Work Text:
— Також поліція повідомляє про декілька проклять другого рівня на околицях Сайтами. Нічого важкого, але їх декілька, тому це ускладнює справу, — Яґа на мить задумується і звіряється з чимось у своїх паперах. Нанамі навіть не напружується: він уже розуміє, що місію доручать саме йому.
— Нанамі, думаю, ти з цим цілком у змозі справитись.
Нанамі лише злегка киває.
— Так.
Яґа безрозбірливо гмикає у відповідь. На мить переговорку заповнюють шелест документів, втомлене перешіптування магів і звук невимкнених сповіщень на телефоні. Яґа скоса зиркає на якогось бідолагу, але мовчить. То тут, то там чутно спроби приховати знуджене позіхання. Нанамі злегка послаблює краватку: чи то йому спекотно від задушливого повітря у кімнаті (ніхто й досі не полагодив той бісів кондиціонер), чи від того, що на його плечі спокійно собі дрімав Ґоджьо. Його біляве волосся з кожним глибоким видихом лоскоче обличчя Нанамі, і той міцно стискає губи, аби не викинути щось…недоречне. Голова Ґоджьо трошки зісковзнула з його плеча: Нанамі невимушеним рухом розправляє плечі, аби тому було зручніше.
— Що ж, тоді залишилося лише одне завдання. Камакура. Місцеві жителі та туристи розповідають, що поряд з храмом Камакура-ґу коїться щось незрозуміле. То звуки страшні доносяться зсередини, то хтось їх наче переслідує та душить. Відомо, що там захований принц Морійоші. Можливо, його дух знову розбушувався. У будь-якому разі треба перевірити все дуже уважно. — Яґа зітхає і машинально барабанить пальцями по поверхні стола. Поміж його брів залягла зморшка така глибока, що там і Маріанська впадина поміститься.
Нанамі на секунду завмирає.
Чому цей жарт прозвучав як те, що міг би сказати Ґоджьо?
Він злегка хитає головою. Треба зосередитись.
— Отож, — Яґа швидко окидує кімнату прискіпливим поглядом, зупиняючись на бідоласі, який щось листає собі на телефоні і тихенько мугикає під носа. Той нічого не помічає, аж доки не відчуває, як на нього пильно дивляться інші маги.
— В-вибачте, — бідолаха швидесенько кладе телефон до кишені, випрямляється і втуплюється в Яґу таким поглядом, наче він тут і зараз готовий принести себе в жертву прокляттю в Камакура-ґу.
— Отож, — вторить Яґа, — Ґоджьо, це місія для тебе. Від Токіо це зовсім близько, Іджічі відвезе тебе. У папці вся інформація, ознайомишся пізніше, і…
Яґа нарешті відриває погляд від паперів, бо Ґоджьо щось довго мовчить. І навіть не вставляє жодного дотепного та, безперечно, влучного коментаря. Підозріло.
Нанамі кидає швидкий погляд на Ґоджьо, який щось бурмоче собі уві сні. Яґа злегка піднімає брови у подиві, але нічого не коментує. Нанамі вдячний йому за це, хоча кілька магів обмінюються виразними поглядами між собою, мовляв, ого, бачиш?
— Думаю, він згоден. Я все передам.
Після цього зустріч швидко закінчується: очікувано, що найважче завжди відкладають на кінець і віддають Ґоджьо.
Стрілка годинника повільно просувається вперед, аж доки не зупиняється на одинадцятій годині. У переговорці зовсім тихо: зламаний кондиціонер жалібно прохрипів на прощання і остаточно замовк. Від ранішнього липневого сонця, яке потихеньку наближається до зеніту, обличчя Нанамі вкривається дрібними краплями поту. У голові злегка паморочиться, дихати стає все важче, а плечі вже зовсім затікли від того, як довго Нанамі сидить на одному місці, не ворухнувшись. Охороняючи сон Ґоджьо.
Він навіть достеменно не знає, чому не розтурхав того в той самий момент, коли білява голова торкнулася його плеча та коли він почув спокійне, рівне дихання разом з тихеньким буркотінням.
