Work Text:
Першим його попередженням була тиша в домі.
«Я вдома», — гукає він, зі стогоном сідаючи на стілець, аби скинути чоботи. «Еллі?» — знову марно пробує він. Її взуття розкидане абияк біля дверей як зазвичай, тож він знає, що вона вдома; проте це рідкість, коли вона прожогом не мчить зі сходів вниз у ту ж саму мить, як він відчиняє двері, змушуючи його кожного разу хвилюватися, аби вона нічого не зламала в процесі.
А Еллі досі не чутно.
Пістолет вже за мить у нього в руці, а волосся на його шиї настовбурчується разом з відчуттям непереборного страху. Цей будинок не затихає. Навіть коли вона у своїх навушниках, вона завжди підспівує чи витанцьовує під музику. Можливо вона просто дрімає, втомившись після тяжкого дня, але якесь шосте чуття говорить йому, що не в цьому діло.
Він піднімається сходами майже навшпиньки, обминаючи найкряхкіші сходинки. Зімружившись у темряву, він бурмотить, лаючись, що Еллі не ввімкнула світло. Надворі зима, тож дні короткі, й він розуміє всю небезпеку свого становища, як він не бачить далі свого ж носа.
Й ось він на другому поверсі, а єдине світло вислизає з-під зачинених дверей ванної кімнати. Тримаючи зброю перед собою, він прислухається до кожних дверей обабіч себе. Зупинившись перед кімнатою Еллі, він прочиняє рукою двері й не помічає нічого й нікого, крім зім’ятої постелі, яку вона ніколи не приводить до ладу зранку.
«Еллі?» — кличе він, голос його дивне відлуння паніки, що змушує його серце калатати у самих вухах. «Крихітко, відповідай», — ось і ласкаве прізвисько, аби вона знала, що він не сердиться, проте його руки так і просяться почати тремтіти, коли тиша накриває його знову.
Наближаючись до дверей ванної, він чує тремке дихання за ними, змушуючи його пульс прискоритися ще на десяток.
«Еллі», — він намагається пом’якшити свій голос, проте йому цього не вдається, не зараз. Озираючись навкруги ще раз, він стискає пістолет та простягає руку до дверної ручки. Він не хоче порушувати її особистий простір, але вона зводить його з розуму від хвилювання. «Еллі, — мовить він знову, нахиляючись до дверей. — Мила, мені треба знати, що в тебе все гаразд.»
Його розум намагається вигадати всьому логічне пояснення, хоча найстрахітливіші сценарії теж його не оминають. У неї нещодавно почалась менструація, згадує він, тож, можливо, ця є гірша за попередню, і вона не знає, що робити? Чи може вона знову повистригала своє волосся і не є впевненою, що він впізнає її? А може її зацікавили ці дівчачі журнали, якими вони обмінюються у місті, і вона невдало поголилася?
«Еллі, — говорить він ще раз, стискаючи ручку. — Крихітко, мені треба, аби ти сказала що відбувається, інакше я зайду.» Порахувавши до трьох, він прочиняє двері.
Картина перед ним настільки негадано жахлива, що його мозок замикає на мить.
Еллі стоїть на колінах, з рукою простягнутою над ванною, тряпкою затиснутою в зубах, і сльозами, що котяться її розчервонілим обличчям.
А в іншій її руці пляшка з очисником для труб від місцевого хіміка, з якої досі стікає жовта рідина на її руку.
Наступної миті він опиняється біля неї, а його руки тремтять, коли він висмикує тканину з її рота й вибиває пляшку з рук, яка падає з відлунням у ванну, аби він зміг оглянути її руку. Він гадає, що вона от-от зомліє, бо її вдихи й видихи занадто поспішні й короткі, й він розуміє, що він має її заспокоїти, змусити сісти й покласти її голову між колінами, аби нормалізувати дихання.
