Chapter Text
Ще до сходу сонця прохолодний північний вітер нагнав на Гобітів стадо кошлатих сизих хмар, що затулили небо, тиснучись одна до одної пухкими сизими боками, не пропускаючи й найтоншого сонячного промінчика. На зелені пагорби, помережані ошатними заквітчаними клумбами та охайними родючими городами, немов опустилася товста сірувата вуаль. Ще до опівдня щільне задушливе повітря розітнули перші важкі краплі, що невдовзі розсипом прозорих самоцвітів застукотіли по траві, городині та бруківці поміж ними. Дощ уперіщив такий, що все птаство змовкло та поховалося у дупла, й глухе дріботіння поглинуло навіть гул холодного вітру.
У такий день дійсно не могло бути нічого кращого, ніж затишно влаштуватися біля каміну в глибині теплої облаштованої гобітської нори. Більбо, будучи чоловіком поважним і з вельми шанованої родини, з чим після його спонтанної подорожі погоджувалися далеко не всі сусіди, навіть не думав потикатися надвір як побачив нагуслі темні хмари. Весь день він займався хатніми справами — про всяк випадок наново впевнився, що у комірці вдосталь припасів, перевірив чи не забув бува комусь відповісти на лист, поперекладав одяг у комоді та скринях, і навіть витрусив цілком чисту люльку. Всі ці дрібні, але без сумніву важливі для комфортного життя справи так втомили його, що після підвечірка він взяв з полиці над каміном першу-ліпшу книгу й умостився з нею у своєму улюбленому глибокому кріслі. М’яка овеча шкура з хутром, накинута поверх, приємно гріла спину, а ноги він закинув на маленький ослінчик, підставлений ближче до ґратчастого камінного екрану. Гарячі подмухи вогню приємно щипали шкіру п’ят, ароматні вишневі полінця майже музикально потріскували й підкидали веселі червонясті іскри, а чай у чашці на триногому столику біля бильця крісла духмяно парував квітково-медовим ароматом.
У такі дні, коли від негоди, холоду та вогкості його відділяли лише товсті стіни рідної нори, Більбо напрочуд гостро відчував, що попри деякі ностальгічні спогади жодна пригода ніколи не зможе у принадності дорівнятися до розміреного задоволеного життя з усіма зручностями під рукою. А якщо не під рукою, то принаймні кроках в десяти — приблизно стільки відділяло приватну вітальню й комору з харчами. Дослухаючись тихого шереху книжкових сторінок, що їх перегортав, Більбо дуже радів своєму м’якому глибокому кріслу з овечою шкуркою, старим дерев’яним панелям та зручному ослінчику, адже бували колись дні, у які він мусив ховатися від небесної зливи під дірявими кронами дубів, у заглибинах скель чи й взагалі чвалати багнистим, розмитим степом по кісточки у брунатній каламуті.
— Які чудові були часи, — тихо промимрив Більбо сам до себе, — але які нестерпні. І чому б пригодам не бути впорядкованими, ситними та теплими?
Ніби пригадавши пронизливий холод того походу, вогкість, що просочувала не лише одяг, а й шкіру до кісток, невідступні спрагу, голод та втому, Більбо дрібно пересмикнувся та всунув руки до теплих кишень свого домашнього клаптикового халату. Йому до долоні одразу перекотилася каблучка, що її Більбо завжди тримав у кишені заради безпеки. Не своєї, звісно, бо мешканцям Торбиного Кута заледве колись щось загрожувало, а заради його, персня, безпеки — аби не закотився, не загубився десь. Занадто цінною була ця річ і, як Більбо здогадувався, неабияк небезпечною також. Вона не мала потрапити до поганих рук через його недбалість. Звісно ж, лише через турботу про інших Більбо завжди тримав цю річ при собі, оскільки не міг бути цілковито впевнений, що до його шухляд, шафок чи скринь ніхто ніколи не зможе зазирнути. Тільки через те, що єдиним дійсно недосяжним місцем завжди лишалися його власні кишені. Що б там не думав про це Ґандальф — у того старого чарівника було забагато підозріливості.