Можливо, справа була в тому, що Нанамі помітив величезні синці під очами Ґоджьо, як побачив його зранку, перед нарадою, і від його тьмяного, блідого погляду шкіра того вкрилася сиротами, а нутрощі наче стисла гігантська холодна рука. На його обережне, підкреслено байдуже питання, скільки Ґоджьо спав сьогодні, той лише широко всміхнувся, так, ніби йому звело щелепи, і швидко одягнув пов'язку.
Потім Нанамі побачив, як Ґоджьо пролив на себе каву — точніше, пролив би, якби не його нескінченність. Хтось з учнів це побачив та пожартував: вочевидь не дуже вдало. Хоча Ґоджьо сміявся найбільше зі всіх над власною незграбністю, Нанамі встиг помітити, як на мить кутик його губ різко смикнувся, плечі сумно опустилися, а пальці побіліли від того, як він міцно тримав чашку.
Чомусь перед очима Нанамі відразу постав змучений Ґоджьо в закривавленій білій сорочці з Аманай на руках; його скляний, відсутній погляд після того, як Ґето покинув їх; і власне недбало кинуте "чому б Ґоджьо тепер не займатися всім?", коли той радше нагадував живий труп у оболонці людини.
Від липкого страху всередині кожен подих дається все важче. Нанамі стискає зуби й проціджує:
— Хіба у вас немає більше ніяких справ? Здається, вже пора першого уроку. Гайда.
Нанамі сам дивується сталевим ноткам у своєму зазвичай спокійному, непорушному голосі, коли він нарешті відправляє учнів у справах. По тону Ґоджьо чути, що він теж злегка збентежений.
— Ой, та не треба було, Нанаміне. Малеча пожартувала лише трохи. Було смішно. Справді, — він вичавлює із себе смішок, від гіркоти якого на обличчі Нанамі промайнула тінь. Ґоджьо відводить погляд, дивлячись далі, поміж будівель коледжу, нескінченної зелені дерев, кудись у мовчазливу небесну блакить. Маска його спадає, і Нанамі на мить бачить людину, справжню людину, що криється за образом Найсильнішого: страшенно втомлену та сатомню. Щось крихке та тендітне вигулькнуло на секунду, аби потім знову сховатись за жартами та награною легкістю як за щитом.
Знайома мелодія дзвінка Нанамі звучить занадто голосно у відносній тиші переговорки. Хоча він і швидко переводить телефон у беззвучний режим, цього достатньо, аби Ґоджьо заворушився і з легким стогоном прокинувся.
— Я що, проспав… Котра зараз година? — злегка розсіяно тягне той і позіхає так широко, що Нанамі аж на мить самому закортіло залізти під ковдру. Волосся Ґоджьо кумедно стирчить у всі боки, настовбурчене через пов'язку, і він кошлатить його ще інше, недбало намагаючись пригладити гніздо на голові.
Цікаво, яке воно на дотик?
— Лише задрімав, — Нанамі прокашлюється і випрямляється у кріслі, аби нарешті розім'яти давно напружені м'язи. — У нас була нарада.
— Мгу. Напевно, на хвильку вирубився, — голос Ґоджьо ще дещо хриплий після сну, від чого волосся на шиї Нанамі стає дибки, а у грудях розливається дивне щемливе відчуття. Йому це дуже не подобається.
Нанамі зовсім не хочеться казати йому, що хвилька розтягнулася в годину чи дві, доки тривала нарада. Що Ґоджьо на початку ще намагався жартувати і вставляти невимовно важливі та влучні коментарі серед слів Яґи, аж доки тихесенько не заклював носом поруч. Він все ще не відсторонюється, і Нанамі відчуває тепло його тіла навіть через одяг. Вони ледь-ледь торкаються плечима, проте й цього дотику достатньо, аби нутрощі Нанамі обпалило чимось п'янким та в'язким.
Він знов послаблює краватку та розстібає верхні ґудзики сорочки. Допомагає так собі.
