Work Text:
Час у квантовій безодні плив зовсім по-іншому, не підкоряючись жодним законам. Це стало справжньою проблемою: ні Кіт, ні Кролія не могли дізнатися скільки часу пройшло для іншої частини космосу чи скільки їм ще доведеться летіти у невідомість. Ні нормального розуміння часу, ні відслідковування дня і ночі – їм доводилось відраховувати його самостійно, що давалось досить складно.
Спочатку вимушена ізоляція від зовнішнього світу не здавалася проблемою; Кіт та Кролія мали купу важливих справ, які потрібно якнайшвидше вирішити. Першою стали пошуки їжі, а за ними побудова, як вони сподівались, тимчасового житла, адже затримуватись тут не хотілось, хоч це від них не залежало. Під час цих занять вони майже не розмовляли одне з одним, Кіт відповідав максимально коротко і чітко, не бажаючи давати причин на обговорення з матір’ю їхньої непростої сімейної ситуації, допоки не розбереться з власними почуттями хоча б трохи. Здається, й сама Кролія ще не була готова до відвертої розмови. Принаймні, так думав сам Кіт.
Зрештою, після вирішення основних життєвих проблем, аби остаточно не зʼїхати з глузду в місці, де час поводився неадекватно, Кіт та Кролія домовились вигадувати собі різні заняття.
Одними з таких відволікаючих занять для них стали тренування. В цей момент вони просто мовчали і зосереджувалися на рухах противника, аналізували їх та вчасно блокувати удари або ухилялися, якщо не бажали отримати нові синці. Інколи відносну тишу прорізав голос Кролії, яка коментувала рухи сина і наставляла його.
Кіт думав, що її поради викликатимуть у нього злість і роздратування, а натомість виявилось, що він дійсно прислухався до них. Все ж, хлопець добре розумів, що у Кролії більший бойовий досвід ніж у нього, а зауваження завжди були влучними і прямими. Тоді від Кролії відчувалась справжня щирість.
(І Кіт хотів би, щоб вона залишалась хоча б на момент їхньої розмови)
Виснажливі тренування й раніше дозволяли очищувати голову від навʼязливих думок, а тепер стали спражнім спасінням, тому Кіт ніколи від них не відмовлявся.
Кролія як завжди мовчки встала напроти хлопця в стійку, очікуючи, поки він зробить те саме. Її погляд був уважним та спокійним, та Кіт намагався уникати зорового контакту, що трохи засмучувало. Як би Кролія не старалась робити вигляд, ніби її не хвилює власний син, це все одно було неправдою. Та вона не знала, що їй робити – так і не встигла побути справжньою матір'ю.
Здавалось, що тренування стали єдиною точкою дотику між ними, як між двома незнайомцями. У тренуваннях з іншими Кролія ніколи не вкладали в них емоції, не могла дозволити собі щось окрім зосередженості: від цього залежало життя. Та тепер вона про це шкодувала. Єдина річ, що їх обʼєднувала, не могла побудувати звʼязок між пораненими душами.
Все проходило як і завжди – Кіт намагався завдати удару, Кролія швидко зчитувала майже усі рухи хлопця і вчасно відходила, ставила блок, а потім атакувала сама, поки Кіт відступав, не завжди в силах справитись з напором на нього. Часом Кролія коментувала його дії, Кіт кивав, запамʼятовував, і все продовжувалось, допоки вони – зазвичай першим був Кіт – не втомлювались. Після цього кожен розходився у свій бік.
Час від часу Кролія кидала погляд на сина, та він продовжував вперто ігнорувати її присутність. Вона бачила, як йому некомфортно знаходитися поряд, яким маленьким він здається сидячи під чимось схожим на земне дерево, яким відстороненим є його погляд. Їй хотілось знати, про що саме в цей момент думає Кіт. Та залізти в чужу голову, а тим більше в душу, вона не могла.
А Кіт згадував. Згадував, як тут опинився.
***
Той день не мав ніяк виділятися серед тисячі інших, але тоді життя знову так сильно і різко перевернулося, що він навіть не встиг цього усвідомити. Лише якась мить – і от він рятує друга, наступна мить – він і ще кілька людей летять в космос. А далі Кіт дізнається про інопланетян, ворожу імперію, війну, а головне про зброю у вигляді гігантського робота, що складається з п’яти левів, на одному з яких вони й покинули Землю… Якщо б хтось раніше розповів йому про це, то він би не повірив. Звучало надто абсурдно.
