадіжки курей у цивільних. Запах старих сторінок слабший за рибний, та його він відчуває сильніше. Останній рядок, перегортає далі.
–Куди так женеш, я не встигаю.–голос поруч.
Повертає голову направо. Гнат. Розвернений так, щоб бачити розгорнуту книгу. Ще пару років тому вони б одне одному горлянки перегризли на спільному чергуванні,
Нічого не заважає зробити цього зараз.
але тепер сходилися на мирній тиші з періодичними коментарями чи жартами. Та це – щось нове.
–Знову зраджуєш панові Івану?–з кам'яним обличчям питає Пилип. У відповідь отримує саркастичний сміх та удар в плече.
Що ця наволоч собі дозволяє?
–Треба й усіляке гівно читати, щоб було з чим порівнювати.–вказує пальцем на текст.–Та й не таке воно погане. Не рівня, звісно, але терпіти можна.
–Тоді терпи далі.–Олефір пожимає плечима й продовжує читати. Не торкається сторінок додаткові секунди. Декілька разів чує бурмотіння і на четвертий раз перекладає книгу до рук Гната.
–Читай.–і дістає вагран. Обережно, як завжди.
–Та я ж не винний, що ти такий скоростріл!–незадоволений вигук отримує сміх з чужого намету. Бойко мовчки встає та дістає одну із шабель, підійшовши до джерела звуку. Трохи зазирає. За бажання Пилип міг би почути кожне слово розмови, та намагається не вслухатися. Перехоплює лише налякані шепоти інших солдат та награно злий голос Гната. Розуміє, що то вистава, і не стримує усмішки.
Аби приховати сміх, починає грати.
Цей телепень зараз своїх поріже.
Звісно, ні, і вони обидвоє це знають. Гнат має гарячу голову, та у більшості випадків навчився визначати межу.
Тиха, своєрідна мелодія розтинає повітря. Гнат повертається і сідає з таким видихом, наче йому усі п'ятдесят, а не менше двадцяти.
–Трохи налякав.–хлопець розпливається в посмішці.–Ще має сіроманська репутація якийсь вплив.
Пилип не відповідає – не може – і подумки дивується відсутності…
–Знову рота собі займаєш?
…А ні, ось звичний коментар. На гру це не впливає. Зазвичай він би відповів "Передам тобі його, як помру, якщо так цікавишся", але чомусь бажання жартувати зникло. Щось у ритуальній тиші цієї ночі, яку порушує лише його гра.
Години плинуть у мовчанні. Музика, шарудіння сторінок. Хтозна, скільки часу пройшло перед тим, як спочатку застигли сторінки, а опісля закрилася книга. Врешті-решт, незвично тихе:
–Варгане?–справді занадто тихо і невпевнено. Це спонукає Пилипа припинити гру. Подальше мовчання та погляд, схоже, стають стимулами для Енея.
–Яким клятим дивом ти такий спокійний? Навіть тут. Після усього.–миттю згадуються слова Яреми, тепер дуже й дуже далекі.–Ми тут усі на грані, а це ще хороший день. І сидиш ти.–Гнат манірно випрямляє спину, схоже, намагаючись імітувати його.–Незворушний, гад ти такий, наче сам Мамай. Читаєш, граєш, і біди не знаєш.–всміхається від випадкової рими, та одразу серйознішає. Ледве не злиться, якщо дивитися неозброєним оком.–Навчи, а?–і каже ще щось, та вже зовсім тихо.
–Остання фраза.–тільки й відповідає Пилип.
–Глухе?! Навчи, кажу.–ось це вже голосніше, звичніша інтонація.
–Після цього. Я не почув.–Пилип, як висловився його побратим, незворушний. Справді цікаво, що так вплинуло на зміну у другові.
Другові? Він тебе за людину не вважав.
Другові.
Тиша. Гнат вдивляється у його обличчя. Мовчить, задовго мовчить. Це, певно, вперше, коли вони двоє так довго обмінюються поглядами. Видно, що зважує щось дуже ретельно. Пилип вже думає, що розмові кінець, коли:
–Бо я вже не витримую.–і не має додавати, не має уточнювати. Обидвоє знають, про що він. Легенди звучать чудово, поки не потрапити у одну з них.
