Work Text:
День починався непогано, навіть добре. За останній тиждень, жоден з винищувачів не загинув, вони отримали дещо невеликий прогрес в пошуку вищих місяців та от-от мали обговорити це, на спільному зібранні з Кагайєю.
Навіть в відносно гучному колі стовпів було неприродньо спокійно. Всі вчасно зібралися, були в гарному гуморі та навіть не травмовані. Стовп вітру не починав сварку зі стовпом води; Шінобу мило вела бесіду з Гьомейєм обговорюючи новини з дому метеликів; Узуй та Ренгоку завзято та весело оцінювали недавні бої, а Канроджі намагалася запросити Ігуро знову зустрітися задля тренування чи вечері. Не вистачало тільки наймолодшого. Він мав би вже повернутися з місії та сидіти поруч та щось точно пішло не так і їм довелося чекати на нього.
Він і до цього не відрізнявся пунктуальністю та досить таки часто чи забував про зустрічі чи не вгадував час. Та цього разу за його вчасне повернення поручався тсугуку Гьомея і все мало б піти добре, але затримка все одно сталася. Можливо вони затрималися довше, ніж очікували в горах, можливо щось інше та причина точно не була стандартним «забув». Як вони знали Муїчіро був живий і в їх часи запізнення було не найгіршим з можливих причин відсутності.
Та й як виявилося, чекати їм довелося лише якісь п’ятнадцять хвилин.
- Пробачте за запізнення. – спокійно промовив хлопчина сідаючи на своє місце поруч з Канроджі.
Кришталеву тишу, яку приніс із собою останній стовп обірвав гучний, пронизливий писк дівчини, що з шоком обдивлялася хлопчину.
- Боже, що з твоїм волоссям?! – розгублено вигукнула вона заметушившись. Вона сіпалася не знаючи чи тягти руки до хлопця чи ні.
- Га? – Муічиро заледве зацікавлено повернув голову обережно проводячи пальцями по сплутаним пасмам. На диво рука доволі швидко втратила напрямок та наштовхнулася на криво проріджені кінчики.
- О… - ледь чутно пробурмотів хлопець. Здається воно мало бути довшим.
Канроджі вже хотіла щось сказати та Санемі доволі грубо її обірвав:
- Обговоріть це поза зібранням!
Дівчина зойкнула оглянувши приміщення та уривчасто кивнула стиснувши кулаки на спідниці. Вона трохи надулася та все ж таки погодилася, що це не було найважливішим питанням наразі і їм не треба
Напевно, до кінця зібрання він про це і забуде.
…
Зустріч пройшла доволі легко. Всі швидко дійшли до згоди і збиралися відправити кілька мечників на перевірку кількох районів, які зачасту наче і не виявлялися проблемними, але ставали місцями, де зникали молоді мечники. Єдине, що напевно пішло не так – це Санемі, що в кінці не витримав та ледь не побився з ненависним йому колегою, завершивши все на не надто позитивній ноті.
Муїчиро вже хотів йти, але стовп кохання перехопила його садячи назад.
- То що сталося?! – з невгасаючим ентузіазмом перепитала Мітсурі, підсідаючи ближче до хлопчини. Тенген та Ренгоку все ще лишалися поруч з цікавістю дивлячись на молодшого.
- З чим? – трохи розгублено глянув на неї Токіто.
- З волоссям! – вказала вона кудись правіше від його очей.
А, так. Він майже забув, що вони про це говорили. Вже не так похапцем він перетягнув велику частину пасм наперед поглядаючи на рвані краї. Виглядало так, наче хтось кілька разів невдало вистриг йому жмути волосся на пів довжини і зупинився. Якщо прикинути чим він займався останні кілька днів та пригадати, що в демонів за часту були доволі таки гострі кігті, то напевно він втратив їх десь там, під час бою.
- А, здається демон. – припустив хлопець. - Я не бачив, щоб він аж так сильно зачепив мене. – чесно кажучи йому було важко взагалі щось пригадати з того бою.
- Добре, що не вхопився. – тихцем прокоментував Ігуро, що визирав за плеча дівчини. Всі згодно кивнули.
- Треба його порівняти! – заявив Ренгоку.
- Так! – в один голос погодились більшість стовпів. Муїчіро неуважно кліпнув склавши руки на колінах.
- Добре.
Чесно кажучи, він не розумів чому це викликало в дівчини стільки захоплення та що змушувало всіх так вболівати і підказувати де і як краще було б порівняти. Але це було трішки веселим. Муічіро загалом подобалася компанія інших стовпів. Вони були яскравими, гучними. Їх було набагато важче забути, ніж інших мечників. З ними було приємно мовчати. Вони не очікували чогось від нього, як інші мечники, що намагалися принаймні затягти його в розмову, під час спільних вилазок.
Канроджі втомлено зітхнула врешті-решт опустивши руки.
- Я намагалася вберегти довжину, але ти сам бачив. Це було важкенько. – м’яко промовила вона дивлячись на хлопця.
