Archive of Our Own

Уперше вони бачаться в школі.

Фінні забігає в туалет на першому, практично відчуваючи спиною дихання Трента та Майка, які припустили за ним, як тільки побачили його в коридорі, і зразу влітає з розбігу в когось високого та твердого. Цей хтось охає та притримує його за плечі міцною хваткою, але Фінні тут же вивертається з-під його рук, тривожно обертаючись на двері.

— В-вибачте! Вибачте, містере, — видихає він скоромовкою і оббігає чоловіка, щоб якнайшвидше замкнутися в кабінці.

Портфель на бачок, ноги на сидіння й Фінні завмирає навпочіпки на унітазі якраз за секунду до того, як двері в туалет відчиняються, луплячи стіну з розмаху, і всередину з тупотом забігають дві пари ніг. Він чує награний сміх, який відлунням відбивається від вічновологого кахелю стін. О, як він не сумував за цим аспектом школи на літніх канікулах!

— А ти нічому не вчишся, Фінні, — глумливо тягне Трент. — Завжди одна й та сама тупа схованка.

Він зле вмазує ногою в сусідню пусту кабінку й Фінні мимоволі смикається на своєму місці від стуку. За дверима знову сміються.

— Мінус одна-а-а, — практично проспівує Трент. — Я знаю, де ти, шматку лайна. Краще вилазь по-доброму.

Фінні бачить, як дві тіні просуваються в сторону його кабінки й приречено замружується, готуючись до неминучого викриття, але перш ніж щось встигає статися, раптом подає голос чоловік.

— Джентельмени, — говорить він якось дивно високо, ніби старається розважити маленьких діток. — Я можу вам чимось допомогти?

Трент і Майк секунду вагаються. Певно, не очікували втручання дорослого й зараз оббігали його очима, оцінюючи, наскільки може влетіти за борзість. Схоже, достатньо лякаючим чоловік не виглядає, тому що хлопці знову сміються й тарабанять кулаком у двері.

— Хочемо викурити цього педика назовні, — Майк вимовляє “педик” так, ніби це найсмачніше слово, яке колись бувало в нього на язиці. — Воно знову переплутало вбиральні.

Трент свистить і вдоволено фиркає. Фінні може поклястися, що за дверима кабінки придурки зараз дають один одному п’ять, ніби це найрозумніша образа у всесвіті, яку тільки можна вигадати. Ніби Фінні не називали педиком і бабою по десять разів на день усі, кому не ліньки.

Чоловік підкресленно невдоволено цокає на це.

— Як невиховано, — говорить він повільно. Його дивна вимова слів нікуди не дівається, але тон стає погрозливо нижчим і Фінні дозволяє собі відчути крихітку надії, що в наступні п’ять хвилин він не буде корчитись на підлозі, приймаючи удари ногами в живіт. — І ви цілуєте своїх матінок цими ротами?

Хтось — Фінні не розрізняє, хто саме — фиркає й спльовує на підлогу. Фу.

— Дядь, яке тобі-

Його слова зриваються, у кабінку вмазується тіло. Фінні смикається від несподіванки й налякано прислухається: шурхіт одежі, скрип гуми кросівок на плитці, якесь клацання, нерозбірливі слова та кряхтіння того, хто намагається вирватись. Щось відбувається й раптом спроби вирватись стають інтенсивніше, а Майк частить "гей", і "ні-ні-ні", і навіть "нам шкода, будь ласка", допоки чоловік не вирішує, що з них уже досить.

— Валимо, — хрипить тут же Трент. — Давай, давай! Рухай!

Коли їхній тупіт зникає й за ними хлопаються важкі двері, на хвилинку у вбиральні стає дуже-дуже тихо. Фінні навіть думає (сподівається? боїться?), що чоловік вийшов за ними, але за мить чує два широких кроки, що віддаляються від його кабінки до вмивальників, і звук відкритого слідом крану.

Фінні зітхає й похмуро колупає пальцем засохший бруд на кросівках. Ввиряється поглядом на “Раян любить великі члени”, глибоко вишкрябане на дверцятці ще до того, як вони з Ґвен стали достатньо дорослими, щоб піти в школу. Напис знайомий до останнього гострого кутка. Фінні настільки часто витріщався на нього, сидячи на цьому унітазі, що відчуває до нього навіть якусь сентиментальну прив’язаність. Він сподівається, що якщо двері коли-небудь замінять, хтось буде достатньо безстрашним, щоб взяти канцелярський ніж і продублювати напис на тому ж самому місці.

Виходити не зовсім хотілося, але Фінні знав, що треба. Було б грубо не подякувати — це найменше, що він міг зробити. Він крізь зуби пошепки сварить себе за боягузливість і, перекинувши лямку портфелю через плече, опускає на підлогу занімівші від сидіння в незграбній позі ноги.

Перше, що він помічає, коли висовується з-за скрипучої двері кабінки, це блідий овал обличчя чоловіка у відображенні дзеркала — занадто блідий, неприродньо білий. Декілька довгих секунд Фінні розгублено, але абсолютно щиро вірить, що це справжній колір його шкіри, аж допоки не помічає контрасну лінію в чоловіка на шиї там, де закінчується грим — ну звісно ж. Фінні зразу почувається таким дурнем.

Він поправляє лямку портфелю й коротко прочищує горло, перш ніж заговорити, але голос усе одно ніяково ламається, коли він вичавлює коротке, нервове:

— Ем. Д-дякую вам. За, ну, — він смикає головою в сторону двері у вбиральню, не придумавши, як інакше охрестити те, що чоловік зробив для нього.

Чоловік вимикає кран передпліччям і тягнеться за паперовими рушниками. Він обертається й розслаблено привалюється стегном до вмивальника, скрупулезно промокуючи вологу між кожним пальцем. Фінні переводить погляд з його відображення на нього самого й дивитися на нього прямо чомусь виявляється невимовно дивніше, незрозуміло некомфортно.

— Пусте, — відзивається чоловік, знову тим самим високим, життєрадісним тоном. Фінні мимоволі відволікається на це; думає: чи не втомлюється він розмовляти так награно? — Терпіти не можу невихованих хлопчиків.

Він усміхається й Фінні змушує себе віддзеркалити цю усмішку. Ховає очі, щоб не видати напругу, і відчуває, як піт, холонучи, неприємно липне до шкіри. Він не зовсім розуміє, що, але щось у фразі — чи просто в тому, як саме чоловік її вимовляє — звучить неправильно. Так, в принципі, відчувається вся ця взаємодія: Фінні не знає, як себе варто вести, де усміхатися, що говорити й коли було б доречно попрощатися й не виглядати при цьому невдячним.

Він проходить до вмивальників на нестійких ногах і плескає собі холодну воду в обличчя, відчуваючи потилецею погляд чоловіка на собі. Взагалі-то, йому хочеться відлити, але він не думає, що зміг би в такій присутності.

Чоловік зітхає.

— Вони, напевно, все одно будуть піджидати тебе десь у коридорі, — говорить він тихше.

Фінні смикає плечима й шмигає носом. Киває.

— Мгм. Я знаю.

Чоловік відходить до підвіконника й Фінні витягує шию, щоб побачити, як він копирсається там у своїй сумці в пошуках чогось невідомого. Цим чимось виявляється кругленька баночка фарби для обличчя й маленька губка, просочена брудним білим від попереднього використання.

— Якщо ти мене почекаєш, — говорить чоловік, затискаючи губку між пальцями й добряче обмокуючи її в масну тверду фарбу. — Я міг би провести тебе до класу, м? Що скажеш?

Фінні округлює очі.

— О, я не- Ви і так вже допомогли мені, я не хочу, ем… з-зловживати вашою добротою… чи щось таке.

Чоловік видає зразковий мультяшний смішок: короткий, високий і дзвінкий, неприродній для його статури. Фінні розгублено усміхається, не зовсім розуміючи, чим викликав таку реакцію.

— Про це не хвилюйся, — майже проспівує чоловік, хитаючи головою. — Жодного зловживання. Чекай, це займе всього хвильку.

І Фінні, звісно ж, слухняно залишається чекати. Він ніяково переступає з ноги на ногу, витирає обличчя паперовими рушниками і наскільки можливо тихенько сморкається в них же. Він дуже старається бути вихованим і не витріщатися, але цікавість виявляється сильніше за нього й він знову й знову повертається очима до дзеркала, над яким схилився чоловік.

Якщо раніше, примружившись і здалека, цей білий можна було сплутати з реальним тоном шкіри, то зараз для цього не було й шансу: новий шар був блискуче білосніжним, майже сяючим. На його фоні очі чоловіка здавалися якогось нелюдського відтінку блакитного, але одночасно з цим виділялася кривава сіточка лопнувших капілярів на білках і жовтизна зубів, коли він усміхався.

Фінні очікує, що після білого чоловік візьме ще якийсь колір, але цього не відбувається: як тільки все його обличчя вкривається свіжою фарбою, він збирає сумку з підвіконника, підхоплює непомічений хлопцем до цього чудернацький високий капелюх і з усмішкою киває йому на двері — мовляв, готово, ходімо.

— А можна мені спитати? — не втримується Фінні, викроковуючи поруч із чоловіком зі вбиральні в коридор. Здається, вся школа дивиться на них, коли вони проходять повз. — Для чого, ем… це все?

Чоловік навіть трохи сповільнює ходу від здивування. Він округлює рот і високо задирає брови, ніби очікував, що Фінні від найпершого погляду на нього вже знав, ким він є й чим займається.

— О, я фокусник, — говорить чоловік, притискаючи капелюха до грудей у смішному старомодному жесті. — Школа запросила мене для шоу в молодших класах.

— Оу. Он як.

