Work Text:
Коли я прокинулась, у мене боліли навіть ті частинки тіла, про які я навіть не підозрювала. Я впізнала кімнату, в якій знаходилась і подумки вилаялась. Гадки не мала, скільки проспала, але напевно не так і багато, бо від мене все ще смерділо димом і попелом. Треба було забиратись звідти і терміново. Я спробувала стати на ноги і ще раз вилаялась. Далеко втекти не вийде, але треба ж принаймні спробувати. Кожен крок віддавався болем, але я наполегливо просувалась далі, спираючись на стіну. Біля дверей зупинилась перевести дихання всього на мить. Надовго зупинятись не можна. Спокуса осісти на підлогу і залишитись там була надто великою. А починати рухатись було ще складніше, ніж продовжувати шлях. Тож я зчепила зуби і продовжувала йти. Найбільшим випробуванням стали сходи. Я чіплялась за перила, боячись покотитись вниз. Руки тремтіли від напруження. Я намагалась не жаліти себе, не думати про біль, не зважати на кількість зусиль, що потребувала така проста дія. Крок. Ще один.
Ніколи раніше так не раділа свіжому повітрю. Нічна прохолода подарувала відчуття досягнення мети, але й забрала залишки сил. Я намагалась просуватись далі, але зрештою просто впала на траву. Місяця не було, тільки холодні і ясні зірки. Напевно можна було відпочити і продовжити шлях, але було вже Занадто пізно.
— Знову тікаєш? — спочатку я почула голос Ашера, і тільки потім побачила його. Він підійшов і сів на траву поряд зі мною.
— У тебе є улюблена зірка? — спитала я. Не могла брехати, тож завжди робила так, коли не хотіла відповідати.
— Ні, — відповів він, навіть не глянувши на мене. — Я сподівався, що якщо ти прокинувшись побачиш мою кімнату замість лікарняної палати, не почуватимешся так… — Ашер затнувся, добираючи слово.
— Мов у пастці, — підказала я.
— Але ти мов кішка, якій муляють замкнені двері, навіть якщо вона легко може їх відкрити.
Мені захотілось кричати. Які кішки? Які двері? Тобі дійсно хочеться говорити про мій інстинкт блукання навіть після усього що сталось? Але я мовчала.
— Здається, нам треба багато чого обговорити, — звісно, після стількох років Ашер міг вловити мій настрій.
— Наприклад те, що ти кинув мене у в'язницю? Чи те, що я спробувала тебе вбити? Чи те, що ти…
— Годі, — перервав він мене спокійно, але суворо. А я вкотре нагадала собі, що він тепер король, і напевно я не маю з ним так розмовляти. — Мені шкода, що я не знайшов кращого рішення, аніж в'язниця.
— Звісно, що може бути краще, ніж кинути у в'язницю людину без жодного доказу її провини, — набурмосилась я.
— Я знаю, що ти була там.
Я відкрила рота, щоб щось відповісти, але він не дав мені.
— Я був там теж, і я бачив тебе з тією родиною. І я це пам'ятаю, — він вглядався у небо, ніби намагався відродити у пам'яті такі давні події.
Мене кинуло у холод, а потім у жар. Я раптом згадала свого наставника. Як тієї ночі ми стояли біля багаття. Мене нестерпно нудило, а він казав, що не можна залишати свідків: ні старих, ні дітей. Кожен може піти і розповісти про це комусь, поставити під загрозу всю операцію. А я лишила найзначущого свідка у світі: хлопчика, якого пізніше сама зробила королем.
— Чому ти весь цей час мовчав? — спитала я.
— Ніхто не питав, — спокійно відповів Ашер. — До того ж тоді я вважав, що одна мертва родина не має великого значення. Як і мертве село. Пізніше я задумалась, як ти взагалі там опинилась. Але тоді вже спливло стільки часу, що це все точно не мало великого значення.
— Виявляється, мало, — зауважила я.
— Хто б міг подумати, — мені здалось, ніби він посміхнувся. — Але в'язниця… Я ухвалив таке рішення не щоб покарати тебе за той випадок. Це було б безглуздо. Себе мені теж у в'язницю садити?
— Що тоді? — спитала я, хоч і підозрювала, що він відповість.
— Я запанікував, — ніяково відповів король. — Ти знаєш стільки секретів, а тут такий чудовий привід тебе схопити. Я боявся, що правителі сусідніх країн спробують ним скористатись. Я не знав, як ще тебе захистити.
— Якщо ти думаєш, що я хоч колись потребувала твого захисту…
— Я боявся тебе втратити, Тіллі, — в темряві я погано бачила його обличчя, але була впевнена, що він дивився мені в очі.
— Дарма, — сухо зауважила я. — Зрештою пізніше я спробувала вбити тебе.
— Хто наказав тобі? — спокійно спитав він, повертаючись назад до зірок. — Це був твій батько?
— Це було моє рішення, — ухилилась від прямої відповіді я.
— Це був твій батько? — повторив він суворіше.
— Це було моє…
— Якби це було так, ти б це зробила. Підлила б мені отруту, підлаштувала б нещасний випадок на полюванні чи принаймні дочекалася б, коли я засну. Зробила б те, що і з кожним сильним супротивником. Хтось мав винагородити тебе за саму спробу вбивства. Тож ти спланувала найменш ефективний замах і сподівалась вижити після нього.
— Не сподівалась, — чесно відповіла я.
— Тож це був твій батько? — повторив своє питання Ашер. — Ніхто більше не зміг би змусити тебе піти на це.
— Це вже не має значення. Тепер ти все одно знаєш, що ті недобитки старого короля намагаються до тебе дотягнутись
— Разом ми могли б вигадати щось. Завадили б зайти їм так далеко, — зітхнув Ашер.
— Може, мої рішення і сумнівні, але принаймні не такі дурні, як твої, — я зайняла оборонні позиції. — Ти тепер король. Ти не можеш просто кинути все і бігти рятувати з халепи втікачок. Від тебе залежить так багато. Ти тепер надто важливий, Ашере.
— Я тепер король, Тіллі. Тож я і вирішую, що можу, — в його відповіді не було злостивості. — Якби прийти по тебе означало втратити корону, я все одно це зробив би.
— Я сподівалась, що ти не прийдеш. Розуміла, що це так нерозважливо — ризикувати всім. Я молилась всім богам, яких знала, щоб ти не прийшов. Хоч і знала, що це марно.