Archive of Our Own

And all the roads we have to walk are winding

And all the lights that lead us there are blinding

There are many things that I would like to say to you

But I don't know how

Because maybe

You're gonna be the one that saves me

And after all

You're my wonderwall

— Господи, та що з ними сьогодні таке, повзають, як сонні мухи, — невдоволено пробурмотів собі під носа Ґоджьо, уважно спостерігаючи за траєкторією м’яча наче в сповільненій зйомці. За ним невідривно слідкували й інші гравці, затамувавши подих. М’яч пролетів над ними по великій, високій дузі, закрутився в повітрі та…

Відлетів від сітки. Упав на підлогу. Гуп-гуп-гуп.

І покотився прямо під ноги тренера.

Ґоджьо стиха вилаявся і прикрив очі. Зробив глибокий вдих. Видихнув. Якраз як у тій книжці, що він знайшов у кафе, поки знуджений чекав, коли Суґуру закриє зміну. Дихальна гімнастика, отож бо!

Зараз ще слухати повчання тренера.

Востаннє невдоволено зиркнувши на Чосо, який уже скорчив міну, наче в Кота в Чоботях зі "Шреку", Ґоджьо поплентався за прочуханою. Не любив він бути капітаном у такі моменти, але що поробиш — треба.

Тренер Яґа зустрів Ґоджьо уважним поглядом з-під насуплених брів.

— Ну, це геть кепсько, Сатору. Треба щось робити.

Ґоджьо й сам у курсі, що все погано. Тренер вів далі, проте Ґоджьо вже не звертав уваги. Він кинув косий погляд на Чосо та Хайбару, які ліниво перекидалися м’ячем, Суґуру, що набагато більше цікавився мемами в стрічці, та нового кремезного догравальника Фушіґуро. Чомусь він досі дивився на Ґоджьо вовком, і тому це страшенно не подобалося.

"Нам точно потрібен кращий напад, аби спробувати нову стратегію. Якщо поставити Кусакабе із запасних до Фушіґуро, а Суґуру… ні, він занадто гарний догравальник. Кров із носу як треба нормальний центральний блокуючий. О, а якщо —"

— САТОРУ! ТИ МЕНЕ ВЗАГАЛІ СЛУХАЄШ?!

Голос Яґи прогрімів на весь спортзал, нарешті змушуючи Ґоджьо звернути на тренера увагу. На його язиці так і закрутився дотепний жарт, проте побачивши глибоку зморшку між брів Яґи, вену, що пульсувала на його чолі, та загрозливо складені руки на грудях, Ґоджьо моментально замовк, бо в тренера мало пара з вух не пішла. Прямо як у мультику.

Натомість він непомітно прочистив вухо та, потираючи шию, пробурмотів:

— Та слухаю, слухаю.

— Ну й що я казав?

Упс. Попав.

Ґоджьо напустив на себе найбільш серйозний вигляд, на який спроможний, і кивнув:

— Що треба краще продумати напад. І захист дирявий.

Яґа нічого не відповів. Лише нахмурився сильніше та міцніше стиснув губи. Вена на чолі тренера почала пульсувати все сильніше, і Ґоджьо всерйоз злякався, що вона зараз вибухне від злості та невдоволення. Треба щось робити терміново.

— Тренере, та я все й так знаю, — Ґоджьо зітхнув легенько та відкинув волосся, яке вперто лізло в очі, зі спітнілого чола. Плеснув Яґу по плечу, на що той ніяк не відреагував. — Без центрального блокуючого погано, самі все бачимо. Але ми над цим працюємо!

Яґа скептично промугикав.

— І як відбіркові?

О, як відбіркові.

Краще б тренер і не питав взагалі. На останніх його не було через якісь сімейні справи, і Ґоджьо довелося проводити їх самому. У нього склалося таке відчуття, що більшість людей, яка приходила, або помилилася дверима, або вперше взяла м’яча до рук взагалі. І не те, аби охочих була величезна черга. Схоже за все, по його обличчю і так усе стало ясно, бо коли Ґоджьо скривився і знизив плечима, Яґа співчутливо поплескав його по спині.

— Синку…

Тільки не це. Тільки не Чергова Повчальна Лекція.

— Я розумію, що ти хочеш лише найкращих гравців. Ще й перед таким важливим матчем. Але не буває такого, що хтось приходить на майданчик і відразу стає Карчем Кіраєм. Природні дані — це, звичайно, величезна частина успіху, але волейбол — командний вид спорту. Деяких речей можна тільки навчитися. Розумієш, до чого веду?

Ґоджьо коротко кивнув.

Грубо кажучи, слова тренера можна перекласти як "не перебирай людьми й бери вже когось, хто хоч якось підходить, бо на носі матч із Кіотським університетом, і я хочу втерти носа старому Ґакуґанджі".

Ну, добре. Останнього Яґа не казав. Трошки вільна інтерпретація. Усі й так знали про суперечку між двома тренерами, таку ж одвічну, як стариган із Кіото.

Тренер ще щось сказав наостанок, проте Ґоджьо вже давно подумки перебирав кандидатів. Востаннє його команда програла саме у фіналі, коли в нього була травма коліна, а половина основного складу звалилася з гострою інфекцією. Тому ні. Ніякої поразки. Тим паче цим кіотським позерам.

Він зробить усе можливе.

Зазвичай Ґоджьо любив зависати в кафе, де працював Суґуру: місце не найпопулярніше, проте з достатньо гарним розташуванням, аби тут постійно сиділи студенти (найчастіше інженери та фізики) з домашкою на столі, одинокою та вже давно забутою чашкою кави та купою дивних розрахунків. Також він частенько бачив дівчат-психологинь, обкладених книжками зі страшними назвами, як "Коротка історія психології", "Практична психосоматика", "Еволюційна психологія" і, найгірше, "Вступ до психоаналізу" Фройда, змушуючи Ґоджьо з острахом згадувати свій короткий курс із психології.

Найбільший стіл переважно займала купка людей, які палко сперечалися про кидки на ініціативу та перевірки спритності. Вони завзято переміщували фігурки ельфів, паладінів та чаклунів по велетенській розкладеній карті підземель. Драконів чогось не було. Іноді їхні суперечки сягали критичного рівня, і решта відвідувачів, особливо з книжками в руках, незадоволено зиркала на компанію, через що Суґуру раз через раз мав підходити до них і просити поводити себе тихіше. Ось як зараз.

— Про що вони взагалі можуть сперечатися? — похмуро пробурмотів Ґоджьо, помішуючи молочний полуничний коктейль. Морозиво вже давно розтануло, від чого напій перетворився на неприємну клейку масу. Ґоджьо скривився, відсунув коктейль у сторону й гірко позіхнув, підперши голову рукою з виглядом нещасного цуценятка. Суґуру кинув швидкий погляд на столик і знуджено знизив плечима:

— Хто ж знає. Але це щось дуже важливе.

Ґоджьо точно мав що сказати на цей рахунок, але його відволікли гучні "ГУП!" і "БАЦ!".

— А я ж вам казав, що ми цю перевірку завалимо! У нас у всіх тут інтелект нульовий! Ми тупі! — один із гравців розпачливо стукнув по столу, від чого фігурки впали та розлетілися у всі сторони.

— Так а для чого було ще одного клерика робити? Одного мало?

— Клепки немає чи що? Це ж клерик і друїд!

— Це в мене немає клепки?! Я зараз тобі як дам —

— Гей! А ну тихо там! — Суґуру ледь підвищив голос, навіть не відволікшись від протирання кавомашини, проте вистачило, аби компанія притихла. Ґоджьо промовисто подивився на одного хлопця, головного підбурювача, який в очікуванні бійки засучив рукави та зняв величезні окуляри у квадратній оправі. Однак, піймавши погляд капітана волейбольної команди університету, якого на кампусі не знав тільки лінивий, зніяковів та присоромлено сів на місце.

Ґоджьо хмикнув і відвернувся.

— Оце так.

— Кажу ж тобі. Тут таке іноді відбувається.

— Не очікував такого від ботанів.

Суґуру кинув на нього скептичний погляд. Грайлива усмішка заграла на його вустах.

— Класний брелок. Новий? — Суґуру показав на жовтенького динозаврика, який звисав із рюкзака Ґоджьо. Той злегка вигнув шию, аби глянути, про що йде мова, і широко всміхнувся у відповідь.

— О, так це ж Аґумон. Причому колекційний! Прикинь, довелося торгуватися з якимось малим заучкою, — Ґоджьо презирливо пирхнув. — Та хіба ж він шарить? Ось, наприклад, чи знає він, що Аґумон —

Тільки коли Суґуру вже не здатен стримувати сміх, Ґоджьо зрозумів, що той просто кепкував. Плечі його безпорадно опустилися, і з ображеним виглядом він прийнявся сумно помішувати вже давно рідкі вершки в нещасному коктейлі.

— Ха-ха. Дуже смішно.

Отож, зазвичай Ґоджьо любив тут сидіти.

Однак сьогодні однозначно не цей випадок.

— Суґуру, я не знаю, що робити, — він зітхнув так голосно, що декілька відвідувачів обернулися та цокнули язиками. Ґоджьо ніяк не зважав на них. Голова в нього зайнята набагато більшою проблемою, ніж кілька роздратованих гостей. Суґуру вибачився за нього. — Де знайти цього центрального блокуючого? Я скоро, не знаю, буду на вулиці стояти та відбирати людей. З табличкою. Або ні! Може, нарядитися в костюм м’яча? Ні, ну а що? Я бачив купу бідолах у торговому центрі вчора. Оце їм спекотно має бути.

Суґуру перервав його потік свідомості, задумливо стукаючи по поверхні стола. Він замислено споглядав кудись, повз самого Ґоджьо, гостей та шумну кав’ярню. Посеред його брів залягла глибока складка. Ґоджьо нахмурився у відповідь, скептично оглянувши кращого друга.

— Суґуру?

— Пам’ятаєш Нанамі Кенто? Білявий такий, високий. В окулярах. Приходив частенько в арт студію. — Суґуру роздратовано зітхнув, коли на обличчі Ґоджьо не проступив навіть найменший натяк, що він розумів, про кого йде мова. — Бляха, Сатору! Ти ж частенько бував там.

Якщо чесно, його більше цікавив зручний зелений диванчик у куточку, на якому можна було подрімати після тренувань, про що Ґоджьо відразу повідомив.

— Ну що? — невинно блимнув той і почесав потилицю, від чого Суґуру закотив очі. — Та й це було вічність назад. Я не можу пам’ятати все.

Добре. Остання спроба.

— Він ще завжди приносив із собою шоколадні булочки. Ти ще казав, що вони на смак, ніби шоколадний бог зійшов із небес у подобі…

—… у подобі пундика!

Ну, звісно. На згадку про солодке, нарешті, нарешті, Ґоджьо згадав загадкового Нанамі Кенто. І справді бачив його кілька разів.

— Клянусь, у тебе мозок працює тільки у двох напрямах. Щось пожувати та м’яча покидати, — пробурмотів Суґуру, але Ґоджьо лише відмахнувся. У його блакитних очах загорівся вогник цікавості.

— То й що далі?

— Нанамі якось розказував, що грав у волейбол.

Ґоджьо одразу випрямився, і вогник у його очах розісся в повноцінну пожежу. Він злегка нахилився, аби краще чути друга, і від його зосередженого погляду по спині Суґуру пробрав мороз. Все-таки Ґоджьо перетворювався на абсолютно іншу людину, коли мова заходила про волейбол.

— Коли? На якій позиції? Чого я його не пам’ятаю? — А зараз він імовірніше нагадував гончака, який унюхав здобич.

— Та заспокойся ти, боже. Центральним блокуючим він був. І ти його не бачив тому, що —

Суґуру вів далі, проте Ґоджьо вже перестав слухати. Він нетерпляче дістав телефон із кишені, аби написати цьому загадковому Нанамі Кенто, коли Суґуру дав йому щигля.

— Гей, за що? — Ґоджьо ображено потер носа. Його кращий друг нічого не відповів, уже зайнятий матча лате з полуничним сиропом для дівчини, що чекала поряд. Час від часу вона кидала зацікавлені погляди на Ґоджьо та відразу заливалася пишним рум’янцем, варто було їхнім поглядам зустрітися. Дівчина зніяковіла ще більше, коли Суґуру віддав їй замовлення, і майже втікла з кав’ярні.

Ґоджьо розсіяно помітив, що вона симпатична.

Стоп.

Які дівчата?!

— Дай його номер! Чи інстаграм! Я розберуся.

Суґуру у відповідь похитав головою. Цього він і боявся.

— Я не знаю, чи він погодиться, Сатору. Коли ми розмовляли про це, він виглядав не надто зацікавленим. Ще і притих більше звичайного.

Чесно кажучи, Ґоджьо взагалі не до цих сентиментів. У нього нарешті була потенційна кандидатура, і хай чорти з нього шкіру знімуть, якщо він цією нагодою не скористається.

Він роздратовано видихнув і відкинув волосся із чола. Уже давно пора стригтись. Нервово зачесав його назад.

— Суґуру, будь ласка, — Ґоджьо впевнений, що такий жалюгідний погляд у нього був востаннє роки три тому, коли він випрошував у одного суворого професора економіки можливість відпрацювати черговий семінар, який він проспав. Він ще й склав долоні, наче в молитві, а очі його, великі та сумні, більше нагадували собачі. Для більшого ефекту Ґоджьо ще і кліпнув декілька разів.

Суґуру глянув на нього, як на придурка, проте здався. Очікувано. Ніхто не здатен протистояти Ґоджьо Сатору.

— Добре, добре! Тільки не кажи, звідки ти знаєш. Акуратно розпитай, та і все.

Ґоджьо вже щось швидко набирав у телефоні, на що Суґуру похитав головою. З ким він взагалі розмовляв? Його кращий друг? Щось обережно вивідати?

Але час назад уже не повернути, і він з острахом чекав, що ж буде далі.

За вікном давним-давно наступила глибока ніч, проте Ґоджьо все ще не спав. І ні, не тому, що хтось так сильно хропів, аж стіни дрижали — за роки життя в домі кола він давно звик до цього. І точно не тому, що хтось із хлопців вирішив позмагатися в стрибках у басейн, голосно улюлюкаючи. Ні.

У нього була справжнє завдання. План, так би мовити. Поки що він складався із чотирьох пунктів:

1. Написати Нанамі Кенто.

2. Переконати його приєднатися до команди. Підкуп і малий шантаж, якщо треба.

3.???

4. Виграти матч!!!

Останній пункт у його голові виділений жирним і підкреслений десь тричі. Але поки Ґоджьо думав над першим кроком, а саме стратегічно вивчав об’єкт на предмет слабких сторін (тобто гортав інстаграм Нанамі Кенто).

Сторінка в нього гарна: купа естетичних фото на кшталт картин у галереях, випадкових перехожих, які на диво гармонійно вписувалися в міські пейзажі, яскравих квітів у горщиках та багато випічки.

Через декілька хвилин Ґоджьо зненацька зловив себе на думці, що дивиться коротке відео, явно зняте на плівкову камеру, уже котрий раз. Нічого особливого: краєвиди університетського парку, повз який він проходив майже кожен день. Ґоджьо з подивом помітив, що ніколи не звертав особливої уваги на маленьке озерце попід широким гіллям верби чи качечок, що вправно пірнали за крихтами хліба. Щось у цій плівці манило його, кликало зазирнути до спокійного, теплого світу, яким його бачив Нанамі Кенто. Можливо, він фотограф? Це багато б що пояснило. На кого ж він вчився?

Ґоджьо швиденько поставив лайк і пролиснув далі. Весняні пейзажі потроху змінилися зимними, переважно образами засніжених гір, слідів ковзанів на льоду та чашок какао із зефіром. На мить палець Ґоджьо завмер: уперше він побачив не просто фото Нанамі, а фото з Нанамі — він обіймав за плечі рожеволосого хлопчика та рудоволосу дівчинку, які широко посміхалися. На них були найбільш кумедні різдвяні светри, які він коли-небудь бачив, та дурненькі святкові ковпачки. Від фото віяло добротою та затишком, настільки, що Ґоджьо пожалкував про неспроможність телепортуватися туди. Вочевидь хлопчик та дівчинка мали велике значення для Нанамі, бо це єдина фотографія, на якій він присутній. Ще й із кимось. Молодший брат та сестра, напевно. Чомусь він впевнений, що Різдво в родині Нанамі Кенто справді святкують. Не те, що…

Ой, ну ні.

Тільки нікому не потрібна екзистенційна криза.

Ґоджьо долистав до осені: гарбузів, таких яскравих, що аж очі виїдало, іскор багаття, які здіймалися ввись на одній з університетських вечірок, та купи студентів у гелловінських костюмах.

— О, так я пам’ятаю цей день, — ледь здивовано пробурмотів Ґоджьо. На мить закралося дивне відчуття.

Ось. Так і є.

Наприкінці слайд-шоу, присвяченого Передодню Дня Всіх Святих, Ґоджьо побачив… себе. Костюмом своїм, відверто кажучи, він не пишався: накинув тоді чорний плащ на білу сорочку зі штанами та й все. Але макіяж вийшов на славу — Шьоко постаралася. На блідому обличчі, трупно-білому, видно цівку крові, яка наче текла з багряних губ. Під очима вона промальовала сіточку ледь видимих синіх вен, від чого погляд Ґоджьо став ще більш моторошним, хоча й темно-червоні лінзи робили свою справу на ура. На фото він щиро гиготів поряд із Суґуру, показуючи гострі вампірські ікла.

Ну, справжній граф Дракула! Справжнісінький, хоч би там хто й не казав.

Ґоджьо пильно роздивлявся фото. Він і не знав, що у світлі багаття його волосся з неприродного білого відтінку ставало більш… теплішим, наче кремовим. Що вилиці в нього настільки гострі: один необережний рух — і можна порізатися. І коли він так щасливо посміхався, навколо його очей з’являлися маленькі зморшки. Гусячі лапки, здається, так їх називали.

Але, можливо, це просто гра світла. Лише пара фільтрів і зміна лінз на фотоапараті — тому Ґоджьо й подумав, що він ніколи не бачив себе таким, як на світлинах Нанамі Кенто.

Він долистав до початку сторінки й через декілька секунд сумнівів впевнено натиснув на "Підписатися". Відкрив директ.

Ось тут уже справжня дилема. Треба добряче подумати.

01:30 [thehonoured1] привіт, це Ґоджьо Сатору. я капітан волейбольної команди університету й майже через місяць у нас гра з університетом Кіото

Шум на вулиці вже став нестерпним та відверто неввічливим, через що Ґоджьо змушений перерватися та крикнути хлопцям знизу, що він заборонить їм приходити на вечірку кола через пару тижнів, якщо вони не заспокояться та не принесуть йому енергетик із кухні. Він не хотів знову вислуховувати крики Утахіме, голови кола журналісток, чий будинок був поруч. Так скоро оглохнути можна.

01:32 [thehonoured1] вибач, відволікся

01:34 [thehonoured1] я до чого веду. нам просто жесть як треба центральний блокуючий. ти навіть не уявляєш! досі шукаємо заміну:(

01:36 [thehonoured1] одна пташка мені нашепотіла, що ти грав у школі. приходь на тренування, я скину тобі графік. просто м’ячі покидати, а там подивимось

Ну а що? Дипломатія ніколи не була його сильною стороною.

Через пару хвилин Ґоджьо додає:

"якщо погодишся, то отримаєш не тільки мою нескінченну вдячність та любов…

Подумавши, він стер останнє слово:

… та подяку, а й послугу теж. у межах розумного, звісно"

Так краще. Ґоджьо натиснув "Відправити". Він ще трошки полистав сторінку Нанамі, ліниво попиваючи персикового "Монстра" (полуничний, усе-таки, найкращий), доки не побачив пост із загадковою відміткою прямо на картині.

Він відразу тицьнув на неї та кліпнув декілька разів, читаючи нік.

nanami_kento_art

Коротко і ясно. Ніякого вихваляння. Здається, Ґоджьо почав розуміти, що ж то за фрукт такий Нанамі Кенто.

Сторінка, звісно, закрита. Хоча підписників набагато більше, ніж на першій. Особистій.

На фото профілю видно декілька скетчів, серед яких пейзаж, маленький портрет якоїсь пані та квітка. Настільки детально промальована, що Ґоджьо відразу впізнав півника. Хоча він і нічого в цьому не розумів, та одного погляду достатньо, аби бачити, що Нанамі Кенто гарно малював.

На мить серце Ґоджьо завмерло. О. Ну тоді ясно, чому в нього такі гарні фото. Чому кольори складалися в таку картинку, а від кадрування та композиції світлин взагалі хотілося їх роздрукувати, повісити на стіну та дивитись. Дивитись аж доти, поки вони не оживуть та не перенесуть тебе в їхній світ.

Нанамі Кенто — художник.

День у Ґоджьо Сатору не заладився із самого початку.

Гаряча вода в душі закінчилася саме тоді, коли він туди заліз, його улюблений полуничний сироп для млинців кудись загадково зник (ох і дасть він Чосо прочуханки, хай-но тільки йому попадеться на очі), ще і тренер Яґа надіслав дуже гнівне повідомлення (він забув заповнити одну важливу форму, але тут без питань: сам винен). Ще й художник Нанамі Кенто надіслав підкреслено ввічливе повідомлення.

08:43 [nanami_kento] Доброго ранку. На жаль, нічим допомогти не зможу. Я вже давно не граю. Удачі в пошуках.

Ох. Від правильної пунктуації в Ґоджьо аж сироти виступили.

Широко позіхнувши, він намагався непомітно стукнути Суґуру, що сидів поряд, по литці, однак промахнувся: стіл пішов ходуном, і професор незадоволено зиркнув на нього.

— Тобі що, нічим зайнятися? — невдоволено прошипів Суґуру, який, на відміну від самого Ґоджьо, намагався щось занотовувати.

Той відмахнувся і лише показав у відповідь екран телефону. Суґуру швидко пробіг поглядом по повідомленню та співчутливо знизив плечима.

Ґоджьо така відповідь не сподобалася.

Він підсунувся на лаві трохи ближче і промовив театральним шепотом.

— Що мені робити?

Суґуру мовчав десь хвилину, протягом якої Ґоджьо подумки перебрав можливі варіанти підкупу, вмовляння та навіть залякування.

Зрештою, Суґуру тихенько відповів:

— Спробуй ще раз пояснити, і якщо відмовить, то не пиши більше. Усе одно не відповість.

Ґоджьо лише нещасно мугикнув у відповідь. Почесав потилицю. Подивився у вікно, аби зловити натхнення. Заворожено споглядав за сонячними зайчиками, які відбивалися від лисини викладача. Задумався, чи в його родині не було лисих чоловіків. З острахом згадав діда.

Перечитав повідомлення та впевнено відправив. На мить у нього вселився Шекспір.