Хоча зараз його більше хвилює шкіра, що облазить із її руки. Споглядати це невимовно жахливо: запалене червоне місиво, що місцями перетворюється на бульбашки. Він ставить її на ноги й смикає, тримаючи її між собою та раковиною, а вода починає струменіти з крана.
Він настільки злий, що мало сам зараз не почне труситися, проте інстинкти кричать йому інше, і він обережно спрямовує її руку під воду незважаючи на те, що вона намагається її відсахнути. Він тримає її міцно й закінчує промивати, набираючи воду в іншу долоню, аби сплеснути на ті місця, куди кран не дістає. Одна думка з його дикого виру у голові виділяється — найдивніша, яка жалкує, що він не знає її середнього імені, аби зараз його використати.
Вона скиглить і ледве підтримує голову як вода потрапляє на її обідрану до м’яса шкіру. Навіть коли вона вчинила щось настільки дурне, як те, що б вона там не намагалася, вона все ще дитина, і він притискається щокою до її голови — єдина ласка, котру він може запропонувати їй у цю мить.
«З тобою все гаразд, мала», — лагідно мовить він, переконуючи себе її. — Я поруч. Я про все подбаю. Ось і майже все.»
Незважаючи на те, що це скоріше монолог із близьких до нісенітниць фраз, вона все більше хилиться до нього, бажаючи виплутатись, проте лишаючись на місці.
«Бляха, — вона мовить крізь зуби стишеним голосом. — Бляха, боляче.»
«Я знаю, мала», — мовить він, не наголошуючи на тому, що цей біль — її власна провина. Це не важливо, не зараз, не доти, доки їй боляче. Він старанно намагається згадати як довго треба змивати хімікати, скільки ще, поки він буде упевнений, що більше немає нічого шкідливого.
«Джоел?» — він чує поверхом нижче.
Томмі.
«Нагорі!» — він кличе поверх шум води, поверх «прошу тільки не» Еллі.
У своєму поспіху, він вдарив по дверях із силою, аби вони вилетіли, і його брат заглядає в кімнату, розширюючи очі, як він розуміє всю страхітливість сцени перед ним.
«Господи Ісусе, — каже він, шумно вдихаючи, коли бачить руку Еллі. — Що в біса сталося?»
Він відкриває рота, аби відповісти, що він також хоче дізнатися, але жалісливий та водночас наляканий погляд Еллі в дзеркалі перехоплює його власний, і він розуміє її благання, що відбивається в неї на обличчі, по котрому котяться сльози.
«Кришка злетіла з хімії для труб», — говорить він стисло, а Еллі мало не видихає з полегшенням у нього в руках. Він цілує її в маківку. Потім він їй влаштує її власне коло пекла за оце все, що, як мінімум, уже забрало в нього п’ять років життя.
Це не найкраща брехня. Серйозність опіків говорить про тривалий контакт, але факт підлітки самої вдома та ще й у паніці може пронести.
«Там знизу є набір для першої допомоги, — говорить він брату. — Можеш збігати?»
За Томмі тільки і слід прохолов, а Еллі вдихає, і зі вдихом тремтить усе її тіло.
«Дякую», — мовить вона тихо.
«Ага», — щось на кшталт відповіді в нього.
Якщо він скаже більше зараз, то потім він точно пошкодує.
*
Застереження в аптечці говорить, що промивати опік треба тридцять хвилин, а потім ще раз із милом. Джоел промиває всі сорок.
«Все добре», — каже він м’яко, як Еллі скиглить і рефлексивно здригається. Це полегшення, що поганцем тут став Томмі з милом, а він просто тримає її руку — однією долонею за її зап’ясток, а іншою за лікоть.
Упевнившись, що найменші залишки очищувача змиті, вони обережно витерли її руку. Врешті-решт Джоел відпускає її сісти на край ванної, аби він вимив руки та, настільки ніжно, наскільки тільки може, наніс шар вазеліну на її запалену шкіру.
