Work Text:
Іль Бастон спав. Врешті, навіть, будинок втомився від всіх надприродних пригод, що щедро сипались на його поріг. Ніч за вікном була темна, та Доус знала, ледь небо почне сіріти на сході — втомлений дім прокинеться, впустить в свої вітражні вікна перші промені сонця, весняний свіжий вітерець, трохи накодучливий щебет пташок. На світанку прокинеться Дарлінгтон, як завжди стримано-привітний спуститься по сходам, заварить терпкий чай так ніби не було цих безкінечних місяців у Пеклі. Ніби він не належав тепер Пеклу.
У цьому була особлива жорстокість. Дарлінгтон пережив речі, після яких ніхто не очікував, що він залишиться таким, як був. Однак, попри всі жахи, він все одно залишився схожим на світанок. Не на сонце, а саме на світанок. На ту коротку мить перед початком дня, коли світ ще не став ясним, але вже перестав бути страшним. Іноді Доус дивилася на нього і думала, що він народився для того, щоб давати людям надію. Навіть коли сам її втрачав. Особливо тоді, коли немає її сам.
Памела звично натягнула на бліді пальці довгі рукави зношеного светру. Вона памʼятала, яким холодним видався їй будинок, коли вона вперше прийшла сюди. Була пізня осінь, але Нью-Гейвен вже був засніжений, неначе в передочікуванні Різдвяних свят. Однак величний Іль Бастон, здавалось, не збирався піддаватися веселій метушні. Йому личив холод — архівний, кам’яний, просочений пилом і старими ритуалами. Холод, який зазвичай подобався Доус. У ньому було легко думати. Легко ховатися.
Однак Дарлінгтон став тим від кого ховатися не хотілось. Ніхто до нього не дивився на Памелу Доус настільки уважно. Все — починаючи з його голосу, бездоганної вимови латини, запаху бергамоту й старих книжок і закінчуючи його звичкою дивитися на неї так, ніби її думки мали значення, — змушувало її почуватися менш незграбною. Менш самотньою. Те, як він називав її Пемі так природно, ніби це не звучало безглуздо. Те, як він одного разу поправив їй комір пальта перед снігом, і дівчина потім пів вечора не могла зосередитись на каталозі рукописів.
Доус ніколи не розуміла людей, які могли втратити голову через красиве обличчя. Це здавалося їй дивним. Майже смішним.
Світ був сповнений набагато цікавіших речей. Книжок. Давніх мов. Таємниць. Магії врешті решт. Красиві люди траплялися постійно. Та вони ніколи не справляли на неї особливого враження. Доус подобалося думати, що її приваблюють розум і характер. Це звучало гідно. Майже благородно. На жаль, ця теорія руйнувалася щоразу, коли Дарлінгтон послаблював краватку після довгого дня. Або коли Алекс закочувала рукави светра.
Бо коли в будинку з’явилась Алекс Стерн крім запаху сигаретного диму, крові, кави з автозаправок і катастрофи, вона принесла із собою ніч. Не спокійну ніч бібліотек.
Не затишну темряву архівів. Іншу — небезпечну. Доус чула її раніше, ніж бачила: кроки в коридорах, брязкіт ключів, приглушені прокльони. Алекс ніколи не поводилася так, ніби їй тут місце. Наче будь-якої миті могла втекти. І водночас — ніби готова була спалити весь Єль дотла, якщо хтось намагатиметься її вигнати. Сьогодні вона теж прокиниться ближче до полудня, лаєтеметься на сонце, що так нахабно пролазить в кожну шпарину спальні Данте, буркотітиме на занудство Дарлінгтона і тяжко зітхатиме над над нудними конспектами.
Доус ненавиділа те, як уважно стежила за руками Алекс, коли та закочувала рукави светра. За її ротом, коли вона криво посміхалась. За втомою в її очах після чергової ночі без сну.
Іноді, пізно вночі, коли Алекс засинала на дивані в бібліотеці, загорнувшись у чужий плед, Доус ловила себе на тому, що просто спостерігає. За пасмом темного волосся на її щоці. За повільним диханням. За тим, як навіть уві сні Алекс виглядала готовою битися.
І Доус думала — абсолютно неприйнятно — що хоче торкнутись її. Лише на мить.
Прибрати волосся з обличчя. Провести пальцями по скулі. Переконатись, що Алекс справді тут, а не черговий привид Лети.
А ще вона бачила, як Алекс завмирає, коли чує його голос. Бачила, як Дарлінгтон дивиться на Алекс. Одного дня вони перестануть шукати одне одного поглядами через усю кімнату. Одного дня їм більше не доведеться. І Доус не була впевнена, чи ця думка розбиває їй серце, чи зцілює його.
Були ночі, коли Доус дозволяла собі фантазії. У цих фантазіях ніхто не помирав. Не було демонів. Не було ритуалів. Лише тепло чужого плеча поруч. Чужі пальці в її волоссі. Можливість притулитися до когось і хоча б кілька хвилин не бути найсамотнішою людиною в кімнаті. Найганебніше полягало в тому, що іноді обличчя змінювалися. Спочатку вона уявляла Дарлінгтона. Потім Алекс. А іноді — обох. І прокидалася з важким клубком провини під ребрами та полегшенням, що реальність ніколи не поставить її перед таким вибором. Так, можливо, найбільшою милістю долі було те, що їй ніколи не доведеться обирати. Адже Доус бачила це в кожному погляді. У кожній суперечці. У кожній паузі між словами, — те, як вони вже рухалися назустріч одне одному. Нехай повільно. Нехай уперто. Але неминуче. А Доус залишалося лише любити їх обох достатньо сильно, щоб дозволити цьому статися.І любити їх обох саме за те, що вони були різними. За те, що поруч із одним хотілося сховатися від світу. А поруч із другою — вперше за довгий час жити в ньому.