Але це сталося.
Потім уже й не було часу сильно роздумувати над своїм дивним життям і про події, які до цього призвели. Хоча Кіт би не зізнався, що насправді просто уникав цих думок, особливо вночі, коли він знову залишався на самоті з самим собою.
Потрібно було діяти, битися, захищати, намагатися влитися в коло таких різних людей, і це дійсно було так складно після років самотності, і одночасно це так сильно лякало, і цього так сильно хотілось, і…
Здається, Кіт знайшов свою сімʼю.
Хоч компанія у нього була доволі різноманітна, на диво, серед них він почувався… непогано. Повільно зникало бажання ховатися чи триматися осторонь, натомість хотілося дбати про них і захищати.
(І це була перша дивина. Знову турбуватися про когось…)
І коли вже здавалось, що чорна полоса ставала світлішою з кожним днем не дивлячись на небезпеку і війну навколо (бо рідні люди завжди змушують вставати до бою знову і знову хоча б заради них), життя нанесло йому новий удар.
Правда про себе – про ту іншу частину – змушує віддалятися від паладинів. Ніхто прямо не говорить, та Кіт не дурний, він відчуває напругу в повітрі, довгі погляди інших на собі, а особливо ворожість Алури, котра не могла змиритися з тим, ким він є. І тепер від цього було дійсно боляче, адже сам Кіт почав сумніватися в собі.
Він так прагнув дізнатися хто ж він насправді, але отримавши цю частинку правди втратив щось інше. Наче його серце розбили на десятки шматочків, спробували зібрати назад, але деякі шматки замінили на інші, чужі, і тепер вони ніяк не вставали на місце як слід.
Він почувався зламаним. Неправильним.
Кіт не міг просто вирвати неправильні шматки і викинути їх як ні в чому не бувало. З ними можна лише навчитися жити, і саме це він намагався мовчки зробити зціпивши зуби. Він впорається, усе буде гаразд.
Правда нічого не полегшила, але у нього не було вибору.
Не встиг Кіт оговтатись від однієї події, як його нічний кошмар вибрався у реальність і вчепився руками за серце, створивши там чорну діру, яка почала поглинати його. Він тонув в цій темряві без можливості винирнути і вдихнути хоч трохи кисню, його затягувало все сильніше, поверхня віддалялася швидше і швидше.
Тією дірою у серці стало друге зникнення Широ.
Кіт знав, що Широ вірив у нього і бажав бачити його лідером. Але лише одне бажання Широ не могло переконати хлопця у своїх власних силах взяти таку велику відповідальність за чужі життя. Це було страшно. Він просто не міг втратити ще когось.
Він ніколи цього не хотів. Заперечення Ленса теж не збільшували віру Кіта в те, що це могло б бути хорошою ідеєю. От тільки вибору йому ніхто не залишив, і Кіт не думав, що міг звинувачувати інших паладинів та Алуру, але… Ох, це все одно було важко.
Довелось пережити ще купу різних подій перш ніж Кіт зміг опинитися саме в цій неочікуваній точці свого життєвого шляху. Усі рішення, події, люди – усе це привело його саме сюди.
У квантову безодню.
Кіт повільно підняв погляд.
Певно, можна назвати ще однією дивиною ту, чий образ він давно поховав у власній пам’яті, перетворив її на щось настільки далеке і нереальне, що навіть уві сні не міг її уявити. Все, що від неї залишилось і все, що давало слабке відчуття її реальності – холодний метал кинджалу, зброї, яка відчувалася як насмішка, ніби показуючи, що тепер нікому захистити цього маленького хлопчика і він змушений робити це сам.
Завжди один.
(От тільки кинджал не міг захистити його від самого себе)
Незвично дивитися на руки, що зараз розпалювали вогнище, а раніше повинні були тримати його на руках, притуляти до себе і закривати від усього ворожого світу.
Дивно намагатися зазирнути у очі, які він не запам’ятав, але чомусь вони все одно видавалися такими знайомими, а всередині них плекалося щось схоже на… тепло та провину.
І це було занадто для нього.
Кіт різко відвів погляд, коли ті очі зустрілися з його власними, та труснув головою, відмахуючись від нав’язливих думок, ніби це також могло допомогти йому позбутися відчуття, що стискало серце всередині. Дихання на мить збилося, та хлопець швидко взяв себе в руки.
