Work Text:
Ніч падає на землю, немов хижий чорнокрилий птах.
Рагот дивиться на це без жодного виразу на обличчі, хай позаду нього нервово перешіптуються. Він бачив сутінки сотні разів, і, якщо благословлять його боги, побачить іще більше. Сутінки звичайні, звісно. Не богів. Не світу, хоч, може, ці такими й стануть.
Під темною заволокою ліс ощетинюється сталлю, мов ряди вояків, а гори, що нависли над храмом з усіх боків, іще більше смурніють, аж поки не зливаються з темними хмарами на небозводі, так, що не відрізниш, де закінчуються одні і починаються інші. Раготу цікаво, чи ховається зараз в них і Монавен, незрівнянно велична і така ж страшна у своїй льодяній криці. Якщо так, то паломникам туди не позаздриш: схили приймають не всіх і влітку, що й говорити про найкоротший зимовий день. І все ж зустріти там Сонцестояння — благословення. Рагот і сам ризикнув би позмагатися з розгнузданими вітрами, якби не був Верховним Жерцем.
— Чудова погода для кінця світу, — кидає він через плече.
За спиною лунає тихий зойк. Обернувшись на нього, Рагот бачить, як молода перелякана служниця, уся почервонівши, притискає до грудей руку, поранену шипом гостролисту.
— Візьми собі бинти з мого столу, — наказує він і мимоволі стискає порізану долоню. Тринадцять днів тому його кров і Голос запалили свічки, що мали оберігати ці стіни від льодяних примар і лихих вітрів, і з того часу Рагот не намагався зцілити рану. Це була жертва, перша та не остання до Сонцестояння, а біль чи шрами давно його не хвилювали. Одним більше, одним менше, бо ніхто не помре без них на душі чи тілі.
Восісу, однак, ще далеко до цієї мудрості, тож час від часу Рагот ловить його погляди то на рані, а то на почорнілих піках на горизонті. Раготу цікаво: хвилюється він більше через гостей з Сироділу, що навідалися до них на свято, чи через гостя, який мав ще прибути, бо святом цей день насправді ніколи не був. А може, одне одному не суперечить, тож Восіс ледь стримується, щоб не кусати губи.
— Володарю, — питає він, як тільки збентежена служниця зникає за дверима зі смужками тканини на таці. — Ви думаєте, сьогодні справді буде кінець? Я знаю, що сонце сходило багато разів, і що, коли не зійде, цього моменту все одно не відвернути, але я… я…
— Боїшся?
— Ні, — на зміну блідості щоки Восіса спалахують рум'янцем. Раготу це здається кумедним, та він не каже цього вголос. Усе ж, Восіс іще юний. Ще дитина, коли по правді.
— А мав би, — відповідає він. — Смерть це страшно. Тим більше смерть кальпи.
— І ви теж боїтесь? Ви ж сміливий.
— Сміливі тому й сміливі, що роблять те, чого бояться. Наприклад, чогось нового. Коли я помру, це теж буде новим, і, мабуть, я трохи злякаюся. Але, — посміхається він, щоб заспокоїти Восіса. — Дуже малоймовірно, що це станеться сьогодні. Зі мною, тобою, людьми в цьому храмі, та й зі світом. Я обіцяю, що потурбуюся про це, тож заспокойся і ще раз поясни мерам, як потрібно поводитися цієї ночі. Іди до них, поки я готуюсь. І скажи, щоб принесли одежу".
Рагот не намагається пояснити більше. Він не може сказати, що час сьогодні зламається, зупиниться і осяде, а з чотирьох сторін світу розпростреться тінь Алдуїна, і зорі на її шляху гаснутимуть одна за одною. Думати так немає причин, бо війни, хай і нескінченні, не плавлять іще матерію буття, як було це за Світанку. Башти, що, мов голки, скріпляють тканину світу, цілі, хай деякі з них і під владою мерів. І не з'являється Ісмір, сутінковий бог, до вівтаря якого Рагот усе одно ревно складає зламану зброю своїх ворогів. А отже, і в Алдуїна поки немає причин ковтати реальність.Частково тому, що він задоволений.
