Work Text:
Я прокидаюся з думкою, що маю відповісти Юристу. Я ж обіцяла якось спекти на сніданок свої фірмові круасани й влаштувати довгі посиденьки на терасі. Пишу йому коротке повідомлення — запитати, чи зручно сьогодні. У такі хвилини здається, наче війни ніколи й не було. Наче Юрист не йшов добровольцем у піхоту й прямо зараз не сидить у холодному бліндажі.
Відьмаку я пишу вже в обід — кличу його на виставку сучасного мистецтва. Я нічого не тямлю ні в живописі, ні в скульптурі, але обожнюю слухати його палкі лекції про них. Запитую, о котрій за ним заїхати і звідки забрати. І знову накочує це відчуття: мирне життя просто триває без жодних розривів. Відьмак ніколи не ходив штурмувати посадки. Зараз він просто робить ремонт у своїй новій квартирі, вибирає колір для стін.
Увечері, вже перед сном, я набираю Тєлєка — спитати, чи не зіграє він зі мною в плойку. Ми знову люто сваритимемося на тіммейтів, яких підкине сліпий рандом, клястимемося більше ніколи не запускати цю гру — і безтурботно порушимо обіцянку вже наступного тижня.
Але вночі починає вити сирена, а за нею гуркотять глухі, важкі прильоти балістики.
І все розсипається. Ні Юриста, ні Відьмака, ні Тєлєка більше немає серед живих. Війна триває, і цього разу вона забрала одразу вас трьох, залишивши мене сам на сам із цим порожнім, жахливим світом.
Поспіхом хапаючи речі, я йду в метро — просто щоб пережити цю ніч. А зранку все повториться по колу. Сонце знову зійде, і я, як учора, знову на кілька годин повірю, що війни ніколи не було.