Work Text:
Повітря було густим і тягучим, змішаним із запахом дорогого віскі та тютюнового диму, що хмарами витав під стелею. Свічки у важких канделябрах додавали атмосфері ще більшого антуражу, особливо коли спускався вниз, у саме серце залу. Цей джаз-бар стояв тут, здається, цілу вічність: теплий, затишний, із легким присмаком якісного тютюну.
Офіціанти то і діло снували між столиками, пропонуючи випивку, а неоново-жовта вивіска над входом кричала про дорогу атмосферу. Це було єдине місце, куди варто було йти як перед місією, так і після неї. Дим від кальянів переплітався з міцними цигарками гостей; ніс ледь-ледь сіпнувся, вловлюючи кожен відтінок цього запаху.
Кейго сидів на стільці біля барної стійки, ліниво погойдуючи ногою. В руках — уже давно порожня склянка з-під дешевого віскі, лід у якій розтанув, залишаючи по собі маленьку калюжу на скняному дні. Янтарні очі ліниво проходилися по людях у барі, ніби скануючи всіх присутніх.
Жовті окуляри лежали поруч зі склянкою, занадто близько до бортика, подеколи відбиваючи золотаві промені ліхтарів над стійкою. Раптом легкий поштовх дамської сумочки — і вони летять донизу. Зі звуком удару окуляри падають на дерев'яну підлогу.
«Чорт», — проноситься в білявій голові, і Яструб нахиляється, щоб дістати їх. У полі його зору з'являється бліда жіноча рука з яскраво-червоним манікюром.
Він випрямляється і бачить перед собою брюнетку з блакитними очима, яка сором'язливо дивиться на героя, нервово закушуючи губу.
— Вибачте, я не хотіла, — дівчина притискає маленьку сумочку до себе. — Вони не подряпалися?
Кейго втомлено дивиться на обличчя брюнетки, а потім посміхається. «Потрібно тримати лице перед людьми», — миттєво проноситься в думках. Він крутить у руках окуляри, уважно оглядаючи їх із тією самою легкою усмішкою на губах. Пару маленьких подряпин по боках — і все, їх можна буде замінити, не вперше ж вони страждають.
— Ні, все гаразд. У всякому разі, я можу їх замінити, — Яструб ховає окуляри у внутрішню кишеню куртки. — Не переймайтеся.
Віе відвів погляд до бармена, який був зайнятий обслуговуванням інших клієнтів. Тихий видих роздратування вирвався з грудей. Хлопець знову подивився на дівчину, що досі стояла поруч.
— Я можу якось загладити провину? — вона поставила сумочку на барну стійку й сіла на стілець поруч із Такамі. — Якщо Герой Номер Два, звісно, нікуди не поспішає.
Вона заправила довге пасмо за вухо, закушуючи губу. Тонкі пальці ледь торкнулися його плеча. Яструб тихо рассміявся, і цей сміх пробирав до кісток — тихий, оксамитовий, на перший погляд абсолютно щирий. Він відсунувся назад настільки, наскільки це йому дозволяв розмір високого стільця, а потім підпер підборіддя рукою.
— Спокуслива пропозиція, — протягнув він, ледь помітно мружачись. — Але боюсь, якщо я погоджуся, мій менеджер завтра знову читатиме мне лекції про те, що алкоголь псує імідж ідеального героя. Та й... — він зробив коротку паузу, ніби ділився великим секретом, — справжні леді не повинні платити за напої крилатих рятівників.
Він підмигнув їй, змушуючи дівчину спалахнути густим рум'янцем.
— Та ні, ви що, це я завдала клопоту... — вона нервово ковтнула.
Раптом із внутрішньої кишені куртки донеслася вібрація — задзвонив телефон. Яструб подумки закотив очі, а потім швидко дістав смартфон і глянув на екран, де висвітилося коротке: «Псих — Дабі».
— Звиняй, красуне, але робота кличе, — Кейго торкнувся двома пальцями скроні, віддаючи їй честь на прощання. — Якось іншим разом.
Він різко натиснув на кнопку відповіді, але в слухавці вже було глухо. Щойно Такамі повернувся до дівчини спиною, його фірмова посмішка зникла, наче той лід у склянці. Попрямувавши до виходу, він на ходу набрав номер, який щоночі світився в кабінеті, але у відповідь почув лише короткі гудки.
«Та ну, невже знову побавитися захотів?» — Такамі закотив очі вже вкотре за день.