Рагот не може сказати і те, що їхні дії даремні. Занурюючись в воду, він на мить заплющує очі, і під повіками з'являються спалахи. Накрін якось пояснював йому, що так нерви реагують на тиск, а мозок відповідає химерними візерунками. Та Рагот завжди бачить лише червоні кола: концентричні, чіткі, знайомі. Так виглядають засохлої крові, і не раз він відчищав свій меч від них, сидячи десь у чужих землях. Колами літали над його воїнством і крилаті боги, то проводжаючи в дорогу, то стрічаючи з неї. Колом розкладали дрова на багаття, щоб відправити в останню путь тих, хто повернувся на щиті. В колі раділи, вітаючи їхніх дітей, що лише прийшли у цей світ.
Життя і смерть самі були колом, і кожне окреме було своєю маленькою кальпою.
Рагот потирає рану на долоні. Від гарячої води вона знову привідкрилась, та це не має значення. Після купелі, що очистить його для молитви, він однаково має вийти на мороз, і тому дякує атморській крові в своїх жилах.
На Атморі, як казала йому мати роки тому, сонце одного дня просто не встало. На Атморі, як теоретизував Морокеї, сам час застиг у льоді, і вічний сніг почав падати знизу вверх. Скайрим не мав стати Атморою, точно не мав. І, хоч не його дії сьогодні визначали волю богів, людей та мерів, — хай що вони думали про ритуал, — вони все одно мали значення.
Рагот занурюється у воду з головою і розплющує очі. Брижі світла над головою розпливаються золотом, тож він дивиться на них, допоки вистачає подиху. Золото стікає і по ньому, варто випірнути. Раготу цей колір подобається більше, аніж червоний. Та вдягати йому однаково обидва.
Він мовчки дозволяє слугам допомогти з ритуальною одежею. Важкою, хоч і з тонкого полотна, всіяною справжньою лускою дракона. Зрадливе світло факелів танцює на кожному кістяному вигині, коли Рагот вкриває іще вологу голову капюшоном, і багрянець тканини поруч з майже металевим блиском стає іще глибшим, мовби живим. На такому не видно крові, тож усі погляди будуть приковані лише до тієї величі Культу, що має втілити він сьогодні. Рагот, по правді, волів би робити це в обладунках, бо той, хто його чекає, такий же небезпечний, як і байдужий до позолоти. Та, принаймні, найкращий захист завжди із ним: варто торкнутися малахітової маски на безликому бюсті в одній із ніш його покоїв, в грудях вже звично розгорається тепло.
Рагот не проти. В темній порожнечі навіть крихта вогню дорогоцінна.
У коридорі так тихо, що він чує стукіт власного серця. Це аж трохи незвично після безперервного бенкету, що вирував в храмі цілих дванадцять днів, та тринадцята ніч геть інакша. Поки в містах повітря і далі дзвенить від сміху, а скальди рвуть струни веселими піснями, вони сьогодні віддаються тиші. Приглушені голоси долинають лише з-за важкої брами надвір, та Рагот певен, що й вони стихнуть, варто йому переступити поріг.
Він подає знак рукою двом тіням позаду, — найкращі воїни з його хірду сьогодні заслужили честь супроводжувати їхнього повелителя, — і ті кладуть долоні на ковані дверні кільця. Рагот дозволяє собі затримати погляд на них. На Лісандрі, ще такій молодій і ставній, немов спис, із косою за спиною, срібною, відколи вона повернулася із диких земель на сході. На Хладіра, її брата, старшого на десяток років, що ту косу дбайливо розчісував, хай його руки були звичними хіба до зброї, майстерності з якою він вчив усіх, хто хотів стати клинком храму.
Рагот знає, що вони люблять дивитися на захід сонця разом. Особливо довго, коли отримують вість про смерть когось із товаришів. Вони не знають, що він знає, і Рагот не збирається розкривати цю таємницю. Це їхній ритуал, а деякі ритуали закриті від чужаків, хай яких високопоставлених.
Під скрегіт завіс Рагот робить крок назустріч пітьмі і тим, хто у ній чекає. Чужаків тут якраз немає, бо усі так чи інакше варті свого місця, тож і їхні чіпкі погляди він зустрічає спокійно, хай деякі з них і не належать вірним. Ельфи, що стоять із Восісом у першому ряді, не шепочуть місцевих молитов, але Рагот і не чекає від них цього. Це було б зайвим для тих, хто завтра може стати ворогами. Головне, щоб завтра настало.