Раптом усе в чоловікові набуває сенсу: і дещо дивнувате вбрання, і грим, і те, як високо він тягнув голосні, коли вимовляв слова. Фінні червоніє й почувається дурнем від того, що не здогадався раніше. Але як йому було знати, справді? Він не думає, що колись взагалі бачив фокусників, окрім як по телевізору, а там вони виглядали зовсім інакше. Здається, він пригадує, що школа запрошувала когось на подібне шоу, коли він і сам був менше, але за присутність треба було платити, а в їхньої сім’ї ніколи не водилося зайвих грошей на такі розваги — образливо, але не смертельно. Тоді ще була живою мама й Фінні готовий був жертвувати будь-якими дрібницями, аби тільки були гроші їй на лікування. Це зараз він вже розумів, що його зайві п’ятнадцять центів багато не вирішували, але тоді це здавалося дуже-дуже важливим, і він, все ж, був хорошою дитиною. Або принаймні старався таким бути.

Фінні виринає з думок і раптом розуміє, що вони вже прийшли. Він сповільнюється та зупиняється біля дверей у клас математики й розвертається до свого супутника, готовий ще раз за все подякувати й попрощатися. Він навіть встигає вже відкрити рота, але чоловік його випереджає.

— Гей, хочеш побачити фокус?

Фінні так і застигає на місці з привідкритим ротом. Зволікає з відповіддю, вагаючись. З одного боку, він був уже трішки завеликим для таких дитячих розваг. З іншого — відмовляти було б дещо ніяково. Чоловік заохочувально усміхався й хилився до нього, ніби справді хотів похизуватися навичками — або ж йому здавалося, що Фінні був би радий пропозиції. Тому Фінні доводиться стиснути губи в тонку лінію напруги й швиденько кивнути, поки не передумав. Він тут же прикипає поглядом до чоловіка, щоб не думати про те, що всі навколо дивляться — чоловік усміхається йому у відповідь і показово розправляється під його увагою. Він ставить сумку собі в ноги й надягає свого капелюха, а слідом у його руках, ніби нізвідки, з’являється колода карт.

— Воу, — видихає Фінні, вражений, чим заслуговує на прихильний погляд і короткий смішок, ніби чоловік на мить випадає з образу.

— Тепер слідкуй за руками, — говорить він театрально.

Секунда — і карти в його руках починають вправно тасуватися з неймовірною швидкістю. Здається, що вони ось-ось повинні посипатись на підлогу, але кожен раз чоловікові вдається утримати їх разом ніби в останню секунду. За цим так цікаво спостерігати, що Фінні навіть вдається забутися. Коли приходить час, власне, обирати карту, він злегка губиться. Фінні простягає руку й обережно витягає одну, ближче до лівого краю — чоловік тут же відводить очі до стелі й навіть починає насвистувати, щоб показати, наскільки старанно він не дивиться, що там випало. Це так забавно, мило й по-кіношному, що Фінні доводиться закусити губу, щоб не виглядати аж занадто очевидно зачарованим. Він сором’язливо всміхається й нахиляє голову, ховаючи очі під волоссям. Заглядає в карту — черв’яний король.

— Подивився? Тепер мені треба, щоб ти дуже, — чоловік робить паузу й з удаваною серйозністю заглядає йому в очі. — Дуже уважно думав тільки про цю карту, м? Інакше магія не спрацює.

Фінні усміхається ширше й киває, вкладаючи карту назад у колоду. Він не вірить, що це насправді так працює, але все одно слухняно повторює про себе назву своєї карти просто про всяк випадок. Однак як тільки чоловік приймається перетасовувати колоду заново, раптово лунає дзвоник і висмикує їх назад у реальність. Момент розпадається, ніби картковий будиночок.

— О, як шкода, — повільно тягне чоловік і вибачально всміхається. — Це треба ж, на найцікавішомі місці! Ну, може в інший раз… Нічого не поробиш, біжи на урок. І мені теж уже час.

Чоловік на мить стискає його плече з коротким “бувай” на губах і Фінні тільки й встигає, що розгублено попрощатися з ним у відповідь. Його заносить у клас потоком інших учнів і він дуже-дуже старається відігнати раптово гостре, дитяче розчарування, яке розпалюється в ньому, як тільки його наздоганяє усвідомлення, що це вже все. Він падає на своє місце трошки ошелешеним, старається зібрати думки докупи. Це, можливо, була найдивніша людська взаємодія, яка коли-небудь траплялася в його житті. Вона залишила його з неприємним відчуттям, що все, що він робив і казав в останні п’ятнадцять хвилин було злегка не тим і не туди. Фінні також тільки зараз із незадоволенням розуміє, що в спішці все ж забув подякувати, а ще навіть і не подумав запитати в чоловіка його ім’я, що, напевно, виглядало не дуже ввічливо з його боку. Чорт.

Він потирає лоба й глибоко зітхає. Вчитель уже почав урок і варто було постаратися зосередитися на його поясненнях замість того, щоб думати про те, яким придурком він був і наскільки незграбно себе поводив. Подумаєш. Нічого з цього не було новим у його житті. Фінні фокусує погляд на дошці й витягає з портфелю підручник, щоб знайти вказану вчителем сторінку, але з-поміж аркушів тут же щось випадає й летить йому під ноги. Він на мить заплющує очі, стримуючи роздратування на себе й увесь білий світ, і тільки відрахувавши до п’яти, лізе під парту.

Там, мастю вниз, лежить прямокутник гральної карти. Фінні завмирає, не вірячи своїм очам. Він відчуває, як прискорюється серцебиття, коли він простягає руку, щоб підняти карту з підлоги і побачити… Черв’яного короля!

З-під парти Фінні вилазить з найдурнішою усмішкою на обличчі. Він стискає карту між пальцями й дивиться на неї з рівними ступенями обожнювання й недовіри, абсолютно не розуміючи, яким чином чоловік міг провернути цей фокус. Фінні хочеться пострибати на місці, щоб скинути надлишок радісно схвильованої енергії, але він усе ще в класі на уроці математики, тому йому залишається тільки сидіти на стільці й майже вібрувати від вдоволення. Це, можливо, найкрутіше, що з ним коли-небудь ставалося й він не випускає карту з рук весь урок, знову й знову намагаючись зрозуміти, як вона могла опинитися в його портфелі.

Фінні, чесно, не очікує й не сподівається побачити чоловіка ще раз, але він чує його голос, коли проходить повз шкільну парковку після уроків, і його, ніби магнітом, мимоволі притягує на звук. Він обережно підходить збоку, стараючись залишитись непоміченим. Міцний чорний фургон, напис “Абракадабра” зелено-блакитними літерами на блискучому боці й заляпані брудом колеса — вранці була злива.

Біля прочиненого багажнику топчеться й штовхається групка дітлахів; вони мружаться на сонці й закидують голови назад, щоб не пропустити, як чоловік маше руками, обертаючи чарівну паличку на букет квітів або дістаючи з міцно стиснутої долоні безкінечну в’язку різнокольорових шовкових хусточок. Класичні фокуси прямо з підручника й Фінні не стримує зачарований смішок, чим тут же привертає до себе увагу. Він червоніє, ніби застуканий за підгляданням, але чоловік виглядає здивованим усього секунду.

— Ага, а ось і мій помічник, — оголошує він, енергійно манячи Фінні ближче до себе. — Я вже зачекався!

Діти тут же прилипають поглядами до нього й Фінні злегка ніяковіє від їхньої уваги. Тільки обійшовши фургон, він помічає те, що раніше для нього загороджували двері багажника: на плечі чоловіка, чіпляючись кігтиками за сорочку, сидить акуратний біленький голуб. Пташка крутить головою й цікаво кліпає, роздивляючись усе навколо, і слухняно переступає з плеча на витягнутий палець чоловіка, коли він його до неї підносить.

— Ось, потримай-но її для мене, — раптом каже він і простягає пташку вперед. Фінні автоматично складає долоні човником ще до того, як належним чином перетравлює прохання, і за момент на них з легкістю переступає пара теплих рожевих лапок. — Ця бешкетниця ніяк не дає мені спакуватися!

Чоловік театрально насваряється пальцем на пташку. Фінні ошелешено кліпає і розгублено обертається на дітей, усі погляди яких точково зафіксовані на пташці в його руках. Проходить рівно секунда, перш ніж перша дитина ображено вип’ячує губу й нахмурює брови.

— Містере Шоу, я теж хочу потримати!

Вона капризно простягає руки вгору й до неї миттю підключається решта:

— І я!

— Я теж!

Фінні відступає на крок назад і панічно піднімає долоні з пташкою вище, куди не дотягуються руки дітей. Чоловік — містер Шоу, треба же — тут же заступає між ним і галасливим гуртом молодшокласників й обережно, але наполегливо тіснить їх трішки назад.

Він цокає і повчальним тоном пояснює, що тільки помічнику дозволено тримати голуба, а потім, перш ніж надуті щоки встигнуть доповнитись налитими сльозами очима, відволікає дітей фокусом. Чоловік обіцяє-погрожує, що це буде останній на сьогодні, і коли він завершує, у нього займає ще хвилин десять, аби переконати всіх розійтись.

— Ах, діти, — тягне він, розвертаючись назад до фургона, коли останнє маленьке хлопчисько неохоче залишає цей куток парковки. — Найлегші й найважчі глядачі водночас. Пробач, що втягнув тебе.

У нього дрібні круглі блискітки, застрягші між волосинками на передпліччях, а грим на шиї місцями стертий або розмазаний, з видимими відбитками пальців; попри поверхневу енергійність, він виглядає втомленим. Фінні хитає головою зі сторони в сторону.

— Нічого. Я сам підійшов. Я хотів, ем, — він намагається потягнутися рукою в портфель, але голубка невдоволено розплющує очі й хлопає крилами від його незграбної спроби пересадити її в одну долонь, тому він це облишає. — Хотів віддати карту. Це було так супер круто! Як у вас вийшло? Я щиро думав, що фокус не вдався, поки не дістав підручник.

