Work Text:
— Клятий ліс. Кляті хащі. Клята мошкара!
Ной зітхнув і озирнувся за плече. Усю дорогу до Глажону Ванітас не припиняв лаятися: на погоду, на вампірів, на Данте, у якого знайшлася інформація лише про якусь глухомань на сході Франції. Ной від щирого серця його не розумів: золотисте сонце ніжно перебирало промінням крони дерев, серед листя з’явилася тонка позолота, шепочучи, що осінь вже вступила у свої права, все ще теплий вітерець приємно обдував обличчя. Ной вдихав на повні груди запахи грибів та першого прілого листя, а на серці було так легко, що він мимоволі почав намугикувати мелодію, яку почув у автоматона Домі.
— Та чорт забирай!!!
Ной обернувся. Ванітас стояв навкарачки, зарившись пальцями в пухнастий мох. Ной здивовано звів брови:
— Що ти робиш?
— Впав, не бачиш?! — огризнувся Ванітас, підводячись і обтрушуючи свою мантію. — Клятий ліс з його клятим гілляччям, яке, чорт забирай, валяється де попало!
Ной перевів погляд униз — справді, там лежала товста перекручена гілка, через яку Ванітас, схоже, й перечепився. Ной знову зітхнув: все ж, люди такі слабкі й тендітні.
— Треба було йти по дорозі, можливо, нас би хтось підвіз.
— Чорта з два, — Ванітас нарешті припинив обтрушуватися і рушив уперед. — Там уже можуть бути мисливці, не маю ані найменшого бажання з ними знову пересікатися.
Ной стенув плечима. Знайомство з Роландом завершилося справжньою дружбою, Марія і Жорж теж виявилися надзвичайно привітними людьми, тож Ной був би радий побачитися з ними ще раз, і було прикро, що Ванітас мав протилежну думку.
Вони перейшли дрібний потічок, який петляв по лісу. Проминули густі зарослі малини. Ванітас раз за разом звірявся із компасом, який витягнув зі своєї сумки на поясі — і все одно майже примудрився заблудитися, поки Ной відволікся на величезну павутину, натягнуту поміж дерев, і павука, який на ній хазяйнував. Звинувачував при цьому Ванітас самого Ноя, але той пропустив повз вуха: за майже півроку разом уже звик, що Ванітас хронічно не здатен визнавати власну провину.
До окраїни лісу вони дійшли менш ніж за півгодини: дерева почали поволі розступатися, вдалині завиднілися перші хатини.
— Чорт забирай, — процідив крізь зуби Ванітас і зупинився біля кремезного дуба.
Ной прослідкував за його поглядом.
Поміж хатинами виднілися знайомі сірі плащі.
— Дідько б побрав того Данте, чого його інформація так запізнюється?! — Ванітас досадливо цикнув — а в наступну мить Ной відчув його чіпкі пальці на власному лікті. — А ти вже куди зібрався?!
— Там Роланд, — Ной тицьнув у бік мисливців, серед яких виднілася знайома білява маківка. — Давай підійдемо, розпитаємо його, де знайти проклятого. Так буде найпростіше.
— Зовсім з глузду з’їхав?! — зашипів на нього Ванітас, ще міцніше чіпляючись за лікоть. — Хочеш, щоб цього разу тебе таки порішили?! Вирішив полежати ікластим трофеєм на полицях у катакомбах?!
Ной окинув Ванітаса довгим поглядом.
— Знаєш, — протягнув скептично, — не думав, що ти настільки Роланда боїшся.
— Я його не боюся! — негайно спалахнув Ванітас. — Я його зневажаю і відчуваю до нього огиду!
— Звісно, звісно, — Ной зітхнув, тоді нахилився. Знайшов поміж опалого листя жолудь, зважив у руці, а тоді, прицілившись, запустив у бік мисливців.
— Я не виходжу до них, як ти і хотів, але все ще вважаю, що поговорити з Роландом — найкраще, що ми можемо зробити, — спокійно відповів на обурений погляд Ванітаса. — Роланд напевне знає, де шукати проклятого.
