Work Text:
Вулиця Червоних письменнихів. Глибока ніч.
– Повторюю ще раз. На якому обґрунтуванні проводиться даний арешт? – холодно питає Хвильовий. – Бо я до глибини переконаний у його неправомірності.
– Миколо, Миколо, тихо, не загострюй. Тільки гірше ж зробиш, – високий нервозний голос Сосюри за останні кілька годин вже дзвенить у вухах. «Їй-богу, краще б вже Лідія пішла, менше істерії було б», – пролетіла роздратована думка. Володя стоїть між товаришем та людиною у чорному. Ні, не людиною. Женцем, посланцем самої смерті, першим, який опинився на порозі цього будинку, але далеко не останнім.
– Куди вже гірше? Вони нашого друга ні за що пов'язали! – голос зірвався на крик.
– Товарищ Хвылевой, ваш колега абсолютно прав. Всегда есть куда хуже.
Погляд мимоволі перетнувся з очима Міши, який тихою тінню сидів за плечима у агентів.
– Покажіть ордер.
– Вы его уже видели.
– Тоді ще раз.
Рука у шкіряній рукавиці протягнула папірець. За цей вечір Микола перечитав його нескінченну кількість разів. Ніби сподівався, що на цей раз щось зміниться. Ні. Михайла Ялового арештовано за підозрою у створенні терористичної організації.
– Ну как? Что-то поменялось?
– Миколо, будь ласка, облиш. Вранці підемо, у нас є знайомі в партії, ми все порішаємо. Зараз все одно ти тільки пересваритись можеш. Ну що ти хочеш зробити?
Хвильовий не знав, що хотів зробити. Хотів зупинити це все. Але як? Не можна, щоб людину посеред ночі забирали, спираючись на такий папірець. Але плану не було. Руки зв'язані. Він нічого не може вдіяти.
Чоловік у чорному махнув рукою – задні двері автомобілю зачинились, відрізаючи Мішу від світу живих. За кілька хвилин на подвір'ї залишилось лише дві фігури.
– Ну ти вибач, що я так, не лютуй. Але ж сам розумієш: зараз не вийде по іншому, – репетував Сосюра, хотілось вимкнути його голос як вимикають радіо.
Хвильовий зупинився перед вхідними дверима, не повертаючись до товариша тихо проговорив:
– Володю, на добраніч. Завтра буде багато справ.
Він не чекав на відповідь, просто зачинив двері Сосюрі перед обличчя. Під'їзд спав. Навіть якщо сварка і розбудила когось на перших поверхах, вони вирішили не подати вигляду. Важка всеохопна тиша, від якої дзвеніло у вухах та здавалось, що світу за межами цього будинку не існує. Її розривала лише луна, що розліталась від кроків. Микола завмер, перед дверима власної квартири. Не хотів розбудити свої дівчат, боявся, що сама його присутність, зараз, у такому стані, порушить їхній спокій. Та сидіти наодинці з думками було ще гірше.
Хвильовий тихо пройшов у кімнату до доньки. Люба спала, по давній звичці підігнувши коліна до грудей та обіймаючи подушку, однією своєю присутністю вона змушувала налякані думки затихнути, ніби усе те у дворі відбулось не з ним. То мало бути з іншими людьми. Ні навіть не людьми – персонажами, не більш справжніми, ніж Андрюша, чи Анарх. Такий абсурд просто не міг відбутись у дійсності, і зараз Микола з усіх сил чіплявся за цю думку. От тільки перед очима досі стояла тоненька налякана постать Майї, коли вона тулилась до маминої ноги, не розуміючи, куди забирають їхнього Мішу. Хвильовий уявив, як доня буде так само визирати з-за одвірку, коли його забиратимуть. Уявив її налякані оченята, вона точно одразу зрозуміє, куди його тягнуть. Він ледь чутно прибрав неслухняне пасмо їй з обличчя, погладив щоку. Дівчинка сіпнулась, розплющила очі, хотіла скрикнути, але одразу впізнала його у темряві.