Пилип зважує відповідь настільки довго, що Гнат вже починає вставати, та його хапають за руку. Мить тиші, потім – сідає назад. Якби це зробив хтось інший у іншу секунду – почув би усе, що юнак про цю людину думає. Навіть сестра чи Северин з Яремою – і ті б отримали закочені очі.
У цей момент, цієї ночі Гнат Бойко слухає іншу людину і сідає на місце, наче його сварять. Слухає людину, що за пару років із ненависної стала по дивному важливою. Яким чином? Аби хтось із них знав. Не обговорений, але факт. На слово "аксіома" один би розуміюче кивнув, а інший – спитав би, що то за лайка.
–Я не спокійний.–говорить Пилип. Рука не рухається.
Ха.
–Я бачу все те саме, що й інші. Роблю те ж саме. Боюся, попри сили.–майже, майже виривається "Через них.", та він спиняє себе. Дивна ніч, та це він не може сказати навіть зараз.
Боягузе. Коли ти вже приймеш? Усвідомиш?
–Я зізнаюся тобі у дечому.–від банальності фрази він тихо сміється. Гнат всміхається та, здається, не розуміє. Значить таких книжок не читав. Неочікувано, але на краще.–Я впевнений, що Мамай також боявся. Сподіваюся, навіть. Якщо підписав угоду – значить за щось чи когось боявся. Інакше нашу сферу роботи започаткував справжній ідіот.
І виконуюють її також ідіоти.
–Сферу роботи…–саркастично шепоче Гнат, та більше не перериває.
–Тому лишилося прийняти, що колись це закінчиться. В усіх сенсах. Ось це.–він обводить поглядом табір. Видихає, знову зупинивши погляд на Гнатові.–І усе загалом. Треба робити те, що можемо. Забирати все, що можемо взяти з життя. Ти ж не слабак?
Щире обурення на обличчі, через яке Пилип сміється. Голосніше, ніж зазвичай. Викидати таку книгу було б злочином.
–Вагране, нариваєшся.–погроза звучить несерйозно через сміх адресата.
Пізніше Гнат згадає чотири речі з цієї ночі. Усе лишиться в задушливій глибині десятків стаканів, окрім них.
Рука на його зап'ясті.
Розуміння того, що коли Пилип сміється, не стримуючись, то робить це ідентично до ритму своєї гри.
Його промову.
Останню фразу з неї:
–То не дай життю себе зламати.
Ніч. Табір. Інший. Ворожий. Роки потому. Нарешті тихо, хоч на трохи.
Перегортається остання сторінка, на його думку, ніким не читаної книги.
"Пилип" – текст, що презентує себе, як збірка переказів, та має власний, величезний сюжет. Книга, що намагається зробити для себе непримітну обкладинку. Історія, що залишилася з кожним, хто її прочитав.
Вибух.
То не дай життю себе зламати.
Наче ехо в голові Гната, поки вони їдуть далі від столиці.
Поки він намагається поговорити з Савкою, поки усі зі здивуванням дивляться на це "виконання заповіту", то розмірковує про те, що Пилип думав насправді, побачивши його. П'яницю, який відображався у погляді кожного з них? Він, на відміну від інших, майже не дорікав йому за поведінку. Або йому так здалося. Не пам'ятає. Можливо, і бачив саме так, але вони не були там, на тому чергуванні. Напевно, він бачив брехуна. Слабака.
Дзинь. Звук фляги, що б'ється об щось у сумці.
Тепер – звісно, лише тепер – він згадує, як страшно було говорити, як жалюгідно було не мати змоги змовчати та розуміти, що лише він зрозуміє. Якимось дивним чином бути правим. Як це було – кивнути на цю фразу, дати обіцянку.
Вона така холодна на дотик.
Не чотири. П'ять. П'ять речей. Остання – дана у відповідь обіцянка.
"–Тоді й ти. Пообіцяй, хитра мордо. Думав на слабо мене взяти й все?
–Звісно ні. Обіцяю."
Обидвоє брехуни?
Ковток.
Він занадто тверезий, аби над цим думати. Про причини, про наслідки, про можливості, про сім'ю, про провину, про флягу, про звинувачення у очах, про людей навколо, про варган у сумці, про флягу, про відсутність нормального прощання, про світ, де хоч щось склалося інакше.
Після потрібних ковтків ці думки зникають. Бо він вже не витримує. Адже він слабак.