Він знав, що Дабі завжди так робив. Лиходій параноїдально підозрював, що телефон Яструба прослуховують, тому ніколи не розмовляв із ним напряму — лише давав про себе знати цими короткими «маячками».
Кейго сховав мобільний назад у кишеню і штовхнув важкі скляні двері, залишаючи затишне тепло залу позаду.
Вулиця зустріла його різким, холодним вітром і дрібним дощем, що моросив прямо в обличчя. Різнокольорові неонові вивіски нічних кафе тепер відбивалися не в кришталі келихів, а в брудних калюжах на асфальті. Яструб глибоко видихнув, підставляючи обличчя під вологі краплі, і сильніше загорнувся в комір бомбера, намагаючись захистися.
Крила за спиною коротко сіпнулися, миттєво зреагувавши на зміну температури.
«Дах», — коротко пронеслося в голові.
У них була домовленість: кожна нова зустріч проходить у новому місці й без свідків як з одного боку, так і з іншого. Локації Дабі призначав сам, мовляв: «Так буде безпечніше для мене». Окрім цього, Яструбу потрібно було дотримуватися низки суворих правил. Наприклад, одне з них він виконував просто зараз — не летіти на крилах, щоб ніхто сторонній його не помітив. І в цьому була логіка, як і в половині інших вимог. Так само й у лиходія існували свої обмеження. Наприклад: не підпалювати нічого в радіусі десяти метрів під час зустрічі, щоб крила не постраждали так само, як і сам герой.
Темні вулиці вели Яструба до занедбаної будівлі, де була призначена точка. Запах сміття та трухлявини, що доносився звідусіль, давав чітко розуміти: цей псих навмисно обирав найбридкіші місця, наче насолоджувався тим як Яструб нишпорить ними. Минулого разу це був покинутий м'ясний склад десь на об'їзді міста, від якого тхнуло не менше, ніж від гнилого м'яса.
Хлюпаючи ногами по калюжах, Кейго нарешті підійшов до будівлі й зайшов на перший поверх. П'ятиповерхівка тиснула на хлопця своїми похмурими стінами та темним коридором, що вів до сходів. Подекуди розписані графіті стіни слугували своєрідним якорем, який не давав загубитися в цих руїнах.
Кам'яні сходи були місцями розламані, з уламків бетону стирчала гостра арматура, на яку можна було легко напоротися, якби не гострий зір Яструба. Він намагався обходити такі пастки десятою дорогою, але шпигунська робота все частіше змушувала його до подібних екстремальних прогулянок.
Піднявшись нарешті на п'ятий поверх, Такамі почав шукати драбину, щоб вилізти на дах. Проте, обійшовши весь поверх із напівзруйнованими стінами, він так нічого й не знайшов. Підійшовши до найближчого віконного отвору, хлопець легко виліз на раму і коротким, майже безшумним змахом крил застрибнув на дах.
Очі одразу вихопили темну фігуру, що стояла біля бетонної будки, з якої раніше мала б виходити та сама драбина. Він почав тихо підходити до людини в плащі, тоді як дощ навколо ставав усе сильнішим.
— Дабі, — Яструб нахилив голову набік. — З кожним разом ти обираєш усе зухваліші й убогіші місця для зустрічей. Одне гірше за інше.
Тихий сміх лиходія раптом почав переростати в несамовитий, шалений регіт, а його руки мимовільно торкнулися обличчя. У цьому звуці не було веселощів — лише чисте, хворобливе глузування людини, яка вже давно переступила поріг власного божевілля і звикла глушити пекельний біль сміхом. Тієї ж миті стався різкий спалах — синє полум'я вирвалося назовні, але злива, що лила стіною, одразу почала пригнічувати його. Вогонь, який так палко пашів із тіла, моментально перетворювався на густу пару. Фігура навпроти буквально парувала — так, наче хтось забув вимкнути праску з парою.
Яструб не думав. Він діяв інстинктивно — так, як колись вчила Комісія, як змалечку вчать у школах рятувати людей.
Він просто кинувся в саме пекло. Різким поштовхом збив Дабі на бетонний дах і миттєво огорнув його крилами, ховаючи їх обох у щільний кокон із червоного пір'я. Спину одразу обпекло диким жаром. Справжнє катування: з одного боку крила нещадно бив холодний дощ, кидаючи в дрижаки, а з іншого — душила розпечена пара, що обпалювала шкіру.