Партурнакс не любить чекати, тож виринає із сизого черева хмар, як тільки глухий самотній удар барабана провіщає початок ритуалу. Така нетерплячість трохи дивна для дова, що з'явився разом із самим часом.Колись Рагот думав про те, як це, жити стільки років, та після першої зморшки на чолі перестав. Хай навіть маска дбайливо береже його життя, одного дня йому таки доведеться зняти її, щоб зустріти смерть. І той день буде великим благом.
Піднімаючись на п'єдестал з вівтарем, Рагот знімає брошку на правому плечі. Плащ, підхоплений морозним вітром, летить кудись вниз, та він не звертає уваги. Торкається пальцями кріплення, що тримає наплічники, потім — грудної пластини. Ритуальна одежа складна, і все ж, за час свого правління Рагот добре зрозумів, що для самих богів вигляд нічого не значить. Це людям потрібна що велич, що показова… людськість.Мороз кусає шкіру, та він продовжує і з нижньою сорочкою, а потім босими ногами долає останню заледенілу сходинку. Там, одягнутий лише в набедреник і маску, очищений і загартований, зустрічається з поглядом, в якому, здається, танцюють вкрадені з неба аврори. І витримує його.
Дракон мружиться в передчутті.
Жертва, яку він підготував сьогодні, особлива. Рагот знає, що Партурнаксу складно догодити лише життями, хай якими численними. Другий за силою, він завжди був першим у жазі, й іноді навіть здавалося, що вдовольнити повелителя Алдуїна було простіше: Накріну завжди вистачало всього лише однієї смерті, щоб втамувати його голод. Та бог є богом, і хто, як не Верховний Жрець, має вирішувати справи з богами?
Рагот схиляє голову і глибше вдихає колючий холод.
— Я приніс дари, повелителю, — каже він без зайвих передмов. — Вони гідні честі, якою ти вшанував цей храм.
Непрошеної, взагалі-то. Рагот пам'ятає, як отримав новини про те, що у найтемнішу ніч до нього завітає особливий гість, і як довго тоді дивився в вечірню заграву на горизонті. Він мав місяці для підготовки, та цього було надто мало, коли потрібно було вмовити власного патрона поступитися місцем іншому богу, хай і всього на одну ніч, придумати, як же прийняти його, і підготуватися до того, що навіть так усі старання можуть не прийняти.
Цього варто очікувати.
— Шматок тканини, метал, — голос дракона вібрує десь у ребрах легким невдоволенням, та Рагот не зважає. — І твій ніж. Дивна пожертва замість крові".
— Не замість. Вона на стязі, і на уламку меча, і, якщо буде на те твоя воля, може опинитися на лезі.
— Чия ж? Ти не привів рабів, а слуг, окрім тебе, я не бачу, — кидає Партурнакс недбало.
Рагот вдає, що не розуміє легкої погрози, та на мить все ж замислюється, що зробив би повелитель Алдуїн, якби його брат відкусив голову його Верховному Жрецю. Зрештою, для Амбіційного Жорстокого Тирана цікавість могла бути достатньою причиною, щоб зробити таке. Та вона ж керувала іншими діями, і Рагот поставив на це, як тільки дізнався, хто завітає до нього.
— Мені не шкода моєї, якщо ти того забажаєш. Та я уже пролив її, щоб запропонувати тобі особливу жертву. Не раба і не слугу. Ворога, якого вважаю достойним.
По невловимому русі вперед, по тому, як звужуються зіниці дракона, і по гарячому диханню, що стало раптом ближче, Рагот визначає — він потрапив у ціль. І проводить пальцем по шрамі на боці.
— Ось, повелителю. Це слід від двобою з ельфійським лордом, що зустрів мене на прикордонні наприкінці літа. Його меч не зміг пробитися крізь луску обладунку, даровану мені дова, та руки були досить майстерними, щоб знайти стик, де мене захищав лише метал. Це… достойно поваги, хоч я й відчував більше огиди, коли побачив слід із тіл, який він залишив за собою. Не кожен може поранити Верховного Жерця.
— Не кожен, - повторює за ним Партурнакс, наче куштуючи ці слова. — Та на тобі багато шрамів, Люте."
— Більшість із них на пам'ять про часи, коли я іще не носив це ім'я. Та не цей. Цей завдали вже Раготу.
— Тоді покажи мені того, хто його залишив.