«Майже все», — говорить він їй, як обертає бинт навколо рани. Вона киває зболеним обличчям та мало не плаче знову.
Закінчивши, він направляє Томмі дістати декілька знеболювальних, котрі він прихопив із лікарні в Солт Лейк Сіті. Він нахапав солідну кількість, коли Світлячки працювали над вакциною, і поки вони закінчили, він уже мав купку достатню, аби протриматися щонайменше кілька років.
Він вдячний своїй застережливості.
Він бере пляшечку з найсильнішими знеболювальними. Еллі напевно було б добре й зі слабшими, але він трішки в розпачі й хоче, аби Еллі перестало бути боляче. Та й не те, щоб хтось із них буде виходити з дому цієї ночі, тому це не те й щоб і проблема, якщо вона відключиться.
Томмі також приносить склянку води, і він бере її від брата з кивком подяки, подаючи Еллі пігулки і склянку. Вона зиркає на них «я не дитина» поглядом, але вже його власний погляд повідомляє її, що після всього, що сталося, їй на більше сподіватися і не варто.
Переможена, вона покірно бере пігулки.
Томмі, боже його бережи, пропонує прибрати, що залишає йому Еллі, котру він бере на руки й обережно, аби не нашкодити, несе.
Він зупиняється у дверях її кімнати.
«Хоч зостатися в мене на ніч?» — він пропонує. Вона так раніше робила, зазвичай після кошмару, а цей вечір здається як великий йобаний жах.
Лише мить, і вона киває.
*
Він лишається біля неї доти, доки знеболювальні не беруть гору й вона не засинає, і тільки тоді він обережно встає з ліжка й заправляє ковдри навколо неї.
Він не проґавлює того, що його руки тремтять.
Він тихо виходить із кімнати, лишаючи двері прочиненими, аби він міг її почути в разі чого.
Ванна кімната темна, проте світло увімкнене знизу немов кличе його, і він спускається якраз, аби помітити брата, котрий зачиняє двері з двома мисками в руці, одну з яких він йому потім і простягає, як обертається.
«Подумав ти зголоднів», — мовить він м’яко, і Джоел прямує за ним на кухню. Він відмахується від пропозиції, коли Томмі простягає йому одну і кладе обидві в холодильник; апетит у Джоела так і не з’явився.
Вони обоє стоять у ніяковій тиші.
«Тож кришка злетіла?» — запитує Томмі, спершись на стіну і схрестивши руки на грудях.
«Виходить що так», — відповідає Джоел, завалюється на кухонний стілець і закриває обличчя долонями. Він відчуває себе істотно старшим, ніж дві години тому, що він гадав є неможливим.
Господи, ця дитина колись зведе його в могилу.
«Чи не варто нам... — Томмі говорить, а потім замовкає. Джоел підводить на нього погляд. — Чи не варто нам.. наглядати за нею?»
Миті плинуть, поки сенс цих слів не доходить до нього, і він відчуває нудоту лише від самої ідеї.
Боже, він сподівається, що ні.
*
Томмі ще трохи побув із ним, а потім пішов, поплескавши його по плечу. Він нагадує йому, що сам буде лише через дорогу, якщо йому щось потрібно, і Джоел кладе руку на братову, сподіваючись, що хоча б виглядає вдячним.
Коли він дав собі перепочити настільки, наскільки зміг залишити її саму, він вимикає всі лампи знизу й замикає двері, підіймаючись до себе в кімнату.
Вона, здається, і не поворухнулась звідти, де він її залишив, але вона перевернулась, аби лежати на животі, розтягнувшись так, як вона зазвичай спить, коли її не обмежує спальний мішок. Постіль зім’ялась навколо неї, тож він обережно розправив її, аби не розбудити Еллі. Він знову виходить із кімнати, лише аби переодягнутися зі свого робочого одягу, натягуючи якісь штани та сорочку швидше, ніж він гадав є можливим. Тихий стогін змушує його повернутися назад зі швидкістю світла, якщо не звуку, і він бачить лише сплячу Еллі з насупленим обличчям. Вона мугикає знову й різко вдихає, тож він сідає біля неї на ліжко та ніжно гладить її по голові.