Містер Шоу прихильно йому усміхається й знімає капелюха, щоб театрально вклонитися, ніби після виступу.

— Сек-рет, — вимовляє він по складах. — Фокуси набагато цікавіші, якщо не знати, як вони робляться, мій хлопчику. А карту залиш собі. Як сувенір на згадку.

І, коли Фінні намагається заперечити:

— У мене безліч колод вдома. Серйозно, Фінні.

Чоловік підморгує йому й Фінні не може проконтролювати те, як його щоки неминуче теплішають у відповідь: чи то від жесту, чи то від несподіваного звуку свого імені — чоловік запам’ятав його з того принизливого епізоду у вбиральні, який сором. Фінні опускає очі на голубку, тільки щоб перервати зоровий контакт, і зніяковіло дякує, обережно проводячи великим пальцем по ніжних крилах. Пташка прикриває очі й видає приємний муркотливий звук.

— Гей, ти їй подобаєшся, — тихо помічає чоловік. У його голос, між сценічною життєрадісністю й улесництвом, уперше пробирається щось, що звучить як щирість. Чи може так просто здається: попри фоновий шум учнів, вчителів і батьків, які збираються додому, біля фургону відносно тихо й спокійно, ніби у великій мильній бульбашці, і все здається м’якшим у порівнянні.

Чоловік підступає ближче й теж гладить пташку, забираючись вказівним пальцем у саме пір’я — Фінні сам так не зробив би зі страху нашкодити, але голубка знову воркоче й часто-часто проводить дзьобиком по руці чоловіка у відповідь, не зовсім щипаючи, а ніби просто імітуючи дію.

— Що вона робить? — цікаво питає Фінні; майже пошепки, боїться злякнути момент.

— Маленькі цілуночки, — відзивається містер Шоу. У його голосі стільки ніжності, що в дисонансі з його образом це раптово видається навіть огидним. Фінні відчуває, як від цієї несподіваної ірраціональної відрази по спині повзуть мурашки. — Вона так гладить мене у відповідь. Пташки чистять один одному пір’я, щоб показати прихильність.

Він прибирає свою руку й відступає. Прочищає горло й киває на фургон.

— Можеш поставити її в клітку до сестри. Думаю, і тобі, і мені вже час.

Фінні ігнорує укол розчарування від думки про розставання з пташкою — він знає, що чоловік правий. Ґвен, напевно, уже пішла, не дочекавшись його, і вдома вона абсолютно точно буде дутися на нього за те, що він залишив її саму. Це нічого, звісно: вона ніколи не злилась на нього довше десяти хвилин за подібні дрібниці.

Він обережно заглядає в просторий багажник, забитий речима: піджак на вішаку під стелею, коробки, різнокольорові гумові стрибунці в прозорих скляних банках, металеві кільця й наручники, валіза, з якої стирчить кінчик яскравої шовкової хустки. Велику частину місця займають наповнені гелієм чорні повітряні кульки, зв’язані разом і прикріплені до ручки валізи. Фінні оббігає все очима з жадібною цікавістю.

— Чорні кульки?

Містер Шоу тисне плечима з майже сором’язливою усмішкою на обличчі.

— Щось на кшталт мого бренду. Вони доволі ефективно привертають увагу, насправді! Клітка, ем… Під цією накидкою.

Фінні повертає голову до того, що він спершу прийняв за коробку. Йому доводиться стати коліном усередину й перехилитися вперед усім тілом, практично повністю залазячи в багажник, щоб дістати до клітки. Містер Шоу нависає ззаду, щоб допомогти відкрити скрипучу металеву дверцятку до сонної голубки всередині.

Його рука над плечем Фінні вшир розміром майже з його голову і хлопець мимоволі здригається, раптом особливо гостро відчуваючи власну маленькість. Він помітно підріс і витягнувся за останній рік, але все одно був більш ніж на голову нижчий за чоловіка й напевно вдвічі, якщо не втричі тонший за нього. Так близько Фінні відчуває солодкуватий запах поту та різкого спиртового парфуму, який окутує містера Шоу, чує його важке й тепле дихання над маківкою, і в нього раптом крутиться в голові й збирається слина в роті. Він із запізнілою тверезістю розуміє, що знаходиться в багажнику незнайомця.

Фінні засовує руки вглиб клітки й голубка слухняно перестрибує з його долоней на дерев’яну жердинку. Містер Шоу замикає дверцята з дзвінким металевим кліком і опускає темну тканину назад, закриваючи двох плашок від усього світу. Він відступає і Фінні нарешті вилазить з багажнику на свіже повітря. Пригладжує вологе від поту волосся на потилиці нервовим жестом, стараючись струсити з себе відчуття липкого страху. Видихає. Ковтає паніку.

Назовні його раптовий переляк здається безглуздо-дитячим і Фінні відчуває гострий укол провини: містер Шоу був виключно добрим до нього сьогодні, і не було жодної причини… Фінні тільки сподівається, що його нервозність не була помічена. Він шаркає кросівком асфальт і спостерігає, як чоловік збирає решту своїх речей і м’яко захлопує багажник.

— Що ж, — тягне містер Шоу слідом. — Приємно було познайомитись з тобою, Фінні. Може, ще побачимось.

Фінні не до кінця впевнений, що справді хотів би, але ввічливо киває і маше на прощання. Він не залишається подивитись, як чорний фургон заводиться й виїжджає зі шкільної парковки, щоб не знати, в яку сторону він поїде.

Звісно, містер Шоу як у воду гледів: не проходить і двох тижнів, перш ніж вони бачаться знову. У єдиній на все містечко цілодобовій аптеці з усіх можливих місць, а все тому що батько Фінні, блідий і скорчений над унітазом, витратив усі свої останні жалюгідні сили, щоб гаркнути на них із Ґвен, аби принесли йому якогось Пепто-Бісмолу, поки його “кишки не вилізли назовні крізь рот”. У домашній аптечці виявилось пусто, тому Фінні, після чесної перемоги в камінь-ножиці-папір, отримав шанс вибратись з дому й не слухати огидні хворі стогони батька в перервах між рвотними позивами хоча б деякий час.

Ґвен, яка залишалась носити батькові воду й витримувати його п’яну незв’язну лайку, було шкода. Фінні майже пропонує їй помінятися місцями, але потім згадує, що в останній раз програв він, через що йому довелося витирати сечу з підлоги, коли батько напився настільки, що його перестало хвилювати, де і коли ходити по-маленькому — і передумує.

Це не заважає йому почуватися злегка винуватим, коли він перекидає ногу через сидіння велосипеду та виїжджає. Вечір все ще теплий і пахучий, вітер приємно обдуває обличчя, якщо прискоритись, і як би Фінні не старався сповільнитися й розтягнути момент, він прибуває до аптеки швидше, ніж того б хотілося.

Він не очікував інших відвідувачів у таку годину, тому дивується постаті біля каси — широка спина, зачесане назад темне волосся до плечей. Чоловік горбиться й схиляється до віконечка, щоб його було краще чутно, і Фінні не впізнає в ньому містера Шоу, аж допоки не чує його хрипке й тихе:

— Амітриптилін і діазепам, будь ласка.

Фінні відчуває, як від знайомого голосу все тіло пробиває тривожним схвилюванням, ніби током шарахнуло. Вдих застрягає йому в горлі.

Перша назва незнайома, але другу він впізнає одразу: маленькі блакитні пігулки, які прописували мамі, коли все було ще не так погано. Якийсь час вони дуже допомагали й Фінні чітко пам’ятає мамину нервозну прив’язанність до жовтої баночки з ними й те, як розслаблялось її обличчя, коли вона їх пила. Доза підвищувалась, коли їй ставало гірше, а потім гірше було майже завжди й діазепам замінився хлорпромазином. Мама ненавиділа його, тому що він робив її млявою і сонною, дурною навіть. Фінні ненавидів його також з тієї ж причини, але бачити маму переляканою і напівбезумною ненавидів ще більше, тому він завжди пам’ятав, де лежать таблетки та скільки їй треба дати, коли ставало особливо погано

Іноді вона плакала й вибачалася, коли Фінні просив її випити пігулку, в інші рази — зле відштовхувала його руку, допоки таблетка не летіла на підлогу з його долоні. Фінні не любив пригадувати ці часи й він трясе головою, щоб хоч так відігнати непрохані думки.

Він встигає нервово обкусати собі всі задирки на нігтях і розтривожити зубами рану на нижній губі, перш ніж містер Шоу закінчує розраховуватись і розвертається на вихід.

— О, — видихає тут же чоловік, його брови комічно злітають догори в майже мультяшному здивуванні. — Привіт, Фінні.

Фінні з незадоволенням відчуває, як теплішає обличчя, червоніючи без жодної хорошої на то причини.

— Привіт, містере Шоу, — відзивається він і шмигає повз нього до віконечка, щоб протараторити фармацевту своє замовлення й спішно сунути зім’яту купюру на прилавок.

Він обертається через плече, сподіваючись побачити містера Шоу ще раз до того, як він вийде, але чоловік ще не збирається на вихід: натомість він згорблюється над кулером з водою, в одній руці тримаючи пластиковий стаканчик, а в іншій — дві баночки новеньких таблеток. Руки в нього злегка тремтять.

— Це все? — сипить старий за віконечком і містер Шоу автоматично піднімає очі на звук його голосу. Фінні встигає пересіктися з чоловіком поглядом, перш ніж відвертається, і цей секундний зоровий контакт змушує його серце зайнятись хвилюванням і соромом, ніби його спіймали за підгляданням.

