Work Text:
Молодь зібралася біля маленького озера на самому краю села, прямо під хащами, що вели вглиб лісу. Івана Купала — це те свято, коли можна розгледіти те, чого не бачив у буденні дні. Дівчата, які ще з вечора плели вінки, тепер сиділи на березі: ставили свічки всередину, шепотіли таємні примовки і пускали їх на темну гладь води. Усім кортіло дізнатися свою долю. Ближче до хащ парубки на пару з дівчатами з криками стрибали через високе вогнище, міцно тримаючись за руки й перевіряючи одне одного на вірність та довге спільне життя.
Теччьо сидів біля високого, старого дуба на самій межі — між початком хащів і кінцем людського світу. Він ліниво розвалився на траві, підперши рукою підборіддя, і дивився на воду, що відбивала жовтогаряче полум'я та світлий місяць у небі. Хлопець зрідка кидав погляди на пари, які стрибали через вогонь. Вони занадто голосно кричали — чи то від страху, чи то від того, що гарячі полум'яні язики зненацька торкалися їхніх босих п'ят.
Тихий шум крон дерев заспокоював, але водночас і наганяв страху, який пробирався до самих кісток. Саме тому біля хащів молодь старалася не затримуватися, адже наскільки сильно вони б не любили Івана Купала, але добре пам'ятали, хто і що вирує в цю ніч.
"Кажуть, є одна ніч у році, коли межа між нашим світом і потойбіччям тоншає настільки, що стає прозорою. Сьогодні — саме та ніч. Ніч, коли на волю виходять створіння, що цілий рік ховалися у своїх темних володіннях. Хащами блукають зеленокосі мавки, при хлипкій воді чекають на здобич русалки та водяники, а в підліску плачуть потерчата.
Старі люди кажуть: це ніч, коли тобі нічого боятися, якщо ти сидиш удома і не ступаєш на їхню територію. Але якщо вже так сталося, що лиха година занесла тебе в ліс — прощайся з життям. Мавка залоскоче і з’їсть твої нутрощі, потерчата виклюють очі, а Перелесник... О, від Перелесника не втечеш. Він прийде в образі прекрасного юнака, загляне в саму душу і висмокче всі твої емоції до останньої краплі, залишивши лише пусту, холодну оболонку", — це те, що він чув перед самим святом, коли старші застерігали молодих не йти в ліс саме в цю ніч і саме в цей час.
Суехіро знову поглянув на дівчат, що пускали віночки, та побачив, як у однієї він потонув. Свічка пішла на дно, перед тим затухнувши, а сам вінок втопився.
— Ой, — вона присіла на берег. — Вінок потонув... Виходить, усе, не буде кохання у нас з ним?
Вона потягнулася рукою до води, хотіла дістати те, що потонуло, але інша дівоча рука її зупинила.
— Ти що? Хочеш, щоб тебе русалки з собою забрали? — вона відсунула подругу подалі від води та присіла навпочіпки. — Наступного року запустиш, і все у вас буде.
— Правда? — сльози почали текти горошинами по блідому обличчю, що так красиво виглядало у світлі місяця та вогню.
— Так, — подруга підсіла ближче та обійняла білявку так сильно, що Теччьо міг поклястися, що почув, як її ребра трішки клацнули.
Теччьо повів плечем, відвертаючись від озера. Йому не було діла до чужих бід. Погляд мимохідь упав на багаття, над яким, міцно тримаючись за руки, злітала чергова закохана пара. Вони сміялися, їхні пальці переплелися так сильно, наче вони прагнули злитися воєдино, заземлитися у цьому земному, простому людському щасті.
Теччьо тихо видихнув крізь зуби та перевів погляд з пар на темряву лісу. Його погляд ковзав по химерних кущах, що скидалися на дивакуваті обличчя у темряві, а уява робила своє, домальовуючи їм усі атрибути монстрів. Він ліниво позіхнув, але раптом, перед тим як закрити очі, його погляд зачепився за щось біле у глибині лісу.
Він різко припіднявся та сів рівно, протираючи очі, щоб краще бачити. Пусто. На тому місці те біле, схоже на привида, зникло, наче розчинилося. Суехіро повернув голову в бік молоді, а потім назад, але відчуття того, що він щось бачив, нікуди не зникло.
Хлопець тихо встав на ноги та, востаннє поглянувши на людей біля багаття, пішов у ліс. Тьмяні дерева раз у раз пропускали світло повні, що споглядала за ним, наче оберігаючи. Руки були в кишенях, а крок — повільний, але наполегливий, ніби він знав свою кінцеву мету. Погляд карих очей ковзав то з одного боку, то з іншого, шукаючи незнайомця чи незнайомку.
