Work Text:
Це був геніальний план.
Справді, геніальний. Ніщо не передвіщало біди.
Ця ідея яскравим вогником в голові Мідея загорілася в момент коли Файнон підібрав на руки химеру і почухав за вушком – ніжно й обережно, примовляючи при цьому яке ж воно миле й чарівне створіння.
Химера у відповідь видала задоволене “авуу” й задоволено запетляла хвостиком, від чого Файнон хихикнув і почухав і її підборіддя теж.
А Мідею, взагалі-то, теж хотілося щоб його так почухали.
На відміну від милої й, за словами Файнона, маленької, солоденької химери, Мідей був великим, грізним накачаним воїном, про якого “милий та солоденький” можна було сказати з натяжкою, а почухати за вушком й поготів. Не те щоб Мідей не любив те як виглядає – дуже навіть навпаки, але так вже вийшло, що в його житті стався Визволитель, який поки що робив все що завгодно окрім визволення і натурально доводив Мідея до ручки.
Ну. Не дуже натурально.
Мідей закохався в цього до самісіньких кінчиків вух з першого погляду, а от як підступитися не знав. Точніше, Файнон-то підступився сам, і вже дуже швидко вони були майже що найкращими друзями, які чисто по-дружньому проводять час разом і ще більш дружно миються в бані, і це все робило гірше, тому що Мідею було мало дружити.
Тож як мінімум, Мідей хотів щоб його теж чухали за вушком як вищезгадану химеру, а максимум… на максимум він навіть не сподівався і думав лише наодинці, в себе в ліжку, приглушуючи стогони подушкою.
Кремнійців завжди вчили нападати з гордістю і в лоб, але кремнійський принц просто не міг зробити перший крок і запросити Файнона на справжнє побачення, а натомість тихенько радів, коли його в черговий раз тягали в баню. При тому що воду Мідей не дуже любив, це було дуже навіть терпимо і задовільно, якщо в цій воді був Визволитель з одним тільки рушничком на тілі – без засуджень.
Отож, враховуючи критичність ситуації (закоханість до кінчиків вух) і відсутність інших варіантів що приведуть до перемоги (бо запрошувати на побачення першим дуже страшно) Його Величність Мідеймос прийняв надзвичайно мудре рішення звернутися до давнього ритуалу…
…
…до свого вміння перетворюватись в тварин. В одну конкретну тварину. В химеру.
Мідей не дуже любив цього робити і насправді ніколи не бачив необхідності в тому щоб ставати чимось милим, маленьким і безпорадним. Коли ти здоровий чоловік під два метри і з вражаючими зовнішніми даними, така здібність загалом здаватиметься просто невдалим жартом Творителя, але цього разу був нюанс.
Як мінімум, враховуючи потенційні вподобання Файнона, у маленького милого створіння шансів бути почуханим за вушком було набагато більше ніж у здорового кремезного чоловіка.
Раптово невдалий жарт став життєво необхідною здібністю, і вже наступного дня Мідей перетворився в маленьку пухнасту химеру і побіг на площу де, він точно знав, буде гуляти Файнон.
Зробити це випадковістю. Видати миле “аву” щоб тебе почухали за вушком. Втекти, більше ніколи цього не повторювати і до кінця свого життя прокручувати цей момент в голові. Просто і геніально.
Тоді Мідей ще не знав, наскільки ж поганим це було рішенням…
Файнон справді був там, на ринковій площі, розглядаючи новинки антикваріату. В якийсь момент химера-Мідей навіть завмер, ховаючись за величезними вазами, і замилувався; ні, він ітак тихенько милувався Визволителем коли це дозволяв момент, але це було вперше, коли Файнон не знав, що на нього дивляться, і маленьке серденько йойкнуло від того, якй же він…
Мідей видав тихе “авуу” щоб виразити свої почуття, бо кричати хотілося неймовірно.