— Ем, так. Ой, тобто ні! Ще дві жуйки, будь ласка, — Фінні тикає пальцем у скляний шар, наповнений Базуками Джо майже до середини. — Оцих.

Його п’ятнадцятий день народження був аж два місяці тому, але він почувається на всі сопливі, хлопчачі десять, коли незграбно згрібає жуйки та решту однією рукою і повертається на вихід. Містер Шоу виявляється усе ще на тому ж місці біля кулера — й усе ще дивиться на нього. Фінні слабо усміхається й шаркає до нього, на ходу намагаючись запхати копійки в кишені джинсів. Звісно ж, з його вдачею, одна копійчина вислизає з рук і котиться по підлозі — Фінні, чортихаючись, згинається й намагається її наздогнати, почуваючись при цьому цілковитим придурком. Вухи горять.

Він роздумує просто забити, але копійка котиться якраз до ніг містера Шоу й чоловік ловить її, притиснувши черевиком до підлоги, немов давить жука. Фінні наполовину очікує мокру пляму й розтрощені лапки-крильця, коли чоловік піднімає ногу, дозволяючи йому забрати монету.

— Дякую, — видихає Фінні, розгинаючись. Він почувається найчервонішою людиною у всесвіті й абсолютно не знає, що з цим робити.

Містер Шоу мугикає у відповідь і з видимим зусиллям відвертається від нього. Цідить свою воду маленькими ковтками.

Фінні набирає і собі стаканчик — кулер гучно булькає, запускаючи всередину повітря. Містер Шоу чомусь підкреслено не дивиться в його біг, тому Фінні використовує це як можливість, аби в свою чергу повитріщатися найнахабнішим чином; є на що. Чоловік виглядає зовсім по-іншому без білого гриму, товстим шаром розмазаного по обличчю, і це цікавий, притягливий контраст: раніше приховані фарбою зморшки миттєво додають йому віку, але водночас — м’якості. Його бліді очі більше не здаються такими пронизливо-блакитними — цілком людський колір, хіба що інтенсивність з них нікуди не дівається. Сивина на вилицях, глибока тривожна лінія між бровами, легка небритість… Він красивий.

Усвідомлення цього настільки приголомшує Фінні, що він навіть забуває насварити себе за гидкі підорські думки. Він прослідковує очима, як крапля поту зіслизає з щелепи чоловіка йому на шию й ховається за коміром сорочки.

— Ці таблетки, — раптово ляпає він, дивуючи сам себе, і відриває погляд від шиї чоловіка, щоб зустрітися з ним очима. — Моя мама теж приймала діазепам. А для чого другі?

Містер Шоу давиться водою і закашлюється й Фінні миттєво відчуває хвилю задушливого, гарячого сорому за свою несподівану безтактність.

— О, вибачте! — спішно видихає він і закусує губу, шкодуючи, що взагалі відкривав рота. Він ніяк не може вирішити, чи поплескати чоловіка по спині, чи краще не втручатися, і просто завмирає поруч з ніяково піднятими руками. — Вибачте мене, будь ласка. Я не… Це дурне питання, вибачте.

— Ні-ні, — чоловік вичавлює, відкашлюючись. — Я просто… Здивувався, тільки й всього.

І, позволікавши, вже тихше:

— Тут не зовсім… гм, підходяще місце для відвертостей.

Він на мить переводить очі на фармацевта за стійкою і слідом запрошувально смикає головою на вихід — Фінні тямуще киває і шкиденько закидує в себе решту води, перш ніж з хрустом зім’яти стаканчик у руці й закинути його в смітник. Вони виходять назустріч вересневій вечірній прохолоді. Після яскраво-білих ламп аптеки на вулиці по-особливому темно. Усе, куди не дотягуються жовті плями світла ліхтарів, здається зовсім чорним і непроглядним. Фінні піднімає свій залишений на землі велосипед і роззирається навколо. Він не бачить, щоб поруч було припарковано фургон — певно, містер Шоу жив неподалік і прийшов сюди пішки.

— Містере Шоу, я- — починає тихенько Фінні, прочистивши горло, але чоловік жестом зупиняє його.

— Ти можеш звертатися до мене просто за іменем, Фінні. Містер Шоу звучить так офіційно, — він показово здригається, ніби звертання аж настільки його задіває. — Змушує мене почуватися якимось буркотливим стариганом.

Фінні на секунду застигає з привідкритим ротом, не знаходячись, що відповісти. Він панічно прокручує в голові їхню попередню зустріч у школі, намагаючись зрозуміти, чи не пропустив момент, коли чув ім’я містера Шоу в той день, але в спогадах очікувано пусто.

І все одно він сумнівається, коли невпевнено подає голос:

— З-звісно. Без проблем. Ем. Тільки я не знаю, як вас звати?..

Чоловік хмуриться і його обличчя чомусь приймає якийсь сумний, розгублений вигляд.

— Справді? О, я, напевно, забув представитися. Так неввічливо з мого боку, але схоже на мене, насправді.

Він простягає Фінні руку для рукостискання й слабо усміхається.

— Ал, — вимовляє він коротко. — Альберт, точніше, але ніхто не кличе мене так.

Фінні відриває одну руку від велосипедного керма й вкладає її в простягнуту долоню. Рукостискання слабеньке, ніби чоловік боїться не розрахувати сили й ненавмисне зашкодити — думка забавна, і дивна, і стидка з якоїсь причини, і вона змушує шкіру рук вкритися лоскотними мурашками. Фінні прибирає свою руку першим. Стискає обтягнуті твердою гумою ручки керма посильніше, щоб швидше стерти з правої руки спогад про мозолисту й теплу долоню чоловіка.

Він думає, що Альберт це якесь смішне ім’я. Що воно не зовсім пасує чоловіку перед ним — але придумати, яке пасувало би, не вдається. Ал звучить трішки краще, але ненабагато.

— Добре. Тоді, гм. Містере Але-

— Просто Ал, милий, — знову перебиває його чоловік. Він усміхається, а Фінні відчуває, як неконтрольовано спалахує обличчя від несподіваного звертання. Він перестав бути “милим” і “дорогеньким” для всіх оточуючих, окрім, можливо, бабусі Робіна, як тільки переріс свої дитячі пухлі щоки та тоненький, писклявий голос. — Без містера, якщо можна.

Фінні слухняно киває, ніби болванчик, але сам ще тормозить, перетравлюючи.

— Але, — вичавлює він крізь силу. Звертатися до дорослих просто по імені завжди відчувається дещо дивно й неправильно, але зараз це відчуття чомусь особливо гостре. — Я просто, ем… Хотів сказати, що марно запитав про таблетки. Це дуже неввічливо й мені не варто було… Вам не треба відповідати, пробачте.

Йому хочеться опустити голову й сховати обличчя за завісою волосся, але він переборює цю слабкість і замість цього рішуче дивиться містеру- просто Алу прямо в очі. Щоб, ну. Донести серйозність своїх вибачень.

Ал задумливо хмикає на його промову й усміхається ширше. Його рука в кишені грається з баночками ліків і таблетки в них видають глухий тихий стукіт, стикаюсь з округлими пластиковими стінками.

— Ти дуже ввічливий хлопчик, Фінні, але тобі нема за що вибачатися. Я розумію твою цікавість, — він дістає дві баночки з кишені й простягає Фінні одну. — Ці, так? Які приймала твоя мама.

Фінні не треба придивлятися, щоб бути певним. Він обережно киває.

— Заспокійливе. Вона… — він затинається, намагаючись підібрати слова. — Їй було часто… лячно.

Певно, Алу теж буває часто лячно, тому що від його опису він стає серйозніше та сумніше. Фінні прослідковує, як на мить стискається його щелепа й зморшка між бровами стає глибша, а потім Ал змушує себе розслабитися. Він заправляє прядку волосся за вухо й прочищує горло.

— Як вона зараз? Краще?

Фінні не готовий до запитання. Він давно не заводив нових знайомств і забув, що над його головою не плаває бульбашка з короткою інформацією про все те, ким він є і що має. У такому маленькому містечку іноді здавалось, що всі знають все про всіх, і йому вже настільки давно не доводилось пояснювати, що його мама вчинила самогубство, що він забув, як це робити. Можливо, ніколи й не знав.

Фінні трясе головою й відчуває, як горло стискається.

— Ні. Ні, вона, ем, — на диво, голос його не підводить. — Їй стало гірше й вона загинула.

Й, перш ніж Ал встигає перетравити його слова й відреагувати, додає:

— Вкоротила собі віку.

Вимовити це виявляється легше, ніж він очікував, і він навіть не почувається абсолютно жахливо після. Колись Фінні думав, що ніколи не звикне до того, що мами більше нема, а тепер його дивувало, якщо хтось припускав, що вона жива — думка змушує його почуватися зовсім маленьким; крихким і пустим зсередини, як керамічна лялька. Фінні відчужено роздивляється темні тріщини в асфальті під підошвою своїх кед. Шмигає носом.

— Мені так шкода, Фінні, — говорить Ал. З його голосу зникають вічноприсутні нотки грайливості. — Моєї ма теж не стало, коли я був ще маленьким, тому я знаю, як це. Залишила нас із братом одних… Ну, ще був батько, звісно.

Щось у тому, як Ал це каже, — можливо, щось у його голосі, або в тому, як він мимоволі підібгає губи й ледь помітно смикає головою — змушує Фінні думати, що чоловік надав би перевагу, аби батька не було. Він хоче щось сказати на це, — може, дати знати, що це йому теж знайомо — але не знаходить слів. Стискає кермо велосипеду. Думає про власного батька; про Ґвен, яка зараз, напевно, стоїть у дверях ванної, слідкуючи, щоб він не блював на підлогу й не захлинався; про пачку жижі від алкогольного отруєння в пластиковому пакеті в руці. Думає про те, як їм з Ґвен обом завтра в школу — як вони абсолютно точно не виспляться.

