Work Text:
Михайлю все частіше здавалося, що життя його летить в одну велику, хаотично-митецьку яму. Не те, щоб він був проти, звичайно. Особливо, коли життя підкидало аж стільки нового.
Чоловік сидів у театральній залі, пробігаючись очима по сторінці вікіпедії, бо саме після другого дзвоника зрозумів, що взагалі без поняття на яку виставу прийшов. П'єса якогось там норвежця, де частина персонажів взагалі передохла перед початком дійства. Щось про забобони, гріхи.
Семенко аж засмутився, бо більше хотів потрапити на постановку українських текстів.
Але що ж, він по запрошенню: сидить в хорошому місці безкоштовно, тож жалітися буде наглістю.
Все таки він не жалкував про знайомство з Лесем Курбасом, той може й був трохи дивним, але все більше починав подобатися.
Письменник навіть планував підбити цього святошу до співпраці, тандем у них вийшов би цікавим.
Пролунав третій дзвоник, світло почало гаснути.
На сцені з’явилася дівчина. Але яка ж то була дівчина…
Вона про щось сперечалася з іншими персонажем, але слова до мізків не долітали, бо то була людина просто... Неземна. Важко навіть погляд відвести. Вона ходила сценою, наче зараз взлетить, повадками нагадувала тендітну птаху.
І як же та акторка грала, Михайлю стало жахливо соромно за те, що він не приніс квіти.
Це була, здається , покоївка, на ім'я Регіна. Вона все говорила, і хотілося у голосі розчинитися. Її кортіло оспівати, рими лізли в голову і він гарячково намагався їх запам'ятати, щоб занотувати при першій же можливості.
І от під час антракту він писав, писав, здається стільки він не написав би за тиждень, як за ті 15 хвилин.
Залишалося чекати лише кінця вистави, бо бачити Регіну з такого далеку ставало все більш нестерпно.
Вистава врешті завершилася. На поклоні акторка сяяла, нагадувала грецьку богиню і манила. Манила…
Семенко сидів в коридорі, нервово ловлячи поглядом кожного, хто проходив сходами. Він то розумів, що наврядчи актори спускаються разом з усіма, тим паче одразу після вистави, але страх пропустити можливість все одно давив.
"Лесю, привіт, зустрінемося??"
Курбас, як на зло, в мережу не заходив. Михайль так і не зрозумів, чи грав режисер у тій виставі, чи сидів десь у залі, це не особливо й цікавило. Навіть при всіх планах на чоловіка, зараз набагато важливішою була акторка.
Від нудьги, навіть почалися роздуми, як би могли її звати. В голову влізла "Олександра", якось аж надто це ім'я підходило аристократичному обличчю.
"Здрастуй. Звичайно. Підійди до виходу, я зараз прийду."
Михайль стримався щоб не побігти. До розв'язки про "кохання всього життя", на яке він встиг себе накрутити, залишалося декілька кроків. Раціоналізм остаточно потонув у романтичних фантазіях.
Лесь виглядав втомленим, але посмішка лізла від вуха до вуха.
— Як тобі? Які зауваження? — режисер з надією дивився йому в очі. От ну не до цього ж зараз, точно не до цього.
— Все чудово, постановка класна, пластичні елементи класні, музика... Ну за музику я пізніше розкажу. Слухай, а хто у вас покоївку грав?
— Регіну? — Лесь стримав смішок, — я тебе здивую.
— Спробуй?
— Це я її грав.
В голові пролетіли всі матюки, які він тільки знав. Всю виставу Михайль витріщався на неї. Він, сука, на мить подумав, що це найкрасивіша дівчина, яку він міг колись зустріти, що це кохання з першого погляду. Захотілося з усієї дурі влетіти головою в щось тверде, бо бути таким придурком — вже навіть соромно.
Присвячувати оди переодягненому чоловікові, такий досвід у нього, явно, перший.
За роздумами Семенко не одразу почув, як Лесь заговорив.
— То що, Михайлю, правдоподібна в мене вийшла дівчина? — Курбас хитренько посміхався і розбачити в тій посмішці Регіну не виходило.
— Не те слово... Навіщо ти взагалі жіночу роль грав?
— Ну, акторка в останній момент вирішила, що йде з проєкту. А у нас, розумієш, кадрів не вистачає. Особливо тих, хто знав би текст. От я і підмінив трохи.
І яким чином він не зрозумів... Поет встиг повірити у власні почуття і тепер його почала лякати не стільки власна неуважність, скільки бажання знову побачити.. кого? Регіну? Леся в сукні? Чи взагалі можна цих двох розділяти?
— От знаєш, добре, що зі сцени погано видно обличчя, можна собі що завгодно намалювати. — Курбас виглядав занадто веселим, аж до огиди веселим, як для людини, що щойно розбила чуже серце, — Але, чесно сказати, я був впевнений що стать мою видно.
— Особисто я не помітив. Зіграв ти... — Михайль намагався підібрати слово. Бо що ж тут скажеш, гра дійсно була приголомшливою, — просто геніально. Ти тепер типу фембой?
— Скоріше вже "in drag" — Курбас остаточно розсміявся.
Вони йшли вулицями, режисер довго говорив про постановку тої п'єси і, здається, щось питав.
— Ви ще зіграєте цю виставу? — Дуже вірогідно, що Михайль перебив якусь частину монологу. Він не помітив, цим свою грубість і виправдовував.
— Навряд. Досвід хороший, я люблю цю п'єсу. Але все ж, працювати я планую з українськими творами. — І тут Курбас примудрився все зіпсувати. Вбив останню надію, навіть оком не повівши.
На язику вертілося ще запитання, але озвучити його Михайль би на тверезу не наважився вже точно, бо запитати, чи буде Курбас ще грати жіночі ролі, було б аж надто принизливо.
До Михайля лише вночі дійшло, що більше він Регіну не побачить. І взагалі , що він закохався людину, якої не існує.