09:01 [thehonoured1] ох

09:02 [thehonoured1] я не знаю, чи ти в курсі нашого розкладу. у грудні фінал чемпіонату, але зараз уже йдуть відбіркові, регіональна весняна ліга. і в нас на носі дуже важливий матч з університетом Кіото, а із цією командою дуже… цікава історія. але якщо ти грав, то сам маєш розуміти, наскільки це важливо

09:04 [thehonoured1] це мій останній рік у команді. та і для багатьох теж. не хочеться залишати команду на такій ноті. від фіналу минулого року — і навіть не потрапити в призи в цьому. подумай ще раз, а? приходь завтра о 6 до спортзалу в корпусі С

— Ну що там? — Суґуру зазирнув йому через плече і схвально кивнув. — Має спрацювати. Якщо ж ні, то…

І, звісно ж, отримав таке ж вивірене, обережне повідомлення у відповідь. У Ґоджьо склалося відчуття, ніби він із дипломатом якимось спілкувався, а не із живою людиною.

9:23 [nanami_kento] Як уже казав, не можу допомогти. Сподіваюсь, ви знайдете гравця якомога скоріше. Удачі.

9:24 [thehonoured1] що тебе зупиняє?

9:24 [thehonoured1] розклад? графік? форми немає? чи просто не хочеш?

Лекція вже давно закінчилась, тож юрба студентів із гамом та шумом вибігла на ґанок, аби поніжитись у несміливих променях весняного сонця. Ґоджьо поправив окуляри та ліниво поплентався за Суґуру, роздратовано пирхнувши в бік Чосо, що відразу втік від розлюченого капітана (спогади про сироп усе ще жили в його серці). Голосно позіхнувши, він сів на траву та сперся об розлоге дерево, у тіні якого знайшла прихисток решта людей. Суґуру протягнув йому сендвіч, і Ґоджьо відкусив добру половину. На якусь коротку мить жити стало страшенно легко. Якби ж тільки…

— І чого він мовчить…

Тільки варто Ґоджьо невдоволено пробубніти, як його телефон задзеленчав. Нове сповіщення.

9:43 [nanami_kento] Важко пояснити.

"Тобто це не просто небажання, — задоволено подумав про себе Ґоджьо. — Із цим можна працювати."

9:44 [thehonoured1] я думаю, що зможу докумекати

Пройшло ще кілька довгих хвилин (Ґоджьо, здається, фізично відчував вплив часу), та Нанамі Кенто й далі мовчав. Повідомлення Ґоджьо так і висіло самотньо в чаті, і тому хотілося написати ще щось, аби нагадати про себе. Проте він згадав слова Суґуру й вирішив просто лайкнути повідомлення.

Відповідь прийшла на занятті з менеджменту саме тоді, коли Ґоджьо намагався викрутитися з усною доповіддю.

— З практичної точки зору, рада директорів може отримати вигоду від… від стратегічного розподілу керівних посад та посад у підрозділах. Але потрібно також врахувати компроміси та можливі наслідки.

Пані професорка задоволено кивнула, і Ґоджьо нетерпляче глянув на телефон.

— Дуже добре. Які саме?

Та що ж вона все не вгамується?!

Ґоджьо потер підборіддя і напустив розумного вигляду.

— Різні конфігурації призначень посад, недостатнє проактивне проведення аудиту портфелів та брак формування нових зв’язків з іншими організаціями.

— Дуже добре, Ґоджьо-сан.

Фух. Все-таки щось у нього відклалося в голові.

Викладачка далі запитала іншого бідолагу, і Ґоджьо нарешті потайки розблокував телефон.

11:37 [nanami_kento] Багато води вже утекло з того часу. Наша команда була так собі, відверто кажучи. Тож і відбило все бажання грати. Я ще раз перепрошую, але справді нічим не зможу допомогти.

Ґоджьо нахмурився: невже лише в цьому справа? Якщо так, то це взагалі не проблема!

11:40 [thehonoured1] слухай, що що, а наша команда грає класно. то ж із цим ніяких проблем не буде, обіцяю

Нанамі Кенто мовчав. Довго мовчав, і Ґоджьо вже не витримав. Він відчував себе жебраком, випрошуючи милостиню.

13:12 [thehonoured1] будеш?

На цей раз відповідь прийшла майже миттєво.

13:13 [nanami_kento] Ні.

І все. Навіть не вибачився.

Декілька годин минуло з останнього повідомлення Нанамі, і в Ґоджьо вже голова гуділа. У кафе було гучніше, ніж зазвичай: народ намагався втиснутися на вузенькі стільчики (у нього самого завжди преміум-місце — на барі біля Суґуру), офіціанти не встигали розносити замовлення, а в повітрі кружляв запах булочок із корицею, та такий, що від нього живіт скручувало від голоду.

Він нервово затряс ногою, від чого чашка із давно забутим полуничним фрапучино ще трошки й відправилася б у політ над зошитом, у якому вже стільки нотаток, стрілочок та фігурок, що розібратись у цьому прадавньому манускрипті можливих стратегій під силу було лише самому Ґоджьо. Суґуру щось йому сказав, проте той нічого не почув через шум та власні думки, які, здавалося, проносилися в голові з блискавичною швидкістю. Ґоджьо намагався піймати хоч одну, намалювати на папері, але вони вперто вислизали, розбиваючись об одну єдину змінну: відсутнього центрального блокувальника.

— Бляха, — Ґоджьо вилаявся собі під носа, втомлено провівши по обличчю рукою, від чого окуляри перекосилися ще більше. Голос його прозвучав тихо, а розпач наче фізично огорнув у задушливих обіймах. — Нічого не виходить. Це все лайно собаче.

Суґуру співчутливо подивився на кращого друга, який собі сповз по барному стільчику й вже сумно мугикав у розкритий зошит, час від часу зітхаючи, наче вже настав кінець світу.

— Що ж робити, що ж робити, що ж робити…

Від звуку дверного дзвінка в Суґуру вже мало не почалося сіпати око, проте, може, це й дивно, на цей раз він прозвучав якось… тихіше. Суґуру підняв голову й уважним поглядом провів відвідувача, який пробирався крізь натовп до свого улюбленого столику, який ось-ось звільнився.

Божий знак, не менше.

— Сатору, — щось у голосі Суґуру, можливо, дивні поспішливі нотки, змусили Ґоджьо відірватися від моря відчаю, у якому той тонув глибше й глибше.

— Та що таке?

Суґуру кивнув у бік, і Ґоджьо неохоче, дуже неохоче повернувся.

І відразу випрямився. Поправив окуляри.

Там, за столиком у куточку, майже біля програвача, поміж книжкових полиць та дивних рослин, що химерно звисали зверху, сидів художник та можливий центральний блокуючий Нанамі Кенто. Він читав книжку, неспішно та уважно, повільно перегортаючи сторінки та старанно записуючи щось у нотатнику. Перед ним також лежав блокнот ще менший, темний та трохи поношений — вочевидь, він уже багато що пережив. "Скетчбук?" — відразу подумав Ґоджьо, і в цей момент Нанамі мимоволі торкнувся блокнота, але так його не відкрив. Хоч навіть і цей жест, несвідомий, майже інстинктивний, виглядав несамовито правильно. Вивіреним до кожної деталі.

Весь його вигляд випромінював порядок. Надійність. Раціональність.

Саме те, що треба. Останнього короткого та холодного повідомлення Нанамі вже й не існувало. Ґоджьо Сатору все-таки не з тих, хто швидко здавався.

Ґоджьо розплився в широкій усмішці. Суґуру знав цей вираз обличчя — нічого доброго він не обіцяв.

— Що ти вже задумав?

— Нічого. Просто поговорю з ним вживу. Слухай, яке його звичне замовлення? Зроби, а? Я заплачу.

— Та звісно заплатиш. Нічого не чуди тільки.

Суґуру все ще підозріло поглядав на Ґоджьо, який протискався поміж столиками, маневруючи в руках якимось данішем із начинкою та лате макіато.

— Ну, привіт, Нанамі Кенто. Радий потеревенити. Тут вільно?

Нанамі повільно підняв голову та на мить завмер. Прямо перед ним стояв Ґоджьо Сатору — капітан волейбольної команди університету, ледь не найпопулярніший хлопець на кампусі, чиє обличчя кожен день широко посміхалося на нього з постерів, і кому Нанамі сьогодні двічі відмовив у проханні прийти на тренування. Проте Нанамі не бачив цього всього зараз. Окуляри Ґоджьо сповзли йому на перенісся, і єдине, про що Нанамі подумав, так це…

У Ґоджьо Сатору до біса гарні очі.

Не блакитні та не сині — щось середнє між неозорим небом та безмежним океаном. Відтінок, який мав зводити з розуму моряків, що заблукали навічно в його водах. Колір яскравого червневого неба, коли життя відчувалося кращим, а дихати ставало легко, настільки легко, що від радості можна злетіти ввись. Сузір’я, хмари, водна гладь розпалися на тисячі фракталів у його очах, і Нанамі, здається, утонув у них. 

Це, звісно, не головна причина, але тепер Нанамі розумів, чому часто бачив його в сонцезахисних окулярах. Та взагалі, через лінзу фотокамери дивитися на Ґоджьо Сатору було значно легше.

Ґоджьо й далі чекав. На його вустах грала приємна усмішка, і Нанамі втямив, що мовчить занадто довго.

— Так, звісно. Сідай, — він прокашлявся та відсунув решту своїх речей, аби Ґоджьо міг поставити каву та… це шо, даніш? Він уперше побачив, аби хтось це замовляв, окрім нього самого.

Щось дивно.

— Це тобі.

Нанамі злегка нахмурився.

— Перепрошую?

Ґоджьо повільно випрямився. Чомусь перед Нанамі Кенто не хотілося сидіти, розвалившись у кріслі.

— Я знаю, що ти вже відмовив мені. Двічі. Але прошу, вислухай мене востаннє. Якщо знову відмовиш, я тебе більше не потурбую. Чесно.

Нанамі опустив плечі, втомлено зняв окуляри та стиснув перенісся.

— Слухай, Ґоджьо —

Ґоджьо нетерпляче відмахнувся.

— Сатору.

— Ґоджьо, — Нанамі навіть не звернув уваги. Все-таки називати майже незнайому людину по імені здалося не зовсім правильним, але Ґоджьо, мабуть, однаково на ці правила. Він не зводив із Нанамі уважного погляду прищурених блакитних очей. Наче споглядав не на нього, а прямо всередину, поміж нескінченних сумнівів та вагань. У грудях Нанамі загорілося дивне відчуття.

Чомусь Нанамі захотілося, аби Ґоджьо дивився і далі на нього.

— Я щиро не розумію, чому ти так хочеш, аби я потрапив у команду. Я вже давно не граю. Не знаю, можливо, ще щось і пам’ятаю, але точно не на рівні, потрібному тобі. Університету. Я впевнений, що потрібна людина ще знайдеться, і —

— Та ні.

Нанамі здивовано зсунув брови.

— Що ти маєш на увазі?

Ґоджьо зітхнув у кріслі. Голос його прозвучав трохи відчужено.

— Те й маю. Дуже сумніваюся, що знайдеться. Ми вже провели купу відбіркових, і, чесно, мало хто підходить на цю позицію, якщо взагалі ніхто. Тренер каже, що вже пора перестати вийо —

— Прямо так і сказав?

— Не так, але близько, — Ґоджьо роздратовано пирхнув, і Нанамі підняв кутик губ. Той подумав, що це хороший знак, і злегка нахилився вперед. Склав руки в замок. — Наш центральний блокуючий зламав руку. Ми думали, що до початку сезону заживе, і поки можна грати із запасним, але там якийсь складний випадок, і на одужання повне треба ще місяць чи зо два. А там і півфінал скоро, і фінал.... Тому сам розумієш.

— Це мій останній рік в університеті, — Ґоджьо додав тихіше. На секунду Нанамі побачив перед собою не впевненого капітана, а трохи наляканого хлопця, який боявся підвести команду. Бояться підвести себе. — Я пам’ятаю як прийшов у команду на першому курсі, тільки-но після школи, і з яким захопленням дивився на старших, — його вуст торкнулася легка, меланхолійна усмішка, яка через мить стала гіркою. — А тепер старший я. І хочеться залишити після собі якийсь достойний спадок, передати перемогу далі. Розумієш?

Методично постукуючи по давно забутому блокноту, Нанамі коротко відповів, що так, розуміє. На жаль.

Він знав, як нести відповідальність за всю команду.

Його рішучість потроху почала слабшати.

— Але чому ти думаєш, що я справлюся?

Уперше за той короткий час, що вони спілкувалися, Ґоджьо замовк. Настільки довго, що Нанамі вже подумав, що той забув питання. Він хотів покликати того, але Ґоджьо нарешті підняв важкий погляд, який раптово заграв блакитним вогнем.

— Бо ти мене розумієш. Бо ти знаєш сам, як це — брати відповідальність за всіх. Бо в тебе не було команди, яка могла б це все розділити, підтримати твої старання. Але в цей раз усе буде по-іншому. Я обіцяю тобі. Ми не збірка любителів, які збираються раз у тиждень м’яча покидати. Ні, нічого, звісно, проти них не маю — це навпаки, круто! Проте це не цей випадок.

Нанамі мав рацію. Ґоджьо справді зазирнув йому в душу та вивернув усі сумніви назовні, так, ніби йому нічого це не вартувало.

Він міцно стиснув щелепи й випрямився в кріслі, аби опанувати себе. Мимохіть помітив, що кава вже охолола. Повільно вдихнув та видихнув, ніби зважував у голові всі плюси та мінуси, вдивляючись десь у пустоту. Ґоджьо так і бачив, як у нього прокручувалися в голові шестерні.

Ну?!

Врешті-решт, Нанамі здався. Кивнув.

— Добре. Я прийду завтра, але я справді не у формі, тож нічого не обіцяю.

Якщо чесно, Ґоджьо вже не слухав. Одного кивка було достатньо, аби широко усміхнутися та радісно похлопати художника Нанамі Кенто, центрального блокуючого, по спині.

— Ти не пошкодуєш! Дякую, що виручиш. Завтра о 6, корпус С. І придумай там, що за послугу ти хочеш.

Ґоджьо Сатору швидко піднявся і таким же вихором, яким він увірвався в життя Нанамі, залишив його наодинці зі своїми думками.

Майже.

— Зачекай-но, — він раптово розвернувся, і Нанамі нахилив голову набік. — А чому я тебе не пам’ятаю зі змагань? Шкільні, університетські?

— Я грав не в Японії. Дитиною жив у Данії і тільки нещодавно переїхав сюди. Перевівся на третій курс.

— О, — Ґоджьо здивовано блимнув. Цього він точно не очікував. — Я і не знав. Тобто, ну, акценту в тебе навіть і не чути.

— Моя мати японка. Розмовляла зі мною змалечку лише нею, — Нанамі мугикнув у відповідь. Проте, якщо чесно, навіть не розумів, чого йому так хотілося все розказати Ґоджьо.

— І ти тому їси даніш?

— Навіть не помічав, якщо чесно.

— Добренько тоді. Ну, я пішов. До завтра!

Нанамі не встиг пробурчати прощання, як Ґоджьо слід загув.

Він зняв окуляри та акуратно склав їх. Потім неспішно зібрав свої речі.

І що це взагалі було?

За декілька годин, які Нанамі провів у спортзалі корпусу С, він зрозумів декілька речей.

По-перше, Ґоджьо не вихвалявся, коли казав, що університетська команда грає добре. Хоча ні, це занизька оцінка. Вони всі грали чудово, і причому навіть без центрального блокуючого. Нанамі зрозумів, що ось так і мала б грати команда, яка прагнула чогось досягти. Сказати, що йому було незвично після матчів зі своєю колишньою командою, — це не сказати нічого. На початку тренування він лише мовчки спостерігав, як їхній тренер, високий кремезний чолов’яга в чорних окулярах та маленькою чихуахуа на руках, роздавав настанови, креслив схеми на величезній дошці та вигукував хлопцям "ЧУХАЙТЕСЯ ШВИДШЕ, ВИ Ж НЕ В ЧЕРЗІ В СУПЕРМАРКЕТІ СТОЇТЕ!" і все в такому дусі, аж доки його погляд нарешті не зупинився на Нанамі. Хоч і очей тренера не було видно за окулярами, на шиї того так і виступили сироти. Однак останні півгодини йому було зовсім не до розмірковувань, бо Яґа його ганяв по майданчику, змушуючи показувати й атаки в першому темпі, і блоки та навіть деякі подачі, аж доки з нього не зійшло сім потів, і тренер вдоволено пробурчав про "прийнятні" навички.

По-друге, Ґоджьо Сатору був справжнім генієм.

І ні, це навіть не перебільшення. Нанамі досить рідко захоплювався іншими людьми, проте він із впевненістю міг зазначити, що Ґоджьо — найталановитіший зв’язуючий, якого він тільки бачив.

І справа була не в тому, наскільки швидко він прораховував розташування своїх гравців і давав найкращу можливу передачу, наче в його голові встановили якийсь мегакомп’ютер. Та й не в тому, що всі його подачі були точними та навіть несподіваними. Зовсім ні.

Від нього неможливо відірвати погляд.

Щось у Ґоджьо змушувало Нанамі майже після кожної подачі шукати його очима, аби зловити реакцію капітана: легку усмішку, короткий кивок чи злегка насуплені брови. І найгірше те, що варто було Ґоджьо метким жестом показати потрібний напрям чи вказівку змінити позицію, як Нанамі безвідмовно до нього прислухався. І не тільки через те, що мав. А й через те, що вже тоді Нанамі Кенто впевнився, що не зможе відмовити Ґоджьо Сатору. Він невимушено привертав увагу кожного в залі, підбадьорював усіх, сипав жартами та, здається, був усюди. Хоча в деякі моменти в його голосі з’являлися сталеві нотки: тоді вже нікому було не до сміху.

Так, це тільки через волейбол. Точно через волейбол. Іншого пояснення і немає.

Тож коли після тренування Ґоджьо підійшов до нього, у голові Нанамі крутилася лише одна думка: як бачити тебе частіше?

— Ну, як тобі? Справили на тебе враження, еге ж? — Ґоджьо хрипло розсміявся, витираючи волосся рушником. По його скроні стікала краплина води, та Нанамі швидко відвернувся, аби не витріщатися.

— Ти мав рацію. Дякую, що запросив мене.

Він вагався пару секунд, нервово смикаючи за ремінець сумки з формою, доки не промовив:

— У вас справді гарна команда.

На обличчі Ґоджьо з’явилася щира усмішка, від якої в Нанамі дуже підозріло защемило всередині.

Йому це не сподобалося.

У відповідь Ґоджьо обійняв його за плечі, постукав по спині та прокричав щось хлопцям. Нанамі злегка запаморочилося в голові від запаху свіжості та ледь чутної м’яти. І лише коли Ґоджьо штовхнув його ліктем, Нанамі зрозумів, що занадто довго мовчить: судячи з насмішливого виразу обличчя Ґоджьо, він уже давненько чекав на відповідь.

Нанамі прокашлявся.

— Вибач, прослухав. Ти щось запитував?

— Ох, ці творчі люди, завжди мрійливі, еге ж? Ти вже придумав послугу?

Насправді, він навіть не думав ні про ніяку послугу, і Ґоджьо розумів це теж. Натомість він знову плеснув Нанамі по плечах (чи завжди той такий тактильний?) і відказав, що час ще є.

Він перекинувся парою слів із Ґето, щось тихенько обговорюючи, і на одну секунду схилив голову вбік: біле волосся (цікаво, чи фарбоване?) заграло ніжнішим, кремовим відтінком, наче кольору слонової кістки. Нанамі ніби перенесло у вчорашній день, коли Ґоджьо Сатору сидів навпроти нього за столиком, а сонячні промені відбивалися райдужними гранями на його волоссі. Ще теплішого відтінку.

Нанамі не дозволив сумніву охопити себе й голосно гукнув Ґоджьо. Той різко обернувся, наче чекав цього весь час.

— Що, уже надумав?

— Так, — він і сам здивувався тому, як твердо прозвучав власний голос. — Хочу тебе намалювати.

Ґоджьо нахмурив брови та багатозначно переглянувся з Ґето, який знизив плечима у відповідь.

— Без проблем. Попозувати я можу. Спишемося тоді. До п’ятниці!

Варто Нанамі підняти руку, аби попрощатися, як Ґоджьо вже давно пішов. Життя навколо нього все ще вирувало: решта хлопців про щось сперечалася, деякі кидали м’ячі об стінку, а чихуахуа тренера Яґи голосно гавкала, проте всі звуки доходили з-під товщі води.

І ніхто й не здогадувався, як у його світі щось назавжди змістилося.

Ґоджьо лайкнув останнє повідомлення з адресою Нанамі Кенто в їх директі та швиденько закрив інстаграм. Перевірив пошту. Пореготав з тіктоків.

Далі дивовижним чином на його очі трапилася приставка. Нічого ж не станеться, якщо він пограє пару хвилинок, так?…

— А ти чого тут розвалився?

Ґоджьо нічого не відповів, занадто зайнятий прокачкою Коромона. Бляха, йому лише не вистачало пари батарей для нового рівня, а всі квести в цьому режимі він уже пройшов, тож…

У голову йому прилетіла подушка.

— Та за що? — ображено потираючи потилицю, Ґоджьо поглянув на Суґуру, який дивився на нього з виразом "допоможіть, мій кращий друг — ідіот". — Вже й пограти не можна?

— Хіба ти не мав уже як півгодини бути в Нанамі дома?

Ой.

Ой.

— Бляха, бляха, бляха!

Якби й був рекорд за найшвидший збір, Ґоджьо з певністю міг би заявити, що побив його. Так, ну, надягнув худі задом наперед — а з ким не буває?

Похапцем забравши телефона з двома пропущеними викликами (він би вже сам зривав слухавку), ключі та вихопивши хот-дога з-під носа Чосо, Ґоджьо вибіг із будинку кола. Це йому за сироп!

З вікна вже доносився ображений голос того:

— А НУ ХОТ-ДОГА ВІДДАЙ! ВІЧНО ГОЛОДНИЙ!

Проте Ґоджьо вже давно слід загув.

Звісно, Нанамі Кенто жив не на кампусі. Звісно, його дім був поміж тихеньких затишних вуличок, у будинки яких так і хотілося зазирнути, тому що за їхніми стінами завжди тепло, завжди смачно пахло та завжди чутно щасливий сміх. І, звісно, саме його будинок виглядав найбільш привітно, так і запрошуючи всередину: важкі грона гліцинії, здавалося, були всюди, обплітаючи стіни будинку, альтанку та трохи перекошену огорожу. Попід вікнами росли кущики гортензій, а в повітрі літав приємний запах кориці та кардамону. Сонце вже давним-давно зайшло, і небо нагадувало картину відомого художника із широкими мазками жовтогарячого та подекуди червоного. Моне, напевно.

Ще з хвилинку поспостерігавши за танком бджіл на гліцинії, Ґоджьо нарешті постукав. І варто йому згадати, що треба було принести якийсь подарунок (ох, щоб сказала його мати), як двері різко відчинилися, і він відразу зіштовхнувся з Нанамі Кенто. Окуляри того трохи перекосилися, на щоці виднілися залишки фарби, а волосся… скажемо так, він був уособленням творчого безладу.

Ґоджьо мимоволі подумав, що йому так навіть личить, й усміхнувся настільки привітно, наскільки може людина, яка безбожно запізнилася майже на годину.

— Привіт! Вибачай, я просто за—

Упс, не треба казати, що він грав увесь цей час.

— Задрімав! Не бачив, що ти дзвонив.

Нанамі окинув його трохи підозрілим поглядом, але нічого не сказав, лише пропустив самого Ґоджьо всередину.

