Work Text:
Тоні Старк не вірить в телепатію. Вона вірить в розум, науку, впертість. В гроші, врешті решт. Але якого біса вона зіштовхується із ним щоночі у вітальні в один і той самий час?
Після битви за Нью-Йорк Тоні мучать кошмари — падіння без кінця. В них вона ніколи не виживає. Але ніколи і не помирає. Просто знову летить у прірву…
О другій ночі у вітальні Вежі прохолодно. Старк явно не думала про комфорт — жодної тобі підлоги із підігрівом, пухнастих килимів чи бодай чогось схожого на затишок. Тут тільки камінь і сталь. Як вона сама.
Босим ногам холодно від каррарського мармуру. Вона щулиться, крадучись повз порожні дивани, завмирає лише на мить, відганяючи неприємне відчуття: його тут немає. Потім прямує до пляшок, що чемно вишикувалися на такому ж мармуровому столику, підхоплює одну навмання і просковзує на величезну терасу.
Над нею сотні тисяч зірок, та голову Тоні Старк не підводить, бо бачила їх уже зблизька. І тепер хоче відчайдушно це забути.
У кишені пачка цигарок і запальничка.
За спиною — ледь чутний шорох.
— Запізнюєтесь, Капітане, — мовить вона, підпалюючи цигарку.
— Не знав, що в нас є графік, — відповідає Роджерс, підходячи до неї.
Тоні простягає йому пляшку, яка виявляється майже повною дорожезного віскі. Стів відмовляється. Тоді вона пропонує йому цигарку і з подивом витріщається на нього, коли він робить затяжку.
Перед ними безсонне місто із яскравими вогнями, наповнене шумом та запахами. Десь далеко внизу вили сирени, миготіли червоно-сині спалахи, а жовті цятки таксі повільно текли проспектами, мов кровоносними судинами велетенського організму. Майже як жива істота.
— Я памʼятаю місто іншим… — починає Стів.
— Так, так, так. Я в курсі, що ти із тих, хто памʼятає синіше небо та зеленішу траву, — нетерпляче перебиває його Тоні. — Роджерсе, якого дідька ти не спиш?
Він стоїть поруч, дивиться на нескінченний потік машин там внизу.
— Мабуть, я забагато спав в цьому житті.
Це має бути жарт, але звучить не весело.
Внизу над Гудзоном клубиться легкий туман, розмиваючи обриси набережної. Місто ніколи не засинає по-справжньому — лише стишує голос до приглушеного нічного шепоту.
— А ти? — запитує він, роблячи ще затяжку.
Тоні фиркає.
— Ти на небезпечній території, чоловіче. Це я тут задаю незручні питання, ясно?
Стів тихенько сміється. Він знає Тоні ще не надто добре, але впевнений, що не має жодних шансів у змаганні на уїдливість.
— Тоді я тут, мабуть, із тієї ж причини, що й ти.
Тоні навіть не пам’ятає, коли це стало звичкою. Коли в її безсонних ночах з’явився ще один привид.
Роджерс тушить недопалок і повертається обличчям до жінки.
— Безсоння? — вона сподівається, що не дуже витріщається.
— Спогади, — не зразу відповідає Стів.
На мить між ними западає тиша.
Тиша двох людей, які пережили забагато.
Тоні робить ковток прямо з пляшки.
— Ну, це відстійна причина.
— Згоден.
— Ти міг би збрехати. Сказати, що працюєш над секретною урядовою місією. Або що ночами рятуєш кошенят із дерев.
— Я ніколи не був хорошим брехуном.
Стів усміхається кутиком губ.
Вітер шарпає її волосся. Десь унизу гримить клаксон. Нью-Йорк продовжує жити своїм життям — закохуватися, сваритися, працювати в нічні зміни, повертатися додому. Наче небо над ним ніколи не розривалося навпіл.
— Ти знаєш, що вони називають мене героєм?