Файнон в його очах завжди був красивим і справжнім творінням Титана Романтики – з ніжною доброзичливою посмішкою, випромінюючими надію очима і буквально неописуємою світлою аурою, від якої Мідею тут же на місці хотілося сказати “я б помер за тебе”. Це було не просто питанням краси зовнішньої – хоча, безперечно, Файнон був дуже красивим, це було ще й питанням краси внутрішньої, краси яка наче магнітом притягувала і обеззброювала, і…
Можливо, Мідей недооцінив масштаб своєї закоханості. По факту все було набагато гірше, і перш ніж він це зрозумів, Файнон вже помітив рудого хвостика і величезні червоні очі, що спостерігали ним невідривно.
Тікати вже було пізно.
В наступний момент Визволитель опустився на коліна і поманив:
– Киць-киць-киць.
…Окрім масштабу своєї закоханості, Мідей недооцінив і те, наскільки щасливим він буде, почувши оце “киць-киць”, спрямоване до нього.
Файнон терпеливо поманив ще раз, і Мідей повільно підібрався до нього. Рука Файнона зараз здавалася просто величезною в порівнянні; здавалося, варто було скрутитися клубочком, і весь Мідей міг поміститися у Файнона на долоні. Він понюхав кінчики пальців, що все ще мали запах фруктів, якими Спадкоємців пригощали після сніданку. Лизнув їх з цікавістю, і в цей момент Файнон ласкаво запитав:
– Крихітко, чи ти голодне?
Помилуйте.
Мідей не наважився підняти голови – він був більше ніж впевненим, що, зроби це, і Файнон одразу ж зрозуміє що перед ним перевертень, розуміючий людську мову, а ще йому банально було надто соромно. Тож натомість, він лизнув руку ще раз і легенько гризнув кінчик вказівного пальця.
– Справді голодне, – хихикнув Файнон. – Давай-но я тебе пригощу, добре?
Мідей муркнув і тицьнувся йому в долоню. Добре.
“А зараз візьми мене на руки і почухай, давай!”
Файнон наче почув його думки – величезні руки тут же підхопили крихітне тільце химери, і Мідей тільки й зміг що видати здивоване “аву?” коли перестав відчувати землю під лапами. Файнон не зупинився коли підняв його на рівень своїх грудей, щоб почухати, а підняв вище – прямо напроти свого лиця, розглядаючи милу плоску мордочку.
Мідей розгубився і тут же задригав лапками – ні-ні-ні, не так високо, опусти мене! – але Файнон лише на це засміявся:
– Це ж треба. Ти найчарівніша химера, яку я бачив у своєму житті.
Крихітне серденько Мідея пропустило удар, певне, сотий раз за сьогоднішній день, але він все ж видав якомога миліше “авуу” і заветляв хвостиком. Отак. Давай, Визволителю, почухай за вушком. Ведись на цю геніальну пастку, ну ж бо.
– Ходімо, погодуємо тебе, малечо, – як Мідей того й хотів, Файнон опустив його нижче, тримаючи на рівні своїх грудей; як він і думав, це маленьке тільке залюбки поміщалося у величезній долоні визволителя. Притискаючи його до теплих грудей, Файнон спочатку погладив його спинку, від чого не на жарт захотілося мурчати, а після… почухав за вушком. Легенько і акуратно, турботливо і… так приємно.
Справді приємно, і Мідей не був впевненим, чи відчувалося б це так само в його людській подобі, чи це просто через те, що він був в тілі химери, але одне він знав напевне – відчуття справді було незрівнянним. Сам того не розуміючи, він потягнувся головою за рукою Файнона, просячи щоб той не зупинявся, і примружив очі від задоволення.
“Це точно було вартим абсолютно всього. Дякую тобі, Творителю, за цю здібність”, – подумалось, поки його чухали. Закінчивши з вушком, Файнон перебрався до його підборіддя, і тут Мідей вже поплив – надзвичайно миле “авуу” вирвалося тільки так, а тоненькі кігтики вчепилися в ідеально білий одяг, від чого Файнон черговий раз засміявся.
Від його сміху гарячі груди, до яких так турботливо був притиснутий Мідей, здригнулися. Це було так добре. Це було раєм на землі.
Це було прекрасним сном, від якого Мідею не хотілося прокидатися, аж тут він почув як відкриваються двері і озирнувся – він дуже добре знав цей коридор палацу. Не раз і не два вони з Файноном, випивши, йшли і голосно сміялися перед тим як розійтися кожен в сторону своїх покоїв.