Ванітас схрестив руки на грудях, але нічого не відповів: схоже, проти волі погодився.
Тим часом Роланд якраз дав якісь вказівки Жоржу і, махнувши рукою, рушив до лісу.
— Ну, хоча б він іде сюди сам-один, — похмуро буркнув Ванітас, відступаючи поближче до дуба. — Якщо що, кидаємося навтьоки врізнобіч, когось одного, певно, він все ж не вловить.
Заперечити, що Роланд надто щирий і благородний для подібних підступностей, Ной не встиг: його згребли у ведмежі обійми.
— Ною! Ванітасе! — Роланд примудрявся пошепки кричати. — Який я радий вас бачити! Воістину, Господь благословив цей день, давши можливість нашим дорогам знову пересіктися! Я знав! Я відчував серцем, що сьогодні трапиться щось надзвичайне!
Ігноруючи Ванітасове шипіння «Пусти, ти, хворий церковнику!», Ной розчулено поплескав Роланда по спині, проте потім все ж вивільнився.
— Я теж такий радий! — він піймав руку Роланда і міцно потиснув її у відповідь. — Якщо тут ти, ми швидко все вирішимо. Ми прийшли врятувати проклятого, про якого ходили чутки у цій місцевості. Може, ти знаєш де його знайти? Ванітас міг би повернути йому справжнє ім’я, зцілити його, і все б завершилося.
Усмішка Роланда ніби на мить зблідла. Він відступив на крок, окинув Ванітаса з Ноєм довгим поглядом.
— Ситуація з вампіром уже вирішена, — мовив якось дивно. — Тож, думаю, вам не варто турбуватися. Краще повертайтеся чимшвидше назад.
— Дурниці, нас це зовсім не турбує, — Ной озирнувся на Ванітаса, шукаючи підтримки, проте той виглядав ще більш похмурим, ніж зазвичай. — Ми прийшли сюди, щоб урятувати вампіра, для нас це зовсім не клопіт!
Роланд не відповів — натомість озвався Ванітас.
— Вертаємося, — на диво безбарвно кинув він. — Нам тут більше нічого робити.
— Але ж!.. — спробував був заперечити Ной — і тут побачив.
Плащ і сутана Роланда були заляпані бризками крові.
«Це не те, що ти думаєш, — промайнуло в голові — а під горло сам собою підступив слизький клубок. — Роланд — чудова людина, він би нізащо не став таке робити. Нізащо не убив би...»
Мовчанка затягувалася. Теплий вітер шарудів у кронах дерев, вишукуючи золото поміж зелених листків.
— Чия це кров? — Ной не одразу впізнав власний голос. Роланд опустив погляд, тоді підняв. Він мовчав — зате озвався Ванітас.
— Не задавай дурних питань. Я ж кажу, нам тут нічого робити, — його слова линули рівно. Так, ніби нічого не трапилося. Ніби те, що сталося, було цілком нормальним.
— Чия це кров?! Ти ж не міг?!.. — Ной сам не помітив, як зірвався на крик. Серце підскочило під саме горло і шалено калатало. Ной знав: Роланд — добрий, чуйний і нізащо не скоїть лиха. Це все якась дурна помилка. Такого просто не може бути.
— Пробач, — слово упало в тиші, немов лезо гільйотини. Ной захлинувся на вдисі:
— Ти!..
— Візьми себе в руки, чорт забирай!
Ной ошелешено озирнувся до Ванітаса — той виглядав спокійним і зібраним. Так, немов чекав на щось подібне, зрадливо прошелестіло у серці.
— Мені справді шкода. Але у нас не було іншого виходу, — голос Роланда був рівним і впевненим, і від цього у грудях різануло, немов ножем. Ной рвучко обернувся.