— Все добре, я все одно був… трохи зайнятий. Проходь, нам на третій поверх.

Варто їм піднятися злегка скрипучими сходинками нагору, як назустріч їм вибіг… кіт. Руденький котик, який так голосно занявкав, що Ґоджьо відразу покликав його до себе:

— Ой, хто в нас тут такий хорошенький? Киць-киць-киць!

Котик явно був не із найбільш дружелюбних: тихесенько підійшовши до хлопця, недовірливо обнюхав його та скептично нявкнув. На додачу ще й гордо попрямував прямо до Нанамі, піднявши хвоста. Ґоджьо провів його враженим поглядом, і Нанамі тихо розсміявся у відповідь.

О.

Цього Ґоджьо ще не чув.

— Я не знав, що ти маєш кота. Так би приніс якогось смаколика.

Нанамі відмахнувся у відповідь:

— Не зважай. Він не дуже любить незнайомців. Хоча в тебе ще буде можливість.

— Це ми ще подивимось, — пробурчав тихенько Ґоджьо. — Виклик прийнято.

— Ти щось сказав?

— Ні-ні, все добре. Ходімо вже.

Майстерні Нанамі виявилася саме такою, як Ґоджьо й очікував: ряди тюбиків, від кольорів яких розбігались очі, охайно складені один до одного пензлі, плитки акварелі та десятки розмальованих аркушів. Біля вікна стояв великий мольберт, а в куточку навпроти сховався етюдник. Його увагу відразу привернули величезні соняхи на столі. Поки Ґоджьо заворожено проводив по їх пелюстках, за ними в кімнату встиг чкурнути котик і з тихим муркотінням скрутитися на подушечці біля мольберту.

Нанамі щось промовив до Ґоджьо, і той розсіяно кивнув у відповідь. Зараз він споглядав на картини на стінах: тут були й графічні начерки, акварельні замальовки, з квітами, які виглядали напрочуд живими — здавалося, що ось-ось і пелюстки затріпочуть від подиху вітру. Суворі лінії перепліталися з тендітними мазками, перетворюючи найбільш буденні речі на витвори мистецтва. Хоча, ймовірніше, ці речі й не були буденними в очах Нанамі. Він лише побачив красу, яка ховалася за ними.

Ґоджьо вже майже пройшов до диванчика перед мольбертом, коли йому в око раптово впала картина, що висіла трошки осторонь від решти. Щось у ній манило Ґоджьо, і придивившись пильніше, він зрозумів. Зрозумів, чию ж саме картину нагадало йому вечірнє небо.

Точно Моне.

— А, так. Це справді Моне. “Сан-Джорджо Маджоре в сутінках”. Репродукція, очевидно.

Дідько, Ґоджьо що, вголос це сказав?

Дещо в голосі Нанамі, можливо, легенька усмішка, схована під вуаллю захоплення, змусила Ґоджьо усміхнутися теж. Не те, щоб живопис викликав у нього аж таке захоплення, проте картина справді виглядала гарно. У сутінкові води хотілося вдивлятися і вдивлятися, а час наче сповільнився по велінню пензля майстра.

Ґоджьо помітив, що Нанамі легенько торкнувся шпилів намальованого собору, і не придумав нічого кращого, як запитати:

— Ти там був?

Нанамі кліпнув кілька разів і перепитав:

— Що?

— Ну, у Венеції. Це ж на острові однойменному.

— А, — на його обличчі проступило розуміння. — Та ні. Лише довелося бути у Флоренції. А ти?

Ґоджьо пирхнув і водночас відчув, як чари цього дивного трансу, в який його заманила картина, спали. Він підійшов до диванчика й розлігся на ньому, як лінивий хатній котяра. Зі стогоном закинув голову на спинку.

— Та де тільки я не був. Роз’їжджав зі старими, куди їм треба було.

Нанамі врешті-решт сів за мольберт, і хоча кутик його губ привітно вигнувся, у голосі Ґоджьо почув певну насмішку:

— Важко це, напевно.

Ґоджьо промовчав пару секунд та мляво відмахнувся. Нанамі помітив напругу в його широких плечах і вирішив змовчати. Кпин про срібну ложку аж ніяк не в тему зараз.

— Що ж, — а для Ґоджьо, здавалося, ніякої напруги й не було: він неохоче випрямився та рвучко повернувся: то вліво, то вправо, аби Нанамі міг краще роздивитися його профіль. — Як мені краще сісти? Чи стати? Чи взагалі лягти? Ти тільки скажи — я весь твій. Сьогодні так точно.

— Та можеш сидіти, як хочеш. Я поки просто…

— Що, пороздивляєшся?

Лише величезними зусиллями сили волі Нанамі не вирячився на Ґоджьо. Натомість він легенько знизив плечима:

— Можна й так сказати. Підбиратиму кольори, все таке.

Ґоджьо голосно засміявся.

Хвилини в майстерні плавно перетікли в години, а краєвид за вікном давно змінився: жовтогаряча та червона акварель заходу сонця перетворилася на густі бузкові мазки сутінок. Десь у далечині співали цикади, та час від часу гуркотіли машини. Під вікном голосно гавкнув пес, від чого Ван Гог (так, Ґоджьо гиготів хвилини дві, дізнавшись ім’я кота) прокинувся з недоволеним "мряу", потягнувся та вибіг з кімнати. Зголоднів, мабуть.

— Ну що, виправдав я твої очікування, Нанаміне?

Ґоджьо обійняв його за плечі, насмішливо воркуючи, і намагався зазирнути в скетчбук та палітру того (на його превеликий жаль, мольберт досі пустував). Нанамі відпихнув Ґоджьо, сподіваючись, що той не помітив його реакції.

Якщо Ґоджьо й помітив, то вирішив змовчати. Явище вже шокувало.

— Не називай мене Нанаміном. Так лише друзям можна.

— Боже, який удар, — Ґоджьо театрально обмахнув своє обличчя та закліпав, намагаючись не заплакати. "Оскара" в студію. — Ти розбив мені серце!

— Хіба я перший?

— Ух, а це вже заборонена зона. Зізнання розбитого серця Ґоджьо Сатору доступні тільки друзям.

Тепер уже настала черга Нанамі сміятись. Один-один. Ґоджьо досі в шоці, що почув це два рази за ці дні. Прогрес.

Нанамі провів Ґоджьо на двір, і вітер зустрів їх колючими обіймами. Ґоджьо помітно зловив дрижаки.

— Може, таксі викличеш?

— Ой, та що там до того дому. Хвилин 20 бігом. Не парся.

Нанамі мугикнув, проте й Ґоджьо вже не слухав: задерши голову, він вдивлявся в неозору синь вечірнього неба. Потім промовив тихенько:

— Ні, а якщо серйозно. Як воно було?

Нанамі щиро не знав, що йому відповісти.

Чи міг він сказати про те, що здебільшого просто вдавав, ніби робив швидкі начерки та змішував відтінки фарб, а натомість думав, як гарно сонячні промені ковзали по обличчю Ґоджьо? Чи, можливо, краще зізнатись, як рука його завмирала, коли той хрипло сміявся і розповідав про цікавинки з подорожей та кумедні випадки з тренувань? Або, ще краще, показати йому сторінку зі швидким ескізом витонченого профілю?

Ґоджьо перевів погляд від блідого серпанку місяця, що вже сяяв у темноті, і вдивився в очі Нанамі в пошуках відповіді. Тепло карих та холод блакитних.

Мороз пробіг по шкірі Нанамі, та зовсім не від вітру.

— Тебе легко малювати. Не хвилюйся. Все добре. Я постараюся швидко.

Щира, широка усмішка розцвіла на обличчі Ґоджьо, і в Нанамі від неї перехопило дух.

— Тоді ми друзі, так?

— Виходить, що так.

— І я можу звати тебе Нанаміном?

Нанамі ледь чутно видихнув і махнув рукою, мовляв, "що ж тебе взяти?"

Вони попрощалися до завтрашнього тренування. Нанамі спостерігав, як Ґоджьо поступово зникав за рогом. Вітер зухвало куйовдив його біле волосся та цілував бліді щоки.

Нанамі ще ніколи не заздрив вітру.

Тренер Яґа команду не жалів, і Нанамі відчув це відразу.

Години й години тренувань, захисних вправ, вправ на блоки, вправ 4 на 4 зі зв’язуючим у центрі, розминки та заминки...

На нього самого, здавалося, тренер взагалі вз’ївся: Нанамі вже перестав рахувати, скільки пасів інших гравців він відбив, скільки блоків відточив перед стіною, яка вже стала йому майже, як рідна, і скільки разів він чув гучне "БЛОК-СТРИБОК-АТАКА! БЛОК-СТРИБОК-АТАКА!". Нанамі добре знав, що під час атаки в першому темпі він проводить у повітрі 1 секунду, а мав лише 0,6. Йому ввижалося тікання секундоміра тренера, яке вже й навіть не діяло на нерви, а просто перетворилося на один із безлічі звуків серед какофонії спортзалу.

Тік-тік. Тік-тік.

Годинник у спальні Нанамі повторював звуки секундоміра.

Тік-тік. Тік-тік.

Ноги гуділи від болю, у голові снувало рівно нуль думок, окрім того, аби швидше прийняти душ та заснути. І тоді, лежачи в темноті, серед оглушливої тиші, картин на стінах, кубках та трофеях, Нанамі прокручував знову й знову: чому він погодився на це? Чому вирішив проходити через біль у м’язах, численні мозолі та розтягнуті сухожилля?

Стрілка годинника повзла повільніше й повільніше, поки нарешті не сягнула третьої години ночі. Нанамі прикрив очі та тихенько зітхнув. Сьогодні вже навряд чи вийде заснути. І так вибився зі свого графіка. Може, варто почекати сходу сонця та тихенько піднятися наверх помалювати? Ґуґл ввічливо сповістив, що його варто чекати через пару годин, але ж до цього потрібно чимось зайняти голову.

Нанамі повільно підійшов до столу, аби пошукати скетчбук та олівці, але коли він увімкнув лампу, як його увагу привернуло фото в рамці. Його команди ще в Данії. Ось і Нанамі: стояв біля тренера, що обіймав хлопця за плечі, серед інших гравців із виснаженими, але, попри все, задоволеними усмішками. Щоки їхні усе ще пашіли жаром після адреналіну, криків юрби та запалу від перемоги, яка так солодко п’янила. Його волосся, зазвичай так акуратно вкладене та приглажене, зовсім закудлалося. А захисних окулярів взагалі слід загув.

Нанамі добре пам’ятав цей день. Один із небагатьох виграних матчів, коли й зірки зійшлися, і всі вони виклалися на повну. Пам’ятав всеосяжну радість тріумфу та гнітливу гіркоту розчарування. Коли це більше ніколи не повторилося. Коли всі його зусилля виявилися марними.

Коли всі перестали сприймати волейбол як щось серйозне. Екзамени, новий етап життя, дівчата та хлопці… Щастя юності, яке здавалося таким далеким через вікна спортзалу. Усім було не до цього. Усім, окрім Нанамі. Але збирати себе докупи після кожного програшу ставало все важче й важче.

Він обрав шлях меншого спротиву та просто… пішов геть.

Хоча зараз, згадуючи крики тренера Яґи, його зловісний секундомір, тренувальні матчі та вправи з Ґоджьо та Ґето, коли вони пізно ввечері допомагали відточувати блоки та паси, Нанамі подумав, що, напевно, так і мало бути.

І згадав останню розмову з Ґоджьо в роздягальні.

— Ти не переживай щодо тренера. Він не злиться на тебе. Навіть навпаки, — Ґоджьо знизав плечима: голос його прозвучав дещо приглушено через худі. Ще кілька секунд бурмотіння та спроб знайти капюшон, аж доки врешті не показалася його білява скуйовджена голова. Волосся він навіть і не намагався пригладити, і Нанамі втомлено зауважив, що він схожий на якогось собаку. Лабрадора, напевно.

З легенькою усмішкою він підніс пляшку води до губ, яка відчувалася наче найсолодший нектар, слухаючи бурмотіння капітана, який і далі щось захопливо розповідав. Справді намагався слухати, а не задивлятися на те, як Ґоджьо знайомо охопив запал гри: у його очах майоріли знайомі іскринки захвату, усмішка стала ще ширшою, а від ентузіазму він декілька разів збив капюшон із голови Ґето, який лише закотив очі, і поспіхом вибачився.

— Ми його добре знаємо. Тренер не буде дерти три шкури з аби-кого. І те, що він тебе так ганяє, означає тільки одне! — Ґоджьо замовк, очевидно, аби витримати драматичну пафосну паузу, і Нанамі вимушено розплющив очі, зустрічаючись зі самовдоволеним поглядом Ґоджьо. Той нахилився ще ближче, бо ж поняття власного простору для капітана просто невідоме, і тріумфально проголосив:

— Що він у тебе вірить, як у гравця! І цінує!

Насправді Нанамі вже не чув його слова через шум у голові, бо Ґоджьо опинився зовсім впритул: Нанамі бачив розсип блідих, ледь видних, веснянок на переніссі та під очима, маленький шрам на правій брові (цікаво, звідки він?) та тремтіння довгих вій. Він повільно видихнув у спробі опанувати себе.

Ґоджьо, на щастя, нічого не помітив (або просто вдав), на відміну від Ґето, який уважно вивчав злегка почервоніле обличчя Нанамі. Коли їхні погляди зустрілися, Ґето здійняв брову в німому питанні. Нанамі лише хитнув головою.

— А що це у вас тут за витрішки, га? Якась таємна змова проти мене?

Ґето відреагував першим, і Нанамі був дуже вдячний за це. З обличчя Ґето зникла загадкова, виразна усмішка, і поки Ґоджьо й досі перебував у щасливому невіданні, той раптово підійшов ззаду та накинув каптур йому на голову. Випутавшись вкотре, Ґоджьо нагадував імовірніше велетенську сердиту кульбабку — Нанамі не витримав і тихо пирснув у кулак. Ґоджьо сердито глянув на них двох, проте вочевидь не міг виглядати серйозним більше, аніж три секунди, тому голосно розреготався.

Згадав він не тільки розмову в роздягальні, а й те, як один з гравців, брюнет з хвостиками та дивними татуюваннями на обличчі (здається, Чосо), на виході зі спортзалу стукнув Ґоджьо по плечу та насмішливо підморгнув тому:

— Ти чув? У чирлідерок вечірка сьогодні, — решта хлопців щасливо заулюлюкала, на що Ґоджьо роздратовано цокнув язиком.

— То й що? У нас тренування завтра. Нап’єтеся, та й пенсіонери в черзі за булочками вас обженуть на розминці. Я не жартую, хлопці. Давайте після матчу вже, добре?

— Боже, які ми серйозні, — велетенське, не побоятися того слова, лапище Фушіґуро опустилося на плече Ґоджьо, стиснувши його. Той кинув на догравальника косий погляд, але спроб прибрати руку не робив. — Чи, може, просто нашому капітанові не дівчата потрібні, а… хлопці?

Сміх компанії переріс у справжнісінький регіт, варто Ґоджьо скинути клешню Фушіґуро з незадоволеною міною.

— Замовкни ти. Усе зі мною нормально. Нащо мені хлопці?

Чомусь він кинув швидкий погляд на Нанамі, що стояв трохи осторонь. У розмові участі він не брав; натомість щось шукав у сумці, хоч по напружених плечах було видно, що хлопців він слухав.

І чомусь Ґоджьо закортіло вибачитися перед ним. Але вибачення для Ґоджьо Сатору досі залишалося не дуже знайомим словом.

— Тихо вам уже, — натомість він сердито пробурмотів. Хлопці здивовано переглянулися. Ґоджьо вимушено посміхнувся, стукнувши Фушіґуро по спині. — Яка, бляха, взагалі різниця? Дівчата, хлопці — пофіг. А вот тренування завтра — обов’язкове!

Поки Фушіґуро щось там невдоволено прогудів, Нанамі підняв погляд: Ґоджьо вже сміявся над жартом Хайбари.

А ось Ґето, що уважно спостерігав за Нанамі, лише задумливо гмикнув.

Ван Гог перестав прискіпливо принюхуватися до Ґоджьо на третю зустріч, а на п’яту вже муркав на його колінах зі завзяттям трактора. Ґоджьо ж казав, що приймає виклик: він не з тих, хто легко здається.

— Ти маленький пухнастий зраднику, — у голосі Нанамі чутно краплю осуду, коли він швидко почухав котика за вухом. — Пара смаколиків, і ти вже готовий дім продати.

— Це просто моя неперевершена харизма та добра душа. Коти ж таке відчувають, так? — Ґоджьо натомість розплився в широкій усмішці. Ван Гог позіхнув та повільно кліпнув: той здатен поклястися, що кіт його засуджував. — Боже, та у вас навіть погляди схожі.

Нанамі скептично здійняв брову:

— У мене з котом?

— Так! — Ґоджьо кивнув з напрочуд серйозним виглядом, тримаючись з усіх сил, аби не розсміятись у голос, бо погляд Нанамі вже став відверто недовірливим. — Ну, сам глянь! Бр-р-р. Наче двійник твій. Нанамін-молодший. Чи старший. Скільки йому років?

— Та десь чотири, здається.

— Поважний пан!

Західне сонце заливало майстерню рожевим світлом, і Ґоджьо ліниво спостерігав за грою багряних променів на стінах. Ван Гог розлігся зовсім по-панськи, з вінілового програвача в куточку доносилися нотки ранніх "Бітлз", а Нанамі щось наспівував сам собі, подекуди поглядаючи то на Ґоджьо, то на мольберт.

На душі в Ґоджьо було спокійно. Тепло. Навіть занадто спокійно, що вже викликало підозри. Він почував себе, наче тільки-но проплив океан та зараз ніжився в ласкавих водах гавані. Навіть мігрень, яка докучала весь день, трошки відступила. Можливо, на нього впливала творча атмосфера: Ґоджьо ж до цього нікому не позував. Хто їх знав, цих художників. Може, так у них прийнято взагалі: зустрічати з теплим обліпиховим чаєм з медом, обговорювати найбільш вдалі подачі на тренуваннях, сміятись з жартів, навіть найбільш невдалих, та слухати його нескінчення про діґімонів. Але дивне відчуття в грудях, через яке серце іноді пропускало удар, підказувало, що ні. Справа не в цьому.

Справа в одному Нанамі Кенто.

Ґоджьо не був у захваті від цього усвідомлення, як-то кажуть, взагалі, і вирішив відволіктися від нової кризи, якась ось-ось і охопила б не тільки його серце, а й думки. Ось цього не варто допускати взагалі. Занадто рано. Занадто раптово. Занадто… вагомо.

— То ти "Бітлз" любиш?

Так. Він не вигадав нічого кращого, ніж це. А що? Програвач ж у куточку ось.

Нанамі повернувся трохи в його бік та поправив окуляри відточеним рухом.

— Так. Ранні мені якось ближче до душі. Можеш глянути ще, там частина колекції.

— Ого, ціла колекція…— Ґоджьо пробурмотів собі під носа, доки не натрапив на охайно складені вінілові платівки.

"Звісно, охайно, це ж Нанамін," — подумав Ґоджьо про себе, але чомусь вирішив змовчати. Можливо, через те, що неохоче зрозумів: тепер він знав, що в дусі того, а що ні.

Настільки акуратно, наскільки можливо, аби щось ненароком не подряпити чи вимазати шоколадом, він провів пальцями по платівках. Тут не тільки "Бітлз", а й "Біч Бойз", трошки Елвіса, сольні альбоми сера Пола, "Пінк Флойд" з "Квін" та навіть "Оазис". 

Ґоджьо дістав платівку та прокрутив її в руках, наче він до біса вмілий діджей, чи щось на кшталт того, доки не зловив погляд Нанамі. На обличчі в того так і написано "обережніше", але Ґоджьо не був би самим собою, аби не вдав, що ось-ось і впустить її на підлогу.

— Не парся, Нанаміне, я сам —

Ван Гог, який до цього уважно спостерігав за відблисками на вінілі зі столику поруч, вочевидь уже надивився і вирішив нарешті схопити свою здобич, стрибнувши прямо на Ґоджьо. Лише завдяки чуду та його незрівнянній реакції спортсмена катастрофи вдалося уникнути.

—… обережність.

Нанамі стиснув перенісся, але більше ніяк не відреагував, окрім того, що врешті полишив мольберт та підійшов ближче.

— Просто більше так не роби.

Ґоджьо кивнув з виглядом присоромленого цуценяти.

— Я теж "Квін" люблю.

— Справді?

— Ага. Здається, Суґуру дарував мені якийсь їхній вініл.

Від думки про те, що ось із ким, а із Суґуру Нанамі було б цікавіше розмовляти, Ґоджьо стало на душі трохи кепсько. Між ними запала тиша, яка наче пробиралася під шкіру. Некомфортно, інакше кажучи.

Ґоджьо прокашлявся і озирнувся навколо, аби хоч якось її порушити, поки Нанамі уважно його вивчав. Ні, Ґоджьо завжди прудкий та жвавий, ніби весь світ навколо нього рухався в сповільненій зйомці, а він його підганяв. Проте в цей раз Нанамі побачив у його постаті певну скутість та нервову метушливість. А це вже з ним взагалі не в’язалося.

Нанамі поправив окуляри. У душу до нього лізти не хотілося, але ж він просто запитає?

— У тебе все добре?

Ґоджьо обернувся так рвучко, наче хтось його смикнув за невидимі шарніри. Між брів Нанамі залягла складка, яка тільки поглибилася, варто Ґоджьо відмахнутися з нервовою усмішкою. Тепер уже його черга почуватись як під по-рентгенівськи пильним поглядом тепло-карих очей.

— Та все добре. Трохи голова болить, якщо чесно. Я…

Ґоджьо трошки замнявся, але зрештою вирішив зізнатися. Нанамі не з тих, хто засудить.

— Я досить чутливий до світла, та й окуляри десь посіяв свої.

Нанамі зрозумів, що ця тема для Ґоджьо не з приємних, через тому, як той уникав погляду, і його голос зазвучав неприродно легко. Зазвичай він аж бринить мелодійними переливами — зараз Нанамі чув фальш. У слабкостях завжди важко зізнаватися. Тим паче, коли тебе ледь не вважають ідеальним.

Він мовчки зняв окуляри та протер їх, аби дати Ґоджьо час зібратися з думками, та промовив:

— У мене є гарні ліки від мігрені. Раніше бували сильні, тому завжди маю про запас. Ходімо.

Ґоджьо здивовано кліпнув у відповідь і провів Нанамі поглядом втомлених блакитних очей, аж доки той не покликав його знову.

— Іду-іду!

Голосно нявкнувши, Ван Гог поспішив за ними.

— Ого-го-го, це що, свята святих Нанамі Кенто? Його спальня? — Ґоджьо притиснув руку до грудей та озирнувся з круглими очима. А що, може там на стіні ще якась репродукція раннього Матісса, а він не показав достатньої пошани. З цими художниками потрібно бути уважним.

Нанамі закотив очі та відступив вбік.

— Проходь уже.

Ґоджьо кинув останній зацікавлений погляд на двері, бо там у Нанамі на дощечці написана трохи така пафосна на смак Ґоджьо цитата.