Якщо Кролія і помітила цю різку зміну стану сина, то ніяк її не прокоментувала.
Поруч з Кітом тихо заворушився космічний вовк, якого вони зовсім нещодавно врятували. Ніби відчуваючи тривогу хлопця, вовк підняв голову і тнувся носом в його руку, просячи ласки. Кіт завмер лише на секунду, перш ніж на його обличчі з'явилась слабка усмішка, а рука ніжно погладила вовка по шерсті. Кіт був йому вдячним, адже це дивовижне створіння допомагало трохи відволікатися від довгих болючих роздумів.
Кролія відвернулась від вогню, та, трохи повагавшись, все ж мовила:
— Ти знаєш, що можеш поговорити зі мною.
Кіт кивнув. Так, він чудово це розумів. Все ж вони застрягли на незнайомій істоті на невідомий проміжок часу і, о, можна б було пожартувати, що у них є весь час світу, щоб наздогнати ті роки разом, які вони втратили. Але Кіт зовсім не бажав розмовляти з нею зараз. Як і кілька годин раніше. Чи днів. Коротких фраз було цілком достатньо. Але, здається, це перша спроба Кролії вийти на контакт, доторкнутися до забороненої (а ким?) теми…
Але ні. Не зараз.
— Я піду спати, — Кіт піднявся і попрямував до їхнього тимчасово укриття, вовк пішов слідом навіть не вагаючись. Кролія мовчки провела сина поглядом, після чого тихо зітхнула і відвернулась. Вона не могла змусити його говорити.
Зайшовши в укриття, Кіт приліг у самому темному куточку, намагаючись втекти від Кролії і своїх думок якомога далі. Біля нього спокійно скрутився вовк і хлопець притулився до нього, щоб було тепліше.
Насправді спати не хотілось, Кіт лише шукав привід втекти, але тепер у голову знову почали лізти різні думки, від яких не було жодної користі, лише стрес та бажання зникнути, щоб нічого не відчувати.
Кіт бачив її спогади. Бачив знайомство з батьком, кілька моментів їхнього життя і те, як Кролія покидала їх. Він розумів, чому вона була змушена це зробити; покинути його, його батька, будиночок, покинути планету Земля і більше не повернутися. Раціональна частина хлопця завжди це знала, та була й інша, яка просто продовжувала розбивати його серце знову і знову, збільшуючи кількість «неправильних» шматочків.
І, здається, один з таких шматочків, дуже гострий, тільки що встромився прямо у його плоть. Бо по-іншому Кіт не міг ніяк пояснити різкий біль усередині, ніби хтось ввігнав кинджал в тіло і не відпускав, а продовжував давити на нього.
Він почувався таким неправильним, таким зламаним як ніколи раніше. У минулому його часто переслідувало відчуття самотності; ще тоді маленькому хлопчику здавалося, що він відрізняється від своїх однолітків, що він не вписується у їхню спільноту і що ніколи не зможе знайти своє місце.
Ці думки підкріплювалися зникненням матері – він зовсім її не пам'ятав, та бачив щасливих дітей з їхніми батьками і постійно задавався питанням чому у нього лише тато. Батько лагідно посміхався і гладив його по голові, намагаючись пояснити синові, що у мами дуже важливі справи, але вона любить його і завжди думає про нього. Це ніяк не заспокоювало дитину, та Кіт не вередував і допитувався, лише кивав зі сльозами на очах, котрі швиденько витирав рукавом.
А потім не стало і батька. І світ остаточно перестав мати хоча б якусь опору.
Ніхто більше не гладив його по голові, ніхто не пригортав до себе, коли йому було страшно, ніхто більше не говорив, що все буде добре, і хлопчик розумів, що добре уже не буде.
Смерть батька залишила після себе лише тишу та біль. І уже тоді Кіт зрозумів, що таке по-справжньому бути самотнім.
Кіт повільно вдихнув та видихнув намагаючись трохи заспокоїтися. Відчувши на щоці вологу, він швидко витер сльози і заплющив очі з надією нарешті заснути, щоб втекти.
***
Було темно. Набагато темніше, ніж кілька годин тому… та чи годин? Кіт не міг сказати, спав він узагалі чи ні. Зараз він був впевнений лише в присутності темряви перед ним.
Кіт повільно підвівся і в ту ж мить його вдарило відчуття неправильності. Поруч нікого не було. Ні теплого боку космічного вовка, до якого він уже звик, ні бодай чиєїсь присутності.