- Ти дуже добре впоралася, Канроджі. – тихо та обережно промовив Обанай за нею. Та зойкнувши різко обернулася та по дурненькому всміхнулась.
- Правда?!
- Слухай, Мітсурі. – перебив їх воркування Муїчіро своїм тихим, відчуженим голосом.
- Так?
- Ти можеш заплести мене? – запитав її хлопець поглядаючи на волосся, що акуратно лежало на її плечах двома довгими, товстими косами. – Пояснити, як ти це робиш. – попросив він.
- А? А! – вона плеснула в долоні неначе здогадавшись про якесь таємниче послання. - Щоб в майбутньому під час бою таке не траплялося?
- Так. – погоджуючись кивнув він. Дівчина яскраво засвітилася швидко закивавши.
- Без питань! – вона підізвала його до себе. - Сідай поруч, це займе трохи часу, але обіцяю тобі сподобається!
…
Лишалося кілька хвилин до зібрання. На цей раз, не вистачало не тільки Муїчіро, Узуй теж випробовував терпіння інших своєю відсутністю. На щастя, пана Кагая сьогодні не мало бути. Це було виключно зібрання стовпів, на якому вони мали б обмінятися інформацією та співставити, що вони встигли дізнатися та кого ліпше відправити в той ліс, де нещодавно зникло тридцять мечників.
Словом, зібрання хоч і було рядовим та потребувало всіх дев’ятьох. Запізнення було досить неприємним. І змушувало сімох нудитися в очікуванні.
- Цікаво, чи в Муіїчиро все вийшло. – вголос подумала дівчина шкрябучи кінчиком нігтика вузлик що тримав косу.
- Що вийшло? – ледь зацікавлено перепитав Санемі, що сидів навпроти неї. Мітсурі зойкнула обернувшись до чоловіка.
- А, він нещодавно попросив в мене допомоги з волоссям. Пам’ятаєш, як демон його йому порізав? – чоловік виглядав роздратовано здивовано. Точно, він ж пішов ще до того, як вони встигли розпитати хлопця. - Ну волосся! Не його!
- Так, - трохи поміркувавши сказав він.
- Ну він мне тоді попросив навчити його заплітатися. Щоб таких ситуацій було менше. І мені дуже цікаво чи все йому вдалося.
Санемі хотів щось сказати та крізь двері до приміщення залетів Тенген, тягнучи поперед себе молодшого, неначе ляльку на шарнірах.
- Перепрошую! Ми трошки затрималися, не розрахувавши час!
Хлопець всівся на місце та трохи поправив хаорі, що сповзло з плечей. Волосся, яке нещодавно вкоротили майже повністю зникло з його плечей. Воно було акуратно виплетено і зібрано позаду в громіздкий, але акуратний пучок. Його притримували дві саморобні шпильки закріплені так, щоб під час падіння точно не вп’ятися в голову хлопця.
- Муічіро, дуже гарно вийшло! – тихцем промовила до нього Мітсурі, соваючись трохи ближче.
- Що? – не розуміючи кліпнув він. Дівчина пирхнула та знов вказала йому за спину.
- Волосся! – він ойкнув потягнувшись пальцями до плетіння на голові.
- Дякую. – промовив він.
- Ти сам придумав чи хтось підказав? – запитала вона
- Я забув, як це правильно робити, тож попросив Генію. – легко заявив хлопець.
Щось важко ляснуло по підлозі, контрастуючи з воркуванням стовпу кохання.
- Кого?! – зайнявся Санемі роздратовано пропилюючи хлопця поглядом. Та він здається ігнорував його продовжуючи розмовляти з дівчиною.
- Він гарно заплітає, скажи? – промовив він з ледь видимою посмішкою.
- Так! – Санемі фізично вліз між ними, вглядаючись в очі молодшому.
Мітсурі аж розплавило від радості. Вона воркувала над хлопчиною, разом з кількома колегами. Та здається стовп вітру був налаштований кардинально інакше, на новину про нового друга побратима.
- Коли ти почав з ним спілкуватися? – почав завалювати його питаннями чоловік.
- Давно. – спокійно відповів хлопець.
- Чому я про це не знаю?! – знову гримнув на нього Санемі.
- Чому ти маєш про це знати? – так само легко запитав він кліпнувши. Чоловік аж зайнявся від люті підскочивши.
- Ти мале…
- Санемі, всядься. - потягнув його Обанай назад.
- Ти проти того, що я знайшов друга? – невинно запитав хлопець. Всі стовпи мовчки чекали на відповідь, зацікавлені односторонньою перепалко. Санемі висмикнув руку з хватки Обаная.
- Я… - він застиг думаючи що відповісти. - Я … роби, що хочеш! – крикнув він.
Санемі швидко підвівся та грюкнув дверима лишивши всіх стовпів ошелешеними. Ні в кого навіть гадки не було, що могло так сильно засмутити чоловіка.