— “Самота — це незалежність, я її хотів і давно вже здобув. Незалежність холодна, о так, але й тиха, дивовижно тиха й велика, як той тихий холодний обшир, де кружляють зірки”. Ух, депресивненько. Гессе?

— Так. Ти читав?

— Було діло. Не зовсім легенька книжка.

Нанамі повністю згоден. Хоч образ Ґоджьо не дуже в’язався зі “Степовим вовком”.

Він тихенько причинив двері.

— Свята святих — майстерня, а ти там уже був.

Ґоджьо вже його не чув; натомість він уважно роздивлявся фото зі шкільних років Нанамі, яких не дуже багато, та купку волейбольних трофеїв.

— Чималенько так.

— Ти лестиш. Думаю, у тебе більше разів зо три.

У відповідь Ґоджьо знизив плечима й промовив напрочуд серйозно.

— Якщо ти привіз їх із собою аж із Данії, то, думаю, вони для тебе важливі. І це найголовніше, а не кількість.

У Нанамі не вистачило сміливості зустріти погляд Ґоджьо, тому він неоднозначно кивнув у відповідь, дивлячись десь поміж нього.

— Тож який тут найважливіший?

Довго Нанамі не потрібно гадати. Без зайвих слів він змахнув залишки пилу з кубку, що гордо стояв у самісінькому центрі. Дивно, звідки пил? Він же недавно протирав.

— Ось цей.

Ґоджьо хмикнув та нахилив голову в бік.

— Можна?

Нанамі без вагань протягнув трофей.

— “Регіональний чемпіонат Центральної Ютландії. Перше місце: школа Лессесгадес.” Добре, що англійською ще й написано. Але вау. Це ж як наші регіональні?

— Ага.

Він пильно придивився до кубку, зважив його в руці та обережно поставив назад на поличку. Поки Ґоджьо не вирішив запитати а чому ця перемога така важлива для нього, Нанамі швидко відказав, що зараз принесе таблетки.

Варто йому повернутись, як Ґоджьо, уже з Ван Гогом на руках, розглядав книжкову полицю Нанамі. Чогось він зовсім не здивувався, побачивши, що книжки той сортував не тільки за жанрами, а ще й за алфавітом.

Хто б сумнівався. У Ґоджьо цей факт викликав широку усмішку.

— О, ти вже повернувся.

Кіт незадоволено нявкнув, коли Нанамі забрав його, і втік на лежанку.

— Ну, чого ти бурмочиш? Дай уже Ґоджьо ліки випити.

Ґоджьо пирхнув зі сміху в склянку з водою, але покірно запив таблетку, поки Нанамі запнув штори. Відразу було потрібно це зробити.

Спальня поринула в сутінкову напівтемряву, але декілька несміливих промінчиків встигли пробратися через щілинку.

У Ґоджьо вже на язиці закрутився дуже дотепний жарт, але він різко замовк, коли Нанамі стиха кинув:

— Щоб менше світла було.

Ґоджьо стиснув бідолашну склянку, аж доки не побіліли пальці. Він достеменно й не розумів, чому реагує так.

Або ж розумів. І не хотів зізнаватися. Тим паче самому собі.

Нарешті він перестав гіпнотизувати воду та подякував Нанамі. Від його тихого, трохи навіть слабкого голосу, у грудях Нанамі щось перевернулося. Він знизив плечима й так само тихо відказав:

— Можеш лягти, якщо так зручніше.

Між ними простяглася тиша, спокійна та навіть затишна, на відміну від дивної задушливої миті в майстерні. Нанамі почесав кота між вушками, аби чимось зайняти руки та не відволікатися на те, як його серце відбивало нестійкий ритм.

— Навіть не запитаєш, чому цей кубок для мене найважливіший? — він намагався тримати голос рівним, але скрізь напускну байдужість Ґоджьо все одно вловив дещо здивовані та схвильовані нотки.

І пробурмотів, навіть не розплющуючи очей:

— Як хочеш, то скажеш. Та насправді й так ясно.

Нанамі скинув брови й навіть перестав гладити Ван Гога. Той незадоволено потерся об його руку, і Нанамі розсіяно погладив кота по грудці.

— Що ти маєш на увазі?

Тут Ґоджьо вимушено випрямився і втомлено глянув на Нанамі. Його біляве волосся розкошлатилося ще більше.

— Ну, не треба бути генієм, аби скласти два плюс два. Тобто згадай, як ти сказав, коли я тобі перше писав в Інстаграмі, що ваша команда погано грала, тому ти зараз навіть не хочеш пробувати. І я бачу, як ти постійно викладаєшся на тренуваннях. І це вже не кажучи про те, що просиш нас із Суґуру пограти після них. Тому бінго — ваша команда виграла, ти відчув, що нарешті твої зусилля були чогось варті. Та й судячи з дати, це ймовірніше був останній твій шкільний матч. Вгадав?

Нанамі взагалі не знав, що на це відповісти. Невже його настільки легко читати? Чи це Ґоджьо такий уважний?

Натомість він слабко розсміявся.

— Навіть не знаю, що сказати.

— Ха. Та й не треба нічого. Мені ось що цікаво, — матрац трохи провалився під вагою Ґоджьо, коли він підсунувся ближче до Нанамі. Виглядав уже не таким блідим. Це добре.

— Чому в тебе профіль закритий? З твоїми роботами.

Рука Нанамі на шерсті кота завмерла. Він здивовано кліпнув і відчайдушно намагався придумати якусь відповідь, аби була й не далека від правди та звучала нормально. Врешті-решт, на думку нічого не спало. Але якщо Ґоджьо зміг довіритися Нанамі, то чому б і йому не спробувати?

Ґоджьо уважно дивився на нього: у його погляді не видно звичних бісенят та іскринок. Лише дружня прихильність, від якої на душі розливалося тепло. Вибору в Нанамі, вважай, не було.

— У мене зараз не найкращий період у цьому плані, — зрештою, зізнався Нанамі та сів поруч з Ґоджьо. Близько, напрочуд близько, аби відчувати тепло його тіла. — Багато всього навалилося якось відразу. Іноді важко показувати свої роботи знову. Бо так-то я досі малюю, для себе. Ну, ти сам бачиш.

Нанамі поправив окуляри, аби якось приховати збентеженість, яка зненацька його охопила. На диво, Ґоджьо уважно слухав. Уточнив:

— Щось типу творчої кризи?

— Можна й так сказати.

Нанамі знову замовкнув, але після хвилини вагань несміливо запитав.

— У тебе колись було таке, що ти сумніваєшся в усьому, що робиш? Щось не підходить, краще це кинути й займатися чимось іншим?

Та навряд чи. Ґоджьо занадто… Ґоджьо, аби навіть задумуватися про це. Хоча, судячи з того, як він несподівано притих, усе можливо.

— Та буває, звісно. Напевно, я думаю про це кожен матч та заняття, — на його вустах заграла гірка усмішка, але очі здавалися серйозними. — Але, може, це нормально? Сумніватись? Може, так і має бути? — він шарпнув плечем, відкинувшись назад на ліжку, та похитав ногою. — Звісно, коли тобі кожного дня торочать "Сатору, тобі треба серйозніше ставитися до компанії" або "Сатору, коли ти вже візьмешся за голову! Скільки можна того м’яча кидати!" то починаєш сумніватися у всьому.

Ґоджьо перекривив чи то свого батька, чи діда, та Нанамі не стримав тихого сміху.

— І що ти їм кажеш?

— А що тут казати? — Ґоджьо зітхнув та зронив з підкресленою невимушеністю, — може, вони й всі праві. Чи тільки я. Я лише знаю точно, що люблю грати, — голос його прозвучав якось глухо, наче він просто роздумував собі. Нанамі не заважав. — Я не можу уявити себе без волейболу. Принаймні зараз. А бізнес… бізнес — це мій обов’язок. Від цього не втечеш. Можливо, мені потім захочеться. Тобі подобається малювати, Нанаміне?

Нанамі нахмурився на мить, але потім невпевнено кивнув.

— Все-таки гадаю, що так. Люблю.

— Ось це найважливіше, Нанаміне. Ти до біса гарно малюєш, чесно. Це навіть і чайнику видно.

У голосі Ґоджьо не було й натяку на жарт, і він відкрито зустрів трохи здивований погляд Нанамі.

— Я не можу порадити, як тобі вибратися з творчої кризи — сам розумієш. Але в чому я впевнений — так це в тому, що ти все робиш правильно. Продовжуєш малювати. Почав знову грати. Попри все, не опускаєш руки та намагаєшся знову й знову. Це… офігіти, як круто, Нанаміне.

Господи, як же важко Ґоджьо давалися розмови на кшталт таких. Наче кожне слово витягували щипцями. Він би хотів сказати Нанамі, що вважав його талановитим, дуже талановитим, бо просте "ти гарно малюєш" навіть не описувало й дещиці того, що він відчував. Хотів сказати, як добре Нанамі грав. Як хоч і не відразу, але втягнувся в ритм їхньої команди. Як спокійно в нього в майстерні. Як смачно пахла випічка, яку він приносив іноді перед тренуваннями. Який милий у нього кіт.

Але слова так і застрягли йому в горлі.

Аби хоч якось зайняти руки та заткнути вихор думок у голові, Ґоджьо потягнувся до телефону, але тут його перервав гучний стук у двері.

— Заходьте.

У прорізі показався хлопець з рожевим волоссям. Ґоджьо відразу його впізнав — той самий з фото Нанамі в інстаграмі.

— Агов, Кене, мама вже приготувала вечерю та кличе тебе.

Ґоджьо ледь сховав усмішку. Кен.

— Скоро буду. Ґоджьо, ти не голодний?

На цих словах хлопець звернув увагу, що Нанамі, взагалі-то, не один у кімнаті.

— Ой, вибачаюсь, я Юджі, молодший брат Кена, і… почекай, Ґоджьо?! Ґоджьо Сатору?!

Юджі повільно перевів вражений погляд на Ґоджьо, який ліниво помахав йому з ліжка. Він швидко перетнув кімнату (коли брат Нанамі взагалі встиг зайти?) і потиснув йому руку.

— Я так мріяв побачити тебе! Бляха, я стільки разів —

— Юджі, не лайся, — звісно ж, Нанамі відразу поправив брата й знизив плечима, дивлячись на Ґоджьо, мовляв, “вибачай за нього”.

— Я стільки разів був на матчах університету! Ваш минулий з Кіото в півфіналі чемпіонату? Це щось з чимось! А останній пас Ґето в п’ятому сеті? Як ти подав йому той м’яч, чесне слово, це ж здуріти можна! — голос Юджі так і бринів від радощів та ентузіазму, та Ґоджьо розсміявся у відповідь. Покошлатив неслухняне рожеве волосся.

— Радий знайомству! Не знав, що ти аж такий палкий наш фанат.

— Юджі ходить на всі ваші матчі, — Нанамі спокійно додав, але Ґоджьо побачив, як за звичними окулярами його світло-карі очі потеплішали. Напевно, він справді любив брата. — І радів найбільше, коли дізнався, що я буду грати з вами. Я хотів вас познайомити, але трохи пізніше.

— Та ти що?! Я ледь не очманів! Ви такі круті, справді!

— Юджі, перестань трясти Ґоджьо. Руку йому відірвеш.

— Ой, справді. Вибач! — хлопець тихо пробубонів у відповідь та вичавив невпевнену усмішку.

— Та все добре. І можеш мене звати Сатору. Я не проти.

Здається, Юджі ледь не зомлів від цих слів.

— Я змалечку граю у волейбол насправді! Слухай, а ти не міг би…

— Юджі, Кенто, вечеря вже готова! Скільки можна баритися? — десь із глибин будинку, першого поверху, чутно приємний жіночий голос, який, очевидно, належав мамі Нанамі та Юджі.

— Вже йдемо, ма! Ґо— Сатору, ти ж поїси з нами, так? Кен уже згадував тебе не один раз, то ж ми —

— Юджі.

— Та що такого? Коротше, спускайся з нами. Чекаю тебе!

Нанамі зітхнув, проводжаючи поглядом молодшого брата. Щоки його покрилися слабким рум’янцем, і Ґоджьо доклав максимум зусиль, аби не прокоментувати це. Мило так.

— Юджі має рацію. Пішли з нами. Але будь готовий до шквалу питань. Юджі балакучий. Але якщо не хочеш, то нічого страшного. Я щось придумаю. І… вибач за це раптове інтерв’ю.

— Ні, ні, не хвилюйся, — Ґоджьо навіть не думку не спало відмовитися, особливо після такого вихору, як малий Юджі. — Я тільки радий!

У цей момент його живіт видав щось на кшталт розпачливої пісні кита. Ґоджьо хлопнув себе по ньому.

— О. Вчасно. Я ще й голодний жесть. То веди, Кене.

Рум’янець на щоках Нанамі вже сягнув кінчиків його вух. Він щось пробурмотів, але двері все ще причинив:

— Не називай мене так.

— Ех, шкода. Я б, може, тоді був Барбі. Подумай ще, га?

— Пішли вже, Барбі.

Якби Ґоджьо запитали, яким словом він описав би кухню будинку Нанамі, це без перебільшення чи зайвих думок було “затишок”. Ні, серйозно. Він таке бачив тільки в картинках у журналах чи в телевізорі ще давним-давно.

У повітрі приємно пахло корицею, ваніллю та чимось лимонним, не говорячи вже про запахи вечері, від яких у Ґоджьо вже майже що слина не покотилася. На холодильнику висіла купа фотографій, магнітів з різних країн, деяких рецептів з підкресленими назвами та дрібно написаними "Нобара згадувала про цю запіканку" чи "Юджі попросив приготувати" на берегах сторінок. Зі стелі звисали пучки лаванди, розмарину та ще якихось трав, які Ґоджьо ледь не збив, а з телевізору привітно грала якась веселенька пісня.

У будинку Ґоджьо так не було. Усі їхні вечері проходили за монотонним бубоннінням батька чи діда, різкими поглядами матері, аби він випрямив спину та не чавкав, і нескінченними повчаннями.

Звідти йому завжди хотілося втекти. Але тут… тут побути подовше.

— О, це ж Мікі Мацубара! Мама її обожнює! — Юджі почав трохи підтанцьовувати під пісеньку, одночасно з тим намагаючись балансувати стос тарілок. Вочевидь любов до старих пісень у Нанамі — це сімейне.

— Ой!

Одна з тарілок ледве не впала, варто хлопцю різко розвернутися. Ґоджьо встиг піймати тарілку перед неминучою катастрофою. Нанамі ці імпровізовані трюки не дуже сподобалися, про що він відразу сповістив Юджі, який відверто похнюпився. Ситуацію треба було рятувати, тож Ґоджьо обійняв хлопця за плечі та радісно промовив:

— А в тебе гарна реакція. Лишнім у волейболі не буде, це точно!

На обличчі Юджі розцвіла широка усмішка, і від похвали капітана він аж розправив плечі.

“Ось і ще один член родини Нанамі впав жертвою перед шармом та харизмою Ґоджьо Сатору”, — подумав про себе сам Нанамі. — “Що ж, залишилися лише мама та Нобара, яка приїде тільки завтра.” 

Але Нанамі точно знав, що й сестрі теж сподобається Ґоджьо.

Звісно ж, його мати в захваті від Ґоджьо. Чому б їй і не бути? Ґоджьо вмів причаровувати: кому ж як не Нанамі це знати. Він відразу відсипав компліментів і стравам, і будинку, і помітив, як їй личить сукня, що вдало підкреслювала колір очей. І що найгірше (чи, можливо, на краще), Нанамі впевнений, що Ґоджьо навіть не лестив їй навмисне. Йому взагалі це не потрібно, бо пари усмішок, вдалих слів і погляду яскравих блакитних очей було цілком достатньо, аби сподобатися майже кожному. Бо Ґоджьо Сатору сяяв, наче сонце. Хіба ж можна не любити сонце?

А Нанамі ніколи не любив бути під його променями. У центрі уваги. Шуму та галасу він завжди віддавав перевагу тихенькому затінку та компанії книг. Але з моменту, коли Нанамі уперше побачив Ґоджьо ще тоді, восени, на святкуванні Гелловіна, із широкою усмішкою та яскраво-білим волоссям у світлі багаття, щось усередині тріснуло. Пропустило удар.

Тепер йому хотілося ніжитися в променях сонця. Відчувати його тепло. Відчувати цей жар. Сяяти самому.

Але на відміну від сонця, місяць не світить — лише відображає його світло.

Напевно, Нанамі Кенто довічно судилося бути в тіні.

— Ох, якби я знала, що Кенто приведе гостей, я б щось інше приготувала, — Нанамі-сан схвильовано промовила, але Ґоджьо відразу її заспокоїв.

— Нанамі-сан, усе дуже смачно! Мені дуже сподобалися фрикадельки та— Еее, Нанаміне, як це ще раз називається? — Ґоджьо кивнув на креманку із желе з вершками, що стояла перед Юджі.

Нанамі підняв кутик губ у легенькій усмішці.

— Рєдгрєд мед флєде.

Тут Ґоджьо аж рота розкрив. Чи то він оглух, чи то в голосі Нанамі Кенто почулася… іронія?

— Нанаміне, — він ледь чутно видихнув, — ти що, кепкуєш? З мене?

— Комусь ж іноді треба. Для профілактики.

— Гей!

Плечі Нанамі затремтіли від спроб втамувати сміх, але зрештою він не витримав. Юджі відразу підхопив, та вже самому Ґоджьо не залишилося вибору, як не загиготіти в голос.

— Ми дуже раді бачити тебе, Ґоджьо-куне, — зрештою, варто сміху вчухнути, Нанамі-сан подарувала йому лагідну усмішку. — Кен багато про тебе розповідав.

— О, будь ласка, просто Сатору, — Ґоджьо лише відмахнувся. Нанамі замислився, чи пов’язане це вперте прохання кликати його власним ім’ям замість прізвища з небажанням асоціюватися з родиною. — Це я дуже радий бути вашим гостем. Дякую, що прийняли мене.

— Якщо чесно, ми були трохи здивовані, — Юджі не міг не вставити свої п’ять копійок. Серйозно, Ґоджьо вже обожнював цього хлопця. — Кен нечасто про когось розповідає, ще й запрошує до себе в майстерню.

Ґоджьо відчув, як Нанамі, що сидів поряд з ним, напружився, тому він інстинктивно намагався пожартувати та розрядити ситуацію.

— Ох, це для мене велика честь! Бути першим хлопцем у святій святих Нанаміна, — Ґоджьо підморгнув тому та не втримався, аби легенько штовхнути ліктем. — Ану колись, скільки дівчат ти приводив, га?

Нанамі напружився ще більше та повільно видихнув. Неймовірними зусиллями він не почервонів — лише знизив плечима. Але щось тут не так. Занадто він нервовий, занадто підкреслено розслаблений, занадто… не Нанамі.

Ґоджьо не бачив, як здивовано переглянулися Юджі та Нанамі-сан.

— Але ж Кен…

— Юджі-куне, дорогенький, допоможи мені прибрати зі столу, будь ласка, — голос Нанамі-сан прозвучав неприродно весело, особливо на фоні тиші, яка схопила всіх.

Ґоджьо зовсім спантеличено блимнув на родичів Нанамі та повільно перевів погляд широких блакитних очей на того. Кліпнув зо два рази. Невже він усе зіпсував? Тільки коли подумав, що все добре?

— Я щось не те сказав? Я не хотів, я просто —

— Все добре, Сатору. Справа не в тобі. Не хвилюйся.

Ґоджьо відразу випрямився — його наче блискавкою пронизило.

Сатору.

Сатору.

Він, напевно, ніколи й не помічав, як звучить його ім’я. Не звертав уваги, та й не було потреби. Чи завжди воно так бринить на вустах? Чи це тільки заслуга Нанамі?

Кров зашуміла в його голові, перекрикуючи всі наявні думки, аж поки щось тепле та ніжне в грудях не змусило Ґоджьо видихнути:

— Це вперше ти мене по імені назвав.

Нанамі нахмурився: не такої реакції він очікував.

— Тобі не подобається? Вибач, я не подумав. Ти сам пропонував якось раніше.

— Ні-ні! — Ґоджьо хитнув головою, так різко, що, за відчуттям, вона зараз відвалиться, та бездумно схопив Нанамі за руку. Той опустив погляд вниз. — Мені подобається. Так краще.

— Тоді добре.

Решта вечору пройшла так, наче нічого й не відбулося тоді, за столом: він потиснув руку Юджі-куну та пообіцяв поглянути на його тренування і попрощався з Нанамі-сан, яка міцно обійняла його (Ґоджьо крадькома вдихнув її квітковий, дещо солодкий парфюм — напевно, так і мають пахнути матері?) та дала із собою порцію фрикадельок та кілька сморебродів, аби пригостити хлопців.

Вечір зустрів їх голосним співом цикад та блідим сяйвом зірок на чорнильно-темному небі. Ґоджьо глибоко вдихнув та повільно спустився на ґанок, де його вже чекав Нанам. Трохи дивне, але щось безперечно приємне загорілося в грудях Ґоджьо, варто йому помітити, як гарно виблискували очі Нанамі за окулярами.

Сатору. Сатору. Сатору. Знову й знову він прокручував у голові їхню вечерю, аж доки Нанамі не покликав його стиха:

— Сатору? Усе добре?

Ох, ось і знову. Ґоджьо кліпнув з пару разів, аби опанувати себе, але п’янкий туман уже сповив його розум густою вуаллю, і тому усмішка його вийшла дещо млявою.

— Ага.

Нанамі підозріло покосився на нього, але нічого не сказав. У постаті його так і відчувалася нервова скутість, яка відразу кинулася в очі навіть скрізь марево. Ґоджьо схилив голову і гмикнув:

— А в тебе все добре?

Попри те, що Нанамі відразу коротко кивнув, Ґоджьо зрозумів, що той бреше: по понурій поставі, занепокоєному погляду та дещо стривожених жестах. Хоч би й що там не було, Ґоджьо не наполягав. Дарма, що просто вмирав запитати.

Натомість він протягнув:

— У тебе класний брат. І дуже добра мама, — його меланхолійний, трохи глухий голос пробився через сплутані думки Нанамі. Він захотів щось відповісти, хоча б подякувати, але Ґоджьо продовжив:

— Дякую, що запросив мене. Тільки в наступний раз клич зарання, окей? Щоб я там квіти купив чи щось таке. Не йти ж із пустими руками. Ну, бувай.

Нанамі навіть не встиг кивнути, не те, що попрощатися з Ґоджьо, як той уже відчинив хвіртку та зник за знайомим поворотом.

Безперечно, це був дуже дивний день.

Нанамі поглядав на наручний годинник третій раз за вечір, хоч після останнього хвилинна стрілка лише встигла зробити кілька обертів. Він не запізнювався, але однаково трохи схвильовано вдивлявся в нескінченний потік містян та туристів у пошуку знайомої білявої шевелюри, бо стаканчик з… якщо чесно, Нанамі важко підібрати слова для опису цієї цукрової полуничної бомби із шапочкою з вершків, у його руці вже почав пускати конденсат. Трохи неприємно. Добре, хоч Ґоджьо дуже легко помітити в натовпі.

— Привітик! Довго чекаєш?

Про вовка промовка.