Ал зітхає і сумно йому всміхається.

— Йой, я зовсім не вмію говорити з людьми! — він повертається до свого трохи награного, веселого голосу й Фінні мимоволі здригається. — Змусив тебе думати про такі сумні речі. Але ти поділився дечим зі мною, тому я також поділюсь з тобою — так буде чесно.

Ал підморгує йому й міняє діазепам у руці на другу, ідентичну баночку, тільки що назва інша.

— Ці від, гм… суму та апатії. Коли не хочеться зовсім нічого робити, навіть вставати з ліжка або їсти улюблені солодощі, м? Чудово допомагають, як бачиш.

Фінні думає, Ал все одно виглядає сумним, навіть за його широкою усмішкою та театральною веселістю, але він, на щастя, здогадується втримати язика за зубами й не ляпнути це вголос.

— Є ще третя баночка, але їх я п’ю нечасто, — легковажно говорить Ал, ховаючи цю в кишеню. Театральність, з якою він це робить, нагадує його фокуси з картами та хусточками. — Хлорпромазин, він від-

— Від голосів, — Фінні не збирається перебивати, але слова вилітають ніби самі по собі. — Від… Ви чуєте голоси?

Він не говорить “моя мама чула”, але це й без того зрозуміло. Питання ніяково зависає в повітрі й Ал зволікає, явно застаний ним зненацька. Він вочевидь не розраховував на те, що Фінні знає назву цих ліків і те, що саме вони лікують, і не збирався бути настільки відвертим. Можливо, змушувати його відповідати було не зовсім ввічливим, але Фінні не знаходить у собі ні сил, ні бажання забрати своє питання назад — він хоче почути, що чоловік скаже.

— Не… Не зовсім, — вимовляє Ал повільно, ніби все ще вирішує, чи відповідати правдиво. Його обличчя в теплому світлі ліхтаря здається майже жовтим. — Це більше… думки, Фінні. Погані думки. Іноді вони з’являються в мене в голові і я думаю, що хочу зробити щось, чого насправді робити не хочу. Щось не дуже добре. Розумієш?

Фінні не зовсім розуміє, але він все одно поступливо киває. Мама теж іноді намагалась пояснити йому, що з нею відбувається, але це все завжди звучало просто незв’язно й більше лякало його, ніж щось прояснювало. Можливо, якщо б він тільки був трошки старше… Фінні смикає головою, відганяючи думку.

Йому хочеться спитати, що саме Ал має на увазі під поганими думками, але щось його зупиняє. Фінні думає, Ал навряд чи відповів би щиро — думає, що насправді й сам навряд чи хотів би знати цю щиру відповідь. Він відводить погляд від чоловіка й фокусується на оточенні. Його раптом приголомшує те, наскільки навкруги тихо: сонне місто, пусті вулички — ні людей, ні машин. Вітер колихає гілки дерев, тащить випалене нещадним сонцем листя впереміш зі сміттям по асфальту. Фінні чітко чує своє дихання та, якщо зосередитись, може навіть почути дихання Ала.

Він раптом помічає, що вони відійшли від аптеки достатньо, щоб їх не було видно крізь скляні двері зсередини й — ось воно, ось! Те саме липке, лячне відчуття небезпеки, яке Фінні відчував тоді, у тісноті й духоті фургону два тижні тому, коли Ал нависав ззаду.

— Пробач, — Ал подає голос, його тон рівний і безбарвний. — Я налякав тебе?

Фінні хитає головою — сподівається, що виглядає достатньо переконливо. Чомусь здатися переконливо безтурботним видається зараз дуже важливим.

— Зовсім ні. Я сам запитав. Я просто раптом подумав про те, що… — він мнеться, робить крихітний крок назад. — Я вже так затримався. Тато буде не в захваті, та й сестра… Думаю, мені вже час.

Прощання трохи зім’яте й дивне. Фінні вибачається й тараторить усі неодмінні ввічливості про “приємно було вас бачити” і “гарного вечора”, але Ал все одно виглядає розгубленим, коли Фінні обертається на нього востаннє, щоб помахати, перш ніж вирівняти кермо й поїхати. Його темний, самотній силует прокручується у Фінні в голові всю дорогу додому й він знову почувається винуватим, хоча й не зовсім розуміє, за що саме; можливо, за те, що був не до кінця чесним. Можливо, за те, що знову безпідставно й несправедливо злякався. Або ж за те, що втік.

Ґвен зустрічає його на порозі, злюща як три чорти.

— Де ти, в біса, був так довго? — вона шипить на нього, відбираючи пакет з ліками, поки батько на фоні мичить, ймовірно обурюючись її відсутністю, і зайві думки вилітають з голови моментально.

Дім, милий дім. Або типу того.

Після цього місто немов сплющується, зменшується в розмірі в п’ять разів і Фінні не може прожити й тижня без того, щоб не натрапити на Ала випадково: на вулиці дорогою зі школи, у супермаркеті на околиці, на заправці, в кафешці, де підпрацьовує Робін, у міському парку — всюди. Іноді Фінні помічає, як повз проїжджає знайомий чорний фургон з зелено-блакитними літерами на боці, але йому ні разу не вдається заглянути у вікно на водійському, щоб побачити, чи там Ал за кермом, чи може, хтось інший.

Чесно, він грішно запідозрив би, що їхні випадкові зустрічі насправді не зовсім випадкові, якщо б тільки Ал не виглядав настільки глибоко здивованим і розгубленим кожен раз — ніби він забував, що у Фінні є власна воля й він може ходити по тій же землі й з’являтись у тих же самих місцях, що й Ал, коли йому заманеться. Це, більшою мірою, було забавно, і в якийсь момент Фінні розуміє, що привчився очікувати зустрічі кожен раз, коли штиняється без діла по торговому центру або забігає у продовольчий зі списком продуктів на вирваному блокнотному аркуші.

Фінні помічає Ала частіше, ніж Ал його, і він не завжди підходить першим, щоб дати про себе знати й привітатися, але завжди спостерігає здалеку, дивно зачарований можливістю пороздивлятися чоловіка, коли він не знає, що на нього дивляться. Це межує з чимось непристойним, — підгляданням або переслідуванням — але скільки б Фінні не сварив себе й не обіцяв у наступний раз бути нормальним, коли наступний раз насправді наставав, не міг втриматися. Ал не робив нічого такого, але чомусь спостерігати за ним зі сторони було дивно цікаво: як він застигав перед полицями, вишукуючи очима те, що йому було потрібно, або як ввічливо усміхався забіганій офіціантці, коли замовляв собі вечерю тижня та несолодкий трав’яний чай.

В останньому випадку, Робін помічає його витріщання. Він відраховує решту відвідувачу, відбиває автоматичні побажання приємного вечора й у наступний момент перехиляється через касу, шльопаючи Фінні по руці, щоб привернути його увагу.

— Гей! Ти скоро діру в ньому просвердлиш. Знаєш його?

Фінні червоніє від сорому та відчуває, як гучно пульс б’є у вухах. Він повертається до Робіна, невизначено тиснучи плечима, і сподівається, що виглядає невимушено, коли відповідає.

— Типу того? Він, ем… Типу, фокусник. Виступав для молодшокласників у нашій школі недавно, — Робін тихо свистить на це й Фінні коротко обертається через плече, щоб переконатися, що Ал усе ще його не помітив. — Часто він тут буває?

— Періодично, — Робін невизначено смикає плечем. — Може, раз на два-три тижня. Зазвичай сам, але інколи з якимось вусатим дружком. А що?

Фінні хитає головою і не відповідає. Не знає, що. Він мимоволі задумується над тим, як часто бачив Ала раніше, — тут або деінде ще в місті — але просто мазав по ньому поглядом, не звертаючи увагу, бо ще не знав його. Як часто Ал бачив його? Мазав поглядом по ньому? Думка дивна й не зовсім приємна.

У ті ж рази, коли Фінні все ж набирається сміливості підійти привітатися або Ал помічає його сам, їхнє спілкування зазвичай не затягується: або Фінні спішить і не може затриматись довше простого обміну привітаннями, або Ал виявляється чимось до смерті заклопотаним і швидко прощається. Часами це навіть виглядає так, ніби чоловік вигадує справи, аби тільки уникнути спілкування, і Фінні якийсь час щиро в це вірить, картаючи себе за безтактні питання та грубе прощання під час їхньої неочікуваної зустрічі в аптеці — адже саме це, безумовно, викликало в Ала таку реакцію. У їхню першу зустріч він казав, що терпіти не може невихованих дітлахів. 

Фінні похмуро побивається щодо цього кожен раз, коли згадує, аж допоки не застає Ала в доброму гуморі. Чоловік зупиняється поговорити з ним, впираючи одну руку в бік, розпитує про школу та настрій, увесь — усмішки та грайливість. Він навіть пригощає Фінні лаймовою газировкою, із підморгуванням скрутивши кришечку зі скляної шийки пляшки, перш ніж простягнути йому напій. Фінні тягне солодку шипучу воду, періодично повертаючись поглядом туди, де за шльовку джинсів у Ала причеплений карабін із в’язкою різномастних ключів і потертою від років служби пласкою відкривачкою для пива, і вкотре поруч з Алом почувається дурною маленькою дитиною. Він вочевидь перебільшив свою важливість у житті чоловіка, якого ледве знав, — практично незнайомця — і надумав собі зайвого.

Вони не проговорюють і п’яти хвилин, перш ніж Алу треба йти, але Фінні радий попрощатися. Він перекатує кислуватий смак газировки на язиці — вона некомфортно сидить у пустому шлунку, тягне, липне. З плюсів, Фінні тепер майже впевнений, що Ал його все ж таки не ненавидить і не вважає безтактним ідіотом. З мінусів, ну…

Фінні думає про карабін. Про відкривачку для пива.