«Все добре, — він провадить м’яко. — З тобою все гаразд.»
Вона підсовується до нього уві сні, а він ловить її руку, поки та не зачепила його. Він вкладає її так, аби це було найменш травматично для опіку, а потім починає розтирати кола її спиною.
«Я тут, мала, — мовить він, не зупиняючись навіть тоді, коли вона розслабляється, і те, щоб там її не мучило, починає відпускати її голову. — Я поруч.»
*
Незважаючи на його старання, він все-таки засинає.
Він прокидається на звук пружин ліжка, які натякають на спробу втечі його дуже нашкодившої підлітки.
«Ага, — говорить він із закритими очима, і лежачи так, як і заснув. — Ти й не пробуй.»
Він розплющує очі й бачить, як він і гадав, її заскочене обличчя. Він киває у її бік.
«Як почуваєшся?» — запитує він, вказуючи на її перев’язану руку.
«Нормально», — відповідає вона, але по ній видно, що це брехня.
«Та годі тобі», — каже він, підіймаючись і потягуючись водночас, та ще й із тілом, що скиглить після такої ночі.
Зазвичай, Еллі дуже дотепно пожартувала би про його вік, але вона цього не робить, і це насторожує його ще більше.
Він кладе руку їй на спину, як вони йдуть разом до ванної; вона сідає на край ванної, а він дістає набір першої медичної, яку Томмі дуже завбачливо залишив під раковиною. Він кривиться, коли розбинтувавши її опік, він став виглядати ще гірше на свіжу голову.
Еллі стикає губи та вдихає і видихає дуже повільно аж до самого кінця перев’язки.
Він розмірковує над тим, аби поставити всі крапки над «і» прямо тут і зараз, але його коліна вже ниють від холодного кафелю, а живіт Еллі видає звук, який нагадує йому, що вони обоє нічого не їли зі вчорашнього обіду.
Вона мовчки прямує за ним на кухню, і вони підігрівають їжу в такій самій тиші. А зважаючи на події останньої доби, він вирішує зробити невеликий виняток із правил, і вони обоє йдуть разом із тарілками до дивану у вітальну — Еллі трішки оживає, коли розуміє зміну настрою.
Він влаштовується на дивані, і, за мить вагань, Еллі прилаштовується біля нього — не торкаючись, але все ж близько.
Цілу ніч роздумуючи, він однаково не впевнений як розпочати розмову, котра до болю потрібна їм. Він не може просто залишити все як є, адже він мусить бути тим, хто візьме відповідальність і за її дії також, але він невимовно боїться сказати щось не те — усе ж таки досвіду в нього не багато.
Та наприкінці, йому не потрібно шукати слушні слова.
Еллі робить це за нього.
«Я не хотіла нашкодити собі», — говорить вона поспіхом, тикаючи виделкою в тарілку. Вона крадькома дивиться на Джоела, аби оцінити його реакцію. Що б вона там не побачила, це додає їй впевненості. «Я присягаюсь. Це.. Я не хотіла цього.»
«Та мені не так здалося», — мовить він, виштовхуючи слова зі свого горла. Він робить глибокий вдих, аби кипляча злість у нього в грудях не пропекла його. Якби приємно не було б піддатися цій спокусі зараз, це нічим не допоможе.
Єдине його завдання — впевнитися, аби це більше не повторилося.
«Вчора діти в школі запитали мене, чому я не знімаю своєї куртки, — говорить вона, а він обертається до неї, насуплений. — Один із хлопців накидав надто багато дров, і було нестерпно жарко, прямо наче у сауні.»
«І як це —»
А це було як грім із ясного неба.
Вона була в одній футболці під курткою вчора.
Без куртки, усі б побачили шрам від укусу.
