Chapter Text
«тебе зустріти?»
«якщо не складно.»
Семенко мимоволі зітхнув. Оця от звичка Леся писати повідомлення з крапками дратувала жах як, наче на нього образилися.
В обличчя вдарив прохолодний легіт, квартали повільно розовіли в осінньому сонці, що паркими днями відкидало залишки гарячого тепла, готуючись до заморозків.
От і літо прогуляли, навіть до моря з'їздити не встигли. Воно так завжди виходить: плануєш щось грандіозне, думаєш кожен день, а в результаті нічого й не робиш. А дні зрадницьки швидко проходять, наступає вересень, їхати вже пізно, та й не хочеться.
Можна, звичайно, і потім туди відправитись. Проте навряд чи взимку надумають влаштувати виїзд. Чомусь тоді взагалі нічого не хочеться, тільки зігрітися. А в омріяній Одесі не вийде: там зима така ж бридка.
Ну і біс з ним, ще все життя попереду, встигнуть.
Дорога до студії настільки завчена, що проходив він її механічно. Михайль закурив, проте дійти до самого місця репетиції він не встиг, зіткнувшись з Лесем плечем посеред дороги.
Так у них виходило періодично, певне, ловили ментальний зв'язок якийсь, і впадали в роздуми одночасно.
– О, Михасю. – потік думок про море, роботу та плинність часу обірвався рідними очима. Михайль кивнув та коротко обійняв Курбаса в якості вітання. Лесь став поправляти краватку письменника, нацеплену наперекіс. Він хотів відвертітися від чужих пальців, але все ж піддався тому німому перфекціонізму. Курбас нарешті відпустив комір, задоволено дивлячись на "намарафєченого" Михайля.
– Ну, як там на репетиції? – Семенко спробував взяти його під руку, проте той увів лікоть.
– Все гаразд, думаю треба вже шукати місце для виступу.
– Ясно… – Михайль видихнув дим. – Ну, то ми вже якось порішаєм. І пішли сигарет мені купим?
– Ти ж тільки вчора купляв. – Лесь невдоволено зітхнув.
– Не вчора, а позавчора, – фиркнув Семенко. – Ще почни мені нотації читати.
– Почну. Ти і здоров'я псуєш, і грошей багато витрачаєш на цигарки. Не розумію, навіщо взагалі палити. Там же жодних плюсів нема...
– Ой, всьо, бля. Задрала ця твоя шарманка, кожен раз одне й те саме.
– За весь час моїх "нотацій", як ти кажеш, можна було б і кинути.
Один з тих постійних конфліктів, що вони раптово починали та раптово закінчували. Загалом, навіть уваги не варта розмова, прийнамні для Михайля. Лесь постійно сердиться на нього через куріння, чи то дим не любить, чи то реально за здоров'я переживає. В будь-якому разі, Семенку цей мораліст швидко остогид своєю правильністю, але ж не вдієш нічого, він так не заткнеться.
Якийсь час вони йшли мовчки, Лесь про щось міркував, Михайль наїжачився від претензій у свій бік.
В помаранчевому світлі заграви режисер майже світився, Семенко все ніяк не міг відвести погляд від білого волосся, на якому золотаво виблискували сонячні зайчики. Він вже став забувати, як Лесь виглядав з темним волоссям. Придумав ото собі перефарбуватися, з того часу й морочиться з тим, щоб постійно корені висвітлювати.
Михайль якось, заради жарту, попросив освітлити йому одне пасмо збоку. Проте на смольному волоссі висвітлити нічого нормально не вийшло, Семенко виглядав, радше, сивим. Тож, більше в експерименти з фарбою навіть не ліз.
Сизі очі на сонці були похмуро-небесними. Як той янгол, тільки трошки неправильний, наче крила ховає і німб загубив.
Михайль швидко забіг в найближче АТБ, купив пачку цигарок та якусь жуйку Лесю, щоб той сильно не злився.