Тильна сторона крил біля самої основи спалахнула різким, нестерпним болем. Обгорілі шматки червоного пір'я почали опадати на мокрий бетон. Очі мимовільно налилися сльозами, поки густий білий туман навколо них нарешті не почав спадати.
Кейго різко розкрив крила і сповз із чужого тіла, безсило падаючи поруч на бік. Основа спини все ще несамовито пульсувала болем, а понівечені пір'їни досі витали в повітрі обвугленими червоними цяточками. Сльози нарешті висохли. Яструб різко сів, раптово усвідомлюючи головне: потрібно тікати, і якомога швидше, поки на цей яскравий спалах не збіглися інші герої чи патрульні.
— Ей, — він штрикнув ліктем нерухоме тіло поруч, але лиходій не подав жодних ознак життя.
«Непритомний. Ну клас», — Такамі протер очі й підвівся на ноги, намагаючись зайвий раз не ворушити крилами, щоб не дратувати і без того спалену спину. Голова гуділа від усвідомлення того, що він творить. Здається, і людину врятував, і від поліції сховав... от тільки ця «людина» — буквально ходячий труп із Ліги Лиходіїв.
— Ну що ж, горобчику, пішли, — скрегочучи зубами від болю, він підняв Дабі за одну руку й закинув її собі на плече. Іншою міцно перехопив його за талію, притискаючи до себе. На спину він цю тушу тепер точно не закине.
Яструб підхопив його зручніше і, шкутильгаючи, підійшов до краю, звідки сам щойно піднявся. Обережно зазирнув за цегляний борт — в очах на мить потемніло. Ні, не через те, що він боявся висоти, її якраз Кейго ніколи не боявся, а тому, що шляху для відступу назад не було. Відійшовши від краю, Такамі гарячково роззирався по даху, намагаючись знайти бодай щось, хоч якусь зачіпку, як можна спуститися вниз.
— Клятий псих... — прошипів Яструб, відчуваючи, як дощ заливає очі, змішуючись із потом. — І що мені тепер з тобою робити?
Раптом чужа рука мертвою хваткою впилася в його плече, і Кейго знову пронизив біль. Людина, яка буквально повисла на ньому, хрипко закашлялася, намагаючись відштовхнутися від свого рятівника. Йому це майже вдалося — Яструб на секунду випустив його, але одразу ж перехопив і впіймав знову.
— З глузду з'їхав чи що? — він повернув голову, дивлячись на брюнета, який важко прикрив очі. — Ти стояти не можеш, не те що йти.
Брюнет явно ледве тримався притомним після власного ж перегріву.
— Облиш... мою талію, пташко, — прохрипів він, і обпалені губи розпливлися в слабкій, знущальній посмішці. — А то я подумаю, що тобі сподобався.
— Замовкни, — відрізав Кейго, хоча всередині нарешті відлягло: живий. — Якщо протягом десяти хвилин не забратися звідси, рахуй, що ти вже в'язень.
Дабі важко перехнябився на власні ноги, шкутильгаючи й ледве утримуючи рівновагу, але з плеча Яструба так і не зліз — сил просто не було. Його довгі бліді пальці, що вище зап'ястка переходили в жорстку некротизовану тканину зі скобами, сіпнулися, вказуючи в бік тіні за спорудою.
— Думаєш, я такий ідіот, що прийшов би сюди без плану втечі? — Дабі хитнув головою в бік залізного люка. — Веде прямо в технічний підвал. Шкутильгай туди, герою.
Яструб спостерігав за рукою, що повільно піднялася і так само безсило опустилася. Шкутильгаючи, він підійшов до люка, на якому вже давно не було ні ланцюга, ні замка. Брова сама по собі поповзла догори. Чи був він вражений тим, що у лиходія є план відступу? Ні. Дивувало єдине: невже на кожній їхній зустрічі Дабі прораховував такі ходи? Невже він настільки панічно не хотів потрапити до рук закону?
— Не дивуйся ти так, — прохрипів брюнет, відпускаючи плече Яструба і важко сідаючи прямо на мокру підлогу в очікуванні, поки той відчинить люк. — Там нормальні сходи, не драбина, так що спуститися зможеш. І до речі, якщо плануєш кинути мене десь у кущах, то хоч подзвони Шіґаракі. Нехай пришле по мене когось, щоб я тут не здох.