– Вибач, Любисточку, не хотів розбудити, – посміхнувся він, лагідно гладячи її по голові.
– Тобі кошмар приснився? – заспано спитала Люба. Вона як мала була, постійно по ночах прибігала до батьків, щоб заспокоїли після нічних жахів. Майже завжди першим прокидався Микола, сидів із нею іноді до самого світанку, поки вона не засинала. Співав їй, читав дитячі віршики, розповідав казки, які придумував на ходу.
– Можна і так сказати.
Дівчинка сіла на ліжку, обійняла його. «Золотий мій Любистку», – подумав Микола, – «Як я зможу тебе залишити». Не хотілось вірити, що найбільше, на що він може розраховувати – це попрощатись із нею на своїх умовах. Він поцілував доньку в потилицю. Знав, вона не може не відчути, що він увесь тремтить.
– Що саме наснилось? – спитала Люба, закопавшись обличчям у його сорочку.
– Тобі то не треба знати. Навіть не переймайся, золотце.
Дівчинка прилаштувалась зручніше, поклала голову йому на плече та почала наспівувати тиху мелодію, яку часто він сам їй співав. Якби можна було, Микола був готовий віддати усе, лиш би ця мить не закінчувалась. Лиш би не треба було бачити світанок та зустрічатись тет-а-тет з наслідками сьогоднішніх подій. Але це було неможливо.
Надто скоро перші сонячні промені пробились у спальню. 13 травня видався гарний сонячний день. Микола на кухні возився із кавою, одна з одною викурював цигарки, поки у кімнаті взагалі не лишилось повітря.
– Хоч би вікно відкрив, – кинула Юлія, закашлявшись від диму.
– І тобі добрий ранок, кохана.
– О котрій ти вчора повернувся?
– Не знаю. І сьогодні не знаю, коли повернусь.
– Як мені твоє письменництво дороге, – дружина закотила очі. – Що, твій націоналізм почав приносити плоди?
– Юлю, прошу не треба.
– Не треба. А як же. Воно тобі важливіше і за мене, і за Любу. Чхати ти на нас хотів.
Микола промовчав, сперечатись не було сенсу. Вони вже неодноразово програвали цю розмову. Кожен раз фінал однаковий – крики, скандал, а Люба ховається у себе в кімнаті, тільки б не чути їх. У такій ситуації спокій треба було шукати не вдома, не біля цієї жінки.
Двері тридцять третьої квартири відчинив хлопчина. Як тільки він побачив Хвильового, очі засяяли та він почав щебетати щось про останню книгу, яку позичав. Швидко переказував главу, яку вчора прочитав, фантазував, як можна повернути сюжет далі. Слова проходили повз вуха.
– Вова, вибач, у мене зараз трохи справи. Зазирни до мене завтра, побалакаємо про книжку, – Хвильовий усміхнувся, та посмішка не торкнулась очей. – Слухай, а тато вдома?
– Так, – хлопець вказав на одну з дверей.
Микола пройшов, наче був у себе вдома. Без стуку зазирнув в кабінет друга. Куліш не одразу його помітив, збирав папери у себе на столі, повернувшись спиною до проходу. У кімнаті був вічний педантичний порядок, кожна дрібниця на своєму місці, ні тобі розкиданих газет, ні напів-повних попільничок, ні колекції брудних чашок з-під кави. Гурович завжди усюди приносив разом із собою відчуття спокою та стабільності, і у його кабінеті вони панували повністю і абсолютно.
– Я не заважатиму? – спитав Хвильовий.
Куліш повернувся, тільки зараз його помічаючи. Тепла посмішка на обличчі вмить змінилась серйозним виразом, слід було їм зустрітись поглядами. Микола уявляв, як має виглядати зараз зі сторони, тож така реакція зовсім не здивувала.