— Усе гарне та знадливе завжди несе в собі якусь небезпеку, — повільно й задумливо промовив Більбо, немов складаючи чергове речення для своїх мемуарів на майбутнє, — а найкорисніші для нас речі завжди здаються нудними через їхню буденність та звичність. От як цей перстеник без жодної оздоби чи камінчика. Саме так, лише шибеники шукають всяких витребеньок. Я ж ніколи нічого такого не прагнув й живу собі щасливо, та й довше за декотрих…
Тут Більбо урвався, ніби сам себе подумки вщипнувши на середині думки, адже кілька його добрих друзів загинули молодшими за нього, і вони не заслуговували ні на що інше, окрім як захоплення та повагу. Більбо прочистив горло і пожував нижню губу, сортуючи в голові думки й викидаючи з неї ті, які там не пасували. Та цей процес не пішов йому на користь, адже за браком різноманіття його розум звернувся до гладенького, нагрітого долонею золотого кільця. Більбо напівсвідомо дістав перстня з кишені й поглянув на нього, затискаючи великим та вказівним пальцями. У відблисках камінного полум’я його метал немов палав. Металева дуга то спалахувала жарким жовтогарячим світлом, то тьмяніла до полум’яного багрянцю. Перстень радше нагадував не звичайне смертне золото, а самий сонячний промінь, зігнутий чиїмось божественним молотом. Ані осяяний сонцем червоний мак, ані всі ґномські самоцвіти не змогли б дорівнятися кольором до цих переливів. Перстень так вигравав від скромного камінного світла, що ніби відкидав кольорові відблиски на стіни. У цьому блиску Більбо здалося, що він сидить не у своїй маленькій приватній вітальні, а у пишному палаці з жовтогарячими та шарлатовими стінами, з підлогою із дзеркального бурштину та з високими темними стелями. Звідкись ніби долинув запах жару — не той, яким зазвичай пахне тріскотливе домашнє вогнище чи багаття з сухостою на весняному пікніку, а металевого та дикого.
“Що то за дивина?”, — мляво подумав Більбо, злегка приспаний млосним теплом.
Він схилив голову на бік, майже торкнувшись вухом плеча, та поглянув на перстень під іншим кутом. Тонкий золотий обідок, підсвічений вогнем, справді світився наче краї сонця під час затемнення. Щось таке сяйливе мало би бути неймовірно гарячим, та пальцями Більбо відчував лише часточку свого власного тепла, віддану металові — як і з будь-якою іншою прикрасою, що торкається живого тіла. Керований раптовою цікавістю, Більбо притиснув перстень до своїх губ, оскільки лише так міг якнайкраще відчути наскільки він розігрітий чи холодний — там, де шкіра є найтоншою.
Метал виявився теплим, що було цілком очікувано, й ніжним мов пелюстка, що було вже геть неочікувано та доволі дивно. Більбо розгублено набурмосився. Ззовні перстень виглядав так само, як завжди — неперевершено, бездоганно гладким та круглим, блискучим як жодне інше золото. І коли Більбо його заважив у долоні, злегка підкинувши у повітря, вага за відчуттями лишилася незмінною — відчутною, як і слід важити товстій каблучці без жодних неблагородних домішок. Не те щоб Більбо розумівся на ювелірній справі, та він чомусь завжди вважав, що важкість перстня походить від чистоти того золота, з якого він був виготовлений. І на дотик поверхня теж геть не змінилася, а Більбо таки провів вздовж грані пучкою пальця. Жодної не властивої золоту м’якості.
“Що то за дивина?”, — вже вдруге подумалося Більбо.
І хоч це його чомусь трохи присоромило, та у пориві цікавості він не втримався від того, щоб ще раз все перевірити. Більбо знову притиснув перстня до власних губ, нашорошивши всі свої чуття і водночас замислено звівши очі до стелі — так перевіряють чи не охолов, бува, щойно налитий до чашки чай. Перстень дійсно трохи охолов у тому місці, де пальці його не торкались, але то не була прохолода твердого металу. Губи Більбо немов торкнулися чогось пружного, але м’якого, захололого на поверхні, але теплого та живого під нею. Чогось схожого не на тонку пелюстку квітки, яку ніщо не зігріває зсередини, і не на гладенький камінчик, що лежав в тіні у спекотний літній день. Сяйлива грань, здавалося, от-от увімнеться під натиском, достоту як… Це було майже схоже на поцілунок.
Більбо раптом зойкнув та підхопився, зронивши недочитану книгу з колін. Він перечепився ногами за свій маленький ослінчик та впав, боляче вдарившись об бильце щокою й забивши коліна об старий темний паркет, що ним ходила і об який забивалася не одна пара гобітських ніг. Це сум’яття заглушило дзенькіт, з яким золотий перстень випав з його руки на підлогу й кудись закотився.