Так, Файнон справді притягнув його до себе додому.
Наче відчуваючи напругу Мідея, Файнон знову почухав його за вушком, заспокоюючи:
– Я просто тебе погодую, крихітко. В мене є повно свіжих фруктів, все як ти любиш.
…
Це було правдою, що химери любили фрукти – Мідей і сам часто підгодовував їх, виносячи виноград чи подрібнені яблука; було дуже смішно спостерігати за тим, як ці плоскі мордочки намагаються шматочки яблук прожувати, і ще веселіше – спостерігати за тим як вони, наївшись, переверталися животиками вверх і так і засинали на сонечку.
В цьому Мідей з ними був дуже схожим, насправді. Не тільки в любові до фруктів, хоча й це теж, а ще й в тому як його клонило в сон після того як добряче поїсть; Файнон часто з цього сміявся, але ніколи не дорікав, коли після ситного обіду Мідей залазив з ним на дах щоб трішки подрімати, навіть не слухаючи, що засинати одразу після обіду не дуже корисно.
Це було хорошими моментами; Мідей знав, що коли прокинеться – Файнон буде поруч і сторожитиме його сон.
Це було… однією з причин, чому Мідей так безпорадно в нього закохався.
Зараз, сидячи на софі у Файнона вдома, Мідей уважно розглядав все; Це не перший раз коли він був, тут, але це точно було вперше, коли він міг все роздивитися, торкнутися і навіть понюхати, і йому б за це нічого не було. Невелике покривало на софі, наприклад, пахнуло Файноном – засушеним житом і ще чимось свіжим. Мідей тикнувся в м’яку тканину мордочкою, від задоволення виляючи хвостиком і випускаючи кігтики.
Поки Файнон метушився на кухні, він справді міг робити що завгодно; одна думка про це була занадто вже заманливою.
Мідей покрутився навколо, збиваючи простирадло, і перевернувся на спинку, вдивляючись в стелю; тут все пахло Файноном. Можливо, через те що він був в тілі химери зараз, запах був набагато сильнішим, але… це було так добре.
Справді добре.
Це було найкращою ідеєю зі усіх що коли-небудь приходили йому в голову.
– Їжа готова, сонечко, – почулося збоку; Файнон стояв поруч з невеличкою тарілкою дрібно нарізаних фруктів. – Пригощайся.
Сонечко.
Мідей на хвилинку подумав, наскільки ж з ним все погано, якщо він пливе від таких звернень… це щось, що як людина він ніколи б не почув в свою сторону, в цьому він був впевненим, але це було на диво приємним. Ці ласкаві слова змушували його серце битися набагато швидше – і романтична душа кремнійського принца чуть не до небес возносилася варто Файнону було покликати його так ніжно.
“От дідько, а я добряче попав”, – подумалося. Файнон тим часов взяв в руку кілька шматочків яблук і підніс ближче до химери, пропонуючи їсти так. Мідей якийсь ас подивився на простягнуту до нього долоню з їжею, оцінюючи шкоду яку це нанесе Його Величності, а тоді вирішив, що нижче вже падати нікуди – і акуратно взяв запропонований чому шматочок.
І взагалі.
“Якщо я не людина то не рахується.”
Виправдання звучало дуже серйозним.
Як людина, Мідей ніколи б не мав шансу поїсти з чиїхось рук, а якщо і мав… то навряд чи зміг би наважитись. Він просто не уявляв ситуації в якій це було б правдою, і що вже говорити щоб його вмовляли з’їсти ще, називаючи солоденьким, крихіткою і сонечком; смакуючи шматочок за шматочком і з задоволенням хрустівши яблуками, Мідей насолоджувався і тим, що весь цей час Файнон невідривно спостерігав за ним; це, по правді, було найприємнішою частиною.
– Ти й справді чарівний, – раптом промовив Файнон, погладжуючи його спинку. Мідей у відповідь замурчав і, доївши черговий шматочок, перевернувся на спинку.
Було добре.
Коли рука Файнона лягла на його пухнастий животик, стало ще краще.
