Work Text:
— «За що мені це?!»
— Що? — Олів’є відриває каламутний погляд від океану за вікном корчми і обертається до Міри. Та зітхає.
— Я кажу, на обличчі у тебе написане приречене «За що мені це».
Олів’є кривиться, але не огризається, як зробив би зазвичай. Він взагалі незвично тихий, майже не реагує на підколки й жарти, і Мірі це не подобається. Вона сподівалася, що їхня подорож пройде веселіше.
— Ну давай! Скажи! Я ж знаю, тебе це гнітить, — Міра випростує ногу під столом і копає Олів’є біля коліна — не сильно, але так, щоб було все ж відчутно. Олів’є закочує очі:
— Ти ж не відчепишся, так?
— Так, — Міра шкіриться, упирає лікті в потерту стільницю і кладе підборіддя на переплетені пальці. Олів’є зітхає, зводить погляд до низької закопченої стелі і зовсім без емоцій тягне:
— За що мені це?..
— Ти навіть не намагаєшся!
— О пресвята Діво Маріє, Міро, ти нестерпна...
— Давай!
— Міро...
— Давай, ти маєш це нормально сказати!
Олів’є зітхає вдруге.
— За що мені це? — промовляє так, немов він слухняний учень, який старанно виконує завдання з виразного читання. — Чому в дорогу тебе маю супроводжувати саме я?
— Тому що я — незамінний спеціаліст Ордену, — бадьоро відгукується Міра, — ти — єдиний досвідчений паладин, який був вільним, а деталі, які припливають до нас зі Штатів, надто цінні, щоб волокти їх одразу в Париж, не перевіривши їхній стан після прибуття.
— Боже, який фарс... Міро, Шарль мені і так весь мозок цим виїв, не починай ще й ти, — Олів’є закриває обличчя долонею, і Міра знову копає його ногою під столом.
— Бо ти сидиш кислий, немов молоко, яке на три дні виставили на сонце! Маю ж я якось розважатися?
Олів’є не реагує. Він знову відвертається до океану, його погляд затягує туманом. Сіре світло каламутного дня м’яко лягає йому на обличчя, підкреслюючи виразний профіль. Не дивно, що на нього дівки гронами вішаються, думає Міра. Красень, статний, грива розкішна, вміє і галантним бути, і рішучим, і ось так печально дивитися кудись у далечінь — саме те, щоб ніжне дівоче серце захотіло його розрадити.
— Чому взагалі Штати? У нас що, власних винахідників немає? — подає голос Олів’є тоді, коли Мірі здається, що мовчанка буде вічною. Вона відкидається на спинку лавки, схрещує руки на грудях.
— Тому що патентне законодавство у них куди краще, — відповідає невдоволено. — От і стікаються всі нормальні винахідники туди. Ти ж ніби читаєш свої якісь юридичні журнали. Скоро у нас одні дурні залишаться, а весь цвіт науки буде там, за океаном, згадай моє слово.
— Що ж сама туди не махнеш? — гмикає Олів’є, і Міра пирхає.
— Бо плисти до біса довго, а я домосідка. От якби долетіти можна було... ну нехай не за кілька годин, а хоча б за день. Щоб дирижаблі через океан мчали, як по Франції.
— Дирижаблі над океаном, ага, — зводить брову Олів’є. — Хіба що у книжках Жуля Верна.
Міра кривиться. От завжди він так. Живе, як прикутий ланцюгами до землі.
— Хазяїне, рому! — обертається до прилавку, і Олів’є знову закриває обличчя рукою:
— Міро, ну хоча б не зараз.
— Мовчи! Корабель буде аж надвечір, а нудно мені уже — і в цьому винен ти!
— Ну хоча б вино нормальне візьми, а не це якесь незрозуміле пійло.
— Нічого ти не тямиш! Океан — це пірати. А пірати — це ром. Ти що, «Острів скарбів» не читав?
— Що?
— У Етцеля недавно вийшло, переклад якогось англійського письменника.
Олів’є хитає головою, але так і не відповідає і знову обертається до вікна. У сірому світлі пасмурного дня його очі немов вицвітають, а погляд стає зовсім далеким. Він не реагує, коли до столу підходить хазяїн з пузатою пляшкою і двома чарками, не коментує більше саме бажання Міри напитися.
Міра перекидає першу чарку рому. Зі стуком ставить її на стіл, вдивляється Олів’є в обличчя:
— Серйозно, що з тобою?
— Просто не люблю океан, — Олів’є слабко знизує плечима, і, здається, для нього в цій фразі куди більше, ніж може зрозуміти Міра. Та довго мовчить, тоді наливає ром у другу чарку.
— Тримай, — підсовує її до іншого краю столу.
Олів’є дивиться на Міру, тоді на чарку. Не вип’є, думає Міра. Занадто правильний. Занадто прикутий ланцюгами до землі.
А тоді Олів’є все ж бере, одним махом ковтає все і простягає Мірі:
— Налий ще.