***
Після ситної вечері, духмяної люльки та кількох філіжанок міцного заспокійливого чаю Більбо вже почав схилятися до того, що через поганючу погоду в нього розбурхалася уява. Цілий день сонце ховалося за хмарами, а дощова вогкість просочувалася крізь шпарини. Напрочуд великі краплі ледь не трощили віконні шибки й гуркіт страшної зливи не додавав сміливого настрою. Кілька дуже прудких крапель навіть закотилися у саму нору через димохід та дуже налякали Більбо різким сичанням, з яким камінний вогонь їх поглинув. Якщо вдень негода наганяла млявість та тугу, то з настанням темряви кожен неочікуваний грюкіт чи постук лякав не на жарт. Більбо, як будь-який гобіт, дуже не любив надмір води, і чомусь завжди боявся, що під час однієї з таких сильних злив його нору почне підтоплювати. Ця марна тривога не полишала його ані на мить в дощові дні. Можливо, саме вона, зачаяна на дні свідомості, спричинилася до такої чутливості.
Не варто було відкидати й те, що Ґандальф не один раз похмуро, втім вельми загадково застерігав Більбо від використання перстня. Тепер всі ці застороги згадались йому, мов вчора сказані. Раніше Більбо з певним сумнівом ставився до Ґандальфових підозр, вважаючи їх трохи перебільшеними. Той володів великою мудрістю, з цим не можна було посперечатись, та точно не міг знати всього — сам зізнавався, що йому не є відомими ані походження перстня, ані його призначення. Більбо ж за роки зберігання впевнився, що його здоров’я не зазнало жодних кривд, в житті не сталося ніяких пророкованих чарівником лих, натомість перстень незмінно рятував як від смертельної небезпеки, так і від надокучливих родичів. Тепер же ця впевненість похитнулась після того, як Більбо зіткнувся з дечим незбагненним та моторошним саме на власний погляд. Жодне туманне попередження старого чарівника не налякало його так, як геть неможливе відчуття чогось тендітного замість очікуваного холоду застиглого металу.
Тож лежачи у ліжку перед сном та прислухаючись до притишеного дріботіння дощу по рослинності під й над вікном, Більбо сам себе запевняв, що йому приверзлося. Думка про те, що хай навіть зачароване золото на дотик може нагадувати шкіру, видавалася моторошною і божевільною водночас. Ніколи Більбо про таке не чув у своєму житті, а він-бо знався з цілою чортовою дюжиною справжнісіньких ґномів — єдиних найдосвідченіших знатоків всього золотого, коштовного і викуваного. І навіть такий авантюрист, як би м’яко висловився сам Більбо, або ж навіжений опортуніст, як висловились би Саквіль-Торбини, мав свою межу непоясненного.
Більбо так стривожився та перелякався, що не наважився шукати перстень, коли помітив його відсутність у своїх кишенях. Це він вирішив відкласти до ранку, коли світ знову стане звичним і спокійним, а в голову не лізтимуть всілякі жахи. Бо ж, зрештою, сам перстень нікуди не зможе подітися з замкненої на ніч домівки.
Звісно, останніми роками Більбо тільки те й робив, що переконував себе у зворотному — ніколи не розставатися з настільки небезпечною річчю, яка до того ж кілька разів ледь не зісковзнула самотужки з його пальця десь посеред поля з високою травою чи людної площі, та вже всередині дому загубитись їй буде ніде. Виром подібних думок, що гарцювали його розумом по колу, мов прив’язаний до стовпа поні, Більбо виснажив себе до несвідомого падіння у сон, хоча й думав, що після такого й у таку ніч точно не зможе заснути.
Про те, що це все ж сталося, Більбо довідався лише прокинувшись. Як це завжди буває з непоміченим засинанням та незбагненним пробудженням, він не зумів визначити, що його збудило. Якщо то був поганий сон, то Більбо його не запам’ятав. Якщо якийсь зайвий звук, то він його пропустив повз вуха. А, може, через нервову напругу напередодні сон теж злякався і втік раніше, ніж зазвичай. Так чи інакше, Більбо розплющив очі — різко і раптово.