Мідей прикрив очі від задоволення, дозволяючи чухати його тут і там, і розпрощався зі своєю королівською гордістю взагалі без краплі жалю. Пальці Файнона перебирали м’якеньку білу шерстку так ніжно й акуратно; в якийсь момент Мідей грайливо вчепився лапками в його зап’ястя і легенько гризнув такі прекрасні ледь порожевілі кісточки пальців, дивлячись в випромінюючі радість блакитні очі.
– Кусаєшся? Ти диви якй бешкетник. Це все всі руді такі, га?
“Ну може й не всі, але серед тих що знаєш ти – точно,” – єхидно подумав Мідей і, підтверджуючи ці слова, вперся в руку Файнона задніми лапками, відштовхуючи.
Заграватився все ж було не варто, і крім того, він не міг залишатися химерою вічно; стрибнувши на підвіконня, Мідей видав переможне “авууу!”, спостерігаючи за розгубленим лицем Файнона. Той засміявся:
– Використав мене лише щоб поїсти і гарно провести час, чи не так?
– Авуу! – підтвердив його слова Мідей і вистрибнув на вулицю.
Він був більш ніж впевненим що Файнон крикнув “заходь ще” навздогін, але другого разу й бути не могло.
Який ідіот взагалі в своєму розумі піде так принижуватися вдруге?
…
…
Мідей вже якийсь час сидів на підвіконні Файнона, чекаючи поки той повернеться з базару.
Так, вдруге.
Пройшло кілька днів з того моменту як він вирішив зробити ту саму фатальну помилку – справді фатальну, як виявилося.
Ні, Файнон нічого не запідозрив; звичайно, він почав виглядати когось серед химер, яких вони разом підгодовували, але нічого особливого. Проблема була в самому Мідеї.
До цього моменту він навіть не підозрював наскільки жадібним може бути. Варто було повернутися додому того дня і перетворитися назад в людину, як в голову почали лізти моменти, проведені сьогодні з Файноном. Один за одним – як він тримав його на руках, як гладив і чухав за вушком, навіть як годував з руки. По відношенню до тварини це було надзвичайно мило… будь хто, хто дивися б зі сторони, подумав, який же добрий і турботливий у них Визволитель!
А Мідею хотілося ще.
Мідей буквально знемагав від жаги і бажання отримати цю турботу ще хоча б разочок.
Він все ще не збирався запрошувати Файнона на побачення першим, звичайно, це було занадто складно і поставило б його у дуже незручне становище у випадку відмови; не те щоб він був впевнений що Файнон відмовить, але… невпевненість Мідея в цьому випадку була набагато сильніша ніж будь який здоровий аргумент на користь зізнання в коханні, а любові хотілося страшенно.
Бачучи Файнона вдень, Мідей мучився думками про його обійми вночі; він хотів обійматися, цілуватися і так, щоб його годували шматочками фруктів з руки. Його королівської впевненості в собі було навіть наполовину недостатньо для цього, тому врешті-решт він відчинив вікно своїх покоїв і вистрибнув звідти, перевтілившись в химеру і прямуючи до знайомого вікна.
Файнон повернувся швидше, ніж він очікував.
Опустивши невеличкий пакет з продуктами, він здивовано подивився на знайомого химеру, що чекав його на підвіконні.
– Авуу! – привітався Мідей.
– І тобі привіт, крихітко, – осяяв Файнон.
Мідей з легкістю зістрибнув з вікна і попрямував до нього.
Поластився о ногу, натякаючи, що хоче на руки.
Коли Файнон зі сміхом підняв його, видав ще одне щасливе коротеньке “аву!” і замахав хвостиком; він знав що так химери виражають радість зустрічі й зімітувати щось схоже було зовсім не важко, тим більше що від цього Файнон розплився в ще ширшій посмішці.
– Ти як раз вчасно, я саме збирався обідати.
…
…
Це ставалося знову і знову.
В якийсь момент у Мідея виробився власний графік візитів – він застрибував до Файнона, отримуючи порцію ласки, а після перевтілювався в звичайного себе і спокійно робив вигляд, що все під контролем під час чергової прогулянки чи спарингу.