Хлопець напружився, інстинктивно озираючись, хоча розгледіти у цій темряві хоч щось було майже неможливо. Здавалося, ніби темрява поглинає абсолютно все, що попадалось на її шляху, включно з Кітом, який став її випадковою жертвою.
Кіт намагався придушити в собі відчуття паніки, що виходило не найкраще, та все одно він змусив себе продовжувати крокувати прямо.
Спочатку нічого не відбувалось. Пейзаж перед ним ніяк не змінювався, темрява не розсіювалася, простір залишався однаковим, а під ногами… нічого не було.
— Хей? Тут хто-небудь є? — голос прозвучав занадто тихо, глухо, ніби темрява поглинула цей звук. Кіт спробував ще раз: — Кроліє?
Та відповіді не послідувало.
Кіт нервово посміхнувся. Звісно, Кролія б могла піти. Знову. Вона не зобов'язана залишатися поряд, навіть якщо обіцяла більше ніколи його не покидати. Всі брешуть, і його мати не була виключенням. Ця думка була майже смішною, якщо б після неї щось всередині різко не стиснулося.
«Кролія б так не вчинила»
Важко сказати звідки взялась ця впевненість, але Кіт відчував, що хапався за будь-яку надію, і це його дратувало. Як можна настільки сильно прагнути того, хто тебе покинув?
Та в глибині душі Кіт розумів, що дитяче бажання отримати крихти любові, на яку він чекай все життя, ніколи не покидало його. Лише заховалося, не подаючи знаків існування, бо Кіт не міг собі дозволити показати це бажання іншій людині. Це було занадто особисте і цінне. Те, чим би зовсім не хотілося ділитися ні з ким більше.
(Єдиним, з ким він міг би поділитися, став Широ, який замінив йому брата. Та навіть йому він цього не розповідав)
Кіту здалося, що він знову повертається у той самий вік коли ще сподівався одного разу зустріти свою маму. Тоді він ще не думав задавати їй питання про те, де вона була і що робила, чому пішла і більше ніколи не поверталась. Ні. Тоді він хотів лише теплих обіймів і поцілунку в скроню на ніч. І це було б чудово.
Але Кіт уже не дитина. Чи мав він право потребувати цього?
Скільки б він собі не повторював, що ні, та насправді якоюсь частинкою душі розумів, що зовсім не згоден з власними тривожними думками. Він заслуговував на любов як і усі інші. Прагнув її.
Саме тому, коли темрява нарешті почала розсіюватися, Кіт уже не йшов, а біг вперед.
***
В далекому дитинстві Кіт майже не боявся темряви, оскільки батько завжди був поряд і відчувався всесильним захисником, який не віддасть сина у лапи кошмарів. Кожного разу коли в темряві ставало страшно, хлопчик просто біг до тата і уже спокійно засинав поряд ні про що не хвилюючись. Та втрата єдиної рідної людини внесла свої корективи і тепер хлопцю дійсно не хотілось затримуватися у подібних місцях.
Темрява відступала повільно, неохоче віддаючи простір. Спершу з'явились нечіткі обриси, потім силуети, що поступово набували форми. Кіт не зупинявся, хоч як би страх не намагався скувати його тіло, поки перед очима не з'явився знайомий контур будинку.
Не повіривши власним очам, хлопець встав як вкопаний. Це був їхній будинок. Дім, який він знав до найменших деталей. Зараз він стояв просто перед тим так, мовби Кіт ніколи не покидав Землю і це місце, ніби нічого у його житті не змінилось назавжди.
Кіт повільно підійшов ближче, боячись, що зараз це видіння зникне. Рука сама потягнулася до дверей, але на мить зависла в повітрі. Що він побачить за дверима? Чи дійсно варто це робити? Це все так нагадувало випробування Клинка Мармори, але водночас відчувалось зовсім по-іншому… Зітхнувши, Кіт штовхнув двері і увійшов у будинок.
У приміщенні було тихо. Кіт зробив кілька кроків, ступав обережно, відчуваючи, як страх всередині знову наростає. Він хотів гукнути, можливо, тут хтось є? Та не зміг цього зробити, бо горло різко здавило і він упав на коліна, боляче вдарившись.