Виходячи на вулицю, він переклав сигарети з пачки в пошарпаний портсигар, який йому майже одразу після знайомства подарував Анатоль. На залізній кришці зобразив абстрактний, чорно-червоний силует з косою. Ну так, щоб не забував про скорочення життя.
На внутрішній стороні тої ж кришки був портрет самого Михайля, ще до того як він зробив собі пірсинг над бровою. Семенко просив прималювати ті дві точки під чолом, проте Петрицький відмовився, мовляв, треба залишити пам'ять про молодість такою, як вона була. Сам Михайль ще тоді сміявся, бо прозвучало так, наче молодість його вже пройшла.
– А ти не змерзнеш?
Лесь похитав головою, хоча це письменника не надто переконало. Мереживну білосніжну сорочку обдував вітер, що ставав тільки холоднішим. Семенку вже боляче було на Курбаса дивитися. Він скинув шкіряну куртку й накинув чоловіку на плечі. Той на секунду скривився.
– Дякую. От тільки від неї цигарками тхне...
– Від мене теж цигарками тхне, потерпиш, – взяти Лесика під руку знову не вийшло, тож, Михайль ту марну затію облишив.
Поки йшли, розговорилися про вірші Михайля, про збірку, яку він ніяк не міг видати, через відсутність підходящих видавництв. Точніше, підходящі бажанням Семенка видавництва були, от тільки взаємною жага співпраці не була, що дуже дратувало. Хоч бери і самвидави друкуй, їй-богу.
Вже вдома тема дійшла до чужого мистецтва.
– У Жадана вірші хороші, – Михайль розмішував цукор в чаї, Лесь замріяно дивився у двір, сидячи на лутці вікна.
– По тобі видно, що подобається. – він кивнув в його бік.
Михайль, не зовсім зрозумівши, що той має на увазі, опустив погляд. З власних грудей нього дивився білий череп собаки в перехресті кісток. Та стара футболка поступово перекочувала в ряди домашніх, бо плями різного походження відіпрати вже було нереально. Михайль особливої уваги і не звертав на неї, забувши про існування мерчу у себе в шафі.
– Тю, так то ж гурт. А я тобі за вірші. Але ну, пісні теж нормальні. Я тобі, до речі, з свого останнього щось читав?
Курбас похитав головою, на що Михайль потягнув його на диван за рукав сорочки, яку чоловік так і не переодягнув.
– Блакитні бухти береги
І смілість падаючих скель –
Як простяглася навкруги
Ця моря синього пастель, – Михайль відчув, як чужі пальці переплелися з набитими на передпліччі хвилями. Мурашки побігли шкірою і дихання перехопило, проте він продовжив. – Хтось плями легко розкладав
Рукою дивного стиліста
І колір синій розсипав
Пензель лубка – пуантиліста.
– Неймовірно, Михасику. Неймовірно... Тобі, може, більш розгорнутий відгук?
– Вистачить і твоєї захопленої мармизки. Спати йдеш? Тобі ж на репетицію завтра.
– Йду, йду, – Лесь позіхнув. – Тобі, між іншим, теж на репетицію. Чи маєш важливіші справи?
– Та що ж може бути важливішим, за театр самого Курбаса. – в тоні Михайля навіть не прочитався сарказм, скоріше змирення зі своєю участю раба-музики. Лесь встав з Семенка й побрів у спальню, на ходу знімаючи сережки з химерними візерунками.
За вікном горіли ліхтарі, Михайль кутався в ковдру. Ввижалися зірки на стелі, навіть коли він заплющив очі. Прислухався до спокійного дихання в іншій частині кімнати і вже уявляв, як завтра йому будуть ковиряти мозок чайною ложечкою, за кожну малу погрішність. Але що ж поробиш, така плата за геніального режисера під боком. Репетиції цілими днями можна і витерпіти, особливо якщо відчути себе авторитетом і командувати акторами.