Такамі нахилився. Цієї ж миті спалену спину пронизало пекельним болем. Він знав, що скоро цей шок притупиться. А якщо ні — у схованці є сильні знеболювальні, які точно вгамують це пекло до ранку. Головне — протриматися.
Різким рухом Яструб відчинив спершу одні залізні дверцята, а за ними й інші. У ніс одразу вдарив густий запах вогкості й старої сирості, але сходи всередині виявилися цілішими за ті, якими він піднімався сам. На слова про смерть Кейго лише тихо хмикнув, а потім коротко засміявся.
— А якщо не подзвоню? Що тоді, м? — він натягнув на обличчя свою фірмову глузливу усмішку і знову підійшов до Дабі, ривком піднімаючи того на ноги.
— Тоді моя смерть буде на твоїй совісті, — брюнет болісно вискалився, спираючись усім тілом на Кейго. — Або доведеться тягти мою тушу на собі до самого ліжка. Думаю, твоя Комісія не дуже зрадіє, якщо їхній ручний Топ-2 заплямує свою ідеальну репутацію трупом лиходія. Так що не випендрюйся і лізь у люк.
Яструб лише закотив очі й, зручніше перехопивши Дабі на собі, рушив сходами вниз. Темна сходова клітка не була проблемою — пташиний зір у темряві працював ідеально, тому вони доволі швидко дісталися до технічного виходу. Люк вивів їх якраз із того боку будівлі, де росли густі кущі, про які й говорив Дабі.
Щойно опинившись на вулиці, лиходій різко відсахнувся від янтарноокого героя і пошкутильгав до найближчого бордюру. Він важко всівся на мокрий бетон і прикрив очі, ледве дихаючи.
— Ти справді думаєш, що я тебе тут залишу? — Яструб підійшов ближче і, буквально ігноруючи пекельний біль у крилах, рвучко підняв Дабі за комір пальта. — Ти тут і десяти хвилин не протягнеш. Враховуючи той спалах, герої вже в дорозі, і цю територію точно обшукають носом до землі.
— І що ти мені пропонуєш? — Дабі розплющив очі й уп'явся важким поглядом у постать, яка так безцеремонно тримала його. — Забереш до себе в лігво? Залижеш мені рани? А потім благородно здаси поліції?
На ці питання Кейго не поспішав відповідати. Він мовчки знову закинув чужу руку собі на плече і рушив у протилежний бік, притримуючи Дабі за талію.
— Поліції я тебе не здам, це по-перше. А по-друге — чому ти такої поганої думки про мене?
Кожен крок давався з болем. Дабі практично волочив одну ногу, важко навалюючись на супутника, і з його рота раз у раз виривалося хрипке, хворобливе сичання. Яструб сам ледве тримався: дикий біль у спаленій спині випалював мізки, а кожна тінь від ліхтаря на перехрестях змушувала затамувати подих і втискати лиходія в стіну — параноя шептала, що за рогом уже стоїть патруль. Провулки здавалися нескінченним, смердючим лабіринтом.
Він розумів, що Дабі шкутильгає поряд лише тому, що не має вибору, тож увесь залишок шляху вони подолали в суцільній тиші. Брюнет так і не відповів на питання, що ж він насправді думає про Яструба, але ця відповідь крутилася на самому кінчику язика. Гарячий, важкий подих обгорілого раз у раз потрапляв Кейго прямо на шию, змушуючи шкіру вкриватися сиротами й допомагаючи хоч трохи протверезіти від болю.
Пройшовши ще кілька кварталів, Яструб нарешті дістався до своєї таємної схованки — старого джаз-бару, який давно зачинився через брак грошей. Це було місце, куди Такамі тікав від усього світу. А зараз — приволік сюди найнебезпечнішого лиходія.
Він відімкнув двері чорного входу старим заіржавілим ключем, і вони обоє важко ввалилися всередину приміщення. Дабі нарешті безсило сповз зі свого рятівника і впав прямо на підлогу біля порога. Яструб із тихим клацанням зачинив важкі двері на засув, відрізаючи їх від усього світу, а потім просто сів поруч, важко й хрипко дихаючи в суцільній темряві підвалу.
— Ну, і що далі? — тихо запитав хриплий голос поряд.
— Не знаю, — відрізав Яструб, усе ще важко дихаючи.