Пройшло кілька секунд, перш ніж він знову зміг вдихнути кисню одночасно з цим намагаючись встати. Кіт так і не зрозумів що це було, але не знав, що йому варто зробити; його погляд ковзнув кімнатою по знайомих речах і він зрозумів, що тут нічого не змінилось.
Аж раптом десь позаду пролунав тихий звук кроків.
Кіт рвучко обернувся, напружившись.
— Що?
Він побачив знайому фігуру, що схилилась над столом і щось спокійно робила. Від цієї картини запаморочилося у голові, Кіт повільно осів на диван поруч з ним і напружені хвилини спостерігав за силуетом, перш ніж покликати його.
— Тату?
Силует – чоловік – повернувся і втупився очима в хлопця. В голові Кіта пронеслась думка, що це знайома ситуація, прямо те, що з ним сталося на випробуванні. Та зараз все було іншим. Його батько… був іншим.
Цього разу чоловік мовчав. Щось у його позі видавалось неправильним, а його очі… Це були очі не живої людини. Мерця.
Кіт дивився на труп.
Хлопець завмер, не в силах відвести погляд. Він відчув слабкість у всьому тілі і зараз не мав сил навіть підвестися. А чоловік продовжував дивитися на нього пустими очима, мовби чекаючи, поки Кіт скаже щось ще. Батько не кліпав, вираз обличчя не змінювався, він мав вигляд занадто реалістичної статуї.
Але нарешті підлога скрипнула і Кіт побачив, що чоловік робить крок до нього.
Кіт підвівся, набагато повільніше ніж йому того хотілося, сперся рукою об диван в пошуках опори. Ноги майже не слухались, але він лише з допомогою сили волі змусив себе відійти убік.
Кроки батька були неприродними, тіло не підкорялось власній волі – здавалось, що ним хтось керує. Рука трохи смикнулась, піднялась, знову опустилася. Дивлячись на це, всередині Кіта розгорівся справжній жах.
— Ні… — голос зірвався і це слово вийшло більше схожим на тихий писк.
Чоловік продовжував поволі наближатися до Кіта і з кожним рухом щось у ньому ставало все більш неправильним: плечі скосились, голова нахилилась під дивним кутом, а очі залишались відкритими, абсолютно порожніми і скляними.
Не витримавши більше, Кіт рвонув до дверей. Він схопився за ручку та сильно натиснув на неї, але вона не піддалася. Ще нещодавно відкриті двері виявились зачиненими, а ключа в них не було. Кіт продовжував смикати ручку, проговорюючи лише одне слово:
— Відкрийся… Відкрийся!
Йому потрібно було втекти. Втекти якнайшвидше та якнайдалі, туди, де образ мертвого батька не встане перед ним у вигляді кошмару. Туди, де буде безпечно, де можна сховатися, де будуть знайомі люди… Паладини, принцеса Алура, Коран, та навіть Кролія, хто завгодно, лиш би не залишатися з цим сам на сам.
Зараз він так сумував за друзями, як ніколи раніше. Такого Кіт не відчував навіть покинувши їх, щоб приєднатися до Клинка – тоді він заспокоював себе, говорив, що зможе зв'язатися з ними в будь-який момент, а значить, ніколи не залишиться самотнім по-справжньому. Він щиро вірив, що вони його не покинуть і завжди прийдуть на допомогу коли це знадобиться. Але тепер Кіт був у безодні, у власному кошмарі і ніхто не міг витягнути його, схопивши за руку.
Він чув кроки, що ставали гучнішими. Ще трохи і батько – спогад про нього – опиниться прямо за спиною. І Кіт не знав, що тоді станеться. І не хотів цього знати.
Повернутися означало зустрітися зі страхом. Кіт не був боягузом, завжди кидався у гущу подій і був готовим пожертвувати собою, що не раз доводив. Але цей страх… Це зовсім інше. Те, що сховалось у нього під шкірою після смерті батька і ніколи не покидало, лише впадало у недовгі сплячки, але завжди поверталося.
— Прошу, не треба, — це сказав не дорослий хлопець, а мала дитина, яка благала батька не покидати його, як це уже зробила матір. Хіба він багато просив? Чому всесвіт забирав у нього те єдине, дороге серцю?
Чому? Чому, чому, чому, чому, чому…
Слово застряло в голові, відбиваючись луною. Запитання, на яке він так і не знайшов відповіді навіть через стільки років розривало його думки і Кіт не міг це спинити. Він закрив очі, та…
Хтось стиснув його плече. І все обірвалося.
