Work Text:
RHCP Catch my Death
Linkin Park In the End
Ніч завжди однакова.
Чорна, мов обгоріле залізо, холодна, без жодної навіть зірки.
Я колись вміла робити дива. Тепер я вмію лише рахувати помилки.
Одну. Дві. Три. Половина всесвіту — це моя арифметика.
Вони пішли, а я залишилась, як поламана деталь у зупиненому механізмі.
В лабораторії пахне гаром і пилом. Кров’ю. Метал завжди пахне кров’ю, якщо досить довго стояти поруч.
Екрани блимають, мертві системи повільно вмирають остаточно. Я говорю до них, бо більше нема до кого.
“Перезапуск. Спроба номер вісімсот двадцять три.”
Голос хрипить. Машини слухають, але не відповідають. Як і він. Як і вони всі.
Я бачу їх — обличчя, що приходять крізь темряву, як привиди, вирізані з болю. Пітер, що тягне руки: “Міс Старк…” — і розсипається в попіл, навіть тут, у моїх спогадах.
І Стів... Ця тиша болить сильніше за крик.
Є він — тінь на краю зору. Кожного разу, коли закриваю очі, бачу металевий кулак і власну лють. Якби могла повернутися в той бункер — я б усе одно натиснула курок.
Вісімсот двадцять чотири.
Нічого. Тиша.
Енергії не вистачає навіть, щоб система сказала “помилка”.
— Ти не можеш усе полагодити, — каже десь усередині голос.
Я не відповідаю. Нахиляюсь ближче до реактора.
Я знаю, що треба зробити. Все давно продумано. Кожен дріт, кожен імпульс.
Лише один рух — і все це, нарешті, стихне.
Не буде болю. Не буде відлуння.
Не буде мене.
Аж раптом холодний метал стискає запʼясток.
Справжній — не примара.
Не піднімаю очей — не хочу бачити.
— Відпусти.
Мого голосу майже не чутно.
— Ні.
Слово, таке коротке, проходить струмом по слабкому тілі.
Треба знайти сили, щоб відштовхнути його. Того, хто раптом вирішив, що може втрутитися. Що має на це право...
— Йди до пекла, Барнсе, — шепочу, підводячи на нього очі.
— Уже був, — так, в його погляді це назавжди.
— Не досить глибоко.
— І ти там, — але він ледь послаблює хватку.
Насправді, її ніколи не було в списку імен, які він повторює подумки перед сном.
Не тому, що не винен. Навпаки.
Деякі речі настільки глибоко вросли під шкіру, що для них уже не потрібні списки.
Тоні Старк приходить інакше. У кошмарах.
У тих, де свідомість знову перестає належати йому. Де чужий голос розрізає темряву кодовими словами, і тіло слухається раніше, ніж з’являється думка.
В тих снах він знову робить страшні речі. З нею.
Він прокидається різко, з затерплими пальцями й присмаком металу в роті.
Потім настає реальність.
Сеанси психотерапії, які він справно відвідує більше з упертості, ніж із віри.
Спроби соціалізації, приречені ще до початку.
Пошуки “свого місця”, що звучать як поганий жарт для людини, яка пів життя була чужою зброєю.
І десь між усім цим — Тоні Старк.
Жива.
Зламана майже так само, як і він.
І це, чомусь, лякає сильніше за кошмари.
Вона штовхає його із, здається, з всим тим гнівом на який здатна. І цього досить аби зупинити її. Цього разу.
Ніч все ще темна. Але сьогодні Тоні в ній не одна.