Нанамі відразу помітив, що без звичної сумки з формою та рюкзака Ґоджьо виглядав дещо… незвично, хоч просто та елегантно. Із-за раптового пориву вітру його волосся спало на чоло, і Ґоджьо нетерпляче відкинув його, аби не лізло в очі, та широко посміхнувся, від чого на щоках проступили ямочки. Зі стаканчика, що він тримає, долинав приємний запах кави. Здається, навіть звичайної. Хто це й що він зробив з Ґоджьо Сатору?

— Це тобі, — на обличчі Нанамі й так проступило здивування, яке стало тільки більшим, як тільки Ґоджьо протягнув йому каву. Він стиха розсміявся і віддав тому полуничне фрапучино.

— Тоді це тобі.

Ґоджьо опустив окуляри на перенісся і з пару секунд дивився то на своє фрапучино, то на лате макіато Нанамі, то на самого Нанамі. Посмішка його стала ширшою, і тепер вони засміялися разом.

Під вежею Кьобаші, а саме там і був музей Артізон, куди Ґоджьо запросив його, вже стояла купка людей, що теж чекала відкриття виставки. На диво, вони вдвох якраз вписалися. Де-не-де шепотілися та тихенько сміялися між собою парочки, студентки з блокнотами, готові завзято сперечатися про гру світла на картинах Моне, а деякий пан у діловому костюмі відверто нудьгував, спершись на стіну.

Якщо чесно, Нанамі й сам не знав, як чітко назвати їхню… зустріч. Прогулянку. Ну, не побачення це ж, так?

Хоч Нанамі й достеменно пам’ятав, що не повірив своїм вухам, варто було Ґоджьо мимохіть згадати, що в нього є преміум-квитки на виставку Моне в музеї Артізон.

— Почекай-почекай, це та виставка з роботами Моне з музею д’Орсе на додачу? Уперше в Японії?

— Ага. То що, хочеш піти? А то батькам вічно присилають якісь квитки. Іноді й мені щось перепадає. Якраз два.

Поки Нанамі намагався правильно підібрати слова, які не звучали б сильно заздрісно чи якось по-снобськи, Ґоджьо начепив назад звичні окуляри, аби той не побачив, як у нього бігали очі.

Його батькам і справді завжди відправляли подарунки, квитки та просто компліменти від різних закладів. Але не в цей раз, бо хоча Ґоджьо й підслухав, як мати розмовляла з якоюсь важливою шишкою з фонду Ішібаші про ексклюзивний прохід на виставку Моне (так-так, "вперше в Японії полотна із музею д’Орсе!”), йому трошки довелося попотіти, аби їх дістати. На додачу, щоб ще й ніхто з родини не здогадався. Але він би не був Ґоджьо Сатору, якби йому не вдалося.

Тим паче, що сором’язлива, проте безперечно щира усмішка Нанамі та натхненний запал у його погляді вартували цього.

А ось чому перше, про що подумав Ґоджьо, коли почув, як у материній розмові прозвучало “виставка”, був Нанамі й картина в його мастерні, він гадати не хотів. Взагалі.

Тож це прогулянка. Звичайнісінька. Між двома друзями. Абсолютно точно не побачення.

— Крутий годинник. Вінтаж?

Нанамі розсіяно нахмурився, але згодом зрозумів, що це Ґоджьо про його говорить. Взагалі, нічого крутого в ньому не було: звичайний бежевий циферблат та коричневий шкіряний ремішок. Окрім, напевно, швейцарської якості.

— А, так. Це подарунок від діда, — несміливо знизив плечима Нанамі, а потім додав тихіше. Насправді він достеменно не розумів, чому розповідає про це. — Він був моряком. Це його подарунок на моє 10-річчя. Річ дорога.

Щось у голосі Нанамі змусило Ґоджьо посерйознішати на мить. Вочевидь вони були близькі — Нанамі ж досі носив дідів подарунок.

Нанамі помовчав пару хвилин і продовжив, вдивляючись у бузкове небо вдалині. Десь там виднілася річка Суміда: можливо, її води нагадали Нанамі про те ж море, яке забрало його діда.

— Їхня баржа зіткнулася з британським вантажним судном десь біля Швеції. Ніхто не вижив.

Від невимушеної посмішки на обличчі Ґоджьо не залишилося ні сліду після цих слів. Слова здалися лишніми, тому Ґоджьо просто-напросто промовив:

— Мені шкода, Кенто.

— Це було досить давно. Але іноді… згадую його, — коротко кивнув Нанамі, але потім неочікувано слабко розсміявся. Ґоджьо здивовано глянув на нього. — Дід мені якраз і подарував перший м’яч.

Ґоджьо лише криво усміхнувся.

До відкриття виставки залишилося десять хвилин, і відвідувачів почали пускати всередину. Нанамі відчув тепло тіла Ґоджьо через своє легеньке пальто, варто їм стати в черзі поряд.

— Мій дід підприємець. Збудував нашу так звану “бізнес-імперію”, — Ґоджьо окреслив лапки в повітрі, але навіть скрізь вимучену легкість у його голосі Нанамі почув гіркоту. Це другий раз на пам’яті Нанамі, що Ґоджьо з власної ініціативи заговорив про власну родину, окрім того випадку в спальні. Нанамі прислухався до нього ще уважніше. — Голова клану, бла-бла-бла.

— Ви близькі?

Ґоджьо знизив плечима. Нанамі шкода, що він не міг побачити його погляду за темними окулярами. Але зрештою Ґоджьо неохоче відповів:

— Зараз ні. Але в дитинстві — так. Віриш чи ні, дід був моїм найкращим другом, — на його обличчі промайнула легенька тінь спогадів, що повернули того в легкі та зрозумілі часи. І чи то Нанамі здається, чи то лише гра вечірнього сонця, але в усмішці Ґоджьо видно того маленького хлопчика, який зі захватом дивився на власного діда. — Він крадькома приносив мені торт після вечері, коли батьки гримали, грав зі мною в шахи, подарував мені першого поні, навіть пластирі на збиті коліна клеїв.

— Доки я не виріс, і не почалися розмови про “взятися за розум”, “покращити оцінки” і “прийняти свій спадок”, — на його обличчі проступила легка меланхолія.

— Не уявляю, як це тисне на тебе.

У відповідь Ґоджьо відмахнувся. Що ж, хвилинка слабкості закінчилася — він знову повернувся до звичного образу душі компанії. Наступне, що відчув Нанамі, так це як Ґоджьо похлопав його по плечу та натужно розсміявся:

— Та все добре. Не час сльози розводити. Ходімо, наша черга вже ось-ось.

Якщо Нанамі й трохи жалкував про те, як повівся, коли почув про квитки, то всередині музею це відчуття зникло.

Він відчував, як одна з найпотаємніших мрій поступово втілилася в реальність. І не лише та, що стосується картин.

А й людини поряд.

Вони встигли відчути всі переваги преміум-квитків: людей було значно, значно менше, привітні офіціанти чемно припрошували до шампанського, а де-не-де Нанамі бачив видатних митців чи відомих галеристів — людей непростих, коротше кажучи. Деяких із них університет іноді запрошував провести лекції. Також видалося, що Ґоджьо знали якщо не всі, то більшість людей, і хоч із його обличчя ні разу не зійшла усмішка, Нанамі бачив, у яку напружену вона перетворювалася з кожним вітанням. Нанамі намагався врятувати його: переводив розмову в мистецьку площину. Виходило непогано.

Але найбільше Нанамі вразили картини. Оригінали знаменитих “Лілій”, “Жінки з парасолькою”, “Готелю Рош-Нуар”, що взагалі вперше виставлявся в Японії, включно з “Обідом”. Захоплений красою мазків та ювелірною грою світла, Нанамі взагалі не помітив, що Ґоджьо весь час уважно вивчав його. Звісно ж, Ґоджьо майже відразу відвертався, варто було їхнім поглядам зустрітися. Тільки злегка почервонілі вуха видавали приховане бажання та дивну тугу.

Як тільки вони завернули за ріг, будь-які думки в Нанамі зникли. Тому що він дивився на той самий схід сонця, на який споглядав тисячу разів у своїй майстерні. Справжній. Той самий. Йому не треба було вмикати аудіогіда: він сам зійшов би за одного набагато краще.

Здається, у житті картина виглядала не те що, краще, але… по-іншому. Так. По-іншому.

Нанамі захотілося провести по полотну, якому вже сотні років, відчути фарбу та мазки майстра на дотик, проте натомість він уважно споглядав той самий схід сонця, наче бачив уперше та ніяк не міг насититися.

— Це вона, так? Та, що у твоїй майстерні?

Нанамі кивнув у відповідь.

— Гарна, — задумливо промовив Ґоджьо поряд, схиляючи голову. Нарешті Нанамі повернувся в його бік, і на одну коротку мить його серце завмерло, а потім затьохкало в грудях, як бідна пташка, що мала нещастя потрапити в клітку. Від гри світла волосся Ґоджьо здавалося м’якішим, більш кремовим — як тоді, на Гелловіні. Окуляри сповзли йому на перенісся: Нанамі добре бачив спокійну блакить його очей в обрамленні довгих вій. Наче море переливалося в сонячних променях. Його вуста торкнула легенька, грайлива усмішка — саме така, яка змусила Нанамі здатися Ґоджьо Сатору ще тоді, за столиком у кафе. — Але знаєш, у тебе дома краще. Не знаю, чому так.

Здавалося, Ґоджьо й не розумів, як із кожним жестом, кожним підбадьорливим кивком, кожним ідеально вивіреним пасом з одного боку сітки, кожним тренуванням, коли він погоджувався залишитися подовше, кожним сміхом із його братом у його ж домі заганяв лезо ножа самісінько під ребра.

Нанамі підступив ближче: ось уже їх відділяла пара дотиків. Варто трошки наблизитись, аби накрити губи Ґоджьо своїми. Але ж чому ця відстань відчувалася наче океан між ними, не менше?

Нанамі знав. Відразу згадав розмову після тренування.

“Я ж нормальний."

А він ні. Назавжди відмічений тавром, яке ніяк не вивести. Груди його загорілися розпачливим, гірким вогнем, а пальці самі по собі стиснулися в кулаки. Ґоджьо вже ще уважно вивчав картину, тому Нанамі не залишилося нічого іншого, як відповісти, не відриваючи очей від нього:

— Справді. Найгарніше, що я бачив.

— Кажу ж.

У всесвіту справді цікаве почуття гумору, бо як інакше пояснити те, що Нанамі встиг відвернутися якраз у той момент, коли Ґоджьо перевів погляд на нього. Підняв брови:

— Все добре? Якийсь ти почервонілий.

— То все шампанське.

Ґоджьо розсміявся.

Вечір далі Нанамі не дуже пам’ятав: кивки та розмови з галеристами та художниками остаточно загубилися серед шуму його думок та настирного шепоту, який так і наполягав, що з ним щось не так. Нанамі тікав від нього, як міг, але це було напрочуд важко. Особливо, коли Ґоджьо нахилявся до нього поближче, аби відмітити певну деталь на картині, пожартувати про вуса якогось джентльмена та вказати на чудернацький капелюшок однієї пані. Пані видалася представницею фонду Ішібаші, і будь-кого вона вже б викинула геть із галереї, але не Ґоджьо. Натомість вона широко посміхнулася Сатору-куну, поки той вирішив викинути геть зовсім нечуване.

Познайомити Нанамі з нею.

Нанамі й зараз не згадав би, що ж саме він там пробелькотів у відповідь, але те, що пані дала йому контакти свого асистента та натякнула, щоб Нанамі якомога швидше подав заявку на отримання стипендії від їхнього фонду, назавжди закарбувалося в його пам’яті. Це й щаслива усмішка Ґоджьо, коли вони сиділи в раменній Хаяшіда на Шінджюку. Ґоджьо ледь не зомлів від шоку, коли Нанамі сказав, що не те, що ніколи не бував там, а й навіть нічого не чув про це місце. Після цього він потягнув Нанамі до найближчої станції метро. Нанамі нічого не міг вдіяти з невгамовним вихором енергії Ґоджьо.

— У тебе було таке смішне обличчя, коли Курайя-сан заговорила, — Ґоджьо смішно вирячив очі та бездумно липнув на Нанамі пару разів. Через те, що перед цим він напхав собі за обидві щоки смажені боби едамаме, доки вони чекали на рамен, Ґоджьо більше нагадував бурундука, аніж самого Нанамі.

Нанамі зі свого боку закотив очі та легенько стукнув того по плечу.

— Рятуйте! Мене поранено! — Ґоджьо схопився навіть не за плече, а за серце, заламентував із по-справжньому театральним трагізмом та повільно почав сповзати по спинці диванчика. Нанамі пирхнув, але потягнувся через стіл вхопити того, поки на них не почали зглядатися люди. Хоч обличчя Нанамі не виражало особливого захвату, кутик його губ легенько смикнувся.

— Ти ж навіть не за те тримався. Аматор.

Ґоджьо саме забирав їхні тарілки та ледь не розлив на себе свій рамен, коли почув слова Нанамі. Хижацький вогник у його прищурених блакитних очах не обіцяв нічого доброго.

— Як-як ти мене назвав?

Нанамі вдалося сховати сміх за шматочками курки шойо. Ґоджьо надув губи, але швиденько прийнявся за власну їжу. Хоч у раменній було достатньо людно, за велінням долі їм пощастило знайти столик у куточку. Інші відвідувачі голосно базікали, з кухні доносилися ще більш запаморочливі аромати смажених грибів та м’яса, а через надокучливий стукіт приборів було важко почути навіть власні думки, проте попри все Ґоджьо й Нанамі якось вдавалося розмовляти.

— Слухай, а я тобі розповідав, як натрапив недавно на колекційну картку Омеґамона?

— Ні. Це той, у кого Аґумон та Ґабумон злилися?

Нанамі міг поклястися, що в того аж очі загорілися. Ґоджьо звик, що його задротське бубоніння слухав лише Суґуру (та й то іноді в піввуха), і слова Нанамі застали його зненацька. Він пустився в довгі пояснення еволюції Омеґамона, на що той час від часу кивав та навіть щось запитував. Ого. Ґоджьо навіть не пошкодував маленького колекційного брелочка Ґабумона для нього, гордо заявивши Нанамі, що це він, бо "Аґумон та Ґабумон ж друзяки теж!".

— А як тобі рамен?

— Курка трохи засолодка, як на мене, але так дуже смачно.

Ґоджьо розплився в широкій усмішці, змовницьки підморгуючи Нанамі. Зараз він не був схожий ні на капітана волейбольної команди, ні на спадкоємця бізнес-імперії, а на звичайного хлопця, що насолоджувався їжею в простому ресторанчику.

Ніколи ще Ґоджьо Сатору не виглядав настільки гарним в очах Нанамі Кенто.

— Я ж тобі казав! Ґоджьо Сатору поганого не порадить. Усе, — він щасливо плеснув у долоні, привертаючи увагу декількох відвідувачів, та сам і вухом не повів у відповідь на невдоволені погляди. — Із цього моменту я буду твоїм гідом. Плата солоденьким. Бажано наперед.

Нанамі не знайшов, що відповісти Ґоджьо, окрім того, як здивовано випнути очі на нього. Серце його повільно зомліло в грудях.

Ні. Навіть не думай вважати це побаченням.

Нанамі стиснув палички трохи сильніше.

— То що скажеш?

Він втупив погляд у пусту тарілку з раменом та вдав, що намагається вхопити залишки зеленої цибулі. Відповідь Нанамі знав, коли Ґоджьо тільки-но його запитав.

— Звісно. Буду тільки радий.

На шляху до метро в рамках їхнього імпровізованого туру Ґоджьо ще встиг показати Нанамі один із його найпотаємніших секретів — маленьку пекарню, сховану між похмурими сірими будівлями бізнес-центрів. Ґоджьо якраз встиг купити останню партію мочі з кремовою начинкою перед закриттям та поділився з Нанамі, коли вони знайшли порівняно тихе містечко на набережній Кандаґава, лише за одну станцію від Шіндзюку. На превеликий подив, вітер тут не настільки безжально пробирався під одяг та стискав у холодних обіймах. Води Кандаґави ліниво плескалися вдалині, а декоративні вогні доповнювали дивну, трохи казкову атмосферу.

— То що там із тією стипендією? — ліниво протягнув Ґоджьо, повільно хитаючи коліном. Нанамі, що спокійно спостерігав за вогниками, перевів погляд на того.

— Це стипендія для тих, хто вивчає історію мистецтв. Зосереджена на розповсюдженні японського мистецтва за кордоном. Тобто брати участь можуть і студенти за кордоном.

На диво, Ґоджьо замовкнув і навіть перестав хитати коліном. Злегка випрямився. Нанамі подумав, що це не дуже добрий знак, але все ж вів далі:

— Заявки подавати до кінця квітня, а через місяць будуть результати. П’ятірка кращих поїде на стажування за кордон.

— Наскільки? — у голосі Ґоджьо зник будь-який натяк на звичайну легкість та невимушену впевненість. Зараз він дзвінкий, пронизливий, навіть вибагливий: як у капризного хлопчака, якому заборонили солодке на вечерю.

Нанамі ця зміна аж ніяк не сподобалася. Він прищурив очі та злегка натягнуто відповів:

— Літній семестр.

Тише, що запала між ними, далека від тієї комфортної, що обіймала їх у галереї, раменній та навіть пекарні. Нарешті, Ґоджьо різко знизив плечима та пробурмотів:

— Не хочеться втрачати такого гарного гравця, щойно знайшовши.

Щось у грудях Нанамі завмерло, а потім обірвалося, полетіло в прірву. Він вимушено зробити кілька глибоких подихів, аби втамувати вразливого, невпевненого звіра в грудях і так само тихо відказав:

— Ти ж сам познайомив мене з Курайєю-сан. Та й не факт, що я пройду, — звір таки прокинувся та випустив кігті йому в горло.

Нанамі спостерігав, як Ґоджьо нервово стискав та розстискав кулак, перед тим, як нарешті теж глибоко вдихнути та кривувато посміхнутися:

— Ти пройдеш, Нанаміне. Я абсолютно точно впевнений. Ти до біса талановитий.

“І розумний. І добрий. І, бляха, такий гарний, що мені затамовує подих та починає боліти в грудях."

Якщо чесно, Нанамі вже тут взагалі не розумів, як йому відреагувати, тому притих, чекаючи наступних слів Ґоджьо.

— А те, що я познайомив вас… ну, вважай, що це мій подарунок тобі. За те, що ти погодився грати з нами.

— Так я ж тебе —

— Малюєш? Ну, це, звісно, так, — Ґоджьо знову знизив плечима та перевів на безкрайнє зоряне небо. — Але ти ж тут теж стараєшся. Напружуєшся. А це так. Подарунок. Від щирого серця, усе таке.

Нанамі не повірив своїм вухам. Слова Ґоджьо прозвучали занадто просто, занадто легко, аби сприймати їх за правду.

Зрештою, Ґоджьо повернувся в його бік та хрипло розсміявся. Вітер кинув волосся йому на чоло, і в Нанамі аж руки зачесалися поправити його. Приблизитися ближче, охопити його обличчя руками, нахилити та…

Та він незворушно сидів на місці, бо в погляді Ґоджьо замерехтіли дивні бісики.

— У нас є ще стільки часу до літа. А саме літо пройде дуже швидко, так, Нанаміне?

Нанамі подумав нагадати йому знову, що він може й не пройти, але щось у блакитних очах його зупинило.

Тож він лише кивнув. Решта вечора пройшла в спогадах та жартах.

Словах, яких ніхто так і не здатен промовити.

Ґоджьо Сатору весь день був задумливим. Та що там задумливим: млявим та розсіяним. Йому страшенно не подобалося це відчуття, тому він робив те, до чого звик у такі моменти.

Ішов у спортзал.

Ґоджьо кинув м’яч у нещасну стіну вже бозна-котрий раз за вечір, поки один із братів Галлагерів (він усе ще не навчився розпізнавати їх) співав про звивисті дороги та сліпучі вогні в навушниках, коли він побачив, як тихо відчинилися двері. Ґоджьо навіть не потрібно піднімати погляд, аби знати, кого ж це принесло. Один навушник він усе ж зняв, аби привітатися.

— Щось ти затримався.

У відповідь Суґуру дещо зневажливо пирхнув і, перевзувшись, відібрав у Ґоджьо м’яч. Зацікавлено покосився на навушники та кивнув на них.

— Що це ти слухаєш?

— Та так, — Ґоджьо знизив плечима, але відповів, уникаючи погляду кращого друга. Ого, а це в них завжди була така крута стеля? — “Оазис”.

— “Оазис”? Ти ж більше по класик року, — Суґуру не зміг стримати свого здивування.

— Ну, взагалі так. Це мені Нанамін порадив. Сказав, що мені може сподобатися.

На згадці Нанамі Суґуру лише коротко усміхнувся і гмикнув. Ґоджьо скоса зиркнув на нього, але промовчав. Вони ліниво перекидали м’яч, поки Ґоджьо не змусив Суґуру протестувати один прийом, який прийшов йому в голову вранці десь між третім і четвертим шматком полуничного шорткейку. Дихання в них уже давно збилося, футболки лежали в купі на лаві, а ноги гули, проте Ґоджьо був не Ґоджьо, якби не заганяв їх обох до останнього. Суґуру добре знав Ґоджьо: коли той у поганому настрої, він завжди приходив покидати м’ячі, аби прочистити голову. Іноді наодинці, а іноді йому потрібна була компанія: судячи з того, що він злопав у кав’ярні мало не весь торт і задумливо позіхав кожну хвилину, сьогодні — останній випадок. Тож Суґуру приєднався до нього, і, зазвичай, одного вечора було достатньо, щоб він знову почав дзвінко сміятися та не зовсім вдало жартувати.

— Агов, Суґуру, — після бог знає котрої подачі, Ґоджьо нарешті вирішив змилуватися та кивнув на лавку. Голос його прозвучав напрочуд невимушено — це вже недобрий знак. — От дивись. У мене є один друг, ну, ти його не знаєш. Останнім часом він частенько проводить час із його другом. Вони там, не знаю, гуляють, ходять туди-сюди, він запросив мого друга на вечерю, усе таке. Так от, останнім часом він відчуває, що… ну… може вони не просто друзі. Ну, ти зрозумів. Зрозумів же, так?

На перший погляд Ґоджьо виглядав як зазвичай, але Суґуру вже встиг помітити його натягнуті усмішки, відсутні погляди на відсторонені відповіді. Тепер ситуація стала ще дивнішою. Він кивнув.

— Ага. Думає, що втюрився в нього?

— Що?! — Ґоджьо від шоку аж натурально підскочив на лаві. Бліді щоки охопив рум’янець; хоча, тут незрозуміло, чи це через тренування, чи сором. — Та яке втюрився! Вони ж хлопці обидва!

— Так і що? Геї буквально існують.

Ґоджьо пирхнув, ледь не поперхнувшись водою, та зверхньо кинув:

— Він точно не гей. Кажу тобі.

— Точно? Цей… друг, — Суґуру зробив паузу на останньому слові і помітив, як Ґоджьо тільки сильніше стис пляшку води. От уже…— Він казав тобі, що відчуває?

Ґоджьо мовчав десь із хвилину, що тільки посилило сумніви Суґуру щодо загадкового друга: Ґоджьо, що мовчав, здатен будь-кого збити з пантелику. І коли він почав говорити, то зазвучав незвично тихо.

