Work Text:
Білий сніг.
Білісінький сніг під ногами хрустить. Скляними крихкими гілками оперезано дику стежину.
"Скільки ти був там, солдате? Кажи-но".
Десь під простою свідомістю мозку хтось упертий ламає дошки, забиті на пам'яті дверях надійно.
Раптом музика, тиха і мелодійна, пробивається з-за дверей крізь щілину.
Хрусть — тріщить дерево, сніг, або шия.
"Сім місяців і два тижні".
Там у ляльок мармурові стрижні.
Там маленьких дівчат, тендітних і зляканих, муштрують батмáнами й автоматами.
Там створіння з райського саду ростуть під небом з вогню і градів, обзаводяться квітами і шипами, проростаючи через плоть на татамі. Колір пелюсток — червоно-кривавий.
Їх навчають вирішувати справи губами, дулом і навіть танцем.
Хребет їх міцніє під важким ранцем — не знаю точно, там бомби чи книги.
У них усе має бути до шмиги.
Я зустрів там дівчину — дуже вперту.
Вона навіть не боялася вмерти. Я вчив її, як і інших — бити, приймати удари і їх точити.
Я дивився, як вона танцює одна у класі — і здається, світ мене облишав: як вона робила те па-де-ша, як вона тренувала батмани і піруети — ніби це важче, ніж стріляти із пістолетів.
І я заплітав їй руде волосся, коли випадала удача, у коси, поки вона нагадувала мій життєпис. І на якусь мить затихала нечисть.
Я покохав її, але трохи запізно.
Дивився на новий світ крізь розбито-туманну призму, зшиту з чогось свого, із програм і фальші.
Я намагався, але не зумів інакше,
Пам'ять ніби заткнули пробкою.
Вона нагадала, що в мене був друг в Нью-Йорку.
Ще був червоний сніг, поки я й ворухнутись не міг.
А потім
я, мабуть, загинув?
Або не я.
Вона замовкає, я шепочу "моя".
Коли табун вибиває двері, ми вже порушили всі бар'єри.
По тому пам'ять стирають ще раз.
***
Синій.
Синій сніг під ногами.
Я більше не знаю ні дому, ні мами.
Музику також поїла міль.
Немає болю,
Є тільки ціль,
І холод — лоскоче ноги.
Я більше нічого не знаю.
Нікого.