Work Text:
Ітан ніжно гладив рукою теплу луску дракона. Той нервово смикав хвостом, ніби відчував, що на них чекає.
— Міняємось, — холодно наказала Фінн, затягнувши останній пасок на своїй тварині. Вони завжди перевіряли спорядження одне одного — це просто техніка безпеки.
Дракон Фінн форкнув, загасивши смолоскип. Ітан вдихнув у вогонь нове життя своєю магією.
— Я знаю, що тобі це не подобається, — проказав він.
— Мені не сподобається, якщо ти розіб’єш довбешку, — пробуркотіла Фінн.
— Ми просто літатимемо. Як і завжди, — він намагався додати у тон заспокійливі нотки.
— Повторюй собі це частіше, — дівчина грубо смикнула ремені на його тілі, перевіряючи на міцність. — Якщо ти плануєш зробити з драконів зброю, варто знайти спосіб втриматись у сідлі без пасків безпеки. В бою це не дуже практично.
— Ми не сходитимемо з їхніх спин, поки не опинимось в безпеці.
— Поки.
Ітан звів брови. Фінн відчула, як його тіло нагрівається під його пальцями, і вперше це тепло не принесло їй відчуття безпеки. Дракони завжди вважались поштовими тваринами. Їх цінували за вміння швидко доставляти вантажі на великі відстані. А вогняний подих сприймали як невеличку незручність. Нікому і на думку не спадало зробити те, що зробта Ітан. Він витратив довгі роки на те, щоб натренувати драконів для бою.
— Якщо у нас все вийде, наше королівство стане непереможним. Дракони нездоланні. Це найсильніша зброя.
— Якщо у нас все вийде, найсильнішою зброєю станемо ми, — дівчина зробила крок назад. Всі ремені були на своїх місцях. — Нездоланних не існує, це просто питання часу. Маги інших країн докладуть всіх зусиль, щоб не перетворитись на шмат смаженого м’яса, тож…
— Я не знаю іншого способу, ясно? — доторк Ітана обпікав, але Фінн не зрушила з місця. — Вчора вони прийшли по людей, що просто патрулювали вздовж кордону? І я не збираюсь чекати, щоб побачити, по кого прийдуть наступного, чи в який день вони прийдуть по тебе чи по Кірана!
Їхню розмову перервав скрип половиць. Руда голова Кірана прошмигнула між ними до свого дракону.
— Не очікував тебе тут побачити, Фінн, — він виглядав веселим і безтурботним, як і завжди. — Думав, ти не підтримуєш цю ідею з драконами. Але схоже, вашу кислу парочку такі дрібниці не розлучать, — він закинув сідло на спину свого дракона.
— Я не… — пробурмотіла Фінн, відсахнувшись від Ітана відразу на кілька метрів.
— Ми не парочка! — скрикнув Ітан. У світлі смолоскипів його обличчя мало червонуватий відтінок. Кіран дзвінко розсміявся. Його сміх звучав як весняний ранок, як гірський струмок, як склянка води після виснажливого тренування.
До наступного сходу сонця Фінн раділа, що може зберегти у пам’яті Кірана саме таким.
— Ти мала рацію, — тихо сказав Ітан, стискаючи кулаки. — Треба було щось зробити із пасками безпеки.
Паски були єдиним, що продовжувало втримувати Кірана у сідлі. Його куртка була червоною від крові.
— Напевно летіти сюди було не найкращою ідеєю, — продовжував він. Запах смаленої плоті в’ївся у ніздрі. Земля під їхніми ногами була чорною. За їхніми спинами вивищувались обвуглені рештки того, що раніше було селом. — Пробач. Більше ми цього не робитимемо, — у його голосі щось тріснуло.
— Ні, — відповіла вона, спокій у її голосі навіював жах. — Ми робитимемо це ще. І ще. Стільки раз, скільки знадобиться. Навіть якщо у ціломі світі ми залишимось лишень вдвох.
— Як і завжди.
— Як і завжди.