— Йому дуже спокійно з ним. Наче не треба нікого вдавати, а просто бути… собою, без ніяких масок. Він розповідає йому різні речі, і той його не засуджує. І помічає те, про що… мій друг ніколи й не згадував. Не те, що не хотів; просто не бачив потреби. — На його вустах заграла ледь вловима, але повна гіркоти посмішка. — То що це, Суґуру?

Суґуру закортіло затягнутися цигаркою, але вони досі сиділи в спортзалі, тож він потягнувся за пляшкою води й після довгого ковтку задумливо запитав:

— То хто цей нещасний?

— А, мій друг? Та ти його не знаєш, це ще зі школи.

— Ні, Сатору, — зітхаючи, Суґуру обійняв Ґоджьо за плечі. Той одразу опустив погляд на кросівки. Треба замінити шнурки. — Хто цей нещасний, у кого ти втюрився?

Вони обидва замовчали. І мовчали настільки довго, що Суґуру подумав, можливо, Ґоджьо нічого не почув чи вирішив вдати, що ні, але по непорушній поставі того все й так було зрозуміло, аж доки він не почав глухо та голосно сміятись. Суґуру аж здригнувся від сили удару по плечу.

— Ха-ха, Суґуру, ну й насмішив ти мене. Я? Втюрився? У хлопця? Ха. Довго думав?

Але пальці Ґоджьо злегка затремтіли, а затаєні в очах страх та сумнів тільки змусили Суґуру впевнитися, що він мав рацію. Зрештою, він піднявся та кивнув на вихід.

— Ходімо. Мені треба покурити, а тобі… десь у мене в холодильнику завалялися мочі.

У Ґоджьо не було іншого вибору, як підвестися та сумно попленатися за кращим другом.

Квартирка Суґуру пахла сандаловим деревом та ще якимось деревним ароматом, який Ґоджьо так і не навчився розрізняти. У напівтемряві він ледь не спіткнувся об Онну, чорну кішку Суґуру, що вирячилася на нього велетенськими жовтими очима, і тихо вилаявся. Чого це його останнім часом оточують одні котолюби? На щастя, йому вистачило розуму припнути язика та не бовкнути про рудого кота Нанамі. Суґуру вже й так підозріло зиркав на нього всю дорогу сюди.

— Суґуру, ну тобі самому не смішно? Чого б це мені подобалися хлопці? Я ніколи такого не відчував до хлопців, тож —

Як тільки він промовив ці слова, то, злегка зашарівшись, мовчки потягнувся за мочі та іронічно посміхнувся:

— Та серйозно тобі. Я не гей. Точно. Абсолютно. Ні, ти не подумай, ти ж мене знаєш, я їх підтримую і все таке, але… ні.

Суґуру нічого не відповів, лише затягнувся сигаретою та повільно струсив попіл у попільничку. Вітер нещадно шарпав обох за плечі та щоки, поки вони сиділи на маленькому балконі. Гарячий шоколад Ґоджьо та бергамотовий чай Суґуру вже давно охололи, але їм було не до цього. На порядку денному питання набагато важливіші.

Він задивився на вогник цигарки, що мляво палахкотів у темряві, і тихо ствердив, аніж запитав:

— Це ж Нанамі, так?

Бог знає, яким зусиллям волі Ґоджьо змусив себе не поперхнутися у відповідь на слова Суґуру. Сидіти раптом стало жахливо некомфортно. Нестерпний скрипучий голос всередині вже гиденько прошепотів змінити тему чи віджартуватися, і Ґоджьо вирішив сховатися за звичною маскою.

— Із чого ти це взагалі взяв? Причому тут Нанамі взагалі? Я ж тобі кажу, ну, це смішно, — він відмахнувся та роздратовано пирхнув. Не треба було взагалі цю тему піднімати. — Мені не подобаються хлопці. Ніколи не подобалися. — Ґоджьо нервово розсміявся, проводячи по волоссю, та різко встав. Суґуру поморщився від противного скрипу, але замовкнув, уважно спостерігаючи, як Ґоджьо нервово ходив туди-сюди.

— Бляха-муха, та навіть у школі. Ні, мені завжди подобалися дівчата, та мої батьки вже стільки про заміжжя говорять, що я вже скоро полисію від цих розмов. Я — зі мною все так.

З ним усе правильно. Усе нормально. Він нормальний. Йому подобалися дівчата, він зустрічався з дівчатами, цілувався з ними. Звісно, були такі моменти, коли він задивлявся на якогось хлопця та думав, що він гарний. Як от… як от Нанамі.

Щось всередині Ґоджьо завмерло. Зупинилося зі жахливим скрипом.

Приголошений, він сів на стілець назад та втупився у вечірнє Токіо, що розкинулося під їхніми ногами, пустим поглядом. Суґуру щось говорив до нього, але звуки долітали до Ґоджьо наче через товщу води.

Він згадував Нанамі. Його теплі карі очі, які привітно відблискували за окулярами. Маленький бешкетний вогник у них, коли вони раптово переглядалися, варто тренеру сказати щось смішне. Задумливу мрійливу посмішку, тоді, у галереї, коли він побачив оригінал Моне. Коли він мовчки запнув штори. І власне ім’я на його вустах.

Сатору. Са-то-ру. Лише три склади, але і їх вистачило, аби траєкторія його життя назавжди змінилася.

Ґоджьо повільно сповз у стільці зі стогоном. Як це можливо? Він президент спортивного кола. Капітан волейбольної команди. Спадкоємець величезної бізнес-імперії. Усе його життя завжди підпорядковувалося рамкам та правилам.

“Ні, Ґоджьо-сан, ви не можете піти грати. У вас ще урок французької."

“Ґоджьо-сан, ви що, лазите по деревах без відома батьків? Ох, лишенько, хіба вам не відомо, що це заборонено?”

“Ґоджьо-сан, ваших батьків уже тричі за місяць викликали до школи. Це неналежна поведінка для панича вашого віку та статусу."

Усе повинно бути правильним. Ідеальним. Він ніколи не мав права на помилку. Його життя вимірялося медалями, відмінними оцінками й грамотами та зводилося до поодиноких стриманих посмішок із короткими кивками від батьків. Рано чи пізно механізм мав дати збій. Збій малював. Збій фотографував. Збій тихо сміявся, від чого по спині Ґоджьо виступали дрижаки. Збій розповідав про улюблені картини та показував кубки з важливих волейбольних змагань. Збій скоро міг зникнути з його життя на ціле літо. А може й назавжди.

Збій звали Нанамі Кенто.

День матчу наступив несподівано швидко.

— Вибачте! Упс, вибачте, я випаково, ой!

— Та всядься ти вже, Юджі! — Нобара роздратовано зронила, доки її брат нарешті протиснувся до їхніх місць через натовп глядачів. — Чому ти так довго?

— Черга ж була! Тримай.

Браслети на руці Нобари задзеленчали, варто їй протягнути руку за пачкою горішків, а ретельно намальоване 10 на щоці заграло блакитними блискітками. Юджі машинально потер власну щоку, на що його сестра прошипіла:

— Ти що робиш? Зараз всю мою роботу зітреш! Як Кенто нас у натовпі побачить?

— Не хвилюйся, ти так галасуєш, що тебе й у Кіото почують!

— Що ти сказав?!

Їхній суперечці не судилося перерости в щось більше, бо як тільки Нобара вирішила нагородити Юджі добрячим потиличником, спокійний, дещо монотонний голос, у якому чулася вся нудьга світу, перервав їх:

— Досить вам двом. Скоро почнеться матч, а ви заважаєте людям, які справді хочуть подивитися.

Різко повернувшись, вони зустрілися пліч-о-пліч із чорнявим хлопцем, волосся якого стирчало в усі боки, а зелені очі байдуже вивчали гравців на майданчику. Але так як він був одягнений у кольори університету Токіо, то Юджі вирішив, що хлопець — свій, тому широко посміхнувся.

— Ти ж теж за наш університет вболіваєш, так? Я Юджі, а це Нобара, ми брат та сестра Нанамі Кенто.

Хлопець щось гмикнув у відповідь.

— Фушіґуро Меґумі.

У Юджі мало що брови не вилізли на лоба, але тут втрутитися вирішила Нобара.

— Фушіґуро? Ти родич того кремезного догравальника? — вона кивнула на майданчик, де гравці вже зібралися, аби вислухати останні настанови тренера Яґи або ж отримати прочуханки. Фушіґуро Тоджі вирізнявся навіть серед решти хлопців міцною статурою.

Фушіґуро Меґумі лише повільно кивнув. Здалося, що він був не найбалакучішим, та це ніяк не зупинило Юджі.

— Ооо, це так круто! То ми тут усі, вважай, знайомі! То що ти думаєш про їхній останній матч з університетом Сендаю? Мені здалося, що захист був дещо дирявий, але  вони нарешті знайшли центрального блокуючого, нашого Кена, то я думаю, тепер буде величезна різниця! Він казав, що в нього досить добре виходить приймати швидкі подачі від Ґоджьо, і — О, а що ти думаєш про Ґоджьо Сатору? Він у біса класний!

— Юджі, ти зараз налякаєш його!

— Все добре, — так само спокійно відповів Меґумі, але на згадці Ґоджьо він мимоволі перевів погляд на нього та задумливо протягнув: — Так. Він… гарний гравець.

— От бачиш! — захоплено прошепотів Юджі до Нобари, яка лише закотила очі. — Кажу ж, він свій!

— Добре, добре!

Перепалка брата й сестри викликала в Меґумі легеньку усмішку, яку він відразу сховав за пляшкою содової.

— Зараз гравців будуть представляти.

— Ой, так, точно!

Юрба глядачів голосно заплескала, почала скандувати кричалки, а деякі зірвалися на ноги, аби привітати гравців, особливо коли оголосили Ґоджьо Сатору. Він широко усміхнувся, замахав, здається, кожному, та вклонився. І хоч його усмішка виглядала щирою та щасливою, якщо пильно придивитися, то можна було побачити певну напруженість у його поставі та нервовий погляд. На поодинокі питання однокомандників він відмахувався. Та в них і не було причин сумніватися. 

Він же Ґоджьо Сатору, у кінці-кінців.

Тож не дивно, що половина сетів пройшла в тумані.

В одну мить він рішуче тиснув міцну руку Сукуни, який вишкірився на нього з впевненим оскалом, в іншу він хвацько передав подачу Суґуру, завдяки чому той нарешті відкрив рахунок, а в якийсь момент його погляд наткнувся на серйозного Нанамі поруч, і… все. Мозок Ґоджьо вимкнувся, руки завмерли, а в думках не було нічого, окрім Нанамі, очей Нанамі, які спокійно вивчали його за мольбертом, рук Нанамі, що протягували Ґоджьо ліки від мігрені, посмішки Нанамі, яка задумливо грала на його вустах у галереї, сміху Нанамі, який так раптово застав його тоді, у раменній на Шінджюку.

А потім він згадував слова Суґуру, і його кидало в холод. Щось дивне почало звиватися всередині, пробиратися під шкіру та стискати серце в морозній хватці.

— Бляха, та що з тобою коїться сьогодні? — Тоджі гримнув на нього та стукнув по плечу — не дарма, бо Ґоджьо зараз був у задній лінії та зробив подачу вище за крайній удар сітки. Трибуни розчаровано зітхнули, а тренер Яґа показав судді знак узяти технічну перерву.

— Реально, — видихнув Хайбара поруч, витираючи спітніле чоло. — Зовсім дитячі помилки. Може, тобі б, не знаю, відпочити?

Ґоджьо прищурився у відповідь, роздратування спалахнуло в ньому злими язиками. Він повільно підступив ближче й тихо повторив, навіть не кліпаючи:

— Мені? Відпочити? А не багато ти на себе береш?

Хайбара не знайшов кращої відповіді, ніж видавити криву посмішку та різко смикнути плечем у напрямку сітки.

— Розлабся, старий, я просто пожартував.

— Ну то погані в тебе жарти, — Ґоджьо зневажливо пирхнув і скинув руку Суґуру, який намагався його заспокоїти, на що той щось буркнув, швидко зиркнувши на Нанамі, що саме стояв поодалік. Його обличчя не виказувало ніяких емоцій, і чомусь це навіть сильніше роз’ярило Ґоджьо: — Все зі мною добре. Чого пристали всі?

— Ти поводиш себе, як придурок —

Він би ще пояснив Суґуру про придурків на майданчику, але тут свисток тренера мало не оглушив їх. Вена на обличчі Яґи люто пульсувала. Це трохи остудило запал Ґоджьо. Сказати, що тренер був незадоволений — не сказати нічого. Він голосно намагався щось втокмачити Хайбарі та Тоджі, розмахуючи руками та киваючи на суперників. Під роздачу теж потрапив Чосо, і навіть Суґуру з Нанамі дісталося.

Але як тільки тренер перевів важкий погляд на Ґоджьо, той зрозумів, що в халепі. Велетенській.

— Хлопче, що з тобою сьогодні таке? То м’яч направляєш прямо під сітку, то пасуєш однією рукою знизу, то корпус постійно зміщуєш.

Не дочекавшись виправдань Ґоджьо, Яґа лише вдихнув розпачливо та без зайвих слів кивнув на лаву запасних.

— Посидь поки тут. Може голову провітриш.

— Що? — від шоку та відчаю Ґоджьо навіть відняло мову. Його? Капітана? У запасні? На мить стало боляче дихати. Наче земля пішла з-під ніг. Він недовірливо засміявся. — Тренере, ви не можете цього зробити, я ж —

— Капітан? — Яґа холодно перебив Ґоджьо, на що той мовчки липнув очима. — Можу, Сатору. Посидиш поки, подумаєш. Суґуру, ти за капітана поки.

Свисток судді оголосив про закінчення перерви, і Ґоджьо бухнувся на лаву, ледь стримавшись, аби не буцнути її у відчаї. Востаннє його відправляли в запасні ще… здається, у школі.

Вилаявшись під носа, він потягнувся за водою та видув пляшку майже за один ковток. Гра продовжувалася як ні в чому не бувало, поки його, Ґоджьо Сатору, зв'язуючого, капітана волейбольної команди та найкращого гравця Токійського університету за останні хтозна скільки років, відправили скніти на лаві запасних.

З іншого боку, може, тренер і мав рацію. Він явно зараз не в тому стані, аби приносити хоч якісь очки, а це його головна відповідальність. Вести команду. Підтримувати її. Показувати приклад.

Ґоджьо й не помітив, як пляшка в його руках перетворилася на щось безформне.

Ну що з ним сьогодні таке?

Зберися. Зберися, зберися, зберися.

З лави запасних йому напрочуд гарно було видно, що в гравців із Кіото дуже передбачуваний темп атак, захист у них ще дирявіший, ніж власний, не кажучи вже про те, як усі гравці орієнтувалися на Сукуну, відправляючи йому високі та повільні подачі.

На обличчі Ґоджьо розплилася по-справжньому хижацька посмішка, поки в очах загорівся жадібний вогник перемоги. Шестерні в голові вже звично закрутилися, хоч він все ще нервово поглядав у сторону його команди, а особливо на одного конкретного центрального блокуючого.

Почуватися він вже став трохи краще, і, так як особливого вибору Ґоджьо не мав, а руки вже й так і чесались отримати м'яч, він повільно підніявся з лави, коли трохи стривожений голос Нанамі його зупинив:

— Ми можемо поговорити?

Ґоджьо перевів здивований погляд із майданчика на Нанамі та всівся назад. Той швидко пояснив, що попросив заміну, тож у Ґоджьо не залишалося іншого вибору, аніж кивнути зі здивованим поглядом та посунутися на лаві.

Нанамі довго не мнявся:

— Я не знаю, що з тобою сьогодні коїться, Сатору —

Сатору.

— і сподіваюся, що це нічого серйозного, — Ґоджьо прикрив очі. Ну, сподівайся далі, Нанамі Кенто. Рука Нанамі несміливо опустилася на його плече та легенько стисла, і Ґоджьо наче підкинуло. Він міцно стиснув кулаки, поки кров у його голові зашуміла так, що він ледь чув галас навколо. Але голос Нанамі якимось дивом зміг прорватися крізь лабіринт його думок.

— Але ти нам потрібен, Сатору. Сукуна з Урауме там просто озвірили, коли тебе відправили на лаву. Сам бачиш. Тебе не вистачає. — Ґоджьо гірко кивнув у відповідь, бо Нанамі мав рацію: суперники як із цепу зірвалися в останньому сеті. Хоч їхня команда й добре справлялася, бо вони насамперед були командою, а не заднім планом для одного-однісінького гравця, але Ґоджьо й так встиг побачити прогалини.

Ґоджьо кривувато усміхнувся:

— Думаєш, тренер дозволить?

Нанамі нічого не відповів, лише уважно вивчав його з-під товстих спортивних окулярів.

Насправді Нанамі хотілося сказати більше. Набагато більше, як-от: “Сподіваюся, у тебе все добре, Сатору. Ти вже пару днів нічого не писав, навіть не відправляв мемів, а варто мені підійти після тренувань, тікаєш, наче ошпарений. Це я щось сказав? Скажи, прошу. Тільки не мовчи."

Але натомість він уривчасто видихнув, стиснув зуби та протягнув Ґоджьо руку. Вона відчувалася напрочуд тепло та приємно.

— Думаю, так. Ми тобі довіряємо, — а через пару секунд вагань додав, — Я тобі довіряю, Сатору.

Я тобі довіряю.

Нанамі йому вірив.

І він не міг його підвести. Підвести їх усіх.

Він хвацько потис Нанамі руку та стукнув по спині.

— Раз ви вже так просите всі, — Ґоджьо подивився на тренера з підкресленою ввічливістю. Яґа закотив очі та кивнув на майданчик. Очі в Ґоджьо загорілися ще дужче. — То я весь ваш!

— Тільки Кенто, слухай, — голос його зазвучав тихіше. Нанамі нашорошив вуха та підійшов ближче. — Перестань так у собі сумніватися. Аналітика та холодний розум твої козирі, тому користуйся ними. Змусь їх понервувати. Вони не такі залізні. Усе в тебе вийде.

Можливо, розповіді про раптове друге дихання були не тільки розповідями.

— А що це з нашим капітаном? — кивнув на лаву запасних Тоджі, витираючи піт із чола. — Він так дивиться на новенького, ніби засосе його тут і зараз. Ще й шепочаться так дивно. Воркують? Го —

— А ну рота закрий, Фушіґуро, — тихий, але впевнений голос Суґуру зі стальними нотками злякав його самого. Але ж справді… У нього виникло таке відчуття, ніби він споглядав на драматичну розв’язку в романтичній драмі. Якийсь "Щоденник пам’яті", їй богу.

— І що, хіба це не так? Може, це він того весь день, як на голках? Не вставив ніхто, га? Чи навпаки, і це тому в нього з рук все валиться сьогодні?

Суґуру нічого не відповів. Лише прищурив очі.

— Я повторювати не збираюся.

— Добре, добре, — ображено пробурмотів догравальник. — Ще з вами не вистачало справи мати.

— А теж такий сміливий будеш, якщо Сатору тебе почує?

— Сатору чує! Про що ляси точимо?

Суґуру не почув оголошення технічної перерви, поки намагався зрівняти Тоджі із землею силою погляду. Він кинув тому останній промовистий погляд та усміхнувся кращому другові як ні в чому не бувало.

— Про подачу Сукуни. Бачив, як малий Дзен’їн вихвалявся перед ним?

— Тортури для очей, це точно.

Впевневшись, що біля них майже нікого не було, Суґуру смикнув Ґоджьо за лікоть і прошепотів:

— Палишся сильно. Ви обидва, якщо чесно. Тоджі вже дивно на вас зиркав. Я сказав йому відчепитися.

По обличчю Ґоджьо відразу не можна було зрозуміти, що він почув. Але далі він стиснув щелепи так, що заграли жовна, й опустив очі.

— Дякую, Суґуру.

— Немає за що. Але краще буде таки, якщо ми надеремо їм зад.

При вигляді самовпевненої та навіть зверхньої посмішки Ґоджьо, Суґуру зрозумів, що його друг повернувся.

— За кого ти мене маєш?

І справді, решта сетів пройшла набагато краще, ніж попередні. Можливо, у Ґоджьо вселився дух самого Юкі Ішікави, чи то вони всі були в так званій “зоні” — стані максимальної концентрації, але ні кручені подачі шульги Сукуни, ні догадливі блоки Урауме не стали їм на заваді.

Особливо Нанамі.

Ґоджьо знав, як важко давалися йому тренування, скільки вечорів вони провели за обдумуванням стратегії та обговоренням, що ж їм робити з пасами славнозвісного Рьомена Сукуни, і йому добре було відомо, скільки зусиль тому вартувало, аби влитися в їхню команду, ще й на гарному рівні.

" — Так справа не піде. Без нормальної мотивації важко.

— Сатору, ну чого ти так. Може Нанамі потрібно більше часу.

— Не час потрібен. А той самий момент. Момент, коли ти й підсядеш на волейбол."

Нанамі не відразу зрозумів, чому він згадав слова Ґоджьо саме зараз. Але коли він уперше успішно відбив одну з подач Сукуни, відправивши м’яч прямо в руки ліберо Чосо, він усвідомив. А потім, побачивши паніку в рухах Урауме, він зміг обманути догравальника перед ідеальним глухим блоком. М’яч покотився прямо на половину суперників.

У нього вийшло. У нього вийшло заблокувати Сукуну!

Тут уже Нанамі, врешті-решт, збагнув слова Ґоджьо. Справді, не було нічого солодшого, аніж смак перемоги. Хіба що віднайти заново любов до волейболу.

Вони таки виграли матч, але окрім оглушливого почуття тріумфу Нанамі запам’ятав тільки те, як від радості очі Ґоджьо сяяли, наче два сапфіри.

Здавалося, ніби весь університет зібрався на вечірку після матчу в домі спортивного кола. Люди снували всюди, де могли, напівоголені тіла спліталися в танцях, які з великою натяжкою вважалися пристойними, то тут, то там, доносилися радісні крики, варто було комусь виграти чергову партію в пиво-понг, а бідні другокурсники загиналися біля бару, розливаючи всім охочим пунш та текілу. Стіни здригалися від голосних басів, а очі виїдало від диму цигарок та вейпів. Можливо, десь у підсобці на другому поверсі хтось встиг розкурити косячок, а одна з дівчат уже тихенько рюмсала та проклинала свого хлопця у ванній, бо побачила його з іншою, доки її подруга мовчки протягувала серветку за серветкою.

Інакше кажучи, типова університетська вечірка. Нічого нового.

Зазвичай, Ґоджьо їх пропускав, бо не мав жодного бажання дивитися на п’янючих людей, а від галасу навколо голову наче в лещата брало. Проте не сьогодні. Сьогодні йому треба було відволіктися. Забутися, аж доки з його думок би не зник образ одного конкретного художника, центрального блокуючого, людини з тепло-карими очима, від погляду ставало млосно, який у вільний час випікав і —

Поки вдавалося… важко. Уро, що завзято вертілася на його колінах, муркотливо шепотіла та гралася з пряжкою його ременя, справі не допомагала.

Коли її губи торкнулися його шиї, а потім повільно сповзли вниз, до гострих ключиць, що виглядали з вирізу футболки, Ґоджьо відчув лише хвилю роздратування замість збудження. Уро, здається, теж це зрозуміла, бо здивовано випнула очі.