Рагот жестом вказує у пітьму, а затим схиляє голову в поклоні. Ці миті найдовші: поки Лісандра та Хладір ведуть жертву, над вівтарем нависає мовчання. Воно подобається Раготу більше, аніж словесні ігри з голодним богом, та все ж гірчить на язику нерозказаними історіями. Це добре, що Партурнаксу вони нецікаві, бо навряд чи Рагот зміг би розповідати спокійно, а довазул був надто вже чутливим до емоцій. Їх він усе ще відчував кожного разу, як пригадував те паскудне літо. Влітку здавалося, що світу, може, було б і непогано закінчитися.
Його роздуми перериває віддалений брязкіт кайданів.
Раготу не треба озиратися, щоб знати, кого він побачить, і все ж коли із пітьми виринає висока фігура ельфійського лорда, відчуває певне похмуре задоволення. Айлейду, хоч і пристойно вдягнутому, — про жертву для бога треба було дбати, - все одно холодно, та він крокує вперед майже гордо, мов не бажаючи навіть дивитися на людей, смертних, нижчих за нього, навіть коли це вони ведуть його до смерті. На мить сповільнюється лише біля самого підніжжя сходів і, перш ніж Лісандра встигає підштовнути вперед, з огидою спльовує на землю перед кимось із присутніх. Раготу не треба гадати, хто саме там стоїть: айлейди могли ненавидіти людей, але деяких айлейдів ненавиділи ще більше. Так, що готові були піти на союз, щоби тільки побачити, як помирає їхній ворог, хай і в пащі чужоземного бога.
Люто дзвенить ланцюг. Хода продовжується.
— Щоби хтось жив, хтось має померти, — каже Партурнакс, коли лорд піднімається на першу сходинку. — І дійсно, краще, коли це вороги. Після цієї жертви їх може стати більше: тих, хто говорить однією мовою із цим мером, і тих, хто молиться його богам. Скажи, Люте, ця безкінечна війна викликає у тебе страх чи захват?
— Ні те, ні інше, повелителю. Я не живу війною, але вмію її вести, і навіть мери визнають це. Цього літа деякі з них запропонували мені землі і полоненого в обмін на союз, бо дуже хотіли зняти голови своїх братів і сестер з паль. Їх вбили за поклоніння аедра. Він вбив, — Рагот жестом вказує вниз. — Тож, як Верховний Жрець, я не маю хвилюватися через ненависть моїх ворогів. Вона і так була, є і буде, навіть якби я сьогодні не збирався забрати життя цього ельфа на славу моїх богів".
— Але твої боги воюватимуть між собою. На чию сторону ти тоді станеш і на чий вівтар проллєш кров?
Заскочений зненацька, Рагот застигає на мить, достатню, щоб лорд подолав іще дві сходинки. Це надто довго, коли говориш з Партурнаксом, але надто мало, щоб знайти прийнятну відповідь. І все ж він намагається.
— Я сподіваюся, що такий вибір не припаде на мій вік, повелителю, інакше клятви вірності розриватимуть мене на шматки. Боюсь, моєї мудрості недостатньо, щоб відповісти на це запитання просто зараз. Над ним можна міркувати вічність.
— У тебе немає вічності, Люте.
— Звісно. Саме тому сьогодні я прошу лише про рік. Чи є він у мене? У нас всіх?
Рагот думає про те, як колись почнеться та не закінчиться велична ніч, і зорі у ній гаснутимуть там, де пролітатиме чорніша за саму пітьму крилата тінь. Як піде брижами час, так, що минуле й майбутнє зіллються в одне осквернене болем джерело. Як покручена благатиме кінця, і тоді Алдуїн, його повелитель, вирве серце із грудей Шора, його покровителя, щоб із клітки ребер маковим цвітом проріс новий, кращий світ.
Рагот думає про те, наскільки він благословенний бути смертним, щоб не застати такий кінець.
І про те, чи питає Партурнакс саме про нього. Рагот чомусь не певен. Але хіба можуть бути інші варіанти?
— Так, — каже Партурнакс, і на мить Раготу стає наче холодніше. Зусиллям волі він відганяє це відчуття від себе: це просто розмова про ритуал. — Навіть десяток років. Не помирай, поки не відповіси мені… краще вбивай. Почни із нього".
