Work Text:
Я задивляюсь у твої зіниці… Навколо темно, і я дуже сподіваюсь, що подобаюсь тобі хоч трохи. Ти не можеш підвести очі на мене, усміхаючись, а я от-от заплачу від того, наскільки я хочу тебе поцілувати.
Ти не хочеш прощатись, і я довго граюсь з твоєю рукою, не бажаючи її відпускати. Врешті-решт ти підводиш на мене очі, застигаєш на місці, вдивляючись в моє обличчя. Я нахиляюсь вперед, розпростерши руки у обіймах. Щось схоже на “Бувай,” виривається з твоїх вуст. Ми зобов'язані зустрітися ще раз.
Наступного разу присягаєшся повести мене на кладовище, і я без вагань погоджуюсь.
Там тихо, лише трава шумить під ногами. З тобою так легко говорити невимушено. Задумуюсь, якби наші тіла були засушені роками десь там під землею, чи моя душа б досі належала тобі. Ти раптово усміхаєшся, ніби прочитала мої думки. Мені стає ніяково і певний час ми мовчимо.
— Ти всіх дівчат сюди водиш? — жартую.
— Ти єдина погодилась.
А потім дивишся на мене так, ніби я і насправді єдина дівчина в світі для тебе. Мої долоні починають пітніти і я потайки молюсь, щоб наш перший поцілунок не був на кладовищі.
Ти помічаєш зморшки, що виступили від напруги на моєму чолі, змахуєш рукою і запрошуєш рухатись далі.
За кладовищем відкривався вид на озеро, повне зеленої води. Твої очі ще більш зелені, ніж тепер, дивляться на мене.
Помічаю, як розширюються твої зіниці. Мої вуста розтуляються самі собою, та перш ніж щось сказати, ти нахиляєшся вперед і ніжно цілуєш мене.
Жаби квакають довкола, але все що я можу зараз чути — лише твій теплий видих біля моїх губ і власне серцебиття.