— Я багато пропустив? Яґа щось казав? — Ґоджьо припускає пов'язку, яка тепер недбало колихається навколо шиї. Сильно тре очі і проводить долонями по обличчю, ховаючи втому, яка вже в'їлася в його риси і отруїла блакить очей. Нарешті Ґоджьо піднімає голову, і їх погляди зустрічаються: Нанамі мимоволі зауважує синці під почервонілими очима, ще блідіший колір шкіри й легке посмикування повік.
— Нанаміне, я, звісно, розумію, що страшенно вродливий, — на мить обличчям Ґоджьо ковзає знайома самовпевнена усмішка, що тане так швидко, як крига на сонці. Здається, одна з крижинок відбиває ритм у грудях Нанамі. — Але повитріщатись можна потім. Щось мені передавали? Ой, спекотно тут трохи. Досі не полагодили кондиціонер чи що?
Крапля поту стікає по скроні Нанамі, ковзає по вилиці, шиї і за комір сорочки. Він стискає бильце дивана, аж доки пальці не біліють від напруги.
— Поки ні. Яґа сказав потім.
Ґоджьо здивовано дивиться на Нанамі, навіть не блимає, намагаючись зрозуміти, чи той жартує. Немає ніяких завдань? Для нього? Як так може бути? Старійшини щось наплутали?
— Точно? — запитує Ґоджьо нарешті, злегка нахиляючи голову. Нанамі напружується ще більше: зазвичай після цього жесту слідує якийсь дурний жарт, проте Ґоджьо, на диво, мовчить. Чекає. Вдивляється в нього втомленим, трохи жадібним поглядом примружених очей.
Коли Нанамі хитає головою, обличчя Ґоджьо розпливається в такому полегшенні, що тривога від брехні, яка здавила серце Нанамі, відступає. Потім Ґоджьо, звісно, маскується за черговою вимученою усмішкою, що не торкається його очей.
Нанамі непомітно ховає папку з файлами щодо проклятого духу в Камакурі. Хоч почуття провини вже починає тихенько гнітити його, він вирішує, що від пари годин нічого не зміниться. Щире відчуття утіхи на обличчі Ґоджьо того вартує.
— Можеш ще поспати, якщо хочеш. Я буду тут, — стиха промовляє Нанамі, так, наче боїться налякати замученого звіра.
"Буду з тобою."
Ґоджьо, який щось нервово шукає в кишенях, перестає метушитись і повільно, дуже повільно, піднімає погляд з-під важких повік на Нанамі. Кутик його губ смикається у знайомій, звичній усмішці, аж доки щось у очах Нанамі не змушує Ґоджьо здатися без особливого бою. Можливо, через те, що йому аж руки сверблять, як хочеться відчути чийсь дотик. Розслабитись хоч на хвильку. Довіритись. Чи, можливо, через хронічний недосип йому уже ввижається та дивна мить тепла, що промайнула в світло-карих очах.
Він коротко недбало киває, наче йому все одно. Однак варто йому опинитись в спокійних, надійних, дещо незграбних обіймах Нанамі, як Ґоджьо відчуває, що обруч, який стискає його груди мертвим хватом, потроху зникає. Дихати стає легше.
Серце Нанамі відбиває впевнений ритм, дещо заколисуючи Ґоджьо. Стук-стук. Стук-стук. Від запаху його одеколону, хоч і ненав'язливого, у голові паморочиться, а думки плутаються. Повіки його наче наливаються свинцем, проте Ґоджьо встигає пробурмотіти ледь чутно:
— Я ненадовго. Десь збудиш мене через півгодинки, добре?
Нанамі лише мовчки киває у відповідь. Рука його наче смикається сама по собі, і невпевнено, трохи з острахом, він притискає Ґоджьо поближче до себе. На секунду серце Ґоджьо завмирає, аби потім забитись в грудях оскаженілим галопом. Сорочка Нанамі приємна на дотик, і Ґоджьо підсвідомо пригортається ще ближче. Від його невпевненого шепоту всередині щось займається лагідним вогником, і Нанамі тихо відповідає, наче боїться ненакором загасити ту маленьку іскру:
— Як скажеш.
Він знає, що буде поряд з Ґоджьо стільки, скільки треба.