— Ти що, не хочеш мене?

Ґоджьо стримав бажання закотити очі, але знайшов у собі сили м’яко скинути руки дівчини зі своєї шиї та пробурмотів настільки миролюбиво, наскільки міг:

— Уро, ти не подумай, я, напевно, досі втомлений після матчу. Або пуншу перепив. Ти пробувала, до речі? Полуничний. Рекомендую!

У відповідь вона недовірливо протягнула:

— Ти ж не п’єш, Сатору.

А потім роздратовано додала:

— У чому справа взагалі? Якщо в тебе є хтось інший, так і скажи, щоб я час на тебе не витрачала.

Господи, ну ще цього йому не вистачало.

— Уро, чесно, я —

І тут слова його покинули. Так різко, наче щось, чи, правильніше, хтось стис Ґоджьо горло. Щоки його обдало жаром, а галас навколо доносився мов з-під тощі води, бо в голові кров зашуміла, як неспокійне море.

А все тому, що він побачив відблиск знайомого пшеничного волосся в натовпі. Що належав тільки одній людині.

— Ти слухаєш мене взагалі? — Уро сердито клацнула пальцями прямо в нього перед носом. Весь її вигляд, починаючи від прищурених очей та міцно стиснутих вуст, випромінював гнів, бо Ґоджьо, як то кажуть, більше нічого не вдупляв.

— Га? Що? — він бездумно відказав, так і не відриваючи погляду від Нанамі. Той про щось розмовляв із Суґуру, тихенько сміючись і киваючи десь у натовп. У руках він тримав червоний пластиковий стаканчик із якоюсь лабудою. Ні, Ґоджьо не сталкер. Чесне слово. Він просто… підсвідомо занотовував кожну деталь.

Нанамі поправив окуляри таким легким, влучним рухом, притаманним лише йому самому; Ґоджьо опустив погляд і побачив маленького Ґабумона, що звисав у Нанамі на поясі.

У нього засмоктало під ложечкою.

"Аґумон та Ґабумон ж друзяки теж!"

Господибожемійщозімноюкоїтьсяцененормально

Треба було щось робити з цим… цим усім. У нього вже поїхав дах. Хоча б підійти, поговорити, пояснити, чому він так дивно поводився та ігнорував Нанамі.

Ґоджьо аж скривився від того, як тупо та безглуздо це прозвучало в голові.

Можливо, якби він не так сильно тонув у жалощах до себе, то помітив, що Нанамі виглядав більш напружено, ніж зазвичай, постійно шукав когось у натовпі, міцно стискав нещасний стаканчик, а очі його нервово бігали за окулярами.

Уро вже втратила останню дещицю терпіння і, невдоволено цокнувши язиком, прослідкувала погляд Ґоджьо. На його превелику невдачу, Нанамі та Суґуру прикрила якась парочка, тому Уро впевнено зробила висновок, що він задивився на гарненьку чирлідерку.

Коли вона повільно повернулася (прямо як той кріповий чувак зі "Сяйва"), у її очах читалася така жадоба вбивства, що Ґоджьо невпевнено забелькотів, миролюбиво виставши руки вперед:

— Клянуся, Уро, та я —

ЛЯП!

Розмахнувшись, Уро вперіщила йому такого ляпаса, що в Ґоджьо аж у вухах задзвеніло. Ох. Давненько йому так не прилітало. Здавалося, навіть музика навкруги заграла тихіше, а натовп замовк у очікуванні подальшого розвитку подій.

—… найбільш жалюгідний, огидний та бридкий мужлан на світі!

Ґоджьо повільно потер щоку та закліпав. Закліпав ще раз. Не допомогло: перед очима досі танцювали білі цятки. Вухо нещадно заклало.

На прощання Уро побажала, аби в нього відсох член, і, відкинувши волосся, гордо попрямувала геть.

Оце жінка.

Він повільно підвівся, обережно тримаючись за спинку дивана, і поморщився, бо в голові запоморочилося ще сильніше. Ну, сам винен. Питань немає.

Юрба миттєво розійшлася, пропускаючи його на вулицю, хоча Ґоджьо й встиг почути, як деякі за спиною щось здивовано вигукували. Наче ніколи не бачили, як дівчина відвішує хлопцю ляпаса. Звичайна справа ж. Ґоджьо не відкидав факту, що всі так встривожено стрепенулися, бо хлопцем був він. Ще й на вечірці.

Свіже повітря, однозначно, пішло йому на краще: у думках прояснилося, у голові перестало сильно шуміти, але вухо досі боліло. Ґоджьо потер його знову.

Хоч би Нанамі не бачив цього. Але це дуже навряд чи: вони ж із Суґуру стояли майже навпроти нього, дарма, що вдалині.

Він змучено прикрив очі. Найбільше зараз хотілося залізти в ліжко після гарячого душу та добряче виспатись, але вечірка була в їхньому будинку, тож діватися було нікуди. Від думки про дім занудило ще сильніше.

Так. Треба знайти лід у холодильнику та якось пробратися наверх у свою кімнату. Може її ще ніхто не зайняв.

Потік думок та таке бажане відчуття спокою перервала навала студентів, яка з голосним улюлюканням вивалилася з будинку та побігла до басейну, на ходу зриваючи одяг із вереском: “ХТО ОСТАННІЙ ДОБІЖИТЬ, ТОЙ ОБЛИЗУЄ П’ЯТКИ ТРЕНЕРА ЯҐИ!”.

Ґоджьо аж здригнувся. Одного разу йому довелося побачити шкарпетки тренера (не питайте). Вони досі ввижалися йому в кошмарах.

Пропустивши в дверях дебелого баскетболіста з бочкою пива на плечах, Тодо, здається, Ґоджьо чкурнув на кухню. Він аж застогнав від полегшення, притуливши лід до почервонілої щоки. Блаженство. Залишилося лише пробратися на другий поверх.

Вочевидь всесвіт щось мав проти нього, бо коли він обережно відчинив двері, то відразу влетів у Чосо.

— Бляха-муха, Чосо, дивися ж, куди йдеш! — Ґоджьо вилаявся, але Чосо було вже якось не до цього. Судячи з його кривоватої усмішки, зім’ятого стаканчика та перекошених окулярів-трубочок, він випив більше, ніж достатньо.

Побачивши Ґоджьо, Чосо усміхнувся ще ширше та невпевнено обійняв того, крикнувши десь у натовп:

— Я знайшов його! Усе, тепер нас дост —, — Чосо гикнув, — достатньо! Ти ж будеш грати, Сато — Сатору? Гайда!

І, не дочекавшись навіть його відповіді, повів у центр кімнати, де в колі вже сиділа решта людей, яких не варто тішила перспектива хлюпати носом після холодного басейну.

— Чосо, я ж казав вам, якщо й будете курити траву, то не у вітальні ж!

— Та ти що, яка трава! Усе невинно. Пляшечка. Чесне слово, чувак.

І справді, посередині лежала вона — звичайна скляна пляшка “Корони”, якій скоро судилося стати вершителькою долі. Стрілою Купідона. Посланницею Афродіти. Коротше, ви второпали.

Ґоджьо намагався якось відмазатися та прослизнути наверх, але юрба голосно почала зітхати та лементувати, як без нього буде нудно, тому він здався. Він любив, коли його его тішили, що поробиш.

Поки інші студенти намагалися примоститися якомога комфортніше, Ґоджьо швидко пробіг очима по натовпу та майже полегшено видихнув, коли не побачив знайомої пшеничної шевелюри. Аж доки якась невидима сила (напевно, пляшка вже почала працювати) не змусила його перевести погляд та завмерти.

Бо він дивився прямо в карі очі. До біса знайомі. Ґоджьо зблід, майже впустив пакет із льодом, але зміг легенько усміхнутися, незважаючи на пожежу всередині. Нанамі своїх емоцій ніяк не виказав, окрім як схиливши голову.

Ґоджьо відвернувся та відразу натрапив на Суґуру, який уважно спостерігав за ними двома, наче перед ним розгорталася якась кульмінаційна сцена у фільмі. Кутик його губ смикнувся, і Ґоджьо гостро зиркнув на кращого друга. Той відразу сховав усмішку, але його плечі підозріло затремтіли.

Проноза. Ґоджьо ще намилить йому шию.

— Можемо починати! Тільки, цейво, не знімаємо нікого. Усе суворо, — знову п’яний гик якогось бідолаги, — суворо конфі —, а, ні. Коф — Тьху, бляха, як там правильно?

Хтось услужливо підказав, і гра нарешті почалася.

Спочатку Ґоджьо справді щастило, бо богиня кохання у формі скляної пляшки вирішила помилувати його. Напевно, і так бачила, що в нього на душі коїлося. Далі їй набридло, і Ґоджьо довелося поцілувати кількох студенток. Нічого кримінального, лише невинні чмоки. Альтернативою було випити бурду зі стаканчика, яку намішав би Хайбара, а Ґоджьо й так за цей вечір перепало.

На Нанамі пляшечка поки не показувала. Не те, щоб Ґоджьо сильно слідкував.

Згодом рухи всіх сповільнилися, сміх звучав частіше, гора пластикових стаканчиків росла з кожним колом, дівчата плавно відкидали волосся, поглядаючи навкруги напівприкитими очима, а хлопці грали м’язами, знявши футболки. Стало нестерпно спекотно.

Коли черга наблизилася до Ґоджьо, його охопило дивне передчуття. Чогось він достеменно знав, на кого зараз вкаже пляшечка. Він зі сміхом крутанув її, а потім заворожений спостерігав, як вона сповільнювалась і сповільнювалась, доки не показала на… Нанамі.

Звісно ж. На кого ж ще. Наче тут не сиділо з-пів сотні людей. Ґоджьо міг поклястися, що почув гиденький смішок пані Фортуни. Вочевидь всесвіт його просто ненавидів.

Чи навпаки?

Юрба схвально загаласувала, але майже відразу кімнатою прокотився гул невдоволення, бо Нанамі потягнувся за питвом, яке вже тримав напоготові Хайбара.

Ґоджьо як ошпарило.

Ось так, значить? Наче й не було ні нічних переписок, ні вечері на затишній кухні, ні клятого Моне, ні усмішок у маленькій раменній, ні “Бітлз” у залитій сонцем майстерні, ні грьобаного полуничного фрапучино, ні заспокійливих слів на лаві запасних.

Очі в нього запекло, а нутрощі скрутило в нестерпний вузол, мов якийсь звір стиснув серце та легені у величезній лапі. І перш ніж у голову прийшла хоч якась думка, Ґоджьо голосно вигукнув, задерши підборіддя:

— Забоявся?

Нанамі нічого не відповів. Лише прищурив очі. На його щоках заграли жовна. Ґоджьо це тільки більше підбурило, й посмішка на його обличчі перетворилася на справжній оскал.

Люди навколо замовкли, спостерігаючи за хлопцями наче за дуелянтами. Якщо уважно прислухатися, то можна було почути брязкіт шпаг, коли їхні погляди зустрілися. У кімнаті стало настільки тихо, що можна було почути галас із двору, шум води та стогони з другого поверху. Комусь уже не до пляшечки.

Ґоджьо коротко та недобре розсміявся, розкинувши руки в сторони.

— Та все добре, чуєш? Не парся. З ким не буває. Ви, боягузи, такі.

— Сатору, — тихо його покликав Суґуру. Звісно, хто ж ще. — Досить. Потім поговорите.

Ґоджьо мовчки відмахнувся. Суґуру пробурмотів щось нерозбірливе, але швидко замовчав, піймавши погляд кращого друга. Коли небесна блакить у його очах перетворювалася на лютий буревій, сенсу розмовляти не було.

Навтоп почав переглядатися та перешіптуватися, від напруги в кімнаті стало важко дихати, але Ґоджьо не зважав ні на кого, бо саме в цей момент Нанамі нарешті відповів, і від низького, навіть важкого голосу того Ґоджьо схопили дрижаки:

— Я боягуз?

Можливо, тут Ґоджьо й мав би зупинитися. Але, розігнавшись на повній швидкост,і важко віднайти гальма.

Він підступив ближче.

— Не я ж. Я не ховаюсь за бурдою та спинами інших, — він кивнув на стаканчик у руці Нанамі та впевнено поглянув на нього. В очах того не було й натяку на звичне тепло. Зараз, імовірніше, вони нагадували дві чорні діри, які затягували його у свою орбіту все сильніше та сильніше.

— Я був про тебе кращої думки, і —

Усі слова Ґоджьо потонули в нерозбірливому бубонінні, коли губи Нанамі нетерпляче накрили його.

Здавалося, ніби навкруги все перестало існувати: зникла юрба, затихли музика та галас, завмерли годинники, а сила тяжіння нарешті притягнула його до Нанамі.

Гравітація, все-таки, страшна штука.

Спочатку поцілунок не був ані ніжним, ані лагідним, та нагадував якусь битву: вони незграбно стукалися зубами, Нанамі прикусив йому язика, а Ґоджьо заважав ніс того. Але йому навіть на думку не приходило здатися, а розсерджений та роз’ярений підбурюванням Нанамі напирав сильніше, аж доки він не впився в нижню губу Ґоджьо, і той застогнав.

Та здався.

Напевно, він би вже давно звалився на підлогу, якби не руки Нанамі, що обпікали його через одяг. Пальці в того пашіли жаром, поки він жадібно, наче подорожній у пустелі, що натрапив на оазис, ковтав стогони з вуст Ґоджьо. Звір у його грудях нарешті звільнився і горлав ще, ще, ще. Він перестав опиратись.

У грудях Ґоджьо наче загорілося сонце, гаряче та безжальне, повільно покотилося вниз та обдало все теплом. Внизу живота приємно стягнуло, і він машинально подався вперед, пожадливо хапаючи Нанамі за талію, за сорочку, за руки, притискаючись ближче, ближче й ближче. Як же йому, бляха, було добре.

Але все-таки їм потрібно було повітря (хоч Ґоджьо, якщо чесно, було вже однаково, а перспектива дихати один одним виглядала привабливою, як ніколи), тож через декілька хвилин, а може, й маленьку вічність, вони зупинилися.

Ґоджьо повільно схилив голову, торкнувшись чола Нанамі, поки той обхопив його обличчя тремтливими руками. Вони стояли так близько, що майже відчували тріпотіння вій один одного.

Ніхто не зронив ні слова.

Аж доки Ґоджьо не розкрив вуста та несміливо прошепотів:

— Вибач.

Нанамі важко видихнув, але варто було йому наважитися відповісти, як гучне БРЯЦ! привернуло їх увагу. Обернувшись, вони зустрілися з десятками приголомшених поглядів. У деяких аж дар мови відняло.

"— Ну і як звати того бідолаху, у якого ти втюрився?"

Бляха. Бляха-бляха-бляха-бляха-бляха.

Ґоджьо мов блискавкою вдарило, так швидко він відстрибнув від Нанамі. Той збентежено зсунув брови та потягнувся в його бік, але Ґоджьо лише безпорадно замахав головою. Власні слова тепер здавалися найгіршим жартом у світі.

"— Ха-ха, Суґуру, ну й насмішив ти мене. Я? Втюрився? У хлопця? Ха. Довго думав?"

Від власного відчаю та абсолютного розпачу на обличчі Нанамі захотілося залізти в петлю. Напевно, по Ґоджьо було все й так зрозуміло, бо натовп мовчки дав йому пройти, коли він на ватних ногах вибіг у двір, стукнувшись об двері.

Решту ночі він пам’ятав погано. Усе змішалося в оглушливому вихорі музики, алкоголю, оголених, мокрих тіл та в’їдливого диму. Він пожадливо хапав будь-яку пляшку, до якої міг дотягнутися, будь-то текіла, саке чи ром, на спір розкурив косяк та стрибав у басейн разом з усіма. Усе, що завгодно, аби заглушити нестерпний голос усередині, який вперто нашіптував, що Суґуру мав рацію, та стерти той повний болю та розпачу вираз обличчя Нанамі з пам’яті. Він був ладен вислухати лекції тренера чи холодні зауваги батька та програти Сукуні з тисячу разів, щоб у грудях перестало так нещадно пекти.

Але доля все-таки вирішила ще покепкувати з Ґоджьо. Звісно. Усього спектаклю з пляшечкою їй не вистачило.

Нутрощі його крутило знову й знову, з нього зійшло сім потів, у голові паморочилося, а від гіркого присмаку алкоголю блювати хотілося ще більше. Він уже й забув, коли востаннє напивався так сильно, якщо взагалі напивався, але що ж. Усе в житті буває вперше, що прекрасно доводила ця ніч. Спершись на стіну тремтливою рукою, Ґоджьо глибоко дихав, намагаючись хоч трошки опанувати себе, і тому й прослухав, як хтось його покликав:

— Сатору? У тебе все добре?

Ні, бляха. Яке нахуй усе добре? Він п’яний, як чіп, ледь розумів, де знаходився, у роті було гірко, голова гула, та на додачу до всього він втріскався у свого центрального блокуючого.

Раніше Ґоджьо особливо не розумів, що малося на увазі в усіх цих романтичних казках та модних дівчачих журналах. Які ще метелики в животі? Яке прискорене серцебиття, які нервові усмішки? Яке тепло в грудях та та раптовий спокій на душі? Пфф. Ґоджьо Сатору в такому не сильно розбирався. Він добре пам’ятав свою першу та останню дівчину, з якою вони зустрічалися ще в школі: невинне та миле перше кохання під цвітом сакури, що закінчилося так швидко, як і почалося — його перевели в якусь круту престижну школу. Він уже погано пам’ятав її обличчя.

Бути самому виявилося набагато легше, ніж Ґоджьо очікував: ніяких обіцянок, ніяких прив’язаностей, ніяких зізнань та пекельної слабкості, вразливості, що потребували будь-які стосунки. Навіщо йому це потрібно? На Ґоджьо чекав цілий світ, повний нових вражень та моментів, які він жадібно ловив.

От тоді в нього все було добре.

До того моменту, коли Ґоджьо побачив перше фото в інстаграмі Нанамі Кенто, почув його тихий сміх, спробував десерт із невимовною назвою в нього вдома та ледь не поцілував його в темному куточку галереї, бо очі в того сяяли так, що могли освітити безодню космосу. До того моменту, коли всі статті, пости в стрічці інстаграму, тіктоки та онлайн-тести почали мати для нього сенс.

“Ви хочете проводити якомога більше часу із цією людиною?”, “У вас з’являється бажання ділитися із цією людиною думками, почуттями та всілякими дрібницями?”, “Ви постійно ловите цю людину очима?”.

Так, так, так, так.

І до того моменту, коли він зрозумів, що закохався в хлопця.

На Ґоджьо накотила чергова хвиля нудоти. Він слабко простогнав, махнувши рукою:

— Від’їбися.

Людина поряд виявилася ще впертішою за нього, тому що вирішила повністю проігнорувати його слова та підійшла ближче. Саме в той момент Ґоджьо втратив рівновагу й ледь не послизнувся, якби не міцна рука на його талії, що одразу його вхопила.

— Тобі вже забагато, Сатору. Скільки ти випив?

— Не раху —, — він п’яно гикнув, але зрештою тихо видихнув. — Не рахував.

Людина поряд нічого не відповіла, тільки перекинула руку Ґоджьо на власне плече, аби було зручніше йти. Від людини слабко пахло до біса знайомими бергамотовими парфумами. Ґоджьо ледь не скинув ліктем круглі окуляри з товстими лінзами з її перенісся та налигано пробубонів, побачивши відблиск від світла ліхтаря на циферблаті ручного годинника з коричневим ремінцем.

— Класний годинник. У мого друга такий теж. Йому, ох, бляха, голова зараз трісне, д-дід подару- подарував, гик.

Пальці Нанамі на талії Ґоджьо смикнулися, суглоби на мить скрутило, та він змусив себе тихо запитати, хоч усе в його душі просто верещало затрясти Ґоджьо. Він трохи жалкував, що вирішив подихати свіжим повітрям і наткнувся на п’яного та нещасного Ґоджьо. Але залишити його наодинці в темноті Нанамі не зміг.

— Друг кажеш?

Ґоджьо щось мляво пробурмотів та махнув у сторону будинку. Добре, що двір вже пустував, і решта студентів, таких же нетверезих, як він, або розійшлася, або спала де-не-де в кімнатах.

— Мгу. Він класний. Мій друг. Малює і грає, гик, і в нього такий смішний рудий котусь. І мила сім’я. Вас треба, гик, познайомити. Ти теж класний.

— Дякую.

— А ще він іноді пече, — Ґоджьо на його відповідь не звернув уваги та мрійливо позіхнув. — Булочки такі шоколадні. Ох, я би зараз влупив одну, чесне слово. І він любить “Бітлз” і “Квін”. Я теж, гик, люблю їх. А ти?

Нанамі лагідно посміхнувся:

— Я теж. Та “Оазис”.

Від згадки групи в хмільному мозку Ґоджьо щось поворухнулося. Він із труднощами випрямився, стукнув добру людину по плечу та криво усміхнувся:

— О! І Нанамін теж їх слухає. Може, ви одна людина, га?

Усмішка на обличчі Нанамі повільно згасла, наче полум’я свічки.

— Може й так.

Ґоджьо вже його не чув, натомість повернувшись у сторону задніх дверей будинку. Вочевидь занадто різко, бо майже зарив носом у землю. Підхопивши його, Нанамі усе-таки піддався бажанню взяти Ґоджьо на кпин:

— І часто в тебе так, Сатору?

Сатору. Сатору. Лише одна людина вимовляла його ім’я з такою теплотою.

Але він був занадто п’яний, аби щось зрозуміти, тому пробелькотів:

— Ні, ні! Я ж, цейво, спортсмен. У волейбол, гик, граю. Ми сьогодні виграли, до речі!

— Вітаю з перемогою.

— Дякую! Нанамін такий крутий був сьогодні. Я так пишався ним. Нами всіма, звісно, бляха, — він голосно вилаявся, зачепившись за косяк дверей, коли Нанамі вніс його у всередину будинку. — Але Нанамі найбільше!

У грудях Нанамі щось завмерло та стрімко полетіло вниз. Щоки обдало жаром, а кадик нервово смикнувся, як він врешті видавив:

— Правда?

— Справжнісінька!

Нанамі не встиг обдумати свої слова, перш ніж випалити:

— То чому не сказав нічого?

Ґоджьо в його руках притих, завмер та просто повис на Нанамі як безформний мішок. Важив він чималенько, тож Нанамі просопів, але того втримав.

— Я не знаю. Не знаю. — голос Ґоджьо, такий тихий і розпачливий, відчувався більше як поцілунок леза прямо під ребра. Він гірко розсміявся, втикнувшись Нанамі в плече. Вдихнув його запах. — Я погана людина. Пиздець, яка погана.

І якщо так казав про себе Ґоджьо, Ґоджьо, який однією-єдиною усмішкою міг розпалити вогонь у душі Нанамі, який дістав преміум-квитки на виставку його улюбленого художника, який познайомив його з поважною галеристкою та потім допомогав Нанамі з документами, та якого полюбила його родина, то що залишалося думати Нанамі, з його коханням до людини, якій його любов не те, що не здалася, а викликала огиду?