Кейго з зусиллям звівся на ноги, переступаючи з ноги на ногу від утоми, і підійшов до вимикача. Лампа над барною стійкою кілька разів блимнула, але врешті розлила по кімнаті слабке жовте світло. Хлопець зайшов за стійку й дістав знизу пластиковий ящик із медикаментами.
— Ти сильно обгорів? — Яструб повернувся і подивився на Дабі, який із цікавістю розглядав його у відповідь. — Потрібно скоби замінити?
Брюнет підвівся, спираючись спиною на стіну і все ще вивчаючи Яструба з ніг до голови. Такамі помітив, як в очах лиходія на мить промайнув звичний сумнів — наче той намагався прорахувати, чи не криється за цією турботою чергова пастка Комісії.
— Йди сідай, — Кейго вказав на пошарпаний часом шкіряний диван і присунув ближче журнальний столик, на який і поставив аптечку. — Показуй, що там у тебе.
— Та я, наче, не сильно обгорів. Жити буду, — Дабі скептично оглянув вміст коробки: бинти, шприци, ліки, ампули — і все абсолютно нове. Хоча його пальці помітно тремтіли, коли він торкнувся краю пластикового ящика.
— Якщо тобі від цього стане легше, то я роблю це суто заради власної безпеки. Я ще пожити хочу, — янтарноокий дістав з аптечки пачку нових медичних скоб, бинти та пляшечку хлоргексидину. Він різко струснув головою, зганяючи краплі дощу з волосся, і вп'явся жорстким поглядом у брюнета. — Мені твої нутрощі тут не потрібні. Тож зціпи зуби і показуй рани, бо інакше твій лідер Шіґаракі вирішить, що я навмисно здав тебе патрулям, і прийде по мою голову.
— Воу, не гарячкуй. А то тут ти такий із себе весь милий герой, лиходія рятуєш, а вмить — і зубки показуєш, — Дабі підняв руки, ніби здаючись, хоча в його голосі чувся чистий глум. — Тобі не казали, що на людях потрібно обличчя тримати?
— Я зараз не на людях, — коротко кинув Кейго, дивлячись прямо на брюнета важким, позбавленим усякого героїчного блиску поглядом.
Блакитні очі лиходія закотилися. Одним різким рухом він скинув плащ і розстебнув комір: перед обличчям Яструба відкрилася змучена, понівечена вогнем тканина плоті, де-не-де позбавлена скоб. На шиї, якраз на межі зі здоровою шкірою, зяяла свіжа рана. З неї цівкою збігала кров, яка під дикою температурою тіла вже встигла підсохнути, запікшись темним жорстким рубцем.
— В зуби дати щось? — Яструб почав шукати очима чисту тканину або бодай щось, що можна було б засунути лиходію до рота, а потім перевів погляд назад на відкриту аптечку. — Чи все-таки знеболювальне вколоти?
Дабі кинув короткий погляд на прозору ампулу в руках Героя, що вже був готовий набрати шприц, і його губи розпливлися в тонкій, майже отруйній посмішці. Він повільно похитав головою, а в блакитних очах спалахнув небезпечний вогник.
— Щоб ти вколов мені якусь дрянь, від якої я вирублюся, а прокинувся вже в заґратованому підвалі Комісії? Ну ні, пташко, я на таке не підписувався.
— Це звичайний лідокаїн, — роздратовано зітхнув Кейго, тримаючи шприц напоготові. — Я не збираюся тебе труїти. Мені просто потрібно, щоб ти не смикався, поки я забиватиму метал у твою шию.
— Ти — подвійний шпигун, Яструбе, — раптом тихо, але чітко вимовив Дабі, і це слово буквально застигло в повітрі підвалу. Брюнет подався вперед, змушуючи Кейго завмерти на місці. — Ти крутишся між нами і героями, брешеш Шіґаракі, брешеш своїм боссам у піджаках і посміхаєшся на камеру. Твоя робота — це професійно заговорювати зуби й удавати благородство. Тож не тримай мене за ідіота. Я ні за що в житті не дозволю шпигуну вколоти собі хоч щось.
Такамі на мить замовк. Мерехтливе жовте світло лампи підкреслило, як напружилися його щелепи. Дабі знав занадто багато. Але зараз сперечатися про політику Ліги не було часу — рана на шиї лиходія продовжувала кривавити.
— І як давно ти це знаєш? — Яструб відставив шприц на столик і, діставши новий бинт, простягнув його лиходію. — Чи ти чекав моменту, щоб ввести мене в ступор? Молодець, у тебе це вийшло, але ненадовго.