Вийшовши на галявину, яку заливали світлі промені, Теччьо висунув руки з кишеней та пішов усередину. Він знав цю галявину дуже добре: велика брила по центру, невисока трава та квіти, що росли поруч із деревамии, які наче ореол окреслювали ділянку. Камінь, що лежав по центру, був вказівником для селян, які заблукали. Колись Суехіро разом із батьком вирізав тут мітки на брилі.
Тихо видихнувши, він сперся на брилу та сповз по ній на траву. Йому було байдуже, де лежати: чи там, де шуміла молодь, розважаючись, чи тут, де панували тиша і спокій, які він так любив і шанував. Світло місяця не гріло, а навпаки — холодило, а приємний вітерець, що гуляв у лісі, колихав темне волосся хлопця.
Спокій і тиша заколисували юнака. Разом із нічною прохолодою на галявину почав спускатися дивний, занадто густий сірий туман, який пахнув дурманом і прілим листям. На мить Теччьо здалося, що туман цей рухається сам по собі, згортаючись у химерні клубки біля його ніг. Очі налилися свинцем. Він почав провалюватися у сон, але цей сон не приносив відпочинку — повітря раптом стало важким, наче щось невидиме сіло йому на самі груди, заважаючи дихати. Теччьо ліниво перевернувся на бік, намагаючись скинути цю нічну млість, і затулив руками обличчя.
Раптом туман із писком відсахнувся. Теччьо відчув, що щось горить — ні, це був не запах, а радше тепло. Несамовите, майже рятівне тепло, що лилося до нього через землю і вмить спалило важку сіру мороку, повертаючи йому дихання.
Він повільно повернувся, щоб не злякати гостя. Брюнет уже знав, хто це, або ж мав здогадки. Спочатку очі не могли сфокусуватися, і їм знадобилося кілька секунд, але потім його погляду відкрилася несамовита краса. Створіння перед Теччьо не дивилося на нього — лише на небо, на зірки у темряві. Біле волосся з багряними кінчиками, світла шкіра, що вбирала в себе сяйво, та закриті очі. Все це виглядало так, наче сам ангел прийшов до нього.
— Красиві зорі, правда? — істота поряд заговорила, її голос був тихим і спокійним, наче шелест трави. — Шкода, я їх не побачу ніколи.
Брюнет повільно припіднявся на ліктях, а потім сів, спираючись на брилу. Сон пройшов, наче його прогнали вищі сили. Білявий повернув голову до юнака та усміхнувся по-лисячому — хижо, але у цій хижості було щось добре, щось таке, що обіцяло не зжерти принаймні одразу.
— Я Джьоно Сайґіку, — він простягнув свою кігтисту руку та чекав.
Брюнет перевів погляд з профілю хлопця на руку та нахилив голову, хмурячись. Він роздумував, чи варто йому її тиснути, чи не буде гірше.
— Я не кусаюся, чесно, — істота скопіювала жест, і білі пасма ворухнулися у такт нахилу голови. — Чи ти боїшся мене?
— Ні, я просто... — він протягнув руку та стиснув чужу, гарячу — вона була наче кочерга, що довго лежала у печі. — Я просто зачарований твоєю красаю.
Він не брехав, істота перед ним і справді була чарівною, так, наче вилізла зі сторінок книги. Юнак забрав руку, ледь зачепивши зап'ясток кігтями. Білявий нахилив голову. Хоч очі й не були розплющені, але Суехіро з точністю міг сказати, що істота в захваті від цих слів.
— Зазвичай мене бояться, тікають із криками «нечистий дух, ізийди!» та хрестяться, — білявий тихо засміявся, прикриваючи рот рукою. — Тебе як звати? І що ти тут забув у таку ніч?
Людська рука мимоволі потягнулася до потилиці, і брюнет ніяково почухався. Легкий рум'янець проступив на ланітах, так, наче малу дитину сварять за те, що зайшла туди, куди їй заборонено.
— Я Теччьо Суехіро, — він підвів погляд на білявого і наступну фразу сказав тихіше. — Вирішив посидіти в тиші.
— В тиші? — на пів тону голосніше перепитав Джьоно. — В таку ніч ліс — не найкраще місце, і це всім відомо. Давай проведу?
Сайґіку піднявся на ноги і затулив світло своєю постаттю. Він простягнув кігтисту лапу, пропонуючи допомогу, але брюнет відвів погляд якраз у той час і вдивлявся у ліс. Кароокий вихопив поглядом блідий синій вогник, що кружляв навколо дерева. А потім ще один і ще один. Вони були навколо галявини, наче світлячки, що допомагали у темряві.
— Я знаю дорогу. Ти йди, а я ще тут побуду, — він підвівся та рушив до вогників.
