Work Text:
Для Карнґорму всяка мить тягнулася парадоксально довго — вона затягувалась у вузол, щоразу міцніший, та осідала на плечах, як пісок на ветхих шарнірах. Навіть з власним, окремим від Привида тілом він відчував себе закутим у кайдани, відчував, як відламки його свідомості вкривалися пеленою туману задля втіхи чужої волі.
Усі самоцвіти готувалися до зимового сну, метушилися, здіймали галас — дискант Червоного Берилу притьмом лунав аж до Місяця. Але всі голоси в голові Карнґорму ототожнювалися із сірим шумом, перетворювалися на одну гігантську чорну кляксу; його погляд, хмурий та обважнілий, немов дощова хмара, пиляв укрите білосніжним рядном тіло. Тіло, яке ідилічно покоїлось на канапі, купаючись у променях блідого світла. Тіло, що у своїй безперестанній видозміні не було спроможним відшукати місце для супокою — надто сильна його спрага до оголеної правди. Фосфофіліт та Ляпіс — здавалось би, діаметрально протилежні самоцвіти, що за поставою, що за манерою — дратівлива дзвінкість та солодкаво-ніжний глас, — але обидва запалені своїми таємничими мотивами, але обидва в гонитві за примарними ідеями втратили голову. Буквально. І тепер вже й не такі протилежні особи злились в одне ціле, приєднались один до одного, як частини об’ємистого пазлу.
У свідомості отруйною квіткою зацвіли образи минувшини: загомоніли дзвони й барабани місяцян, роздався тупіт напружених ніг, почувся чийсь жалібний стогін і нажахане “ой лихо!” від погляду на безголове тіло, шия якого обривалась гостряком кольору духмяної м’яти. Карнґорм пирхнув — він надто часто споглядав на цю феєрію невимовного страховиддя, аби лякатись. Але кадр, що просочився наступним, змусив-таки гордовитого самоцвіта похитнутись, обхопити тонкими пальцями свою шию на місці, де в той день розійшлась тріщина. Не через вістря стріл чи падіння з висоти. Через самого Карнґорма. Через сцену, яку він розіграв у спалаху емоцій. І хоча вправна рука Рутилу вихорцем наклала шари клею та пудри, не лишивши жодних слідів ушкоджень, Карнґорму час від часу ввижалося, що тріщина продовжувала розходитись, а всіма ненависне “хрусь!” заливалось від сміху так, неначе знало, як усі його страшаться.
— Ти в порядку? — зненацька спитав Рутил, зайшовши до кімнати — певно, хтось в когось-таки, як полюбляв казати Діамант, втріскався, бо лікар одразу потягнувся до стелажів з приладдям.
Ні, аж ніяк не в порядку, під пильним контролем сталевих рук дисонансу; десь на перехресті доріг, і всі вони зводились до попелястого жалю — до терпкого слова, яке прилипало до стінок горла, не дозволяючи зв’язати “а” і “б” логічним ланцюжком.
Карнґорм виструнчився, силкувався повернути індиферентний вираз обличчя і, можливо, сказати щось більш переконливе за ледь вичавлене “ага”, та марно. Він ніколи не відзначався красномовством, проте з чогось узяв, що зможе звести проблиски власного “Я” нанівець та схопитися за роль якогось там паяца — геть не такого, як Фосфофіліт, більш розсудливого й серйозного, але принаймні не схожого на обважнілу безпросвітню хмару.
Рутил нічого не відповів, лиш кинув швидкий погляд на канапу і насупився. І тільки коли він взяв з верхньої полиці те, за чим прийшов, то зовсім тихо, немов остерігаючись чужих вух за дверима, сказав:
— Пройшло всього 79 років. Для самоцвітів це не так багато.
Лікар, не озираючись, покинув кабінет, але те “для самоцвітів це не так багато” продовжило висіти у повітрі, заповнюючи кожен закуток кімнати. Карнґорм покосився на бразолійні пасма Ляпісу-Фосфофіліту, і щось у ньому прожогом спалахнуло: хіба це скидалось на сентиментальну тугу, одержимість подіями минулого? Та він був ладен розкришити хаотичного невігласа будь-якої миті — от тільки непоборний внутрішній голос ніколи не дозволяв цього зробити.
Перші дні зими минули нелегко.