Яструб присів навпроти Дабі, одягаючи медичні рукавички та беручи до рук хлоргексидин із ватою. Він швидко змочив її в рідині й почав обережно прикладати до відкритої рани на шиї лиходія, а після — новою ватою пройшовся по тих місцях, де мали стати нові скоби.
— Моя параноїдальна система мені це кожен раз нашіптувала, коли ми зустрічалися, — тихо видихнув брюнет, коли прохолодна вата торкнулася гарячого тіла. — Тому, можно сказати, з першого дня.
— І як, на твою думку, я маю реагувати? — Кейго взяв до рук пістолет, уважно оглядаючи його на наявність пошкоджень, а потім прихопив і хірургічний пінцет.
— Ніяк, ти занадто високої про себе думки. Тому ніяк, впринципі, як і зараз, — Дабі уважно спостерігав за діями героя перед собою: як той бере інструменти й готується натягнути шкіру. — Звідки в тебе він?
— Думаєш, ти єдиний, хто в тілі мав скоби? — Яструб тихо засміявся, підносячи пінцет, щоб підчепити краї плоті. — В зуби бери.
Коли у роті лиходія опинився згорнутий бинт, Яструб натягнув шкіру та приставив пістолет щільно до межі тканин.
Клац.
Різкий, металевий звук розірвав тишу підвалу. Титановий зубець із глухим тріском пробив шкіру, загинаючись глибоко під епідермісом. Дабі різко втягнув повітря крізь зціплені зуби, а на його лобі виступив свіжий піт, але він не видав жодного крику — лише його пальці сильніше вп'ялися в обшивку дивана.
— Тшшш, — немов до дитини, тихо сказав Яструб. Він трохи відсторонився, насупившись й оцінюючи свою роботу. — Непогано, можна продовжувати.
Янтарні очі зустрілися з блакитними. Герой думав, що зараз у лиходія проступлять сльози, думав, що почує важкий стогін, але ні одного, ні іншого не було. Тіло навпроти лише напружилося знову, коли пінцет вдруге натягнув шкіру.
Клац.
Знову ні звуку. Тільки легке тремтіння в тілі навпроти, і все. Яструб намагався не дивитися на обличчя Дабі, поки латав його понівечену шкіру. Він точно не був мазохістом, а тим паче — садистом, щоб отримувати бодай якесь задоволення від цього дійства. Остання скоба з глухим клацанням увійшла в плоть, і з обгорілих грудей Дабі все ж таки вирвався тихий, придушений стогін.
— Точно не вколоти знеболювальне? — Яструб звівся на ноги, стягуючи медичні рукавички, і закинув їх прямо у смітник.
Дабі не поспішав витягати з рота бинт — лишень сильніше стиснув його зубами. Похитавши головою, він уперто потягнувся до коробки, щоб узяти чисту пов'язку й перемотати свіжі скоби.
— Стій, — Яструб перехопив його за зап'ясток і забрав бинт. — Ти все одно самотужки не обмотаєш навколо спини.
Брюнет нарешті виплюнув закривавлену тканину з рота. Схоже, від дикого болю Дабі примудрився зсередини прокусити собі щоку. Багряні краплі на білій марлі розсипалися, ніби маленькі квітки на дикому полі.
Перемотавши всі частини тіла, де скоби були поновлені, Яструб підійшов до барної стійки та дістав алкоголь. Дві склянки, що стояли догори дном, були перевернуті, а слідом у них розлився багряний напій.
— Це не отрута, — Кейго підніс один із келихів Дабі, вкладаючи в руки.
Брюнет окинув поглядом пляшку на стійці, а потім переключився на руку, що пропонувала випивку. Він узяв склянку, але перш ніж зробити ковток, спокійно покрутив її в пальцях, перевіряючи, чи немає осаду на дні.
— Може, ще й сигарети маєш? — Дабі розвалився на дивані, спостерігаючи, як Яструб нишпорить по власних кишенях.
— Не всі, мені залиш, — кинув він лиходію пом'яту пачку.
Яструб дивився в одну точку — на старе крісло. Єдине, що зараз було потрібно — сісти в нього, скрутитися клубочком, наче у гнізді, і заснути, прикрившись крилами, які досі нестерпно боліли. Він сів, навіть не звертаючи уваги на шар пилу, який пасувало б струсити. Його склянка опинилася на журнальному столику поруч з аптечкою, а куртка благополучно лягла на підлокітник. Після чого Яструб заліз із ногами на сидіння, вмостився якнайзручніше і накрився курткою по самі вуха.
