Work Text:
Гримнуло, немов хтось вдарив по каструлі поза хатою. І так, ніби приклав її чи не до стіни. Щоб їх тріснуло… Але ж я вже не живу в.. Зупиняюсь в одвірку, як ветеран війни вдивляюсь в простір, який трясеться, мов лавровий лист, мов весь світ довбаний дзвінок в який вдарила дитина. Ніби стоїш в церкві, а в тьмі кімнати. Нещадно б’є світло, б’є в лице, об кахельну підлогу ванни, зігнуту спину, і голова здається їй не пасує в цей момент. Бачу кров. Раковина повна крові та розріджується в щось рожеве.
Він //п ’ я н и й// . Я залишив п’яну людину на власному дивані на те, що зветься талан, і пішов доживати сон. (Бісів талан)
Тримаю холодні руки, мокрі руки і кров. Ніби наркоман у сні, який навіть не твій (коли і так мутить, і ще й не та тарілка). Води не чую, тільки бум бум бум бум - кров переганяється по чужих судинах, лежить на моїх пальцях живими, мокрими, мертвими судинами.
— що трапилось, звідки.. — дьоргаючись як лялька без мотузок, переглядаю його ціле, таке ж мокре лице. Щось не так, щось не так, звідки кров, звідки кров, що не так (звідки увесь цей червоний і білий). Я не бачу очей — вони потухлі чи вже давно світяться, блищать опівнічним тлом?
— Сімка, говори зі мною. — ногами об воду краплі, руки при руках. Чому не говорить
Тепер ніч, це 2 липня, я забув своє ім’я? Ні. А його? (Я-я-аа- забув.- ¿) Треба зупинити кров, зупинити червоний
Стіна і спина, а потім занадто близько і мокрі лікті. ??????¿? Ви колись цілувались? Пам’ятаєте шорсткість їх губ? Чи тепло? Боже, чи вологіість? Я ні. (Памʼятаю як мокре чоло перекочувалось у ніс, а брови надто пасували темним віям. Брови і смужка впертості на чолі, чи на переніссі.) пам’ятаю закриті очі і брови; хмурі хмурі брови і воду. Брови, заплющені очі і вода. Тоді не було дощу? Бо досі пам’ятаю, як він цілував мене в губи, та як ніколи не згадаю саме той дощ, що треба А тут — очі. І жар, і морі лікті.
Легені роблять кульбіт, свідомість і босі намочені ноги на кахлі. Впиваюсь шкіру, як останній лист дерева. Бахнутись об підлогу у ванній — гарна розвʼязка-завʼязка ночі. Витягнувши мене за руки, дивишся. Тепер розумію, леле, а навіщо розумію? Тупо дивишся. Кути зблизька мʼякі, і очі гарні в тебе, і родинки..
Твій погляд до страху понурий. Ніби злий, та ні — понурий. Якийсь тобі безофен на губах майорить.
Покидаєш ванну, залишаєш її, як погляд залишає дівчина на архітектурному мистецтві в площині власного міста.
Настане ранок. Будтльник задзвонить все одно, кроки будуть все одно і слова доведеться вимовляти, хрустіти пальцями, відчувати розчарування, відчувати.
Закручую кран. Харків спить