Ліс уже не здавався таким темним, а обличчя з дерев уже були лишень уявою, що залишилася біля озера. Теччьо йшов тихо, наче кіт, який полював, наче хотів забрати собі ці магічні вогники. Брюнет чув, як постать, що була біля брили, теж рушила за ним, ігноруючи чужі слова.
Підійшовши до вогників, цікавість узяла верх, і він простягнув руку до магії, але та одразу відсахнулася і полетіла кудись за спину. Юнак розвернувся і побачив, як вогник ховається за спиною Джьоно, дрібно тремтячи. Теччьо тихо видихнув та нахилив голову так, щоб краще бачити вогник.
— Він не піде до тебе, боїться, — тихо констатував факт Сайґіку. — Вони не довіряють людям.
— Людям? — карі очі подивилися на бліде обличчя.
— Так, людям, — він повернувся до вогника та обережно взяв його на долоню. — Я не людина, чи ти ще не зрозумів?
Теччьо уважно стежив за тим, як вогник леститься до гарячої руки та майже розтікається на чужій долоні. Він тихо видихнув, розуміючи, що час сказати, що знає, хто перед ним.
— Перелесник ти, — він відійшов та притулився до дерева спиною, відчуваючи кожною частиною шкіри кору. — Та істота, яка висмоктує людські емоції, після чого людина помирає. Я знаю, хто ти.
Джьоно відпустив вогник та нахилився до чужго обличчя так, щоб людина відчула його гаряче дихання на собі.
— І ти не боїшся мене? Чи просто ховаєш свій страх? — він запитав тихо, так тихо, що якби Теччьо не мав хорошого слуху, він би не почув.
— Можливо, боюся, але зараз я цього не відчуваю, — прискіпливий погляд карих очей наче хотів пропалити дірку на обличчі Перелесника. — Можливо, ти вже з'їв половину моїх емоцій і залишив тільки цікавість. Чи я просто хочу дізнатися більше про істот, таких як ти, тому й не тікаю.
Джьоно відсторонився, кидаючи наостанок в лице глухий смішок. Він ухопив вогник назад до руки та простягнув його Теччьо.
— Знаєш, але не тікаєш... Можливо, боїшся, але теж не тікаєш, — Джьоно передав полум'я брюнету, і те розтеклося на людській руці в пошуках холодного. — Цікава ти людина. І смерті не боїшся, раз так просто лежав, поки тебе ледь не задушила Нічниця.
— Нічниця? Але я її не бачив, — Теччьо нахмурився, намагаючись згадати, коли лежав біля брили, чи бачив він когось. Але, окрім запаху та гнітучого відчуття, нічого на думку не спадало.
— Так, вона тебе задушити хотіла, а я її відігнав, — Джьоно ледь нахилився до вогника та пазуром почухав його, ледь-ледь торкаючись чужої шкіри. — Вона зайшла на мою територію і всіх вогників розлякала. Я прийшов її вигнати, а тут ти. Якщо я сліпий, це не означає, що вона може розгулювати у мене на галявині, а тим більше душити таку квітку, як ти.
Теччьо відпустив вогник та підійшов впритул до Перелесника. Якби можна було, він заглянув би у його очі та милувався ними. Суехіро знав за розповідями, наскільки Перелесники красиві, а особливо — їхні очі.
— Тоді я маю вибачитися за те, що зайшов не туди, — руки зарилися в білі пасма, і він притягнув Джьоно до себе. — Наскільки я знаю, вам, Перелесникам, потрібна їжа у вигляді чужих емоцій. Це буде безрозсудно, але дякую, що не дав померти такою смертю.
Він нахилився до блідих губ і легко поцілував їх, відчуваючи, як життєві сили ледь помітно зникають. Перелесник лишень тихо щось «мугикнув» у відповідь і притис юнака до дерева. Поцілунок був легким, невимушеним, але гарячим завдяки істоті, що була вогнем, і водночас холодним завдяки людській натурі.
— Я й не просив, — Джьоно відсторонився, все ще тримаючи Теччьо в своїх кігтистих руках.
— Ти не мав просити, і я не мав заходити туди, куди не слід, — Теччьо ледь торкнувся чужої скроні губами та поглянув за спину.
Галявина була всіяна голубими вогниками, які мерехтіли то сильніше, то слабше. Вогні тихо поширювалися — здавалося, вони спали під захистом цієї істоти, яка досі не відпускала Суехіро. Коли руки розімкнулися, брюнет відчув, як на спині проступають легкі опіки, що загояться за тиждень.
— Не думав, що на Купала знайду такий скарб, — Джьоно тихо відійшов від юнака та простягнув руку. — Провести?
Брюнет злегка кивнув та простягнув своє зап'ястя Перелеснику.