Подвійне життя було не так вже й важко поєднювати. Як Мідей, він ходив з Файноном на вечері, бився проти темної течії й зустрічався на дахах Охеми щоб просто провести гарно час. Як химера, він їв з рук, дозволяв гладити себе та чухати за вушком.
Дуже швидко він зрозумів, що Файнон страждає безсонням – точніше, на людях той ніколи не показував, наскільки виснажений; тільки коли Мідей почав відвідувати його пізно вночі, то зрозумів, що в кімнаті Файнона повно снодійних трав. Без них, а деколи навіть з їхньою поміччю, Файнон міг тримати очі відкритими всю ніч, бездумно погладжуючи м’яку шерстку химери, який після такого відкриття залишався поруч, щоб скласти йому компанію.
Було не надто важко. Все ж Мідей залишався достатньо сконцентрованим, щоб тримати свою форму навіть під час сну.
Він засинав на теплих наче справжнісінька пічка грудях Файнона, дивуючись, як жива людина може бути такою теплою – аж гарячою – і тихенько муркотав, намагаючись його заколисати. Це допомагало зовсім трохи; повільно, але дихання Визволителя сповільнювалося і очі закривалися, хоч його сон і залишався надзвичайно чутким.
Файнон виявився з не надто вражаючою фантазією і називав свою химеру Інжиркою; сам Мідей інжир страшенно любив, але коли вперше почув цю кличку, то нахилив величеньку голову, наче перепитуючи чи почув правильно.
На його превеликий жаль, все було правильно і так другим іменем єдиного принца Кремносу стало Інжир, Інжирчик, Інжирка, і це не могло не смішити щоразу.
“Його Величність Інжирчик,” – черговий раз хіхікнув Мідей, дозволяючи Файнону почіхати в себе за вушком. “У нього справді немає фантазії для імен”.
Але він був не проти.
Якщо це Файнон, йому автоматично дозволялося набагато більше ніж іншим.
* * *
– Інжирчик?
– Аву? – автоматично відгукнувся Мідей.
Файнон якийсь час подивився на нього розгублено, а тоді сонячно посміхнувся, протягуючи нарізаний інжир:
– Пригощайся, кажу. Я давненько не куштував такого спілого.
– О…
Мідей взяв шматочок. Було й справді не зле, медовий шматочок майже танув в роті; вони вже якийсь час сиділи на даху Охеми, спостерігаючи за життям внизу. Останній бій проти темної течії виявився важчим ніж вони розраховували; Мідей прийшов до тями вже в госпіталі, коли його тіло відновилося, а рани затягнулися.
Це був Файнон хто притягнув його туди – так траплялося щоразу коли Мідей помирав на полі бою, хоч воно й не було обов’язковим. Він все одно відновився б швидше ніж хтось міг уявити, але саме цього разу його змусили залишитися в лікарні поки добренько так не відпочине, і Мідей серйозно підозрював, що це був прямий наказ самого Файнона не випускати його з палати поки повністю не оклигає.
– Інжирчик давненько не з’являвся вдома… я переживаю, – через якийсь час заговорив Файнон.
– Погуляє й вернеться, – пожав плечима Мідей й потягнувся за яблуком. – Хіба ти не казав раніше, що він рідко залишається довше ніж на день в приміщенні?
– Ага, майже наче він веде подвійне життя.
Мідей подавився.
Файнон подивився на нього майже пронизливо цими своїми блакитними очима, від чого по хребту перебігло стадо мурашок. Ні, Файнон не міг знати чи підозрювати – як мінімум, Мідей був впевненим, що, дізнайся він, і Мідей вже наступного дня був би під допитом; крім того, його маскування було практично ідеальним. Час від часу химера-Мідей робив вигляд що залишається поспати у Файнона вдома коли той збирався в баню з Мідеєм-людиною, а після бані спішив повернутися першим в покої щоб знову прикинутся сонним і тільки після піти по своїх справах.
Він вже хотів було почати виправдовуватися, як погляд Файнона пом’якшав:
– Було б дуже сумно, якби він ходив поїсти й пожити ще до когось і в результаті забув мене…
– Не мели друрниць, – нервово засміявся Мідей. – Химери ніколи не вибирають двох господарів.
