Work Text:
«Не повертайся!»
Він стиснув зуби і з силою закрив книгу, не дочитуючи до кінця. Палітурка глухо вдарилася об стіл.
«Ти зробиш тільки ГІРШЕ!!!»
Це він отримав, коли збирав скляні частини та засипав пісок всередину. Клаптик паперу був у його кишені вчора, коли він знову займався саморобним механізмом. Його пальці були порізані, очі пекло від недоспаних ночей, але він не здавався.
Бо так вчили у його сім’ї.
Він не вірив, що його батьки могли просто так «зникнути» з власної спальні одинадцять років тому. Вони б ніколи його не покинули. За жодних обставин. Але його опікуни про це розказували, коли він вимагав.
«…в твоєму світі нічого не зміниться…»
Він засумнівався, притискаючи до грудей часоворот та чергову записку, яку знайшов біля нього тієї ночі. Вона з’явилася на столі перед часоворотом. Він здогадувався, що це міг писати він сам.
Але хіба може стати ще гірше? Гірше, ніж рости без них?
«Все зміниться», — вперто подумав він.
Він відкинув записку і почав рухати металеві частини, обираючи дату.
12 лютого 2003 рік. За день до зникнення батьків.
Світ навколо здригнувся. Все навкруги почало обертатися і зливатися в одну нудотну пляму. Повітря не вистачало, а вуха заклало від гулу часу, що мчав у зворотньому напрямку.
Коли простір нарешті зупинився, хлопець ледь втримався на ногах. Він важко дихав, але не відпускав Часоворот.
Він поспіхом виглянув назовні з вікна. Замість пустки надворі було озеро. Навіть качки, мокрі, як хлющ, куняли, заховавши голови у пір’я. Його закопали через рік після зникнення батьків.
Цей час був живим.
Обережно ступаючи по дерев’яних мостинах, він вийшов з кімнати і попрямував туди, де могли бути його батьки, адже у нього залишалося мало часу. Золотий пісок у колбі вже почав загрозливо шипіти.
Він знайшов їх у їхній спальні. В його часі опікуни пішли на вечірку і він залишився вдома, прикинувшись хворим. І в цьому часі, в цій реальності, сьогодні, його батьки спали. І не знали, що завтра загинуть.
Хлопець наблизився, відчуваючи, як до горла підступив крижаний клубок.
Вони були такі молоді.
— Мам… — покликав він, кладучи гарячу долоню на плече жінки. — Тату…
Реакція була миттєвою. Батько різко підхопився, витягаючи з-під подушки паличку, а його мати під пальцями затремтіла і не рухалася. Але вже за секунду її рука теж потягнулася за паличку.
— Хто ти в біса такий?! — голос батька хрипів від сну, але очі були холодними.
Він знітився і сильніше стиснув плече матері, дивлячись на спрямовану йому в груди паличку.
— Я рятую вас.
Він схопив вільною рукою долоню батька і стиснув плече матері, коли все завертілося знову. Механізм часовороту клацнув. Світ знову завертівся, затягуючи їх трьох у вир.
Вони опинилися у його 2017-му. Кімнату освітило тьмяне світло нічника. Це вже була його спальня. Він зайняв її, коли дізнався, що саме тут зникли його батьки.
— Що ти наробив?! — раптом викрикнула мати, роззираючись, а батько раптом схопив її до своїх рук і притулив до себе. Він досі не опустив паличку, направляючи на нього.
— Як ти потрапив до нас і якого чорта ми тут? – прогарчав Драко, а його погляд метався кімнатою, яка не змінилася майже нічим. Лише додалися постери та звичний для підлітків безлад.
— Я створив часоворот, адже завтра ви б загинули… Ви зникли! — випрямивши спину, він прийняв удар. — Я вас врятував. Я привів вас сюди.
Батьки дивилися на нього, завмерши. Його найрідніші люди на планеті і поза часом роздивлялися його так, що хлопець аж зніяковів і зашарівся.
Паличка в руці Драко повільно опустилася.
Герміона виглянула з-за спини чоловіка. Її розум склав все: знайома кімната, чотирнадцятирічний хлопчик із її кучерявим волоссям і сірими очима Мелфоїв.
— Скорпіусе… — тихо промовила мати. Він подивився на її кучеряве волосся та якось автоматично смикнув свої світлі локони, які куйовдилися.
— Мамо, — відповів їй Скорпіус Мелфой, всміхнувшись найширшою посмішкою. Найщирішою за все своє життя. — Тату.
Він подивився на батька, переводячи такі ж, як у нього сірі очі.
Драко важко ковтнув, а жах в очах Герміони змінився на приречене розуміння. Мелфой подивився на Герміону, вона – на нього. Їм не потрібні були слова. Вони зрозуміли.
І вони розуміли правила магії часу.
Батьки раптом кинулися до нього, обіймаючи. Без гніву чи докорів. Вони впали на коліна прямо біля Скорпіуса, відчайдушно притискаючи його до себе. Вони начебто намагалися за мить встигнути зробити все, чого у Скорпіуса не було всі ці роки без них — дарували те тепло і любов, що він відчував в трирічному віці.
— Бабуся і дідусь добре піклуються про тебе? — спитав батько, проводячи рукою по його світлому волоссю. Мати притискала його до себе сильніше. Вони обидва плакали.
— Вони набридають, — Скорпіус всміхнувся і прибрав непрохані сльози. Він обіймав їх обох за шиї.
Він був таким щасливим. У нього все вийшло. І байдуже на ті записки.
— Люби їх, бо вони люблять тебе. Як і ми, — прошепотіла Герміона. — Ніколи не намагайся повторити подорожі, добре? Обіцяй мені.
Скорпіус відкрив рота, щоб сказати, що більше і не треба, адже вони тепер разом, але його перебив голос батька:
— Ми тебе любимо, синку. Завжди любили і любимо, — промовив Драко, роздивляючись обличчя сина так, ніби закарбовував у пам’яті на вічність. — Але ти не дочитав книгу. Часовий парадокс Мерліна не дає врятувати те, що зникло в минулому. Бо саме завдяки цій втраті ти став ти, ким є зараз.
Скорпіус нахмурився, не розуміючи слів батька. Повітря навколо них раптом стало холодним.
Годинник пробив північ. Перед 13-м лютого.
Скорпіус раптом обійняв крижане повітря замість матері. Їхнє тепло зникло, залишаючи хлопця наодинці. Він різко смикнувся, але вона вже розтанула.
Світло нічника більше не вихоплювало дві фігури на підлозі, а самі батьки не давали тіней. В кімнаті лишилися квітковий парфум матері та терпкий від батька, але самих їх більше не існувало. Ані в минулому, ані в майбутньому.
Він подивився на свої руки, які били дрижаки. В горлі застряг відчайдушний крик, але темрява і тиша були красномовними.
Він не врятував їх. Бо він змусив їх зникнути.