Work Text:
Коли, після довгої дороги до Умані, потяг нарешті зупиняється, я одразу підхоплююсь і прямую до виходу з невеличкою валізою в руці. Речей я взяв мало, оскільки приїхав ненадовго, найбільше місця займає скрипка. Сам не знаю, чим думав, коли брав її з собою.
Лесь любить, коли я граю.
Виходжу на перон і одразу ж бачу його. Курбас стоїть в легкій сорочці, незважаючи на осінній вітер, і своєму звичному капелюсі. Завидівши мене, Лесь махає рукою, щоб привернути увагу ,так наче я б не помітив його навіть серед сотні людей, вдягнених так само.
Ледь стримуюсь, щоб не побігти йому на зустріч. Підходячи ближче, сильніше вдивляюсь в таке рідне мені обличчя. Ми не бачились майже рік, так, були листи, але що вони проти живої зістрічі. За цей час Курбас практично не змінився, хіба що з'явилось декілька нових сивих пасм.
Опинившись перед ним, я навіть не знаю, що мені робити, тож просто втуплююсь в нього поглядом. Лесь лагідно бере мене за плечі і притягує в обійми. Мені цього достатньо. В той же момент обхоплюю його талію руками і втискаюсь обличчям в плече. Мимоволі вдихаю його, такий знайомий мені, запах.
Лесь хоче взяти валізу, та я протестую. Зрештою він хапає одну ручку, а я іншу, і ми несемо її разом, як школярі.
Курбас розпитує мене про справи в Києві, як там Марко і Анатоль, про нову студію, відповідаю коротко, сухими фактами, не скажу ж я, що разом з ним з Києва наче поїхало все світло.
Слід мені задати питання про його справи і він одразу підхоплює. Лесь завжди любив багато говорити, але не як ті люди, що втомлюють своїми балачками. О ні. Мелодійний голос Курбаса, його розповіді можна було слухати вічно.
Режисер тим часом розповідає про свої перші дні в Білій церкві, коли поляки заборонили виступати, поки, аж раптом, не нагрянули червоні. Дратуюся від своїх думок в цей момент, це мало б здаватись мені цікавою пригодою, але відчуваю лише хвилювання. Терпіти не можу людину, яку робить з мене Курбас.
Лесь завів мову про якогось свого нового знайомого, хлопчика, який ходить вчитись до його студії. Я напружуюсь кожного разу, коли він згадує якихось знайомих, хоча на цей раз режисер говорить про нього, як про малу дитину.
–Розумієш, він хлопчина хороший, та ніякого хисту до акторства не має,– Курбас розводить руками.– Валентина мало не кожного дня мені за нього дорікає.
Валентина. В мене сіпається око, коли я чую це ім'я. Ця Лесева подруга-учениця занадто багато часу з ним проводить.
Скоро ми підходимо до квартири Курбаса. Те, що я житиму в нього, поки буду в Умані, було настільки очевидним, що навіть не обговорювалось. Кидаю свою валізу в куток і озираюсь. Уманська квартира мало чим відрізняється від київської, все ті ж книжки на книжках.
–Кімната тут лише одна,–каже Лесь.– Я можу спати на дивані, а ти на ліжку, або...
–Разом ляжемо,–різко перебиваю його,– не перший раз ж.
Після недовгого відпочинку Курбас одразу ж тягне мене в свою святиню, театр. Ця студія звісно менша, ніж та, що була в Києві, але тут все одно відчувалась рука режисера. Лесь водив мене серед декорацій, розказував, що їм дозволили знов ставити "Чорну Пантеру і Білого Ведмедя", про плани відновити показ "Гайдамаків". Аж раптом чуємо тихе "Лесю Степановичу".
Обертаюсь і бачу юнака з дурнуватою посмішкою, який сяячими очима зиркає то на мене, то на Курбаса. Одразу розумію, що то той хлопчина, про якого говорив режисер
–Миколо,– обличчя Леся на секунду здригнулось, якщо не знати його добре, не помітиш.–Я думав в вас сьогодні заняття.
– Так, але це не так важливо. Я вирішив, що мені треба більше займатись, відточувати навички. Ви ж казали, що я зможу взяти участь в "Березневому каламуті", так?