Шрам, що тепер захований під опіками.
«Чи вони..» — сполохано намагається запитати він, але вона махає головою з боку в бік так сильно, що волосся спадає їй на обличчя, тож здоровою рукою вона заправляє його за вуха.
«Ні, — поспіхом відповідає вона, — вони нічого не бачили, але вони запитали мене, чому я не зняла куртку. Я тим потом умивалася навіть розстібнутою, але я була в ній весь час, чесне слово.»
Полегшення накриває його, як прохолодний бриз, але він усе одно немов горить.
«Це однаково не є причиною, аби — аби калічити себе, Еллі.»
Вона трохи кривиться як на його слова, та все ж готується до сперечань.
«Будь-хто пристрелив би мене, якби побачив це, не задумуючись», — говорить, немов це щось буденне, вона.
І він сам це знає; це те, чого він боїться з моменту, як вони увійшли у ворота цього міста; те, що змушує його прокидатися в холодному поту.
«Я би не дозволив цьому статися», — не думаючи каже він, а це за сумісництвом й те, що й він собі повторює, коли думка про це тисне йому на груди особливо нестерпно.
Погляд Еллі, є настільки лагідним та стомленим, що у ньому мало щось не ламається.
«Я би вигадав щось», — продовжує він, намагаючись самому в це повірити.
«Ти не мусиш завжди вигадувати щось», — говорить Еллі… і яке це полегшення, що вона знову звучить як вперта підлітка.
«Ти дитина. Я дорослий, — він їй говорить. — Це моя робота придумувати щось, не твоя.»
«Але я —»
«Ти не повинна була цього робити», — мовить він, тримаючи її за зап’ясток пошкодженої руки. Він мало не трусить її, не кричить про те, що вона накоїла, не говорить їй про те, як він не думає, що картинка, де вона нівечить себе на підлозі, колись покине його голову; але він не хоче нашкодити їй більше, ніж хоче випустити пару. Тож він просто тримає її за зап’ясток, і, може, це аби притиснути великий палець до її шкіри і заспокоїти власний пульс відчуттям її серцебиття.
«Вони б вбили тебе, якби ти спробував перешкодити їм», — говорить вона, і непроникність її голосу каже йому, що це не вперше, коли вона думає про це. Вона бере його руки у свої, обертаючись до нього лицем, а тарілка з овочами із брязкотом падає на темну підлогу.
Щось у тому, як її пальці ледве охоплюють його долоні, змушує боліти десь глибоко в нього в грудях.
«Ти єдиний, кого я маю, — мовить вона, а очі її, круглі та блискучі, благають його зрозуміти. — Я не можу тебе втратити. Не через те, що ти намагався врятувати мене. Не через мою дурість. Я не можу.»
І те, як він відчуває точно те саме, і що він розуміє несамовиту потребу захищати, не дає йому змоги злитися на неї так сильно.
Томмі колись пожартував, що вона стає все більш схожою на нього.
Він зненацька бажає, аби вона робила це не так відчайдушно.
Вона стискає його долоні, і він відповідає не задумавшись.
«Я б ніколи не попросив тебе це зробити, — говорить він, а голос його трохи тремтить. — Ніколи, Еллі.»
«Я знаю, — каже вона з напівпосмішкою на вустах. — Тому я і зачекала, поки тебе не буде вдома.»
Заскочений, та він усміхнувся.
«Ага, а тепер тільки й зачекай залишитися самій знову, панку малий.»
*
Прибравши розкидану їжу, вона прямує за ним до кухні, ставши поруч біля нього, як він миє посуд. Це щось, що вони роблять вкрай рідко, коли їм вистачає наторгованого на приготування власної страви, але зараз він не дає їй підійти до посуду, аби вона не намочила пов’язку.
«Я вже все помив», — говорить він їй, стегном відсовуючи її подалі.