За цим усім ліниво споглядав Дабі, викурюючи першу цигарку, випускаючи сизий дим угору і запиваючи все це міцним алкоголем. Яструб фізично відчував, як по його понівечених крилах і спині повзе важкий, оцінюючий погляд лиходія — наче той намагався залізти в саму душу й випотрошити всі його думки. Кейго сильніше закутався в тканину, ховаючи ніс.
— Невже не боїшся спати у присутності лиходія? — Дабі випустив чергову хмару диму крізь зуби.
— Так, боюся. Але я знаю, що ти зараз мені нічого не зробиш, — глухо відповів Такамі, сильніше прикриваючись залишками крил.
Червоне пір'я в обгорілих місцях від кожного руху починало пульсувати диким болем, але він був терплячим. Кліпати очима в темряві ставало все важче.
Крила починали боліти все сильніше. Не витримавши, Яструб підвівся і, забравши з собою аптечку, рушив до дзеркала, де у тьмяному жовтому світлі, що ледь-ледь досягало кутка, почав оглядати рани.
Він зняв із себе верхню частину костюма, оголюючись по пояс, аби нічого не заважало дотягнутися до спини. Картина постала не з приємних: у місцях, де крила кріпилися до тіла, шкіра була жахливо обпалена, а пір'я там вигоріло вщент. Низ одного з крил взагалі закрутився й обвуглився від шаленої температури синього полум'я.
Кейго дістав антисептик і почав змочувати вату. Легким рухом він торкнувся основи — рана миттєво зашипіла, а Яструб до крові закусив щоку зсередини, аби не видати хрипкого стогону. Інше крило постраждало менше і боліло не так сильно, тому з ним проблем майже не виникло.
Такамі важко видихнув — із найважчим було покінчено, тепер перев'язка. Він нахилився до коробки, що стояла біля ніг, і дістав бинт. Легкими маніпуляціями Яструб перев'язав ту частину, до якої діставав, але обмотати саму основу виявилося пекельно проблематично.
За цим усім уважно спостерігав Дабі. Він уже докурив цигарку й ліниво розглядав інтер'єр підвалу, а потім знову переключився на Яструба в кутку, який зараз скидався на підбитого птаха, що відчайдушно бореться за життя. Підперши голову рукою, лиходій стежив за тим, як Кейго обробляє опіки, а коли справа дійшла до недолугої перев'язки — на його обличчі з'явилася тонка насмішкувата посмішка. Янтарноокий різко розвернувся до нього обличчям.
— Що смішного? — він роздратовано відкинув бинт назад у коробку.
— Та ні, нічого... Ти просто так жалюгідно намагаєшся зализати свої рани, що це просто на сміх пробирає, — Дабі відкинувся на спинку дивана, лукаво всміхаючись.
— То якщо ти такий розумний, то прошу, — Яструб знову повернувся спиною до лиходія й уперто продовжив спроби перев'язати себе самотужки.
Раптом залишки червоного пір'я наїжачилися. Шкіра на спині відчула, як Дабі підвівся й підійшов ближче. Яструб завмер, вдивляючись у каламутне дзеркало перед собою. Через відображення він упіймав важкий погляд блакитних очей — у них іскрилося те саме шаленство й лукавість, які він бачив завжди, коли мав справу з ним. Такамі заціпенів, очікуючи, що буде далі. Можливо, не варто було підпускати його так близько. Можливо, було величезною помилкою стояти до нього спиною.
— Ти жалюгідно перев'язуєш, — тихо промовив Дабі, буквально нависаючи над янтарнооким.
Гаряча, знівечена рука лиходія без церемоній рвучко торкнулася самої підстави обпалених пір'їн, і це миттєво дало свої наслідки.
Крила пронизав такий дикий, ниючий біль, що він розпеченим залізом віддався прямо в хребет. У Кейго просто зірвало клямку. Яструб різко, засліплений спалахом агонії, розвернувся до обпаленого тіла, що стояло над ним, і одним блискавичним рухом вирвав із крила вціліле, найгостріше перо, у ту ж секунду притиснувши його до горла лиходія.