***
Він не дихав.
Кіт різко сіпнувся, судомно намагаючись зробити вдих, але замість цього у нього вирвався лише хрипкий короткий звук. Груди стискало так сильно, неначе їх здавлювало зсередини.
Серце билося занадто швидко, а кожен його удар віддавався десь у горлі, і це так заважало думати, осмислити… Зрозуміти, що з ним, врешті решт, коїться.
Кіт не боявся смерті, та помирати не хотів. Він ще не встиг знову побачити паладинів, не переміг імперію галра і не повернувся на Землю. Хіба цих причин недостатньо, щоб хотілось жити? Чи можна просто померти у далекій точці космосу, де його ніхто й ніколи більше не знайде? Ніхто навіть не дізнається про його смерть, а чи буде хтось плакати?
Тіло, здається, не збиралось його слухати.
Руки сильно затремтіли і Кіт не знав за що йому вхопитися, щоб втримати себе на землі; що зробити, щоб заспокоїти серце, яке ще трохи, і точно не витримає цього жвавого темпу, замре навіки, і…
— Кіте.
Хтось тихо покликав його. Чи це шум у вухах заважав розчути чужий голос?
— Послухай мене.
Хлопцю було складно зосередитися на цих словах, він заледве розбирав їхній сенс, та прислухатися все одно не міг – досі не мав влади над собою.
— Кіт!
Чи це було його ім'я? Воно здавалось таким дивним, але водночас в інтонації голосу, що кликав його, було щось… Давно забуте. Можливо, тепло?
— Подивися на мене.
Кіт повільно підвів погляд, коли відчув як хтось стискає його плечі. Сфокусуватися було важко, та він намагався з усіх сил і лише тоді зміг розгледіти обличчя перед собою. Це була Кролія.
Цікаво, а це теж сон?
— Ні, ти не спиш, — о, це питання він, певно, озвучив у голос.
Руки на плечах були цілком реальними, а от сама Кролія йому такою не здавалася. За той недовгий період часу, що вони провели разом, Кіт, тим не менш, ніколи не бачив виразу чистої паніки на її вічно спокійному, навіть байдужому обличчі. Це спантеличило.
— Дихай зі мною, — тихо, але чітко сказала Кролія, ніби віддаючи йому команду. Чомусь до неї хотілось прислухатись. — Повільно.
Точно. Дихання. Кіт уже встиг про це забути, повністю поглинутий думками про дивні емоції Кролії. Він ніяк не міг зрозуміти, що саме їх викликало, але це йому зовсім не подобалося, Кролія не повинна бути такою наляканою, він хотів бачити її впевненість та спокій, тоді і він сам почувався краще. Що ж зробити, щоб цей вираз зник з її обличчя?
— Дихай, — знову наполегливо повторила вона, стиснувши його плечі ще сильніше, аж до болю.
— Боляче…
— Добре.
Що доброго у цьому? Кіт знову нічого не зрозумів. Кролія поводилась так дивно, і, хоча вони знайомі зовсім мало часу. йому все ж здавалось, що він почав трохи її розуміти. А може це був лише самообман і він вдавав, ніби розуміє власну матір… Чи…
Так багато питань крутилося в голові, та довелося їх відкинути щоб почати рівномірно дихати. І нарешті це почало вдаватися.
Тепер Кіт відчув не лише своє напруження, але й Кролії. Але коли він повільно дихав, її наляканий, некомфортний образ ламався. Плечі поволі розслабилися, трохи зведені брови розійшлися, погляд знову пом'якшав. Такі зміни в Кролії заспокоїли і Кіта.
Коли Кролія відпустила плечі Кіта і м'яко, трохи невпевнено провела рукою по його голові, він різко усе пригадав.
— Це… Я…
— У тебе була паніка. Зараз ти в порядку, все добре.
Кіт слабо почервонів, відчуваючи сором за цю ситуацію. Ще ніколи нікому не доводилось заспокоювати його у приступі панічної атаки, і саме тепер це зробила його мама. Що ж вона подумає про нього? Який він слабкий, не може впоратися самостійно? Чи такого сина вона хотіла?
— Не знаю, про що саме ти думаєш, але ти знову напружений, — у голосі Кролії не було чутно зневаги, і Кіт думав чи це пов'язано з її вміннями шпигунки, чи це дійсно правда. — Розкажи мені, будь ласка.