Фінні настільки глибоко в своїх думках, що помічає адресовані йому крики бути обережним тільки тоді, коли вже відчуває сильний поштовх у спину. Він нічого не встигає зрозуміти, тільки рефлекторно змахнути руками, намагаючись втримати рівновагу, а потім зачіплюється однією ногою за іншу й летить обличчям у густу багнюку. Прощавайте, улюблені джинси!

Він припіднімає голову з землі й тут же відпльовується й гидливо витирає губи тильною стороною долоні — не встигнув закрити рота, коли падав. На зубах залишається хрусткий пісок і Фінні морщиться. Він відчуває, як холод і волога безжально просочуються крізь тонку тканину футболки й змушують його здригнутися й втягнути живіт. На щастя, хоча б довго гадати, що саме його звалило, не доводиться: секундою пізніше спину дряпає кігтями, а в щоку тикається вологий і холодний ніс. Фінні обертається й тут же зустрічається поглядом з великим — ні, величезним! — собакою. Собака розтягує пащу в подобі усмішки й кидається обнюхувати й слинявити йому обличчя.

— Самсоне, фу! Поганий пес! Фу, кому кажу! — доноситься збоку схвильований голос разом із важким гупанням ніг по доріжці, а через секунду з’являється й сам хазяїн собаки: вуса, розкльошені джинси, міцно вкладене волосся — він не схожий на місцевого. Чоловік хапає пса за нашийник обома руками й з помітним зусиллям відтягує його в сторону. — Ісусе, ти в порядку, малий? Мені так, так шкода!

Фінні повільно сідає на землі. Він боїться навіть уявити, як зараз виглядає, але по шокованому виразу на обличчі чоловіка розуміє, що не дуже. У роті збирається неприємний присмак землі й він спльовує брудну слину, перш ніж заговорити.

— Нічого, — насправді, це не було нічого, але що ще йому було казати? — У вас… дуже красивий пес.

Чоловік стогне. Пес, ніби повністю зрозумівши те, що про нього тільки що сказали, дужче вихляє хвостом і гребе лапами по землі, натягуючи нашийник у спробі дорватись до Фінні. Хлопець мимоволі усміхається. Він завжди любив собак, особливо таких великих, але звісно, батько ніколи б не дозволив їм з Ґвен завести одного. Що там собака, він не дозволяв їм навіть якогось нещасного хом’ячка або папужок.

— У мене дуже поганий пес! — сварливо відзивається чоловік. — Самсоне, ну як тобі не соромно? Як же не соромно, га?

Самсону, вочевидь, не соромно зовсім: він облизується й вивалює свого величезного рожевого язика з усміхненої пащі. Його короткий хвіст радісно лупить чоловіка по нозі, залишаючи брудні сліди на синій тканині джинсів.

— Він не мій, а брата, — зітхає чоловік. — І слухається, маленьке чудовисько, теж тільки його. Клянусь, я хотів тільки перестібнути ланцюг, а він почув звук застібки й зразу рванув з моїх рук! Такого кобиляку спробуй дожени… Або втримати. Бля, я сподіваюсь, ти не зашибся, коли падав? Самсон так тебе звалив!

Фінні хитає головою зі сторони в сторону. Він ще раз спльовує на землю й вирішує, що пора би вже піднятись — чоловік одразу відступає на крок і відтаскує пса за собою, щоб дати йому більше простору. Чесно, Фінні не зовсім розуміє, навіщо чоловік все ще його тримає: увесь одяг Фінні і так уже був наскрізь мокрий і брудний, навіть якщо б собака звалив його в калюжу ще раз, сильно це б ситуацію не погіршило. Він стискає губи в тонку лінію й проковтує жалюгідне дитяче прохання погратися з собачкою; воно осідає раптово образливим, тугим комом у горлі.

Чоловік схвильовано оглядає його з ніг до голови й жалісно над ним охає.

— Треба ж було обов’язково в калюжу… І ти наскрізь мокрий, а на дворі вже не літо. Гей, тобі близько додому?

Фінні відводить очі й зажовує щоку зсередини. Він розумів, що не міг отак далі гуляти по місту, але після того, з яким скандалом він вибіг з дому, повернутись зараз та ще й у такому вигляді значило гарантовано нарватися на ремінь. Йому дістанеться і за зіпсований одяг, і за те, що заносить бруд у будинок, і за те, що взагалі посмів вибрикуватись і втікати. Ні, Фінні планував повернутися вже затемно, коли батько з більшою вірогідністю буде набагато п’яніше й байдужіше до підліткових істерик свого сина. Можливо, йому б навіть пощастило достатньо й батько вже спав би.

Фінні зважує свої варіанти. Попри все, вештатися містом брудним і мокрим, як якийсь відлюдник, захворіти й таскати потім соплі ще декілька тижнів усе одно звучить заманливіше, ніж повернутись додому зараз.

— Ем, ви можете, — Фінні повертається до співрозмовника й намагається придати своєму голосу більше впевненості та розслабленості. — Можете про це не перейматися. Я все одно ще збирався трохи погуляти. І мені зовсім не холодно, так що… Не страшно.

Як по команді, руки зрадливо вкриваються мурашками й Фінні ледве стримується, щоб не з’їжитися. Чоловік розгублено оглядає його з помітним сумнівом на обличчі та явно хоче щось сказати, але чомусь передумує. Фінні схиляє голову й ховається за відросшим волоссям — пасма на чубі мокрі й зліплені разом у неохайні, брудні ковтуни. Він похмуро думає, що в разі чого просто розвернеться й піде: не може ж чоловік просто силою загнати його додому! Він навіть не знає, де Фінні живе.

— І все ж, — повільно вимовляє чоловік. — Я не можу тебе просто так залишити. Ось, почекай…

Він швидко розстібує свою вітровку й тягнеться скинути її з плечей, але Самсон, відчувши, що руки, які його стримували, нарешті зникли з нашийника, тут же енергійно кидається до Фінні — і чоловік не встигає завершити рух.

— Лайно, забув! Самсоне, сидіти! Фу!

Настрій усе ще жахливий, але Фінні не може не засміятися мимоволі: Самсон тикається йому носом у живіт, підстрибує, намагаючись поставити великі лапи на плечі й обслюнявити обличчя, а чоловік метушиться поруч і тихо чортихається в марних спробах його заспокоїти. Самсон і справді чудовий, прекрасний пес. Він облизує Фінні руки та із задоволенням дається гладитись, підставляючи масивну голову та блискучі чорні боки. На те, щоб вгомонити його достатньо для більш-менш спокійної розмови, йде пару хвилин активного чухання його з усіх боків. У кінці, чоловік просто затискає собаку між ногами, щоб не дати йому більше стрибати, і драматично зітхає.

— Чудовисько, а не пес! Так, добре. Про що це я… А, точно!

Він остаточно струшує з себе вітровку й раптом накидує її на плечі Фінні. Фінні смикається й відкриває рота, щоб заперечити, але слова гаснуть у нього на язиці. Він відчуває, як червоніє. Куртка на ньому ще тепла, пахне табаком і лаком для волосся біля самого коміру. Чоловік залишається лише в яскравій салатовій майці, мокрій від поту на спині та під пахвами. Вона щільно прилягає до його тіла й крізь глибокий виріз на ній видно темне волосся на грудях — і ще більше, коли чоловік нахиляється, щоб, чортихаючись, повозитися з блискавкою. Він застібує куртку на Фінні прямо так, не дочікуючись, поки хлопець просуне руки в рукава, і випрямляється, гордо вперши руки в боки. Його джинси високо сидять на стегнах і красиво обтягують сильні на вигляд ноги. Самсон неспокійно вовтузиться між його колінами, намагаючись вислизнути.

— Ну ось! Краще?

Фінні зніяковіло киває й бурмотить коротку подяку, відвертаючись. Момент дуже простий, і добрий, і приємний, але Фінні через нього засмучується ледве не до сліз. Який же він безнадійний! Незнайомцю не можна було навіть йому допомогти спокійно без того, щоб він… Що з ним було не так?.. Фінні мляво обхоплює себе руками. Пусті рукава куртки смішно звисають по боках.

— Слухай, я не знаю, як ти це сприймеш, але… — раптом знову подає голос чоловік. Він шмигає носом і нахиляється, щоб відсторонено погладити Самсона за вухами. — Я, типу, почуваюся супер винуватим і… Мій будинок зовсім недалеко, — він вказує великим пальцем собі за плече. — Якщо хочеш, то, ну. Душ? А я поки закинув би твій одяг у пралку. Мені, правда, так шкода!

Фінні аж привідкриває рот від здивування. Пропозиція… у рівній ступені заманлива й лякаюча. Їх обдає хвиля вітру й Фінні все ж таки здригається від холоду. Відчуває, як бруд засихає коркою на щоці й стягує шкіру. Звісно, він багато б зараз віддав, щоб опинитися під гарячими струменями води, відмитися, відпаритися й добряче відігрітися, але йти для цього додому до випадкового перехожого здається дивним. Чи ні? Може, він надумує?

Фінні вже був достатньо дорослим, щоб не потрапляти під категорію дітей, яких викрадали на вулицях страшні дядьки в довгих пальто, але іноді дорослі теж зникали. У газетах і по телевізору періодично з’являлися новини про понівечені тіла зниклих безвісті, знайдені на узбіччі або в смітнику: частіше жінок, звісно, але інколи і хлопців, і дорослих чоловіків. Фотографій ніколи не показували, ясне діло, але Фінні навіть коротких, завуальованих описів вистачало, щоб нажахатися. У нього завжди була яскрава уява.