– Синку, а збігай до дяді Леся, скажи, що я спізнюсь, – кинув він хлопцю, який з коридору зацікавлено спостерігав за усім, що відбувається, та зачинив двері, не чекаючи на його відповідь. Після – знову підійняв очі на товариша: – Що сталось вночі?
– Мішу арештували.
– Як? За що?
– В ордері був якийсь брєд про націоналістичну організацію. Пам’ятаєш, я ж казав, що рано чи пізно вони захочуть нас винищити, – відчуття, що у «Слові» кожна твоя фраза долетить до чужих вух не полишало ні на мить, та зараз Хвильовому було на це зовсім байдуже, гірше вже все одне не стане. – Це було лише питання часу. Націоналістична організація. Це ж вони про нашу ВАПЛІТЕ. Стільки років пройшло, а вони все ніяк не залишать нас у спокої.
– Миколо, сонце, заспокойся, – Куліш підбіг, поклав руки йому на плечі, намагався зазирати в очі, – Це ще нічого не означає, це могла бути якась помилка. Ми могли щось не знати про Мішу. Або вони просто переплутали.
– Ніякої помилки не було. Вони хочуть нас стерти. Ми наступні. Це не «якщо», а «коли», – не по ці слова Хвильовий зараз прийшов. Нарочитий оптимізм душив, стискав горло, не дозволяючи зробити подих. Микола сам не помітив, коли голос друга почав звучати здалеку, а у думках стала вибудовуватись стіна, що захищала його від навколишнього світу, від чужого нерозуміння, від порожніх беззмістовних фраз про світле майбутнє та помилки, які вийде виправити. Нехай це все лишиться по той бік, а всередині цих стін лише він сам, наодинці з планом найочевиднішим вихід з цієї ситуації, який тільки можна уявити.
– Все буде добре, ми щось придумаємо.
Не придумають. Хвильовий просто знав це і його вивертало від впевненості друга у тому, що вони взагалі матимуть майбутнє. Як він цього не бачить? Чорний автомобіль повернеться до «Слова» знову. І знову. І знову. І знову. Він відчував, як на зап’ястях вже клацнули наручники. Сковали дії. Позбавили вибору. Якщо ще вночі він готовий був боротись, вибивати справедливість, то зараз його накрило крижаною хвилею усвідомлення, що борсатись більше не має сенсу.
–Ви можете з хлопцями ввечері зайти до мене?
Куліш обійняв Миколу та пошепки проговорив:
– Не роби чогось, про що потім пошкодуєш.
– Добре.
– Обіцяєш? Пообіцяй.
– Обіцяю, – і він не брехав. Він точно не шкодуватиме ні про що.
Плани на вечір вже самі собою складались в голові, лишалось тільки згаяти час. О такій годині у барі ще не було гучно. Микола сидів в дальньому куті, повільно потягував каламутний самогон, з теперішньою ситуацією щось краще було важко купити. Перед ним – розгорнутий записник. Слова скачуть по сторінці, на відріз відмовляючись витримувати один рядок. Криві літери виходять дрібнішими, ніж зазвичай, наче сподіваючись, що їх тут не помітять: «Арешт Ялового – це розстріл цілої Генерації… За що?».
На фоні почувся знайомий, хриплий від багаторічного паління голос. Микола вже по звичці пропустив сказане повз вуха, рідко цей голос казав йому щось окрім гострих глузливих фразочок.
– Питаюсь, чого лідер молодої ґенерації сам тут спивається? Де ваша вічна «могутня кучка»? – ще раз повторив Семенко.
– Слухай, іди куди по-далі і не займай. Ми не друзі, щоб ти занепокоєння з себе строїв.
Так він і послухав. Ці футуристи.
– Тому я і підійшов. Якби ти хотів пити з друзями, то навколо сиділа б ціла зграя графоманів, що віддано, по-щенячи заглядають тобі в очі. Але ні, у Хвильового романтичне побачення наодинці з бутилкою... що це взагалі таке? За свої гроші міг би і щось краще купити.
