Work Text:
- Я збираюся піти на захід аби зібрати квіти для заднього двору, - промовив Моб, дивлячись на зачинені двері перед ним. Ці двері були нічим більшим аніж жартом над його буттям, якоюсь ламкою ілюзією безпеки, захисту від того, що знаходиться в його будинку. До чого він добровільно повертає власну спину щодня. Бо невже це те, чим є його життя? Ділити своє життя з якоюсь демонічною кулькою неоново-жовтого кольору допоки один з них не відкине копита до гори, а інший зтанцює Макарену на честь цього?
- Якщо пройти 389 блоків на північний схід, можна знайти невелике квіткове поле, - відповів спокійно голос позаду.
Веріті спокійно сидів поверх верстака: чи подобалося йому те місце? Чи так він натренував Моба як собаку Павлова - аби той боявся і пальцем поворухнути близь верстака без голосу Веріті, що буде з прихованою насмішкою розповідати про погоду на день.
Посмішка на обличчі кулі залишила по собі неприємні відчуття – Моб уже давно зрозумів простий факт того, що за нею ховається монстр.
Але краще аби цей монстр посміхався аніж…
- Я знаю. Проте я хочу піти на захід, ми туди не ходили вже декілька тижнів. – Мобині очі не секунду затрималися на воротах, які було видно за дверима. Колись він будував огородження, віруючи що ті врятують його від того, що мало прийти. Тепер вони ніщо. Просто ще одна прикраса для їхнього будинку. Аж важко згадати яким наївним він колись був. – Подивишся за будинком, добре?
Моб вийшов з будівлі до того як Веріті встиг дати відповідь.
Він повільно направився у сторону, чи був то захід чи ні – неважливо. Йому потрібно було втекти подалі від Веріті. Хоча б на п’ять хвилин перестати бачити жовту кулю власними очима. Не відчувати як той дивиться у відповідь, наче очікуючи, коли він зробить ще одну помилку.
Мобу здається що він досі відчуває погляд Веріті на собі.
Можливо він просто сходить розуму.
Ні. Він уже зійшов з розуму.
Пройшли місяці з того моменту як він востаннє спілкувався з живою людиною, з кимось, хто виглядав хоч трохи схоже на живу істоту, а не аномалію, яка доведе навіть досвідчених гравців до підвищеного тиску. Він сумує за тим, як він міг спокійно говорити не продумуючи кожне слово і який наслідок воно може призвести. Коли кожна розмова лилася своєрідно, натурально, як частина їхнього життя, а не випробовування того, яким слухняним песиком він став.
Пройшли місяці з того моменту як він торкався когось.
Моб готовий вбити себе, якщо це значить отримати можливість знов когось обійняти. Він сумує за теплом тіл інших, за тим, як спітнілі долоні торкалися одне одної. Як неприємно відчувався подих інших на руці.
Не те щоб він був сам по собі дуже екстравертною особою. Чи кимось хто потребує постійний фізичний контакт. Навпаки, він би ніколи не описав себе, як така людина. Ще навчаючись у школі він готувався до тихого життя без купи людей поряд: кожен гравець в якийсь момент має прийняти тяжку реальність того, що вони не створені для того, аби існувати поряд, що їхня доля жити на різних континентах, рідко пересікаючись і ще рідше бажаючи цього. Їх готували до того, як існувати самим, як підтримувати комунікацію через континенти: регулярно, але не настільки, аби створити ризик почаття війни. Він навіть ходив на вибірковий курс з Селянського мовлення! Він повністю готовий до того, аби прожити все своє жалюгідне життя таким чином.
І справді, все було добре – куди б він не переїзджав, де б не зводив стіни для власної оселі, поряд завжди були селяни, які жалілися на його скупердяйство, худоба, яка проводила дні і ночі виспівуючи про невідомі йому проблеми. Вночі, поки він намагався заснути у власному ліжку, то чув як нежить повільно ходила повз вікна, видаючи скиглення до яких більшість звикає з першими роками життя у цьому світі. Це було приємно. Він ніколи не розумів того, як багато усього жило поряд з ним, допоки не з’явився Веріті.
Він ніколи не залежав від друзів. Так, спілкуватися з ними приємно, весело. А спогади про пригоди залишаються на все життя. Але він не залежав від них.
Він може сам справлятися з життям: торгувати з селянами, вирощувати пшоно та картоплю, таємно підгодовувати одного з баранів, бо той має наймиліше бекання. Його дні прості, так. Це робить їх такими прекрасними. Кожен день він робить щось нове, але при цьому нічого не змінюється. Нові речі з’являються та ламаються. Худоба народжується та помирає. Це стабільність. Така, прийняття якої займають роки. Хоч десь він випередив своїх однолітків.
Але навіть найбільш ізольований інтровертний домашній гном в якийсь момент буде потребувати спілкування. Контакту з іншими. Тепла інших. Бо всі люди були створені тваринами соціальними. Як би ти не цурався суспільства, не любив свою роботу, без спілкування ти помреш. Повільно зійдеш з розуму. Станеш… як його там… Твіксель здається називав цей термін колись…
Моб спіткнувся, падаючи з горки на яку зійшов прямо вниз, аж допоки не стикнувся в дорожньо-транспортній пригоді з деревом.