Можливо, думки занадто ясно відбивається на його обличчі, або ж чоловік і сам розуміє, як звучить його пропозиція, тому що він піднімає руки в анімованому жесті “здаюсь” і робить круглі очі.

— Гей, малий, я тільки пропоную! Ти абсолютно точно можеш відмовитися. Я просто су-у-упер жахливо почуваюся, що через мене ти… — він вказує рукою на всю мокро-брудно ситуацію. — Обіцяю, я не якийсь там серійний вбивця! Хоча, можливо, серійний вбивця сказав би те ж саме, тому це не дуже переконливо, розумію, але…

Фінні не стримується й прискає. Чоловік зовсім не схожий на небезпечного типа — навпаки: він видається якимось несерйозним, легковажним, дитячим навіть у своїй відкритості та манірності. Фінні вперше бачить такого дорослого. Можливо, саме тому через ще хвилинку вагань він все ж таки повільно киває, погоджуючись.

— Добре, — він стискає губи в короткій, сором’язливій усмішці. — Дякую.

Як чоловік і обіцяв, дорога справді займає недовго. Вони могли би дійти ще швидше, якщо б чоловіку, який залишився без повідця для Самсона, не доводилось згинатись, аби вести пса прямо за нашийник. Фінні б запропонував допомогу, але він здорово оцінював свої сили: собаці нічого не вартувало б вирватись з його рук.

Вони розмовляють — точніше, розмовляє в основному чоловік: енергійна скоромовка про все на світі. Теми трішки скачуть і Фінні доводиться напружуватись, щоб слідкувати за напрямком розмови, але він вдячний за ініціативу. Сам він ніколи не був майстром природно заповнювати тишу, а йти мовчки поруч з незнайомою людиною це, можливо, одна з найбільш безпричинно нестерпних речей у світі. Фінні не впевнений, що міг би пережити цю глибинну незручність у своєму теперішньому стані.

Можливо, чоловік відчуває це й саме тому не дає тиші повиснути між ними довше пари секунд підряд. Він питає Фінні про школу, про друзів, про Ґвен, розказує у відповідь про свого брата, — старший, рукастий, любить тварин — сюсюкається з Самсоном, грайливо сварить його, коли він гарчить на птахів, і кожні сто метрів озвучує, скільки ще їм залишилось йти до його будинку; ніби якщо дорога буде занадто довгою, Фінні передумає та втече.

Фінні чесно старається ввічливо слухати все, що чоловік говорить, але його з упертою завзятістю раз у раз відтягує назад у власну голову. Сварки з батьком не були чимось незвичним, але йому нечасто вистачало дурної моментальної сміливості, щоб вискочити з будинку, не думаючи про наслідки. Це було більше в дусі Ґвен: вона вміла легко вибачатися й удавати хорошу донечку для тата, але з такою ж самою легкістю й необдуманістю могла нариватись на побої та покарання, яких можна було дуже просто уникнути. Але останнім часом Фінні все частіше й самому стає важко стримуватись. Можливо, це гормональні спалахи агресії, а можливо, він просто дорослішає і безпричинні вибрики батька стає все важче терпіти мовчки.

Фінні коситься на свого супутника й похмуро вирішує, що був би не так і проти, якщо б чоловік все ж таки виявився серійним вбивцею: принаймні, тоді не довелось би повертатися додому. Зараз він готовий був би жити в підвалі на брудному матраці, якщо це значило ніколи не бачити батька. Фінні підібгає губи й намагається повернутися назад у реальність.

Він сподівається, чоловік не розказував нічого занадто важливого, бо за всю розмову в його пам’яті збереглося тільки його ім’я: Макс. Воно жахливо йому личило — Фінні одразу вирішує, що чоловік найбільший Макс з усіх Максів, які зустрічались йому в житті. Він пробує назвати його містером, але чоловік кривиться, ніби почув щось гидке, і повертається до нього з вибачально-прохальним виразом на обличчі.

— Просто Макс. Без містера, якщо можна.

У Фінні проти волі спиною біжать мурашки. Це слово в слово те, що він почув від ще одного малознайомого тоді чоловіка якийсь місяць тому — зараз той вечір здається таким далеким. Спогад про нього навіює на Фінні м’яку тривогу. Він, звісно ж, киває й слухняно вичавлює з себе коротке “Макс” крізь силу, щоб перемкнути увагу чоловіка. Це виявляється легше, ніж з Алом, хоча так само будить у ньому первісний внутрішній протест, через який доводиться переступати.

Фінні раптом думає, що чоловіки дивно схожі між собою. Думка безглузда, але як тільки вона з’являється в голові, він не може її позбутися: різний стиль одягу й поведінка, різна зовнішність, різна хода, але було в них щось… Щось однаково дивне. Фінні не зовсім може зрозуміти, що саме, або дати назву цьому відчуттю. Просто знає, що вони обидва відрізняються від усіх дорослих, яких він до цього зустрічав, чимось фундаментальним. Можливо, він просто знову надумує те, чого нема, звісно.

Коли вони прибувають, Макс видає радісний оклик і штовхає низьку хвіртку в металевому паркані, запрошуючи Фінні всередину. Будинок — витягнутий одноповерховий прямокутник з рідкими кущиками, що туляться до стін, світлими вікнами на брунатній цеглі й двома маленькими сходинками до вхідної двері. Єдина примітна деталь на всю ділянку це велике дерево з широкою, звивастою кроною, біле й повністю голе. Листя на інших у місті тільки-тільки почало жовтіти та опадати; певно, це було вже давно мертве.

Макс швидко пересікає подвір’я й взбігає сходинками одним широким кроком. Обертається на Фінні й чекає на нього, перш ніж відчинити вхідні двері й пропустити його вперед. У будинку нема передпокою, вони зразу з порогу опиняються у вітальні: прості меблі, старий, затертий килим перед диваном, настільні й підлогові світильники тут і там, телевізор — краще, ніж стара модель у Фінні вдома. Батько все обіцяв купити новий, але між безкінечними витратами на них з Ґвен — вони з прикрою швидкістю продовжують виростати зі старої одежі й взуття — та запопадливим пияцтвом зайвих грошей на забаганку ніяк не знаходилось.

— Але, я вдома! — кричить Макс з порогу. — І не один! У нас гості!

Почекайте, Але? Фінні відчуває, як серце панічно падає в п’яти, абсолютно без вагомої на те причини, а в животі скручує. Він навіть не встигає почати переконувати себе, що йому почулося, або що Алів у цьому місті може бути безліч, як з дальнього кінця будинку з’являється знайомий і той самий силует.

Ал не спішить вітатися. Він насторожено підходить ближче, витираючи вологі руки маленьким кухонним рушничком, поки Макс енергійною скоромовкою переказує йому їхню зустріч. Хвіст Самсона тарабанить по дерев’яній підлозі. Фінні міцніше обхоплює себе руками, радіючи, що жесту не видно під широкою чоловічою курткою на ньому, і відчуває, як щоки горять від сорому.

Якщо перед Максом виглядати як останній обірванець було просто ніяково, то мати на собі очі Ала, коли на ньому шар бруду з калюжі й збите в бридкі борулі волосся, відчувається як покарання з небес. Фінні хочеться провалитись на місці й вилізти з власної шкіри, тільки б цей момент закінчився. Він приречено дивиться на обличчя Ала, намагаючись розшифрувати вираз на ньому й зрозуміти, про що чоловік думає, але в нього не виходить: його міміка закрита, вивірено нейтральна. Аж допоки Макс не згадує їх один одному представити й Фінні не бачить, як фасад розпадається прямо на його очах. З новою, палючою хвилею сорому він усвідомлює, що Ал тільки зараз зрозумів, хто саме перед ним.

— Привіт, — сором’язливо шелестить Фінні, коли Макс замовкає. — Давно, ем… Давно не бачились?

Обличчя Ала все змінюється від впізнавання. Його рот привідкривається, а зморшка між бровами поглиблюється, коли він мимоволі зводить їх разом, зразу набуваючи вразливого, розгубленого вигляду. Він оббігає Фінні очима з голови до п’ят і хлопцю вартує багато зусиль не з’їжитися й не схилити голову під його уважним поглядом.

— Фінні, — врешті-решт видихає Ал якось недовірливо, зупиняючись поглядом на його обличчі. — Який… сюрприз.

Макс зі спантеличеною цікавістю спостерігає за сценою, усе ще зігнувшись, щоб не пустити Самсона далі в будинок.

— Ге-е-ей, то ви вже знайомі? Не може бути.

Фінні невпевнено мугикає, вагаючись відповідати ширше, і стріляє Максу швидкий погляд. Він почувається злегка винуватим, ніби мав попередити про те, що знає його брата, хоча реалістично ніяк не міг би цього зробити, навіть за усього бажання.

— Так, — відповідає Ал за нього через секунду. Він коротко струшує головою і коли заговорює в наступний раз, з його голосу пропадає розгубленість. — Так, пам’ятаєш у мене була робота в школі на початку семестру? У Шерелвуд? Фінні дуже люб’язно допоміг мені з багажем тоді. Був моїм… асистентом.

Усе було не зовсім так і коли Макс обертається подивитися на нього, Фінні знічено опускає очі, ніби чоловік зміг би прочитати правду в його погляді. Він вдячний, що Ал збрехав. Не знає, чи зміг би пережити слухати, як жалюгідно його втеча від ненормальних Трента та Майка звучить з чужих вуст.

Макс не розпитує. Він усміхається ширше й гучно дивується такому співпадінню, каже ото смішне, доросле “тісний світ, еге ж?” і слабо штовхає Фінні ліктем у бік. Фінні встигає помітити, як Ал на це м’яко заводить очі.

