Chapter Text
Сонце світить тобі в очі, ти хмуришся, лаючись іспанською, й поправляєш вільною рукою капелюх.
— Пайпер, нам пора йти, — кажеш, ледь не скиглячи.
Я нарешті зупиняюсь, зануривши ноги у мокрий пісок, насолоджуюсь шипінням хвиль.
— Ще трохи, — я кажу, заглядаючи тобі в очі.
Ти важко видихаєш, і невдоволено висолопивши губи, зрештою підходиш ближче.
Поруч з тобою на душі стає так легко, що я забуваю, що ми досі в розшуку і на нас будь-якої миті може налетіти поліція.
— Шеллі.
Твоя рука випадково знаходить мою.
— Я напевне закохана в тебе.
Останні слова перекрикує вітер, твій капелюх плюхнув у воду.
Коротку мить твій погляд бігає то на мене, то на нього.
Я не можу стримати усмішки, дивлячись на це.
Ти хмуриш брови, твої щоки червоніють. Опустившись на коліна, дістаєш мокрий капелюх з води, й тримаючи його у руках питаєш,
— Що ти казала?
— Це… не важливо.
Краплі води стікають донизу, коли ти стискаєш капелюх у руках.
Я мовчу, а сонце напікає голову.
— Тоді я буду думати, що почула тебе неправильно.
Мені хочеться кинутись тобі в обійми.
— Я почула, що…
Ти знову мружишся, вітер здіймається.
— Mierda…
Я вловлюю знайому лайку й не можу стримати усмішки, коли бачу, як ти вагаєшся, щоб підійти до мене.
— Ти почула усе правильно, — я кажу.
Ти більше не переймаєшся капелюхом, бо твої руки знайшли себе на моїй талії.
А для мене усе інше втратило сенс, окрім твоїх губ.