Тіло боліло. Наче кожне нервове закінчення спонтанно вирішило натиснути на кнопку “тривога”. Було важко сказати чи є серйозні травми.
Твіксель.
Голова болить. Як тільки він намагається піднятися з землі, в якій він лежить лицем вниз - дякую нещодавньому дощу за грязьову ванну - вона починає тріщати сильніше – чи було це через те, наскільки темно довкола? Коли встигла наступити ніч? Невже він так довго йшов-
Твіксель.
Моб відчуває як кров повільно стікає по його бедру – одна з гілок, скоріш за все, зачепила ногу. Одні надії на те, що рана не надто глибока. Він не вхопив з собою ніяких медичних припасів. Та й, здається, загубив свої смолоскипи поки летів з гори.
Твіксель.
Він повільно рухався, аж допоки не зміг всістися спираючись спиною на дерево, яке ледь і не вбило - чи не іронічно, що він тепер сидить біля того, що ледь не стало причиною смерті? Все відчувалося так дивно. Нестерпна біль перемішувалася з відчуттям легкоти – наче він гепнув пляшку чи дві настоянки, яку селяни продають на свята. Це було одночасно найкраще і найгірше відчуття з усіх, які він мав.
Руки тремтіли, коли він намагався прибрати волосся з обличчя. Слава Богам він не відрубав собі пальці випадково. До речі, куди поділася сокира?
Металевий запах на кінчиках пальців переслідував його.
Невже він випадково подряпав і руки? Як же працювати на фермі тоді? Йому потрібно вирвати пшоно, посадити картоплю-
Перша сльоза впала на долонь, неприємне жжіння повертало до реальності.
Він сумує за Твікселем.
Боже, як же він за ним сумує.
Це його найкращий друг. Він готовий з ним йти в пекло. Повернутися назад і відправитися до раю.
Це його провина. 100% повна провина.
Твіксель заклав у Моба свою довіру, свою дружбу, своє життя.
І тепер він мертвий.
Так само як померли усі селяни в сусідніх поселеннях. Як дикі тварини, що раніше бігали довкола бази, заважаючи будувати.
І це все його провина.
Якби Моб просто залишив коробку валятися у полі- Ні. Якби він поводився нормально нічого такого б не сталося. Якби він був уважніше зі своїми словами, нічого не сталося б. Якби він не залучив Твікселя у це, той би був досі живий. Він мав сам з усім розібратися. Мав сам прийняти просту істину свого примітивного існування в цьому світі.
Бо тепер Твіксель мертвий і це його провина.
Моб спробував зробити глибокий вдих. Здається повітря зникло з цього світу. Дихати було все важкіше. А кожен подих перемішувався з чимось бридким. Вологим.
Це все його провина. Він дурний козел, скотиняка, він нічого не може зробити як треба.
Веріті у його світі місяцями і він нічого з цим не може зробити. Бо він слабкий і не може придумати навіть елементарного плану для того аби зупинити цей проклятий м’яч, аби помститися за тих, про кого він піклується. Він просто продовжує підігравати настроям жовтої кульки, через власний страх.
Та чого він боїться? Що в його житті такого гарного, аби побачити світло наступного дня? Аби боятися зникнути, залишивши по собі лише стежинку крові.
Він так і не прибрав кров з прибудови Твікселя. Вона досі там: засохша, бридка, нагадуюча.
Через нього помер Пісюнчик, через нього помер і Твіксель.
Що такого він зробив у цьому житті, аби заслуговувати на те, щоб побачити ще один схід Сонця? Невже він приніс хоч щось у цей світ аби заслуговувати на життя більше аніж інші?
Що такого в ньому взагалі бачить Веріті? Він ж не просто так обрав його з усіх. Невже у Мобі є щось, що заслуговує на існування, чого його власні очі побачити не можуть? Чи може те, наскільки він жалюгідний і є тим, що подобається Веріті?
Той садистичний вічно посміхаючийсь виродок напевне отримує задоволення від того, наскільки Моб став жалюгідним.
Але це є правдою.
Він жалюгідний.
Усі його будівлі жахливі. Єдина причина чому огород досі живий - це постійні дощі. У шахтах він більше часу проводить у закосі під борсука на кокаїні, якому потрібен Чат Гепете аби зрозуміти як посцяти. Навіть спілкуючись з іншими все що він робить - це допускає одну помилку за іншою.
Це те, чим є його життя. Просто жалюгідне існування в цьому світі, де він - нічого більше аніж помилка, яка збільшує усі негативні наслідки у тисячу разів.
Голова продовжувала боліти. Він ненавидить це.
Важко рухатися.
Та й навіщо. Що він може бляха зробити ще в цьому світі? Ходити колами, поки Веріті не скаже повернути направо?
Він міг би втекти.