"Він" долає останню сходинку все ще гордо, майже зі зневагою, яка, однак, тане від присутності Партурнакса. Це цілком зрозуміло: в славі чи не славі зустріти смерть страшно, навіть коли вона незаслужено швидша за ту, що зустріли скорчені на палях ельфи. Рагот згадує дзижчання жирних мух, і біль у шиї від потреби довго дивитися вгору, і Слова вогню, які він вплітав в айлейдські поховальні плачі, щоб віддати тіла вогню. Вони не належали друзям, щоб викликати в Рагота злість. Але й жодного співчуття до ельфа навпроти він не відчував.
— Якщо не втікатимеш, я зроблю усе швидко.
— Втікати від тебе? Я не боюся, бо вже помолився своїй покровительці і відправлюся до неї, щоб вічно жити серед зірок. Ти ж проведеш свої короткі людські роки у страху перед богом, якого годуєш, і кінцем, який все одно прийде, — каже він, і Рагот вкотре пригадує, чому йому ніколи не подобалися віряни Мерід-Нунди. Ще до посвяти в жерці він збагнув, що жорстокість в тій чи іншій мірі притаманна усім могутнім духам, хоч загорнута вона в сяйливі шати, хоч вишкірена в оскалі. І все ж, смерті, хай якої, він боявся менше, аніж вічності десь в Кольорових Кімнатах. Смерть була милосердною, хай сьогодні Рагот вмовляв її відступити.
— Я служу кінцю. Тому, який одного дня поглине навіть зірки, бо усі смертні. Ти сьогодні — особливо, — відповідає він, зручніше перехоплюючи руків'я кинджала. Так починається відлік.
Один — широкий змах. Два удари серця. Три секунди — гасне світло в очах.
"П'ять, шість, сім", - рахує про себе Рагот, підхоплюючи раптово обм'якле тіло.
Вісім. Перекласти його на вівтар.
Дев'ять. Вдих-видих.
Десять. Різкий укус болю у наново відкритій рані. Лезо кинжала має два боки, як і угода має мати два підписи, хай і кров'ю.
Змішавши свою із тією, що витекла з горла лорда, Рагот простягає чашу долонь Партурнаксу. Серце починає битися швидше, коли гарячий подих дракона обпікає шкіру, а з тим прискорюється і пульс, аж поки багрянець не переливається через край. Тоді Партурнакс припадає до нього і п'є, здається, вічність, хоч для нього то, мабуть, лише крапля, яку навіть складно відчути на смак. Та богам важливий далеко не він: коли закривавлена паща відхиляється назад, Рагот бачить щось, що віддалено міг би назвати посміхом.
— Ще один рік, або ж десять років, - каже Партурнакс. — Поки ти маєш цей час, подумай над тим, про що я питав, Люте. Іще побачимося.
І, не чекаючи на відповідь, він зривається у небо сніжним вихором. Рагот майже певен, що зустрінуться вони нескоро: щоб отримати пошану, Партурнакс завжди обирав новий храм, і не в кожному жрець був готовий змішати свою кров із ворожою, аби задовольнити жагу лише ковтком. Тоді помирали вірні люди, та Рагот був надто вірний своїм, щоб відпускати їх в почесну, але таку далеку путь, коли рік тільки починався.
Рагот думає про це навколішки, піднявши поранені долоні догори. Ця молитва безмовна, бо немає таких слів чи Слів, щоб передати те, що він відчуває. Як стікають по шкірі в'язкі краплі, як задоволено воркоче його маска, коли вони падають на неї, як пощипує язик солоним смаком, коли одна проникає в щілину для рота. Як торкається вух срібний передзвін вітру десь серед далеких дерев, і як нечутно в'ються вгору клубки пари від подихів і червоних крапель на снігу. Кола, знову кола… та на одне він усе ж чекає.
Сіріє уламок меча, багряніє чорний до того стяг. Багрянець. Тепер він усюди.
Повільно та непереможно, зимове сонце випливає до нього із-за гір через очницю черепа, і тоді Рагот врешті дозволяє собі посмішку під маскою, першу за цей зимовий день, і за усі прийдешні. "Чудовий був рік, щоб померти,", — думає він, майже ніжно дивлячись на кістки. "Але цей ще кращий, щоб жити".
Був би ще кращий, принеси Восіс йому теплий плащ опісля всього. Та нічого, залишився лиш ще один крок.
Рагот обертається і робить його в сторону натовпу.
— Славімо нове життя, — гримить його Голос у помережаному золотом ранковому мареві.
І мить потому десятки інших переплітаються із ним.