Стів повертає голову.
— Бо ти ним є.
— От бачиш. Саме про це я й кажу.
Вона сміється.
— Люди так люблять красиві історії.
— Тоні…
— Ні, серйозно. Я залетіла в портал. Врятувала місто. Великий фінал. Оплески. Завіса.
Вона дивиться на власні руки.
— А знаєш, що я пам’ятаю найбільше?
Стів мовчить.
— Як боялася.
Голос зрадницьки сідає.
— Коли зрозуміла, що назад дороги може не бути.
Щось у його обличчі стає м’якшим.
— Я не була хороброю, Роджерсе.
Вона знову робить ковток із пляшки.
— Була.
— Ні.
Вона різко повертається до нього.
— Я була налякана до смерті.
— У цьому і є хоробрість, Тоні.
Вона фиркає.
— Дуже поетично.
— Я серйозно.
Він спирається ліктями на поруччя.
— Хоробрість — це не коли не страшно.
— Ага, дякую. Це написано на кожній другій мотиваційній листівці.
— Тоді чому ти досі собі не віриш?
Тоні завмирає.
Справа в тому, що вона не вірить собі вже дуже давно.
— Ти хочеш знати правду?
Вона дивиться на місто.
Світло хмарочосів відбивається у темній воді річки. З такої висоти Нью-Йорк здається крихким. Майже вразливим.
— Мені здається, що все це моя вина.
Слова виходять майже пошепки.
— Що саме?
— Все.
Стів не сперечається, тому вона продовжує.
— Зброя. Війни. Люди, які загинули через те, що я роками заплющувала очі. Навіть Нью-Йорк.
Вона нервово крутить кришку пляшки.
— Якби я була розумнішою… швидшою… кращою…
— Зупинись.
Вона здивовано дивиться на нього.
— Що?
— Просто зупинись.
Його голос залишається спокійним.
Але очі — ні.
— Я знаю цей погляд.
— Який ще погляд?
— Наче ти намагаєшся нести весь світ сама.
Бо це саме те, що вона робить.
Щодня.
Щогодини.
— І як успіхи? — тихо питає Стів.
Вона дивиться на нього кілька секунд.
Потім сміється.
— Хрінові.
— Так я і подумав.
Вони мовчать.
А потім Стів несподівано каже:
— Бакі впав через мене.
Тоні кліпає.
Його погляд застигає десь далеко.
— Я міг його втримати. Міг бути швидшим. Сильнішим.
Вона вже знає, що буде далі.
— Не міг, — каже вона.
— Знаю.
— Але все одно думаєш про це.
— Щодня.
Їхні погляди зустрічаються.
— Всі так раділи, що я вижив. Неначе цей другий шанс чогось вартував. А я все думав: чому я? Іноді здавалось, що правильніше було б, якби я залишився в сорокових. Або в кризі.
Між ними не залишається жодної легенди.
Ні генія-мільярдерки.
Ні суперсолдата.
Тільки двоє людей, які роками карали себе за те, чого не могли змінити.
— Це несправедливо, — тихо каже Тоні.
— Те, як легко ми прощаємо інших.
Стів дивиться на неї уважно.
— І як важко себе.
Вона киває.
І він не відводить погляду.
Тоні здається, наче він бачить її наскрізь.
Усі тріщини.
Усі шрами.
Усю провину.
І не жахається.
Не відвертається.
Не намагається полагодити.
Просто залишається.
— Роджерсе?
— Мм?
— Якщо я скажу комусь про те, що ти куриш, ти все заперечуватимеш?
— Безумовно.
— Добре.
Кутики її губ смикаються в усмішці.
І цього разу Стів усміхається у відповідь.
Тоні відчуває, наче вперше за багато місяців перестає стояти сама проти цілого світу.
І, мабуть, Стів теж це відчуває.
Бо коли їхні плечі все-таки торкаються одне одного, ніхто з них не відсувається.