Якби Моб був достатньо розумним він міг би це зробити. Просто піти кудись і не повернутися: закопати себе у яму та повільно померти від землі, яка обвалиться - чи залізти в глибини океану та проспати там, поки тіло не вспливе як гандон.
Про що він взагалі думає.
Від Веріті неможливо втекти. Той знайде і дістане його навіть зі шлунку Геробріна. Сплюнути треба через плече, аби ще цей геній не налаштувався на вічні тортури його дупи. І так не солодко.
- Бмлямм… - пробуркотів Моб. Коли це навіть звичайна лайка стала настільки важкою? Невже він настільки поганий у всьому, що почав втрачати здатність навіть говорити?
І, схоже, бачити. Адже єдине на що звертали увагу очі це яскраве світло перед ним. Невже це кінець? Невже він збирається потрапити до раю та нарешті покинути цей світ?
Що як його знайдуть і там?
Та чи дійсно це Рай по нього прийшов? Невже Бог готовий пробачити всі гріхи, які він вчинив у своєму житті? Дозволить пройти крізь грати до світу вишнього навіть тому, на чиїх руках залишки крові сотні, якщо не тисячі живих істот - кожна з яких колись дихала, кохала, щось йому казала?
Останнє що Моб відчув перед тим, як віддатися світлу - це теплота. Та, про яку він мріяв. Схоже це виявилося правдою - аби відчути чийсь дотик, потрібно було просто вмерти.
***
Перше, що Моб відчув прийшовши до тями - це біль у тілі.
Здається, поки він спав хтось вирішив пострибати на кожній його кінцівці, тримаючи в руках декілька шматів обсидіану. Здається, кожна кістка в тілі була зламана, а кожна частина шкіри - зірвана.
Все болить та ниє, наче звинувачує у тому, що він сам призвів до цього стану.
У такі моменти Моб як ніколи цінує власне ліжко - для багатьох матраци, які він виготовляє, здаються надто м’якими, наче пушинками, в які падаєш, згадуючи невдалий стрибок з відром води. Проте для нього вони дарували відчуття спокою - коли ноги, здається, втрачають всю потребу в русі, повільно рушаючи за ним у світ дрімоти, сповнений хмарок щастя та-
Стоп.
Очі моба розплющилися швидше аніж піднялися ціни на проїзд.
Світло смолоскипів, які догорали на стінах поряд засліпило будь-які зображення від того, аби вони вилилися у єдину картину.
Він… вдома?
Невже ця вся подорож була лише сном?
Ні. Це не так. Все болить. Йому погано.
Чому це постійно стається з ним? Чому хтось інший не може мати якогось повного триндеця у власному житті замість нього?
Мобині очі нарешті почали фокусуватися на тому, що було довкола - за вікном досі стояла повна темрява, а одна з балок злегка підвисала на стелі. Все таке знайоме. Рідне. Те саме, що він бачить кожного вечора лягаючи спати та кожного ранку, розплющуючи очі.
Як він взагалі потрапив назад додому?
Моб різко присів за що його тіло вирішило покарати гравця - нестрепний біль прокотився по кожному міліметру організму висміюючи те, наскільки слабким він став.
Він почав масажувати власні очі руками - на тих відчувалася злегка шуркувата тканина бинтів. Хтось йому допоміг? Але хто?
Всі кого він знає мертвий. І він про це знає. Він бачив плями крові які залишилися після того як Вер-
Чиясь рука лягла поверх його.
Чиясь жива рука була поверх його.
Хтось ще був поряд з ним.
Руки іншої особи не були теплими. Навпаки. Вони відчувалися як лід, прикладений поверх опіку. Це приємно. І боляче одночасно. Цей холод відчувався гарячіше за будь-який вогонь, бажаніше за останню страву перед стратою.
Боже він так сумував за людьми.
Невже є ще хтось? Невже хтось зміг уникнути смерті? Невже він не один?
Невже тепер він зможе знову отримати обійми, тримати когось за руку?
Перш ніж єдине слово покинуло губи, Моб відчув це.
Як хтось притиснувся до нього ззаду. Коли хтось встиг опинитися позаду нього? Схоже стан його голови є гіршим ніж здавалося, він навіть не зміг помітити когось поряд з собою.
Чиєсь дихання - повільне, спокійне, торкнулося потилиці, заграючи з волоссям. Коли хтось востаннє був достатньо близько аби зробити так? Він відчував як краї знайомої посмішки зачепилися за одну з подряпин на шиї відкидаючи по тілу струмінь відчуттів, описати які може лише той, хтось колись так само жадав мати це.
Після травм твого ступеня, особливо враховуючи потенційний важкий струс мозку, рекомендується не рухатися, а, тим паче, так різко, - повідомив знайомий голос близько до його вуха.
Погляд Моба- який вкотре відновив навичку фокусуватися на навколишньому світі- повільно зачепився за власні руки. За те, як їх відводили подалі від обличчя такий знайомий і приємний холод.
Він зітхнув та відкинувся назад, притуляючись до тіла позаду.