Нарешті вони обережно вибралися на другий поверх. Йти ставало все важче, руки Нанамі ледь помітно тремтіли, а кожен крок давався титанічними зусиллями. Піднявши голову, він раптово наткнувся на запитальний погляд Суґуру, що теж допомагав якомусь бідоласі дійти проблюватися. Він глипнув на Нанамі, але той кивнув на Ґоджьо. Суґуру зрозумів його без слів і мовчки вказав на дальню кімнату зліва.

Спальню Ґоджьо.

На щастя, сьогодні її оминула участь збуджених парочок, і кімната пустувала. Нанамі повільно пройшов всередину й обережно вклав Ґоджьо до його ліжка. Якби це був будь-який інший день, то він би не упустив можливості роздивитися і колекцію фігурок, і купу медалей та кубків на поличках, і плакати з відомими волейболістами (навіть однією акторкою, якої Нанамі не знав) та приставку в кутку.

У маленькому холодильнику біля ліжка Нанамі натрапив на маленьку пляшку води та поставив її на столику. Ліків в нього було.

Кинувши останній погляд на Ґоджьо, який уже хропів у подушку, Нанамі тихо вийшов із його спальні.

Зараз він тільки хотів змити сьогоднішню ніч із себе та заснути. Бажано дуже міцно.

Наступні дні Ґоджьо пам’ятав погано. Усе в його житті збилося, змішалося та сплуталося в такий клубок, що його вже й не розплутаєш. Кожен день відчувався як тричі пережована жуйка, що втратила будь-який смак.

Пари він послав до одного місця, ігнорував майже всіх, крім Суґуру, який приносив йому їжу та полуничного "Монстра", а ось тренування не міг пропустити навіть перед страхом смертного вироку, тож поплентався туди з таким настроєм, наче на плаху.

І налажав настільки, що тренер мало ледь не стусанами випхав його із зали й суворо заборонив наближатися до майданчика, поки він не прийде до тями.

Пф. Не дуже й хотілося.

Хоча… кому він бреше. Без м’яча в руках задушливий сум та незрозуміла туга охоплювали Ґоджьо ще більше, але все-таки це було краще, ніж натикатися на пшеничну шевелюру Нанамі, його уважний погляд та запах бергамоту.

Бергамот… У нього виникло дивне відчуття дежавю, але коли Ґоджьо намагався схопити цю нав’язливу думку, вона вислизнула з його пальців, наче пісок, голова почала пульсувати, а нутрощі скрутило. Хотілося випити, але після тієї злощасної вечірки Ґоджьо поклявся навіть не дивитися на алкоголь. Так погано йому в житті ще не було. У всіх сенсах.

На щастя, більшість людей, що грала тоді в пляшечку, була занадто п’яна, аби щось пам’ятати, а іншим вистачило клепки, щоб тримати рот на замку. Їх ніхто не займав, хоча іноді Ґоджьо ловив на собі обережні погляди.

Із цим він міг щось вдіяти.

А от із дивною порожнечею всередині, яка розросталася все сильніше з кожним днем, ні.

Він відкривав та закривав їх директ у інстаграмі сотню разів, листав сторінку Нанамі в очікуванні нового можливого фото, набирав купу повідомлень та стирав, бо вони не мали жодного сенсу.

Та й що Ґоджьо міг сказати?

“Вибач, що я такий придурок, що я ігнорував тебе, що й досі ігнорую, що втік після нашого поцілунку, але це не в тобі справа, чесне слово! Я просто ідіот, що не може розібратися в собі та зізнатися, як сильно він у тебе втюрився."

Просто супер вибачення. Якщо Нанамі його після такого не заблокував би, то автоматично отримував право називатися святим.

Тож Ґоджьо просто лежав та скнив у своїй кімнаті. Нервово перевіряв телефон, коли він дзеленькав сповіщеннями, та розчаровано кидав його в подушки, бо це був хто завгодно, але не Нанамі. Чекав якийсь знак.

Поки, зрештою, долі набридло споглядати за цими муками.

Раптовий гучний стук у двері перервав потік тихих страждань Ґоджьо.

— Суґуру, ти?

— А хто ж ще?

Ґоджьо закотив очі, але слухняно поплівся відчинити двері кращому другові. Суґуру зустрів того знудженим виглядом, але в очах його читалася стурбованість. Ґоджьо здивовано скинув брови: у руках Суґуру замість звичного пакунку з “Макдональдсу” тримав щось прямокутне та пласке. Наче в рамці. Картина чи що?

Бляха.

Картина. Напевно, портрет. Той самий портрет.

Ймовірніше, на його обличчі й так усе було написано, бо Суґуру похитав головою без тіні усмішки та пройшов у кімнату повз Ґоджьо, що так ошелешено й залишився стояти на місці.

— Вам пошта.

Ґоджьо тихо причинив двері та видавив усмішку:

— О, прикольно. Цікаво, від кого?

— Комедію не ламай. — Суґуру на це, очікувано, не купився. Усмішку на обличчі Ґоджьо як вітром здуло. — Відкривай.

Нещасно зітхаючи, Ґоджьо почалапав назад до ліжка та бухнувся на нього зі всієї сили. Суґуру ледь не підстрибнув.

— Вибач.

— Сатору.

Ґоджьо втомлено прикрив очі. Він добре знав ці наполегливі нотки в тоні Суґуру: нічого доброго вони не віщували. Проте він не мав бажання боротися із цим взагалі. Саме це й лякало Суґуру найбільше. Бо із шумним та галасливим Ґоджьо Сатору він знав, як мати справу. А ось мовчазним та замкнутим той нагадував головоломку без рішення.

— Тобі треба поговорити з Нанамі. Це вже зовсім не справа. Ти навіть на тренування не ходиш, а вчора відмовився від свого фрапучино. Далі що? Перестанеш їсти солодке?

Ґоджьо пропустив жарт повз вух та гірко зітхнув:

— Що мені йому казати?

— Ось це й сказати. Що не можеш підібрати слів, що страждаєш, що він тобі подобається настільки, що ти не можеш впихнути в себе мочі.

— Неправда!

— Скоро буде правда, — Суґуру коротко кивнув. — Сатору. Я серйозно. Ти сам себе з’їдаєш сумнівами та дурними думками.

Ґоджьо визнавати, що Суґуру мав рацію, не хотів, тому невпевнено знизив плечима та пробурмотів:

— А якщо він нічого не хоче чути про мене більше? І взагалі ненавидить?

— Ну, так, звісно, — сарказм у тоні Суґуру не почув би тільки глухий. — І саме тому попросив мене передати тобі цю картину та питав про тебе.

Він повернувся так рвучко, що ледь шиєю не хруснув.

— Нанамін питав про мене?

Навіть якби Суґуру й хотів би промовчати, то під пильним поглядом блакитних очей кращого друга він відчував себе наче на допиті.

— Питав.

— Що питав?

Знову повернувся той капризний хлопчик із вибагливим голосом. Суґуру йому не піддався та ледь що не всунув портрет Ґоджьо під носа.

— Я звідси не піду, доки не відкриєш.

— Я не проти спати разом!

— Сатору.

— Боже, та добре, добре, — невдоволено пробурчав Ґоджьо, але смиренно потягнувся за картиною. Здивовано видихнув, побачивши конверт під акуратною стрічкою.

— Тут ще й лист.

— Читай.

— Мені не три роки, сам розберуся.

— Іноді я сумніваюся в цьому.

Ґоджьо гостро зиркнув на Суґуру. Той і бровою не повів.

Лист він вирішив відкласти й акуратно почав діставати картину. Руки в нього дещо тремтіли, та Суґуру машинально помітив, що дуже рідко бачив, аби Ґоджьо поводився настільки обережно. Навіть шанобливо.

Ґоджьо відняло дар мови. Інакше назвати це він не міг.

Бо на картині був зображений хто завгодно, але не сам Ґоджьо. Звісно, йому сотню разів казали про його красу, але бачити власну вроду в обрамленні ніжних мазків не можна було зрівнити ні з чим.

Волосся Ґоджьо з картини грало всіма відтінками молочного, кремового та кольору слонової кістки в променях західного сонця, що рясно лилося через вікна намальованої майстерні Нанамі. Він сміявся: на обличчі грала широка усмішка, від якої потім боліли щоки та проступали ямочки. Напевно, та сама усмішка, яка колись змусила серце Нанамі пропустити удар і забитися в грудях полоненою пташкою. Він не пожалкував ані сил, ані бажання зобразити витончені лінії профілю Ґоджьо, від чого той справляв враження якогось принца з казки. На руках у намальованого Ґоджьо пухнастим рудим калачиком скрутився Ван Гог.

Очі в Ґоджьо, реального Ґоджьо, що очманіло сидів на ліжку та дивився на картину, як на пришестя, безжально защипало. Бо в цьому портреті все дихало любов’ю, кожен мазок, кожен штрих та кожна лінія були сповнені такою ніжністю, від якої просто перехоплювало подих.

Ґоджьо й не почув, як заворожено видихнув поряд Суґуру, розриваючи конверт тремтливими пальцями.

“Сатору,

Не знаю, на що я сподіваюсь донести цим листом, але мені хотілося попрощатися з тобою. Так здається найбільш правильним. Ґето сказав, що ти прихворів, тому передаю і лист, і портрет через нього.

Я отримав стипендію від фонду Ішібаші. Їду на літній семестр до Європи, як і обіцяли. Спочатку Франція та Німеччина, далі Італія. Думаю, це буде цікавий досвід. Можливо, тобі хотілося дізнатися результат.

Напевно, я вже буду на дорозі до аеропорту, коли ти читатимеш цей лист. Якщо таки захочеш. З прощаннями в мене завжди було погано, зі словами ще гірше, але обіцянки я тримаю. Сподіваюсь, портрет тобі сподобався. Думаю, він скаже більше, ніж я в цьому листі.

Дякую тобі за все. І за волейбол, і за всі місяці, що ти був поруч.

Бувай.

Нанамін”

Коротко та нічого лишнього. У дусі Нанамі.

Ґоджьо ще намагався роздивитися закреслений рядок, але за густими чорнилами нічого не було видно, перед тим, як судорожно видохнути та зім’яти лист у руках.

До біса це все.

Нанамі летів звідси, летів від нього, і від думок, що все між ними так і не вирішиться, що він може зникнути з його життя, як ні в чому не бувало, що Ґоджьо не побачить його ціле літо, що Нанамі так і вважатиме, ніби Ґоджьо все одно на нього, та він навіть не хоче його бачити, захотілося провалитися під землю.

Він ніколи не пробачить собі, якщо власне шоковане обличчя після вимушеного поцілунку залишиться останнім спогадом Нанамі про нього. Ніколи не пробачить, якщо Нанамі так і не дізнається правду.

Прямо в чому був, Ґоджьо вилетів із кімнати, бабахнувши дверима так, що будинок кола ледь не здригнувся. Хлопці у вітальні провели його приголомшеними поглядами, коли він вихором пронісся між ними, відмахнувся від усіх питань, з п’ятої спроби взув кросівки та вискочив із будинку. Потім вони запитально вилупилися на Суґуру, що вибіг із кімнати прямо за Ґоджьо, на що він знизив плечима. Таке важко пояснити.

Дорога до будинку Нанамі займала двадцять хвилин бігом, проте, ймовірніше, у Ґоджьо вселився Усейн Болт, бо інакше він не міг пояснити, як дістався знайомих дверей за хвилин п’ять і гучно в них забарабанив. Можливо, поставив на вуха весь район, але це остання річ, що його турбувала.

Ґоджьо саме заніс кулак, аби забахати знову, коли двері нарешті, нарешті, відчинилися, і він опинився прямо перед носом отетерілої матері Нанамі. Наморщивши лоба, вона здивовано запитала:

— Сатору-кун? Що ти тут робиш?

— Кенто, — у грудях Ґоджьо жахливо пекло, кожен подих здавався останнім, але він змусив себе видавити ім’я того. — Він ще тут? Нанамі-сан, це дуже, дуже важливо, я маю його побачити перед відльотом!

— Так, він ще наверху, у майстерні, збирає пензлі —

Більшого йому й не треба. Нанамі-сан лише голосно зойкнула, коли Ґоджьо протиснувся повз неї та побіг наверх, переступаючи дві сходинки за раз. Юджі та Нобара вражено переглянулися на дивані у вітальні. Навіть Ван Гог незадоволено нявкнув, але теж нашорошив вуха.

Рука Ґоджьо завмерла на дверному косяку, коли він дістався майстерні та побачив Нанамі. Той стояв до нього спиною, щось тихенько наспівував собі під носа та акуратно складав пензлі у футляри. Так обережно та вивірено, що в Ґоджьо аж занило в грудях.

Напевно, Нанамі відчув його присутність, бо через хвилину обернувся та завмер, побачивши Ґоджьо.

— Сатору? — він здивовано скинув брови. Ґоджьо вирячився на нього так, ніби бачив востаннє, і не міг напитися з його голосу, його погляду, його всього. — Щось трапилося? Чому ти тут?

Ґоджьо як дар мови відняло. У горлі утворився клубок: ні проковтнути, ні вимовити щось. Він так швидко сюди біг, що всі слова, навіть ті, які він так і не наважився відправити, вилетіли з голови. Тому Ґоджьо не придумав нічого кращого, аніж тупо вирячитися на Нанамі й безпорадно хапати повітря.

Нанамі, можливо, подумав, що в нього стався якийсь припадок, бо повільно підійшов до нього та занепокоєно запитав, чи в нього все в порядку. Ґоджьо помітив, що пальці в нього дивно смикалися.

Ні. Не в порядку. Як у нього взагалі щось може бути в порядку?

Він глибоко вдихнув, видихнув, вдихнув ще раз і ляпнув перше, що прийшло йому в голову:

— Я ідіот.

Заплющив очі.

Якщо Нанамі подумав, що він зійшов із розуму, то він його не звинувачував.

— Я не розумію, про що —

—Повнісінький. Абсолютний кретин та придурок, — Ґоджьо вже понесло. Цей потік слів перервати було неможливо, тож єдине, що залишалося Нанамі, так очманіло слухати.

— Я не відразу зрозумів, що відчуваю до тебе. У мене дуже погано із цим. А зі зізнаннями ще гірше, але прошу, прошу вислухай мене. — Ґоджьо шарпнув себе за волосся та потер шию. Відступати було нікуди.

— Усі твої усмішки, погляди, усі рази, коли ти пригощав мене, коли запросив на вечерю вас, кожне тренування… Я не знаю, що зі мною робилося. Я ніколи такого не відчував, і мені стало страшно. Пиздець, як страшно. Ще й до хлопця. Я ледь не ґиґнув, як зрозумів. Можеш у Суґуру потім спитати, він у курсі. Якщо захочеш, звісно. Якщо ні, я тебе не звинувачую, бо я з таким придурком мати справу би не волів.

— Але якщо все-таки захочеш, — голос Ґоджьо надтріснув та затремтів.Нанамі дивився на нього так, ніби Ґоджьо міг зникнути кожної секунди. Його погляд пожадливо, але водночас напрочуд лагідно, ковзав по обличчю того, вихоплював кожну бліду веснянку, вигин кожної виї та кожну сріблясту цятку в блакитних очах. — То знай, що ти мені подобаєшся. Дуже-дуже сильно. А твій портрет,  то... то взагалі! Щось настільки гарне, що я забув, як дихати. Може й більше, ніж подобаєшся, і я —

Продовжити він не зміг, бо руки Нанамі нарешті охопили його обличчя, притягнули до себе, а губи накрили його.

Напевно, так і відчувався дім. У здавлених стогонах, зірваних із вуст один одного, тендітних, несміливих дотиках та ніжному шепоті, який пробирався під шкіру, солодко танув та розсипався міріадами зорей під прикритими повіками. Час навколо них сповільнився, завмер та загус, наче той самий мед, що іноді розливався в очах Нанамі, коли той обирав кращий відтінок фарби, коли блокував важку подачу, коли дивився на картини Моне та коли цілував Ґоджьо. Щось всередині нього нарешті стало на місце.

— Ти й справді придурок, — він видихнув у губи Ґоджьо згодом, на що той широко усміхнувся. На душі було тепло та спокійно, а в голові нарешті прояснилося. Туман останніх днів розсіявся.

— А в тебе така гарна усмішка. Посміхайся частіше, добре?

Нанамі пирхнув: іншого від Ґоджьо він і не очікував. Але нове, до цього невідоме відчуття сміливості встигло його охопити, тому Нанамі усміхнувся по-хлоп’ячому жваво.

Губи Ґоджьо торкнулися його тремтливих повік, ковзнули по вилицях і сягнули кутика губ, перед тим, як прошепопіти:

— І в біса гарний. Слухай, я…, — він несміливо облизнув вуста та змусив себе подивитися прямо в очі Нанамі, оповиті мрійливою поволокою. Він сам виглядав ще гірше. Напевно. — Вибач, що я тоді так втік. Ну, на вечірці. Я не хотів тебе образити.

Ніжний серпанок у очах Нанамі повільно розсіявся, але Ґоджьо так себе картав за це, що не зміг би й далі вдавати, ніби тієї дурної вечірки не існувало.

Нанамі повільно видихнув та хитнув головою:

— Я не злюсь на тебе. Я знаю, як це важко, коли усвідомлюєш, що… ну, ти зрозумів.

— Подобаються хлопці?

Нанамі мугикнув у відповідь, і спогад заворушив щось у думках Ґоджьо. Він окинув Нанамі підозрілим поглядом та протягнув:

— Почекай. А це… Коли я був у вас на вечері, щось бовкнув, і всі офігіли…

Нанамі злегка зашарівся — у його випадку це означало, що він помирав із сорому. Ґоджьо не зважав, бо натрапив на зачіпку.

— Юджі намагався мені це сказати? Що ти, ну… по хлопцях?

— Еее… ну, так.

Ґоджьо повільно усміхнувся. Гигикнув.

— Я так і думав.

Нанамі прищурив погляд і стукнув його по плечу.

— Ой, а сам то? Так напився на вечірці, що стояти не міг на ногах. Довелося тебе заносити до спальні.

Ґоджьо кліпнув. Кліпнув ще раз. Потім вирячився:

— Це був ти?! Я думав, то Суґуру…

— Кене, милий, таксі вже майже тут, — голос Нанамі-сан донісся з першого поверху. — Пора їхати.

Нанамі тихо видихнув та відступив назад. Поправив окуляри звичним рухом. Губи в нього дещо припухли, але голос звучав тепло, попри скоре прощання.

— Правда. Уже треба спускатися.

— Я проведу тебе!

Тепер вони мали один одного. Час та відстань майже й не турбували Ґоджьо: хіба так важко віднайшовши те, чого шукав весь час, можна так легко це втратити? Вони обов'язково розберуться зі всім. 

І, спостерігаючи за тим, як літак Нанамі Кенто нарешті відірвався від землі та поніс його за тисячі кілометрів від Японії, Ґоджьо Сатору зрозумів одну страшну річ.

Кохання таки варте того, аби перестати оберігати власне его.

— Ну, скільки ще йти? — невдоволено пробурчав Нанамі, але слухняно йшов далі, поки його обережно вів Ґоджьо. Одна з дерев’яних сходинок підозріло скрипнула під їхніми ногами, та Ґоджьо акуратно обійшов її.

— Тихо тобі. Ще трошки. — Він швиденько поцілував Нанамі в щоку. — Це ж сюрприз!

Нанамі добродушно закотив очі, дарма, що під пов'язкою, але бурчати перестав.

— Я відчуваю, що ти очі закотив. Мене не обмане-е-еш, — зі сміхом протягнув Ґоджьо. Легенька усмішка торкнула вуста Нанамі.

— Ми вже прийшли?

— Боже, так ти як Віслюк зі "Шреку", чесне слово. Ще трошечки, оп, обережно, тут камінчик.

Кінець серпня застав Італію зненацька, та хоч вулиці Рима, Мілана та Венеції досі кишіли туристами, сонце вже скоріше поспішало розлитися персиковим та пурпуровим, а обійми вечірнього вітру почали поступово віддавати холодом.

Ґоджьо свою обіцянку прилетіти до Нанамі на літні канікули стримав. Взагалі, він був людиною слова. Особливо коли це стосувалося тих, кого він любив.

Те, що Нанамі тихо рахував дні до цього, він вирішив не розкривати, а то самооцінка в Ґоджьо виросла б ще більше. Особливо ставало сумно в дні, коли їхні графіки не збігалися, на заваді поговорити хоч по Фейстайму ставали бісові часові пояси або сон зморював його настільки, що хотілося лише залізти під ковдру та міцно-міцно заснути. Якби під нею ще й був Ґоджьо, стало б тільки краще.

Тож коли той нарешті вирвався до Нанамі, вони не могли наситися один одним. Наче підлітки.

З Ґоджьо йому було на дивовижно… добре. Хоч і здавалося, що Нанамі наче викарбували зі спокою, лише деяким вдавалося розгледіти ту іскру всередині нього та запалити її. Ґоджьо це прекрасно вмів та нещадно цим користувався, аби розбурхувати Нанамі. Але іноді йому так хотілося тієї рівноваги та незбагненного відчуття затишку, які йому міг подарувати лише Нанамі.

Ґоджьо обережно підвів Нанамі до гондоли, що вже завчасно чекала. Він коротко кивнув гондольєру та всунув чоловікові ще декілька сотень євро зверху як чайові. Звісно, хотілося б побути лише вдвох, але що ж. Правила є правила. Ґоджьо сподівався, що той не дуже володіє японською.

Гондола трохи похитнулася під вагою, але їм вдалося сісти без пригод. Нанамі знову потягнувся до пов’язки. Ґоджьо пирхнув та зітхнув.

— Чого ж ти такий нетерплячий…

— Хто б казав. Ти вчора з’їв цілу миску тирамісу, яку ми хотіли залишити на сьогодні.

— Це інше! Добре вже. Знімай.

Усе одно гондольєр уже почав плисти, і Нанамі би все зрозумів.

Ґоджьо допоміг йому зняти пов’язку та поправити окуляри, якраз поки гондола спокійно розсікала хвилі Венеційської лагуни в напрямку собору. Ґоджьо швидко опустив власні окуляри на перенісся, аби не пропустити жодної реакції Нанамі.

І дивитися, як легке здивування на його обличчі змінилося подивом, перетворившись на щось близьке до захвату, коли гондольєр зупинився навпроти собору Сан-Джорджо Маджоре, який уже кутався в сутінки, наче у вуаль, вартувало й безсонних ночей, й усіх перельотів та сотень євро.

Нанамі похитав головою та тихо розсміявся.

— Це він? Той самий?

— Ага, — вуста Ґоджьо торкнула тендітна усмішка. Він підсунувся ближче. — Я ж не дарма питав, чи ти там був.

Нанамі легенько пирхнув та прошепотів, переплітаючи їхні пальці:

— Я не вірю, що ти тоді все планував.

— Ти мене недооцінюєш! — Ґоджьо підморгнув, але потім підніс їхні долоні до вуст, залишаючи поцілунок на ніжній шкірі. Розсіяно провів по сліду фарби. — З минулим днем народження, Кенто.

Нанамі не став нагадувати, що Ґоджьо вже подарував йому дорогі пензлі та набір акварелі ручної роботи, тож просто поцілував його. Ґоджьо видихнув у вуста того, та, посміхнувшись, дозволив Нанамі вести.

Однозначно, зі всіх подач у його житті ця була найбільш вдалою. І вартувала всього.