–Так, звісно,–Лесь обертається до мене і ставить руку на моє плече.–Михасю, знайомся, це Микола Бажан. Миколо, це Михайль Семенко, він в нас лідер футуристів, ну я думаю, ви чули.
Неохоче протягую руку, і хлопець одразу ж стискає її з якоюсь щенячою радістю.
–О так! Звісно чув! Я ваш великий фанат, Михайлю Васильовичу, я намагаюсь читати кожен новий твір, ну, який доходить до нашого міста. Я, часно кажучи, навіть надихаюсь і сам щось пишу.
–Пишете? Правду кажуть: талановита людина талановита у всьому,– Курбас розпливається в посмішці.– Ви принесіть якось, Михайль Васильович почитає. Почитаєш ж, Михасю?
Моє обличчя мимоволі кривиться. Робити мені нічого, окрім як читати пискльку малоліток.
– Почитаю, куди я дінусь,– сам не знаю, чому не посилаю хлопця куди подалі.
Далі Лесь відправляє Бажана до Чистякової. Кумедно спостерігати, як очі Миколи наповнюються жахом, коли він чує її ім'я.
–Прям до неї?
–Так, Миколо, я зараз зайнятий.
Весь день проводжу в театрі, спостерігаючи за Лесем, його роботою. Часто відволікаюсь від того, що відбувається на сцені, фокусуючи увагу на його обличчі. Все ж розумію, що, коли в Києві згадував його риси, моя уява не передавала всю ту красу.
Вночі, лежачи з ним в одному ліжку, нарешті відчуваю справжній спокій, якого так не вистачало в Києві. Так, бойові дії в місті майже повністю стихли, робота в редакції йде добре, студія Терещенка ставить багато що. Але без Леся там все не так, думки про нього не покидали ні на секунду. Зрештою я засинаю, навіть не викуривши папіросу на ніч.
Наступного дня Курбас тягне мене в якийсь парк, бо "бути в Умані і не відвідати Софіївку–це злочин". Та, якби я не скаржився, прогулянка насправді є хорошлю ідеєю: погода хороша та й місце дійсно гарне.
Йдучи доріжкою, яка здається нескінченною, запалюю люльку, беру Леся під руку і слухаю його розповіді про шляхтича-засновника парку і грекиню, на честь якої він названий. За моєю спиною висить чехол зі скрипкою, яку я не розумію навіщо взяв.
Ми підходимо до бесідки, в якій сидять двоє чоловіків, один з них щось в голос читає, Лесь махає йому рукою. Яснр, черговий знайомий, скільки їх в нього. Всі ті риси, які робили режисера такою приємною ддя спілкування людиною, мали один мінус – вони притягували не лише мене, а й купу інших.
Цей новий друг, Андрій Чужий, запрошує нас присісти, Він, виявляється, поет-початківець, але, варто сказати, хлопець він толковий, і в творчості його щось є.Андрій читає нам свої твори, ліричні вірші, "Плакспоему".
–Для початку дуже добре. Свіже, оригінальне,–залишаю свій відгук. Вірші дійсно хороші, навіть мій скептичний настрій пропадає.
Натхнений, дістаю скрипку і починаю її настроювати. Грати мене ніхто не запрошував, та мене це мало хвилює. Пересікаюсь поглядом з Лесем, той наче одразу розуміє, що я збираюсь грати, і сам до чогось готується.
Настроївши, починаю грати, за кілька секунд чується голос Леся, він раптом почав промовляти "Гайдамаки" Шевченка під мою музику. Далі граю, не задумуючись, рука наче сама рухається, створюючи мелодію в унісон йому. В цей момент відчуваю з ним неймовірну єдність душ.
Мимоволі згадую першу прем'єру "Гайдамаків" в Молодому театрі, в якому захоплені вона мене залишила, як надихнула на написання того вірша, в якому вилились всі мої почуття за останні роки.
"Прив'язаний до стовпа волею Леся Курбаса"
Здається, з часом пути ці стали лише сильніші, і випутатись я з них вже навряд чи зможу, та й, чесно кажучи, не хочу.
