Work Text:
Навколо стояв стерильний лікарняний запах моючих засобів та чужих турбот. Не розплющуючи очей Лесь відчув, що його тримають за руку.
– Тихо, не сіпайся, – стриманий терплячий голос Хоми. – Тебе залатали, але рана ще свіжа.
Товариш говорив із ним тим самим надміру лагідним тоном, яким заспокоюють травмовану тварину. Лесь поклав руку на груди, відчув товстий шар тугих пов’язок. Він пам'ятав постріл, а після – нічого. Не було спогадів навіть про біль, ніби він знепритомнів до того, як куля торкнулась шкіри. Зараз у крові досі вистачало морфію, що його використовували для знеболення. Він плутав думки, заважав формулювати речення. Але єдину річ Курбас усвідомлював чітко:
– У мене не вийшло, – прошепотів він. – Не кажи мамі, що я намагався... прошу.
– А я ж обіцяв їй за тобою наглядати, – Хома похитав головою. – Добре, не скажу.
– Як давно ти тут?
– Кілька годин. Прибіг одразу ж, як повідомити, що ти стрілявся. Добре, що ви хоч виїхати з міста не встигли.
– Може тоді хоч не встигли б зашити, – Лесь посміхнувся.
– Дурень. Я ж так за тебе хвилювався. Не смій більше такі викидони влаштовувати, – Хома міцніше стиснув його руку, він намагався звучати спокійно, але Курбас відчував, наскільки ж він увесь тремтить. – А що, якби дійсно вдалось? Ти у мене єдиний тут. Грець із тим, розумію, що до мене тобі байдуже. Але ти ж у пані Ванди один-однісінький лишився. Про стареньку хоч подумав? Що б ми без тебе робили?
Лесь не міг витримати його погляд, присоромлено відвів очі. Лиш зараз помітив букет квітів, який товариш йому приніс. Дрібні майже дикі квіточки, такі рідко комусь дарують, але Курбасу вони нагадували про ті самі вихідні у Карпатах. До переїзду у велике місто, до петицій та протестів, до таємних нарад, до усіх обвинувачень. Лише вони удвох, посеред лісу. Мимоволі вирвався слабкий сміх.
– Ну як «що»? Приніс би ти тоді ці квіточки на могилу самогубцю.
– Не кажи так!
– Вибач, – попри біль Курбас пригорнувся ближче до друга та заплющив очі.
Ця людина вже не один рік була для нього єдиним куточком дому у чужому місті. Найрідніший. За роки студентства Лесь занадто звик, що яку б дурню не вчинив – завжди міг прибігти до Водяного. Тут його приголублять, заспокоять. І цей раз був не винятком. Хома пересів на ліжко, обійняв його. Слід було опинитись у теплих, знайомих до найменшої дрібниці обіймах, як маска вічно оптимістичного арлекіна, яку Курбас доводив до досконалості протягом багатьох місяців, розлетілась на дрібні уламки.
– Я не хотів жити, – Лесь дозволив сльозам тихо стікати на чужу сорочку. – Не знав... і досі не знаю, що робити далі, куди податись. Не вірю, що він мав рацію. Що я скажу матінці? Як поясню відрахування? Як поясню усе те, що про мене говорять тепер? Та я ж навіть у мандрівному театрі не втримався. Як їй про це сказати? На що я гідний? Краще і справді вмерти, ніж як він дідові на шию сідати.
Дія ліків починала вивітрюватись думки ставали чіткішими, та біль знову розтікався усім тілом. Кожне слово віддавалось все гострішим болем у грудях. Він, здавалось, стискав ребра, наче важкий свинцевий пил осідав у серці. Найменший подих перетворювався на боротьбу із самим собою. Курбас сам не помічав цього стану, проте від товариша нічого не висковзнуло. Вже за мить на його прохання поряд опинилась медсестра, яка вмовляла випити якийсь розчин. Лесь намагався відмовлятись, проте безрезультатно.
– Я сумую за тим хлопцем, який декламував мені вірші до глибокої ночі та обіймав дерева у лісі, – тихо сказав Хома, коли Курбас знову сперся на нього. – Сумую за твоїми наївними мріями та плянами про свій театр та мистецькі реформи. Я так хочу тобі чимось допомогти, але не знаю, як.
Лесь хотів відповісти, проте не знайшов потрібних слів. Зараз йому було достатньо простої присутності товариша.
– Поїхали в гори, як тільки мене випишуть, – вирвалось у нього натомість.
– Якщо тебе у «Кульпарків» не відправлять. Хто знає, може тобі не завадить зараз зайвий нагляд.
– От поїдемо в гори, там ти і попіклуєшся про це, – Лесь посміхнувся, поклав голову другу на плече.
– Ну звісно, куди ж я дінусь. У мене ж немає інших справ, як за тобою наглядати. Тільки випустив з поля зору – маємо результат.
Вони сиділи у тиші. Лесь втратив лік часу. Він спостерігав за тим, як видовжуються тіні у палаті під жовтогарячим світлом вечірнього сонця. Прислухався до того, як надто звичним чином Хома перебирає його волосся. Слухав його спокійне дихання. Ліки почали просочуватись у кров, проганяючи біль та повертаючи в голову теплий затишний туман.
Погляд знову впав на букет квітів. У цьому світлі вони виглядали, ніби досі були живими, досі пам’ятали лісову галявину, якій належали. Здавалось, що зараз вони знову пустять коріння прямо тут, крізь дерев’яні меблі. Ці квітки живучіші, ніж видається, може і справді змогли б прорости десь далеко від рідного лісу. Курбас не помітив, коли думки почали переплітатись зі сном. Тільки в якийсь момент здалось, що голос друга долинає ніби здалеку, майже з іншого світу:
– Усе буде добре, моя китиця квітів. Усе у тебе буде добре.
Вже майже засинаючи, Лесь відчув легкий поцілунок у себе на чолі. Хотілось попросити Хому лишитись ще, але говорити не було сил, він лиш трохи міцніше стиснути пальці на чужій сорочці.
– Мені час іти. Але я ще повернусь до тебе, обіцяю, – він накрив Курбаса ковдрою та лагідно торкнувся його щоки. – А ти поки відпочинь.