Небо соромливо закуталось у димчасту ковдру — вряди-годи вислизував сонячний промінь, кидав глумливий проблиск і миттю тікав за небокрай, нарікаючи й без того змученого Карнґорма на сутужні випробування. Кожен рік давався дедалі важче, і самоцвіт щиро намагався прояснити причину, бо ж Антарктиніт — його попередник у цій справі, до того ж Фосів колишній напарник — колись-то стоїчно витримував усякі виклики нестерпної пори року. Чи не відчував він того, що нині трощить Карнґорма зсередини? Чи йому, навпаки, припадало до душі й вимушене відлюдництво, і відчутний нестаток сонця, і пронизливий скрегіт крижин, прозваних “грішниками”, і дратливий білий колір, розкиданий широкими хвилями навкруги?…
Коли споночіло, Карнґорм знесилено влігся на підвіконня в марній спробі вдосталь спочити. Розмиті думки, неспроможні набути форми, клубились туманом. Отак і пливло вічне життя патрульного: улітку вкритий пеленою дрімоти, узимку — у мінорному тоні самоти розмахуєш мечем.
Карнґорм здригнувся, коли почув раптовий шум — глухий удар у колону. Визираючи з Рутилового кабінету, він уже знав, що за картина на нього чекала: Борт, зусібіч усипаний контрастними на тлі вугільних космаків бантами, традиційно сновидів. У цьому стані й вбранні алмаз скидався зовсім не на того, ким був у повсякденні — насупленим жахіттям непевних новачків (і не тільки) зі словом, гострішим леза. Карнґорм механічно жбурнув простирадло на Борта й провів його до решти.
Наступної днини ледь-ледь сніжило. Карнґорм сумирно розправлявся з брилами й крижинами — доокіл біло-біло, це обвітря завжди тиснуло на нього. Відчуття цілковитої асиміляції із посрібленою пусткою хапалося промерзлими ручищами за кожнісіньку інклюзію. Навіть здобувши шанс на сепарацію, він що в мороці, що під прицілом сонця, почувався дрібною піщиною на узбережжі. Ця піщина вбирає в себе краплі дощу, обважніла юрмиться на рясно вмитій землі, а опісля добряче вигрівається, стає сухою, як гілляка, аби хрустіти під чиїмись ногами, так і зоставшись непоміченою.
Млявий хоровод сніжинок вщух. Карнґорм спинився, глянув на небозвід: сірі клубки повагом розчинялись, облизуючи скальп сонця. Сяйво, дражнячись, полилося на плечі, і Карнґорм упав горілиць. Сніг під вагою його тіла з тріском просів — на мить закортіло, аби він притьмом розтанув, до нитки промочив форму й змив з патрульного пудру, оголивши його подобу.
За мент здійнявся вітер, затріпотіли нервово акорди тонких скиглень. Над Карнґормом нависла примарна постать з очицями-люстерками.
— Ти мусиш захищати Фосфофіліта, — процідила вона.
Дідько. Тільки не знову.
Патрульний надірвано мовив:
— Так, я знаю. Лиш цим, власне, і займаюсь.
Тінь не розчинилась у повітрі — ця відповідь її не задовільнила.
— Не так віддано, як мав би.
Карнґорм заходився смикатись, як метелик, зненацька схоплений павутинням, та все не міг позбутися тиску. Привидова тінь дедалі агресивніше насідала на нього, зрештою, миритися з чужою волею значно простіше, коли ти фізично затиснутий лещатами десь глибоко всередині, без марних сподівань ворухнутися самостійно, ніж вимушений потакати забаганкам фікції — споглядати світ крізь чужі очі, не маючи змоги відшукати власні.
А тінь усе нависала, її очиці-люстерка хижо вилискували. А тінь усе звивалася і хрипло кректала про Карнґормів обов’язок. Сонце сховалося за сірими хмарами, співчутливо кинувши останній промінь. Він проштрикнув Привида і засліпив Карнґорма, відвевши йому мить у заслоненому страховиддями годиннику буття. Патрульний із тяжкістю у тілі таки спромігся підвестися, міцно стиснути в руці руків’я меча, великого, із зазублинами. Вітер істотно скиглив, прозорі леза шматували тіло — міріади чорних скалок тонули в снігу, на хвилю стираючи стерильність білого обвітря. Карнґорм від того почувався напрочуд піднесено — раптом він утямив, чого справді воліє.
Попростував до лунки.
Хрустіння відбивало такт, заповнювало пустку навколо. Привид шлейфом покотився за Карнґормом, по-упирськи впився йому в шию у намірі відтягнути назад. Натомість Карнґорм несамовито замахнувся мечем, поціливши собі в обличчя — неначе хтось у дзвін вдарив.
Для Карнґорму всяка мить тягнулася парадоксально довго — вона затягувалась у вузол, щоразу міцніший, та осідала на плечах, як пісок на ветхих шарнірах. Навіть з власним, окремим від Привида тілом він відчував себе закутим у кайдани, відчував, як відламки його свідомості вкривалися пеленою туману задля втіхи чужої волі — але якими міцними не були б окови, усяку сталь, будь-який метал можливо розтрощити.
Знесилене тіло подалося вперед. Почувся плюскіт води.
Десь надтріснула вкрита снігом гілка. Дражливе сонце виглянуло з-за хмар глянути, що там — на землі.
А на землі зостались лише очі.