Work Text:
— Нє, сука, ти мене зараз вислухаєш блять — Семенко стиснув плече Леся, розвертаючи розгублене обличчя в свій бік, — Як же ти мене заїбав своєю поведінкою, своєю Валєчкою, своїми галантними приколами!
Лесь намагався відвести плече, але Михайль стиснув сильніше. Ставало боляче, Курбас не до кінця розумів, що взагалі відбувається. Письменника трусило, з кожним словом очі мокли, але він продовжував.
— Ти мене просто заїбав, твої ті актори жартують про вас з Чистяковою, а ти стоїш посміхаєшся! Твої погляди, твоя лагідність, перестань бути таким, блять! Вона з себе нічого не уявляє, вона тупа малолітка, чим вона краща? А?! Чим. Вона. Краща?!
Краща за кого? В голові склався останній пазлик і пролетіло декілька лайливих слів. Лесь зміг звільнитися і відійшов на декілька кроків.
В який момент все дійшло до цього?
Ревнощі Михайля були звичною справою. Курбас пречудово розумів корінь проблеми, але здавалося, що якщо про це не думати, то все само собою заспокоїться. От тільки було навпаки, після кожного спалаху агресії ставало лише гірше. Семенко все більше й більше переходив усі можливі кордони дозволеного, все більше ненавидів кожного, хто смів проявляти цікавість в бік режисера. З появою в театрі Валентини, життя остаточно полетіло шкереберть.
— Краща за тебе? Це ти сказати хочеш? — Лесь продовжив, не звертаючи уваги на реакцію, — хоча б тим, що не ревнує мене до всіх. Михайлю, що відбудеться? Я просто не розумію тебе. Ти чомусь вирішив, що я маю належати лише тобі. От тільки я тобі нічим не зобов'язаний, не забувай про це, будь ласка,— Курбас відійшов, збільшуючи дистанцію.
— Я такого не казав!
— Ти саме це намагаєшся донести. Звідки ця ревність?
Семенко стояв мовчки. Зазвичай, він в такі моменти йшов на кухню і влаштовував байкот. Повертався, правда, першим, сам же починав вибачатися і забував про істерику на наступний же день.
Зараз він сверлив Леся поглядом.
Семенко, здається, ще щось хотів сказати. Але мовчав. Така поведінка починала турбувати, письменник різко скоротив відстань і притисся до грудей Леся. Михайль все ще тремтів і Курбас інстинктивно пригорнув чоловіка до себе. Кучері залоскотали підборіддя. Таке знайоме відчуття...
— Я не хочу, щоб вони забрали тебе в мене.
Слова були направлені кудись в шию, по спині пробігли сироти. Напевно, вони були приємними. На це хотілося сподіватися.
Ця фраза не лякала, скоріше заганяла в кут. В кут, глибше й глибше, бо що можна на це взагалі відповісти, або як ці слова хоча б інтерпретувати?
— Прошу тебе, не починай. Мене ніхто нікуди не забирає. Мене не можна привласнити або забрати.
Михайль жадібно тягнувся до ласки, ігноруючи все, що йому казали. Ну звісно, коли його взагалі турбували чиїсь кордони?
Курбас навіть постарався такі часи пригадати, в момент коли його сорочку стали розстібати.
Щось всередині з тріском посипалося.
Ні-ні-ні, в жодному разі, в голові пролітали спогади. Бо кожний раз він називав "останнім", хоча, все одно, знову опинявся з Семенком занадто близько.
Лесь, знову й знову, дозволяв Михайлю перейти усі кордони традиційного поняття дружби, дозволяв роздягати себе та мовчки лягав, куди знайдеться. Бо йому ж, насправді, подобалося.
Курбас спочатку намагався внушити собі, що він теж кохає Семенка. Бо як інакше, якщо він дозволяє чоловікові стільки?
Потім переконував себе, що вони просто друзі. Бо правда ж, всі напевно так роблять?
Зрештою, Лесь перестав бодай якось називати їхні взаємини.
Курбас здригнувся, відчувши неголене підборіддя на своєму тілі.
Можна було б виграти собі часу та відправити письменника прибирати щетину, але хіба ці п'ятнадцять хвилин допоможуть дозволити самому собі цю...
Якби ж то Лесь міг якось назвати ці ніжності. "Еротика" звучала занадто вульгарно.
— Я кохаю тебе. — Михайль гарячково цілував Леся куди доведеться: в шию, в губи, в щоки. І режисер танув під цілунками, намагався не рухатися зайвий раз, щоб не перервати момент.
От тільки зізнатися у відповідь не міг. Він любив Семенка, точно любив. Проте не кохав, якщо взагалі розумів це слово.
Він мовчав, а поцілунки ставали агресивнішими, переходили в укуси.
— Перестань, мені боляче.
Михайль всім тілом притискав Леся до ліжка.
— Потерпиш. Мені теж боляче, коханій людині на мене похуй.
— Можливо тому, що людина ця тебе не кохає? Ти ж сам придумав якусь романтику і тепер вважаєш, що маєш на мене права. — Курбас відчув, як серце закалатало. Він не встиг прокрутити ці слова в голові, оцінити наслідки. Щось дивне відбувалося з ним останнім часом, бо сценарій який він складав на власне життя зараз не працював, рвався та стирав з себе літери.
Очі Михайля горіли сумішшю всього погано, що можна тільки уявити, Курбас би знову втік, якби мав волю над власним тілом. Але ж ні, його, як малу птаху, тримали за крильця, не даючи піднятися.
— Яка ти мразота. — Михайль впився зубами в плече Леся. Той намагався вирватися або відштовхнути його з себе, але не вийшло.
Рот режисера заткнули спочатку рукою, потім губами.
Він хотів піти. Відчайдушно хотів сховатися, забути те, що сам і почав.
Кучері липли до вологого тіла, подих перехоплювало від приступів болю.
Білими плечами текла кров, осідала краплями на ковдрі.
— Михайль, будь ласка. Годі... — новий укус пробив тіло струмом. Рот знову накрили рукою.
— Просто, блять, скажи, що я тобі потрібен. Скажи це, доведи, що ти не настільки бездушна тварюка! Ти ж тільки свій театр кохаєш, тобі навіть Чистякова більше за мене потрібна! — Семенко перевів подих, — тобі весь цей час на мене похуй, тобі просто подобається, коли тебе обожнюють. Тобі в кайф, що я до тебе, як до ікони, так?!
Голова пульсувала від всього цього. Хватка ослабла, він нарешті міг говорити. Курбас привстав з ліжка.
— Кохаю. Я тебе кохаю, ти хочеш це почути? Ти почув. Михасю, я тебе кохаю, відпусти мене нарешті. — Лесь вирвався та вилетів в коридор.
На плечах залишалися сліди, тіло було в схожих ранках.
Чимось ці сліди нагадували ікла пса.
Жахливо злого та покинутого пса, який готовий був слухати відверту брехню, щоб відчути себе потрібним.
Пса, якого варто було б давно приспати.