– Що тобі треба?
– Хочеш папіроску? – Семенко простягнув йому портсигар.
Хвильовий взяв одну, запалив. Якщо в чомусь у футуриста і був хороший смак, так це у тютюнових виробах.
– Що сталось вночі?
– Нічого.
– Нагадаю, я на першому поверсі живу. Чув ваш скандал.
– То якого милого питаєш, якщо чув?
– Хочу переконатись, що усе правильно поняв.
– Мішу арештували. Ялового.
На мить Семенко завмер, ледь помітно насупився. По виразу чорних очей складно прочитати, що в думках, але Хвильовий знав його досить добре, щоб бути впевненим: футурист усе зрозумів. Усе. Він повільною цівкою видихнув тютюновий дим та пильно вдивлявся у порожню точку на стіні. Не намагався заспокоювати, метушитись. Не душив оптимізмом та порожньою підтримкою. Він теж знав, що вже нічого не вдіяти.
– Ясно, – тільки проговорив він. – Собутильник потрібен?
Хвильовий зітхнув та розлив спиртне на дві склянки.
– І правильно. Самому напиватись гірше, – посміхнувся Семенко.
Час втратив значення. Яскраві сонячні промені пробивались крізь вікна, розсіювались у хмарах диму, надаючи їм маже художньої виразності. Микола подумати не міг, що в такий час саме компанія цього футуриста виявиться для нього затишнішою. Тут у дальньому куті бару вони нарешті ніби дихали на повні груди. Від зайвих вух захищали музика та суперечки місцевих п’янчуг. Слова підхоплював тютюновий дим та разом із ним вони танули у повітрі, лишаючи тільки легкий післясмак.
Зрештою сонце сіло, у приміщенні повисло майже інтимне тьмяне освітлення. Пора іти. Стіни, які Микола вибудовував навколо себе, затверділи, стали чіткими та стабільними, остаточно відділяючи його від навколишнього світу, залишаючи важливим лише одну думку про цей вечір. Перш ніж встати з-за столу, Хвильовий завагався, понишпорив по кишенях. Мовчки поклав перед футуристом запальничку. Річ гарна, дорога, на металевому корпусі тонка гравюра ручної роботи, унікальна в своєму роді, хоча місцями і помітні подряпини – вона вже не один рік не полишала його кишені. Він купував її у Німеччині під час одного з відряджень, у Союзі зараз такого не знайдеш. Семенко вигнув брів, і не брав запальничку, і не ставив запитань.
– Забирай. Подарунок тобі буде. Я тобі за роки наших суперечок багато дурниць наговорив, сприймай як вибачення.
– Ні.
– Що ж ти такий впертий? Бери, кажу, мені вже не знадобиться, – Хвильовий встав, хотів втекти, поки і ця людина не почала його заспокоювати. Семенко тільки протягнув йому руку.
– До завтра.
– Бувай, – Микола відповів рукостисканням.
– До завтра, – він не розтиснув пальці, відмовляючись відпускати Хвильового.
– Давай, ще зустрінемось, – звісно зустрінуться, усі вони зустрінуться по той бік, коли це все скінчиться.
Михайль завмер, не пускаючи його. Чорні очі пропалюють наскрізь саму сутність, читають думки, ніби належать не живій людині, а вічному духу, від якого неможливо нічого приховати. Швидким рухом він перехопив руку Миколи та лишив короткий жорсткий поцілунок на тильній стороні кисті. Дія видається настільки дивною та недоречною, що на мить пускає тріщину у стіні, яка захищає свідомість Хвильового від сторонніх сумнівів, повертає його назад у цей світ.
– Якого біса? – тільки і зміг проговорить він.
– Лиши епатажні викидони футуристам. Не твоя то царина.
– Що, конкуренції боїшся? – посміхнувся Микола.
– До завтра, – вчергове проговорив Семенко, але так і не отримав потрібної відповіді.