– Он як.
– Доїдай вже свій інжир і нумо битися.
* * *
Сонце вже наближалося до заходу.
Мідей потягнувся, позіхаючи, і лапками помнув груди Файнона, на яких лежав досі. Його шкіра все ще була страшенно гарячою на дотик, від чого чутливі подушечки на лапках зовсім трішки припікало, але як любитель мало не вулканічної жари, Мідей вважав груди Файнона мало не найкращим місцем для сну, з яким розпечена черепиця дахів Охеми не йшла в навіть близьке порівняння.
Файнон мовчки спостерігав за цим, трохи сонний, а після потягнувся рукою щоб вже звично почухати свого улюбленця за вушком; Мідею це подобалося – щоразу, коли Файнон так робив, він мало не розпливався в пухнасту руду калюжу, і вони обоє про це знали.
– Втомився за сьогодні, чи не так? – засміявся Файнон, від чого його груди приємно завібрували. – Я тебе зовсім вимотав.
Це було правдою в обох випадках. Першу половину дня вони з Файноном провели на тренувальному полі, почавши зі звичайної розминки і закінчивши спарингом, який закінчився нічиєю, бо леді Тріббі попросила не кидатися манекенами інакше вона заставить їх мити весь палац. І якщо для Файнона друга половина дня була більше розслабленою, бо він міг погратися зі своїм улюбленцем Інжирчиком, то для Мідея це було ще одним тренуванням.
Тільце химери надзвичайно слабке саме по собі – і те, що в звичайному житті Мідей був здоровенним воїном, абсолютно цього факту не міняло. Тож коли Файнон вирішив погратися з ним вдома після добрячого такого тренування раніше, Мідея надовго не вистачило, і, варто було Файнону прилягти, щоб почитати, як він вже за звичкою зручненько вмістився в того на грудях.
Деколи Мідей думав як добре було б так лежати в людській подобі отак само – він був впевненим, що жар тіла Файнона в такому випадку відчувався б навіть краще. Майже одразу він ці думки відкидав куди подалі – але вони поверталися раз за разом, змушуючи його все сильніше задумуватися щоб зізнатися у всьому.
Звичайно, тепер все ускладнювалося тим фактом, що якби Файнон дізнався, що він химера, то навряд чи оцінив би. Ти маєш бути на всю голову хворим збоченцем, щоб тобі сподобалося, що хтось, хто каже, що закоханий в тебе, буквально перетворився в миле маленьке створіння щоб стати твоїм домашнім улюбленцем, а Файнон збоченцем не був. Ну.
Мідей вважав, що не був.
Навіть свято був переконаним, бо навіть за час їхнього химерного знайомства Файнон не зробив нічого, що можна було б назвати ненормальним, в той час як Мідей…
…
Не важливо.
Він видав ліниве “авуу” коли рука Файнона пройшлася від голови і до самого хвостика, і задоволено прикрив очі.
Руки Файнона в якийсь час почали мнути м’якенькі куці вушка, а тоді й лапки; Мідей зовсім розслабився, навіть кігтики випустив, дозволяючи бавитись зі своїми м’якенькими подушечками.
Промінчики західного сонця осяяли надзвичайно вродливе лице чоловіка, і Мідей черговий раз замилувався – ні, це просто неможливо було розлюбити його чи перестати бути таким жадібним. Неможливо було перестати любити ці світлі густі вії чи такі красиві рівні губи.
Мідей потягнувся лапками вперед – і, підтримуючи цю ліниву гру, Файнон якийсь час продовжував розминати їх і бавитись, а після притягнув його до себе ближче. Перш ніж сонний і розморений Мідей взагалі встиг щось зрозуміти, ці губи торкнулися його мокрого носика.
…
“Дідько.”
Тільки ця думка майнула в голові, Мідей вже перетворився назад в людину – і одразу ж виявився затиснутим в міцних обіймах.
Серце Файнона не прискорилося ні на удар; варто було їхнім поглядам зустрітися – спокійному, ясному блакитному і не на жарт наляканому палаючому янтарному, як Мідей тихо промовив:
– Мені треба до леді Касторіс.