— Прокляті не винні! — слова обпалювали горло, наче розжарене вугілля. — Їх змушують чинити зло, спотворюючи їхні істинні імена! Самі б вони нізащо не хотіли коїти лиха! Вони не обирали такими ставати, вони самі — жертви і заслуговують на порятунок, а не на кару!
— Я знаю, — Роланд твердо зустрів його погляд. — Але головний обов’язок мисливців — захищати людей. Франція велика, а ви з Ванітасом не можете встигнути всюди.
— Все одно! — Ной відчував, як захлинається повітрям. — Мав бути вихід! Ти повинен був нам повідомити — ми б примчали одразу, як тільки дізналися! Тобі всього лиш треба було трохи потягнути час, як тоді, в катакомбах, і все б закінчилося добре!
— Лісоруб, — в першу мить Ной не зрозумів, а тоді його немов накрило холодною хвилею. Роланд стояв і дивився прямо йому в вічі. — Двоє мисливців, які намагалися вполювати його вбивцю. Син вдови, яка жила на краю села. Дівчина, що зустрічалася зі своїм коханим у лісі. П’ять жертв. Ми не могли чекати ще довше.
— Але ж... — слова згасли, так і не народившись. Дихати було тяжко. Ной розумів — всі ці люди теж були невинні. Вони теж були жертвами, вони теж просто хотіли вести мирне й щасливе життя — але чиїсь пазурі й ікла його безжально обірвали. Але й проклятий…
— Пробач, — знову повторив Роланд, і в його зелених очах відбивалася печаль. — Я хотів би вирішити все мирним шляхом. Але ми — мисливці, ми повинні захищати людей — бо більше ніхто цього не зробить.
Ной не зміг нічого заперечити. Не зміг нічого відповісти — це все було так неправильно, зовсім не так, як мало би бути, вони з Ванітасом повинні були врятувати проклятого до того, як той заподіє бодай найменшої шкоди, і тоді всі були б щасливі...
— Він має рацію, наскільки б мені не було неприємно це визнавати, — голос Ванітаса звучав відчужено і сухо. — Я не можу врятувати усіх.
— Але!.. — Ной рвучко обернувся до нього — і змовк. Горло стисло, немов обценьками.
— Вам краще піти, — голос Роланда лунав наче здалеку. — Разом з шостим загоном тут загін Гано — а вони точно не стануть церемонитися з вампірами. Для вашої ж безпеки…
— Звісно. Ми й так тут затрималися. Ною, ми повертаємося.
Ной безпорадно озирнувся — спочатку на Роланда, тоді знову на Ванітаса. Спробував знайти слова — і не зміг.
Це все було неправильно. Зовсім не так, як мало би бути.
— Ідіть. Будь ласка, — в очах Роланда відбивалося прохання. Ванітас кивнув, піймав Ноя за лікоть і мовчки поволік за собою назад, углиб лісу.
— Чекай! Стій! Та зачекай ти! — Ной зміг вирватися лише тоді, коли вони дійшли до потічка. Груди шматував шторм, рвучись назовні, немов жадаючи рознести усе навколо. — Це все неправильно! Так не мало бути! Ми повинні були встигнути!
Ванітас дивився на нього спокійно і холодно. Так, ніби слова Роланда його зовсім не збентежили. Ніби він чекав чогось такого. Ніби був готовий до подібного ще задовго до того, як зустрів Ноя.
— Ми не можемо врятувати усіх, — його голос хрипко прозвучав у пронизаному осіннім сонцем повітрі. — Наскільки б цього не хотіли.
— Це неправильно! — Ной відчув, як в очах закипають сльози. — Так не має бути!
— І все ж — це реальність, — безбарвно відгукнувся Ванітас.
Ной схлипнув, а тоді затулив обличчя долонею. Сльози котилися крізь пальці, стікали вниз і падали долі, на мох, пожухлу траву й опалу глицю. Пахло грибами і першим прілим листям.
Сонце, пробиваючись крізь покриті першою позолотою крони дерев, лоскотало маківку Ноя і торкалося його чола байдужим теплом.