За вікном лише зачинався несміливий світанок. Вузькими гобітськими доріжками довкола Торбиного Кута гуляв лише вітер, а пагорб огорнула молочно-блакитна імла, чий серпанок здіймався аж до низьких круглих вікон. Вчорашні валуваті хмари за ніч відійшли ген за обрій, тому у затишно тісну гобітську спальню крізь фіранки сочилися перші сонячні промені.
Саме у цьому примарному фіолетовому світлі Більбо, ледь розплющивши важкі повіки, ніби крізь щілину побачив щось червоно-золотаве на ліжку поряд із собою. На подушці, на простирадлі та навіть на його розслаблено простягнутій руці! Щось тонке, приємне на шкірі мов шовк, але не таке щільне. Більбо з-під вій пороздивлявся напівпрозоре покривало, що так невагомо лягло на нього і незбагненно віддавало запахом тепла, та не зміг зрозуміти, що воно таке й звідки взялося. Він кліпнув кілька разів, намагаючись прибрати сонний туман перед очима, від якого все навкруги немов затягнула плівка. Раптом йому сяйнула думка, що та червінь нагадує насичено руде пасмо. Ніби хтось лежить з ним поряд, а довге м’яке волосся розсипалося постіллю й заплуталося в нього між пальців. Як не дивно, але на мить Більбо зачудувався цим глибоким жарким кольором, що нагадував про вугілля у самому серці багаття або про ґномське горнило в надрі гори, та це протривало недовго — рівно стільки, скільки потрібно, щоб остаточно прокинутись.
Щойно Більбо дійсно та тверезо усвідомив, що роздивляється розсип чийогось волосся на своєму передпліччі, то нажахано вискочив із власного ліжка з високим протяжним вереском. Очі йому засліпив жах і все навколо поринуло у гучний гармидер. Більбо спиною наштовхнувся на столик біля ліжка, перевернувши його догори дриґом, вронив лампу, що там стояла, на підлогу, а тоді врізався спиною у платяну шафу. Остання подія й спинила його падіння та тим самим поклала край переполоху. Все це сталося за лічені миті, та й цієї порції переляку вистачило як на такого невидатного зростом гобіта.
Аж тільки тоді Більбо з острахом зиркнув на своє ліжко — цілком порожнє, як й годиться, хіба що тепер зіжмакане всім цим вовтузінням. Він коротко й полегшено засміявся, адже постіль перетинав чи не найперший промінь світанкового сонця, що продерся крізь нещільно засунуті фіранки. Звісно ж, він був сам-один у своїй спальні, а чиєсь багряне волосся йому лише примарилося на межі сну та пробудження, бо червоний відсвіт впав до кімнати з вікна. Тепер, коли сон остаточно відійшов, Більбо було невтямки, з чого він взагалі вирішив, що в його домі звідкілясь могло взятися чуже волосся. Двері він звечора замкнув, та й не було бажаючих вдиратися до його ліжка посеред ночі. А якби хто й наважився, то серед Саквіль-Торбинів за всю історію не народилося жодного рудька.
Полегшено зітхнувши та добряче розтерши забиту потилицю, Більбо підвівся сам, підняв з підлоги столик і лампу й встановив їх по місцях, а тоді трохи нерішуче повернувся до ліжка. Він знову зручно влаштувався під ковдрою, сподіваючись все ж доспати кілька годин перед сніданком, і чомусь простягнув руку під той самий червонястий сонячний промінь. Тепер він аж ніяк не нагадував нічиє волосся, та й взагалі щось матеріальне. Він не зігрівав руку так, як полуденне світло, і простирадло теж на дотик було холодним. Поволі знову провалюючись у сон, Більбо частково посміювався над собою, а частково дивувався, чому йому взагалі приверзлося щось подібне. Він вже давно мешкав тут самотою, жодного разу навіть не замислившись про створення сім’ї. На все його життя випав лише один рік, коли Більбо міг припускати, що прокинеться поряд з іншими. То було під час подорожі до Самотньої Гори, бо рятуючись від пронизливих вітрів та нічних нападів, всі спали тісно у гурті. Тож для Більбо сон про щось таке випадкове в його житті, як дотик чужого волосся, здавався найдивнішим з усього, що йому колись наснилося.
Можливо, він би навіть розповів потім Ґандальфові за нагоди про таку кумедну оказію, якби його рука, затишно ковзнувши під прохолодну подушку, раптом не намацала там щось. Щось холодне та гладеньке, маленьке та кругле. Перстень.