Файнон засміявся, все ще міцно тримаючи його в обіймах; змірюючи Мідея на собі все ще ясним поглядом, одною рукою він легенько заправив волосся йому за вухо, яке майже одразу ж впало знову.
– М-м-м, і навіщо?
Незважаючи на те що голос Файнона залишався спокійним, аж підозріло спокійним, чесно кажучи, навіть якби Мідея не тримали зараз мертвою хваткою, він навряд чи зміг рухатись, що вже говорити про те щоб тікати. Він навіть не міг перетворитися в химеру знову – як мінімум, для цього треба було залишатися спокійним і сконцентрованим, а рівень паніки в його голові міг зараз пробити небо.
– Треба домовитись про страту.
– Чию? – знову спокійно запитав Файнон.
– Мою.
“Бажано довічну,” – подумалось зразу після цього.
Файнон все ще не сказав нічого, що насправді було гірше ніж якби він відштовхнув Мідея одразу. Важко було зрозуміти що твориться в цій сивій голові, особливо коли він все ще дивився на Мідея так наче те що відбулося було найбільш очевидною річчю в світі.
…
Хвилинку.
– Як давно ти знаєш? – більше не намагаючись вирватись, Мідей просто опустив голову назад Файнону на плечі; принаймні так він не бачив його лиця.
Як він і уявляв, тіло Файнона було гарячим – аж надто гарячим, і в людській подобі на цій ходячій пічці лежати було ще приємніше. Якщо не враховувати, що тільки що розкрили його обман століття – буквально впіймали голим і на гарячому, як якогось коханця, це справді було непогано.
– З самого початку, гадаю? – голос Файнона залишався таким же спокійним, як і його серце. – Але, чесно кажучи, якби мені до цього хтось сказав що принц Каструм Кремноса й один з найсильніших бійців Охеми має таку милу здібність, я б не повірив.
– То як повірив?
– Ти завжди залишаєш цитрусові наостанок, бо не любиш, коли спиш то часто штовхаєшся, а ще обожнюєш спати на гарячому. Мідею. Химери страх як не люблять гаряче.
– Он як, – тільки й вистачило Мідея.
Рука Файнона легенько торкнулася його маківки, погладжуючи, а після опустилася до вух – Мідей і сам не повірив, але Файнон робив це – його пальці справді чухали Мідея за–
– Визволителю… це…
– Ти ж не думав що тільки тобі тут можна мнути мої груди наче тісто місиш і творити що заманеться, бо ти солоденький товстенький химера? – наче підтверджуючі ці слова друга рука Файнона ковзнула по голій спині Мідея, викликаючи черговий табун мурашок.
Це ставало гірше.
Файнон бавився з його волоссям і гладив – точнісінько так само як він це робив раніше; його рухи були такими ж ніжними і розслабленими, майже лінивими, від чого Мідея майже одразу знову поклонило в сон.
– Насправді, коли я побачив тебе, то був страшенно радий. Я завжди думав, що ти спеціально тримаєш дистанцію між нами, тож не надто нав’язвувався… Ну добре, трішки все ж нав’язувався, але настільки сильно як хотів би.
– “Не настільки сильно”...
– Так за вушком почухати хотілося щоразу коли ти на даху засинав.
– Он як.
Мідей мовчав якийсь час.
Він нарешті міг відчувати що серце Файнона забилося швидше – навіть якщо те, що Інжирчик це Мідей власною персоною, того зовсім не здивувало, було щось інше, що змушувало його хвилюватися. Можливо, це був той факт, що Мідей зараз на ньому лежав абсолютно голим.
– Відпусти мене…
– Трави леді Гіацини закінчились, тож я не засну якщо втечеш.
Від настільки очевидної маніпуляції Мідей нарешті засміявся; помалу, але він зміг розслабитись з тим як Файнон перебирав його волосся. На той момент сонце вже повністю сховалося за горизонтом і кімнату поглинула темрява.
Врешті решт, відчувши що засинає, Мідей запитав тихо:
– То ти… підеш зі мною на побачення?
Крізь сон він не почув відповіді, але він точно знав, що переживати вже не варто.