Закінчивши, чую короткі аплодисменти Андрія і його товариша. Мова заходить про відновлення "Гайдамаків", Курбас розповідає про декорації, про акторів, згадує, що я маю встигнути на прем'єру. Врешті-решт, попросивши Чужого принести якось ще своїх віршів, ми йдемо.
Дні минають швидко, занадто швидко. За цей час я таки прочитав начерки того хлопчини, Бажана, навіть не так погано, як я міг очікувати. Тож з Умані я поїду з чернетками двох початківців, Миколи і Андрія. Від'їзд все ближче і ближче.
Не знаю, як мені бути далі в Києві. Без Леся і до того було важко, але, після того, як надихався киснем після довгої задухи, втрачати його знов ще болючіше. Мені вже не треба здійснення всіх моїх неправильних фантазій, лише б він був поряд.
Мій потяг вже завтра зранку.
Сиджу за кулісами, готуючись до виходу на сцену. Господи, і як я на це погодився. Лесь, вражений моєю грою в парку, попросив мене зіграти знов у "Гайдамаках". Вмовляю себе, що погодився через те, що це цікава авантюра, а не через те, чиє це прохання.
Не знаю, звідки в мене хвилювання, мене з залу все одно не буде видно. Злюсь на себе за те, як мені важливо не провалитись на очах Леся.
Опинившись на сцені, спочатку тупо дивлюсь в підлогу, а коли починаю грати, знаходжу біля куліс одні сизі очі, шукаючи схвалення. Мене не хвилює, що треба було б дивитись в зал, фокусую свій погляд лише на Лесевому обличчі, поки рука рухається сама по собі.
Мене не хвилюю аплодисменти залу, мені треба побачити лише його посмішку.
Схвалення я таки отримую, по закінченню режисер стискає мене в обіймах і розпинається, як же це було чудово.
Вже вдома, поки я запалюю люльку, Лесь дістає бутель вина, нічого міцнішого в нього не було, він загалом пив лише біле сухе, але в київській квартирі в нього зазвичай була пляшечка бренді для гостей. Та я не скаржусь, може то й на краще: напиватись перед поїздкою–погана ідея. Думка про від'їзд псує мені настрій.
Курбас копошиться біля шафи, шукаючи якусь книжку, яку хоче мені віддати, каже, що то якесь рідке видання. Різко підриваюсь і підходжу до нього.
–Скільки це ще триватиме?
–Ти про що, Михасю?–Лесь щиро не розуміє.
–Про ці подорожі, Умань.
–О, так сезон скоро закінчується і я з Кийдрамте поїдемо з Умані.
–Куди?–незрозуміло віл чого дратуюсь, що знов ці подорожі.– В якесь містечко у чорта на болоті?
–В Київ, Михасю,–він ставить руки мені на плечі.–В Київ.
Хапаю його за обличчя, змушуючи дивитись мені прямо в очі, намагаючись не думати про те, як мабуть жалюгідно виглядаю зі сторони.
–Точно? Я потім не дізнаюсь з листів, що ти вирішив ще затриматись, чи поїхати в Харків, шукати нових можливостей в столиці?–звучу вже як якийсь параноїк, та не можу інакше.
–Який Харків? В Києві все, що потрібно: аудиторія, богема, друзі, ти. Послухай, Михасю,–він сильніше стискає мої плечі.–Через декілька тижнів сезон закінчиться сезон і я повернусь в Київ, до тебе.
Після цих слів мій мозок повністю відключається. Припіднімаючись на носках, притягую Лесеве обличчя до себе, притискаючи його чоло до свого, а потім накриваю його губи своїми.
Через пару секунд відсторонююсь для того, щоб, відчувши відсутність опору і обурення, притиснутись знов, вже сміливіше. Мені не віриться, що це все реальність.
Коли Лесь почав відповідати мені, обережно і несміливо, всі страхи розвіялись. Я, чесно кажучи, вчепився в його губи як дикун, та нічого не можу з собою попробити.
З рештою я відсторонююсь і кладу голову Курбасу на плече, ховаючи очі: не впевнений, що зможу витримати його погляд зараз.
–Точно?–тихо питаю, дихаючи Лесю в шию.
–Точно, Михасю.