Вона показує йому язика, але вона також підлазить йому під руку та обіймає його за стан, спостерігаючи, як він працює.
«Ти злишся на мене?» — запитує вона тихенько через декілька секунд. Він відчуває, як вона нервово стискає край його сорочки, аби заспокоїтися.
«Трохи, — він відповідає їй чесно, а вона немов завмирає. — Таке трапляється, коли ти любиш когось. — мовить він, — Ти засмучуєшся, коли вони страждають.»
Вона обіймає його міцніше.
*
Він розповідає Томмі трішки викривлену версію їхньої розмови, коли той заходить провідати їх пізніше; Томмі куйовдить волосся Еллі перед тим, як вона зникає нагорі, аби переодягтися з нагоди народження ягнят у місті. Джоел спостерігає за нею, як вона піднімається сходами.
«Чи варто нам турбуватися?» — Томмі запитує стишено, а Джоел відчуває хвилю вдячності щодо свого брата.
«Вона намагалася позбутися сліду від укусу», — каже він, змітаючи невидимі крихті зі столу, аби мати чимось зайняти руки.
«Он як, — говорить Томмі, поглядаючи вгору в бік її кімнати. — Що ж, хай буде так.»
Джоел видихає з полегшенням.
«Ця дитина зведе мене в могилу, Томмі», — мовить він, сівши на стілець.
«Не драматизуй», — радісно відповідає йому брат, ляснувши його долонею по спині так, що аж запекло. Джоел імітує удар, аби він ухилився, що той і робить; вони обоє сміються.
Ох же ця сімейка.
Більше мороки ніж діла.
*
Він трішки мстить Еллі за все, набридаючи їй у небаченій кількості, поки рана загоюється. Травмований картинками заражених опіків у інструкції до набору першої медичної, він притискає руку Еллі до лоба й щік із десяток разів на день, побоюючись гарячки; руку він перев’язує їй тричі на день, залучаючи Марію та Томмі, коли він дуже заклопотаний роботою.
На четвертий день Еллі закочує очі з виразною підлітковою відразою, коли помічає їх усіх, проте ретельний погляд на її облізлу шкіру достатній, аби вона припинила.
Проходить ще декілька тижнів, поки її шкіра остаточно не загоюється, і він ненавидить те, що він все-таки розуміє наскільки більше вільною вона виглядає без потреби приховувати слід. Та все ж вона дістає декілька цікавих поглядів у її бік, але промовисте «завжди перевіряйте кришки перед тим, як трясти пляшки» за однією вечерею розвіює занепокоєння достатньо, аби люди припинили дивно поглядати на нього містом.
Пиха річ не чужа, тож вона навіть підморгує йому, коли вони рушають додому, і він, закотивши очі, притягує її за плечі до себе.
«Тож, — мовить вона, вивернувши від його спроби помститися їй за підніжку, — я думала про те, що зробити зі своєю рукою, коли вона остаточно загоїться.»
Він і близько не уявляє, що може чекати на нього тут, тож він згадує молитву за терпіння, бо щоб там не було, мігрень у нього точно буде.
«Я думала тату— »
Вона пищить та сміється, коли він підхоплює її на руки, аби перекинути її собі через плече посеред речення, навіть не збавивши кроку.
«Ти загроза і своєму, і моєму здоров’ю», — говорить він, поки вона й далі сміється і намагається звільнитися. Він підкидує її, лише аби вона припинила ці спроби, та все ж міцно тримає її за ноги, аби вона не впала.
«Ну що? — вона протестує. — Я вже розробила дизайн та план!»
«Ти не робиш тату», — впевнено говорить він їй.
«Чому?» — мовить вона, спершись на свій лікоть об його спину.
«Тебе не хвилює, що будь-яке чорнило втратило свій термін придатності декілька десятиліть тому?»
«Та подумаєш!»
Він закочує очі так сильно, що, здається, бачить Бога на небесах.
Ох же ця дитина.
(Іншої він би й не хотів.)