— Ти що собі дозволяєш?! — засичав Яструб, важко дихаючи й агресивно наступаючи на Дабі, змушуючи того крок за кроком задкувати. — Взагалі страх загубив?!
Світлі очі дивилися невимушено, з азартним вогником; блакить, що так і била своїм спокоєм, залишалася абсолютно байдужою у свого власника. Яструб наступав усе настирливіше, а його кроки ставали енергійнішими, аж поки Дабі попереком не вперся в стільницю барної стійки й не підняв руки, удавано здаючись.
Такамі підняв перо на рівень чужих очей, а потім повільно притиснув гостре вістря до щоки брюнета. До того самого місця, де у лиходія залишалася здорова шкіра, де йому точно мало бути боляче. Але замість того, щоб відсахнутися, Дабі лише тихо розсміявся. Він сам хворобливо подався вперед, сильніше насуваючись на Яструба й удавлюючись обличчям у перо, аж поки воно не впилося в плоть і з порізу не потекла тонка цівка крові.
— Радий, що зубки нарешті з'явилися не лише на словах, а й на ділі, — Дабі зазирнув у янтарні очі, які зараз палали щирою люттю. Він буквально милувався цим видовищем.
Різким, спалаховий біль у крилі змусив Яструба відступити від лиходія, наче його ошпарили окропом. Він розгублено подивився на перо у своїх тремтячих пальцях, потім — на обличчя Дабі, на його закривавлену щоку. В голові наче щось луснуло. Кейго з жахом усвідомив: він перейшов межу. Ту саму червону лінію, яку за жодних обставин не мав права переступати Герой Номер Два.
— Замовкни, Дабі... Просто замовкни, — Яструб судорожно опустив погляд, ховаючи янтарні очі від чужого холодного погляду.
Він різко відсахнувся від лиходія й позадкував назад до дзеркала, але шкірою відчував, як той ліниво рушив слідом за ним. Обпалений повільно витер тильною стороною долоні багряний слід зі щоки і, не зводячи з птаха насмішкуватого погляду, злизав власну кров.
— Щоб завтра зранку тебе тут не було, — тихо сказав Яструб, дивлячись у каламутне дзеркало.
Дабі лише хитнув головою, а потім узяв бинт до рук і почав обережно замотувати крило птаха, що сидів перед ним. Цього разу гарячі долоні намагалися не торкатися обпаленої плоті — брюнет усе ще чітко пам'ятав ту шалену лють, що щойно горіла в чужих очах.
— Скажи, у тебе дому немає, чи ти тут ошиваєшся, бо шукаєш порятунку? — Дабі намотав останній шар марлі й відійшов на крок. — Невже Комісія не забезпечила таких, як ти, житлом? Не повірю, ніколи в житті.
Він тихо засміявся. Скоби на здорових ділянках шкіри нарешті перестали боліти, і лиходій знову міг натягнути на обличчя ту шалену, звичну усмішку, яку так любив.
— Яка різниця? Якщо немає або є — то що з того, га? — Яструб повернувся обличчям до брюнета і підвівся з місця, забираючи з собою аптечку. Він мовчки поставив її назад на барну стійку.
— Просто ця халупа обжита, і доволі непогано. Твій сховок від усіх і вся? — Дабі ліниво сів на диван, а потім розлігся на ньому горілиць, усе ще стежачи за кожним рухом Яструба. — І ти привів сюди мене...
Останню фразу він вимовив зовсім тихо — так, щоб Яструб не почув. Але той усе одно почув, така вже була його натура яструба.
— Можеш відзавтра про це місце забути, назавжди, — Такамі знову влігся в крісло, укутавшись у свої крила, що досі глухо нили, і накрився з головою курткою. — Все одно у тебе немає ключів і не буде.
Дабі перевернувся на спину й задивився на стелю, ліниво рахуючи тріщини в темряві, які викручувалися у різні візерунки.
— Ти питав мене, чому я такої поганої думки про тебе... Бо всі ви, герої, — такі козли, — він тихо, беззахисно засміявся. — А ти — тим паче, не сумнівайся в цьому.
Яструб лише закотив очі під своєю курткою. Більше цієї ночю не було сказано ні слова. Крила уві сні поступово перестали боліти, а нові металеві скоби впилися в шкіру, наче рідні. Це був довгоочікуваний спокій, який так був потрібен. Дощ бив у затулені фанерами вікна, де скло подекуди було вкрито тріщинами.