Це вперше, коли вона попросила його поговорити на цю тему.
— Мені… снився батько.
Кіт помітив, як напружилась Кролія після цих слів. Вона трохи відсторонилася від нього, але тільки для того щоб зручно сісти поряд. Вигляд у неї був… нещасний.
— Я опинився у нашому домі і побачив його там. Але це був не він… Не зовсім. Я бачив мерця.
Кролія на мить завмерла, так, наче ці слова завдали їй фізичного болю і вдарили по ній сильніше, ніж будь-які справжні удари в бою. Її погляд потьмянів і це не сховалося від Кіта.
Йому навіть стало шкода. Кіт міг судити лише по спогадах, які встиг побачити, та все одно був впевнений, що Кролія любила його батька по-справжньому. І якщо це так, то звістка про його смерть, яка застала її зовсім нещодавно, повинна була бути болючою.
Якщо Кіт втратив батька, то Кролія втратила коханого.
— Ти не повинен був переживати це сам.
Кіт підняв голову і уважно подивився на Кролію, ще не розуміючи, про що вона говорить. Вона не дивилась у нього у відповідь, здавалось, що тепер вона сама боялась зорового контакту. Страшно побачити емоції сина, хоч вона заслужила на будь-який гнів від нього.
— Я… мене не було поруч, коли він помер. Ти залишився сам, чи не так? — питання було риторичним, Кролія пам'ятала, що родичів у чоловіка не було і ніхто б не забрав Кіта до себе. — Якщо б я була з тобою, можливо, зараз ти б не бачив цих кошмарів.
Кіт завмер. Не цього він очікував від матері. Виправдань? Можливо. Та чомусь не повного визнання своєї провини. Хоч і такої.
— Ні, — Кіт піднявся і встав перед Кролією, змусив її дивитися на нього. — Це нічого не змінило б. У тебе немає сил подіяти на мій розум, кошмари так чи інакше переслідували б мене. Я втратив батька, розумієш? Втрачати рідну людину завжди боляче! Але… — він тихо видихнув, — З тобою поряд, я думаю, було б простіше…
Кролія здригнулася на цих словах і Кіт пошкодував про них. Він не вважав, що сказав щось погане, лише правду, але її реакція чомусь зробила боляче і йому. І це дратувало.
— Так. Я теж так думаю.
Кролія так багато думала про цю розмову, про слова, які скаже сину, про своє виправдання і почуття, і те, як їй було боляче, коли вона покидала його, і ще так багато всього… Та зараз слів не знайшлося. Вони всі потонули в її величезному почутті провини, що різко нахлинуло на неї, опустилося важким тягарем на плечі. Навіть якщо Кіт колись пробачить її, вона себе – ніколи.
— Я розумію, чому ти так вчинила. Чесно, — подібні розмови по душам ніколи не були сильною стороною хлопця, і він розумів, що для Кролії вони були такими ж важкими, як і для нього. Несподівана схожість між ними змусила його слабо усміхнутися. — Спочатку, коли я дізнався хто ти, то відчував злість. Це ж не дивно, так? Але побачивши твої спогади… Зрозумів, що і для тебе це було нелегко.
Кролія мовчки слухала сина, не знаючи, що відповісти. Та він продовжив сам.
— Для мене це не виправило всіх тих років. Але я не так сильно тебе звинувачую.
Емоції, що так різко накотились на нього, викликали сльози на очах, які Кіт швидко змахнув. Плакати перед Кролією він ще не міг, занадто багато потрясінь як на один день.
— Просто… мені було самотньо, — ці слова вирвались не з волі Кіта і так тихо, що якщо б Кролія не вслухалася у кожен його вдих і видих, то пропустила б їх.
Кролія досі нічого не сказала. Вона дозволила цим словам пройти крізь неї по всьому тілу, відчути їх, прожити хоч трохи. Її син почувався самотнім. Він був самотнім стільки років.
— Я не можу змінити роки твоєї самотності.
Кіт стиснув кулаки.
— Але… я можу бути тут. Якщо ти дозволиш мені.
Він знову подивився на матір, шукаючи на її обличчі хоча б натяк на брехню. Але бачив лише щирість, що глибоко його вразила.
Хлопець підсунувся трохи ближче і Кролія обережно поклала руку йому на плече, а потім потягнула до себе у обійми. Кіт не обійняв її у відповідь, але дозволив тримати себе.
А потім знову відчув вологу на щоці.