— Ну добре, — Ал сує кінчик кухонного рушника в задню кишеню і раз плескає в долоні, привертаючи до себе увагу. Жест дещо театральний, навчений; дрібки образу фокусника, які всотилися й стали частиною його справжньої особистості. — Досить товктися на порозі. Максе, протри Самсону лапи, перш ніж заходити в дім. Фінні… Ходімо зі мною, я покажу, де ванна. 

Ал запрошувально смикає головою й Фінні ледве не перечіпляється через власні ноги, спішучи піти за ним. Будинок невеликий і дорога не займає довго. Фінні старається бути ввічливим і не роззиратися навколо, але навіть так, погляд суворо на спині попереду себе, він встигає побачити: фотографії та картини, розвішані тут і там у чорних рамках на стінах, книжки, які туляться одна до одної на тумбах та стільчиках, світлі шпалери з дрібним нейтральним узором. Тут… мило. Дуже по-дорослому. Фінні мигцем зазирає у кухню, коли вони її проходять, і в очі кидається відсутність на холодильнику хаотично пришпилених магнітами списків, фото та малюнків — просто біле, пусте полотно.

Фінні не знає, чого він очікував, — може, різнокольорових шовкових хусточок, повітряних кульок і м’ячів для жонглювання на кожному вільному місці — але будинок виглядає шокуюче… звичайним?

У кінці коридору Ал тягне на себе непримітні двері, за якими виявляється так само непримітна ванна, і жестом пропускає Фінні вперед. Він показує, де стоять шампуні та гелі для душу, киває на шафку за дзеркалом над раковиною, переконуючи не соромитись зазирати, якщо Фінні знадобиться зубна щітка або бритва, і просить не хвилюватися за гарячу воду й “плескатися”, скільки захочеться. Фінні не збирався, але знати, що в разі чого можна було б, приємно — навіть якщо це й було сказано з простої ввічливості.

— Самсон добряче тебе виваляв, — протягує слідом Ал з коротким, співчутливим смішком на кінці. — Пробач за нього. Він хороший собака, але все ніяк не навчиться слухатися Макса не через раз.

Фінні мимоволі прискає та знизує плечима: мовляв, нічого страшного.

— Він класний. Дуже милий, хоч і виглядає трошки лякаюче, — обережно говорить він і ховає усмішку за коміром максової куртки. Бачить крізь брудні пасма волосся в очах, як погляд Ала на ньому стає м’якше. —  Я люблю собак, особливо таких великих.

— Справді?

— Мгум.

Ал секунду мовчить. Привалюється боком до одвірку й спостерігає за тим, як Фінні завмирає брудною плямою посеред кахелю, ніяково переступаючи з ноги на ногу.

— Що ж, — він смішно морщить носа. — Я впевнений, Самсон буде радий твоїй компанії, як тільки ти тут закінчиш. Він любить нових людей, а в нас з Максом не так часто бувають гості. До того ж, — Ал нахиляє голову вбік в удаваній задумливості. — Ти вочевидь вже дуже йому сподобався.

Фінні тихо сміється й ховає очі, раптом без причини засоромлений цими словами. Між ними повисає тиша. Момент розтягується; Ал просто дивиться на нього, а Фінні стоїть на місці під вагою його погляду й намагається зрозуміти, що було б доречно й нормально тут сказати, щоб не здаватися найдивнішим п’ятнадцятирічкою на світі, і чи варто відкривати рота взагалі. Він так і не встигає визначитися: Ал ледве помітно струшується, ніби зганяє з себе заціпеніння, і відліпляється від одвірку з обіцянкою скоро принести чистий рушник і змінний одяг.

Фінні видихає. Тягнеться потерти обличчя, але руки, які він так і не просунув у рукава куртки, не пролазять у комір. Він зітхає. Возиться з блискавкою зсередини й вилазить з куртки, не розстібнувши її навіть до половини. До ванної долітає приглушений голос Макса, який, певно, розмовляє з Самсоном; все здається таким нереальним. Фінні обертається до дзеркала й витріщається на себе добру хвилину, намагаючись перетравити та усвідомити дику реальність того, що він зараз у чужому будинку, у чужій ванні, з курткою незнайомого чоловіка в руках. Збирається прийняти душ і ходити в чужій одежі, гратися з чужим собакою. Він почувається бродячим лишайним кошеням, якого висмикнули за шкірку зі смітника й кинули на чисту підлогу Ала стікати вуличним брудом і трусити шерстю.

Фінні опускає погляд на натоптані сліди від його кед на світлому кахелю під ногами й морщиться. Він стягує кеди, відставляє під двері підошвою вгору. Слідом стягує шкарпетки теж. Подумавши, намагається витерти ними найгірші плями на підлозі, але тільки розмазує грязюку ще більше. Супер. Клас. Він зітхає. Далі йде футболка; більшість бруду встигло підсохнути й покритись коркою, тому після того, як Фінні кидає футболку на купу до кедів і шкарпеток, йому доводиться повзати навкарачки, збираючи відставші шмати того, що з нього насипалось. Він змиває їх у раковину.

Він у процесі стягування з себе суттєво менш подсохших джинсів, через що робити це виявляється несправедливо важко, коли Ал повертається. Двері відчиняються, Фінні встигає підняти голову й застати те, як обличчя Ала кам’яніє, а потім з такою ж швидкістю двері зачиняються назад. Чи навіть не так — захлопуються. Фінні чортихається собі під ніс і відчуває, як у грудях стрімко закручується нудотний клубок сорому.

— Я… жахливо вибачаюсь, — глухо доноситься між тим з-за дверей після секунди приголомшливої тиші. — Мені варто було постукати. Я, ем, приніс рушник і речі — залишу їх біля дверей, добре?

Фінні, обламуючи нігті, у рекордний час натягує джинси назад угору по стегнам і плює на застібування після того, як ґудзик вперто вислизає з його пальців вже втретє. Двері відчиняє він трішки захеканим від спішки.

— Вибачте. Забув, ем… — він імітує замикання клямки, тому що всі слова раптом вилітають у нього з голови. Ал витріщається на нього з нечитаємим виразом обличчя. — Дякую за… — киває на рушник і речі акуратною стопочкою в Ала в руці.

Вау, красномовно. Фінні почувається абсолютним придурком. Він подумки чортихається й зніяковіло охоплює себе руками. Сподівається, жест не виглядає занадто сковано. Ал кліпає, швидко оббігає його очима, а потім відмирає і дуже показово відводить погляд кудись вбік.

— Не варто дякувати, милий, — Ал наосліп простягає йому одяг, ніби один погляд у той бік, де стоїть Фінні, міг би спопелити. — Я намагався знайти щось ближче до твого розміру, але… Що ж.

Фінні забирає стопочку з його рук й Ал зразу же розвертається та йде, з коротким кивком і стиснутими в натягнуту усмішку губами. При цьому він так підкреслено не дивиться в його сторону, що ефект був би не меншим, якщо б його очі були по-дитячому затулені обома долонями — Фінні повертається у ванну, почуваючись більш роздягненим, ніж якщо б стояв зараз голяка. З відображення в дзеркалі на нього дивиться те саме худе обличчя та круглі очі. Брудна розмазня на животі та грудній клітці там, де футболка липла до тіла, змушує його виглядати навіть ще менш роздягненим, ніж зазвичай, коли він без верху. Він відвертається. Відчуває, як туго натягується щось в животі.

Це просто… незвично. Тренер з бейсболу частенько заходив у роздягальні, коли вони з хлопцями були в різних ступенях неодягненості, але його погляд ніколи не був ні ввічливо відведений, ні приліплений до них — він дивився крізь, ніби й не помічав різниці. І коли Фінні гостив в Арельяно, дядько Робіна часами вривався до нього, поки Фінні був у душі, бо прижимало відлити. На його несміливі протести він тільки прискав і махав рукою: чого я там не бачив, малий або та кому ти треба. Або, звісно ж, коронне: ми ж обидва хлопці. Останнім користувався й батько теж, щоразу, як ужимки сина муляли йому око. Хоча його вибір слів, авжеж, був менш стриманий.

Тому відчувати, що його голі плечі та живіт були чимось помітним, чимось майже непристойним, вартим відведеного погляду було… дивно. Але, Фінні вирішує, приємно. З причини, якої він не може сам собі пояснити.

Фінні з глухим клацанням замикає двері. Обережно кладе рушник і речі на сухий краєчок раковини, роздягається повністю й крутить крани, налаштовуючи воду з душової лійки, перш ніж ступити під теплий струмінь.

Коли він виходить двадцять хвилин потому, розпарений від гарячої води й блаженно чистий, Ал з Максом на кухні. Фінні не хотів крастися, але кроки його босих ніг по паркету практично безшумні, і коли він завмирає в пройомі дверей, його не зразу помічають. Підслуховувати він теж не збирається, просто не хоче бути неввічливим і вклинюватись у розмову. Він планує дочекатися паузи й дати про себе знати, але…

— …просто хвилююся за тебе, — долітає до нього уривок речення Макса й Фінні мимоволі затихає на своєму місці й нагострює вуха.

Ал шарудить чимось у шухляді, соває чашки на стільниці. Його голос рівний і тихий.

— Не треба, — відрізає спокійно, але наполегливо.

— Але, будь ласка…

— Я серйозно, — Ал тут же перериває й широко розводить руки в драматичному жесті. — Максе, ну це ж просто безглуздо. Я сам знаю, коли мені пити мої ж таблетки. Візьми їх і віднеси на місце.

Він пхає Максу в руки маленьку жовту баночку рецептурних таблеток і у Фінні округлюються очі. Їхня з Алом зустріч в аптеці спливає в голові калейдоскопом картинок. Він напружується, мимоволі намагаючись розгледіти, про який самий препарат йде мова, і йому здається, він навіть починає розрізняти літери, але якраз тоді його помічають.

— Ге-е-ей, — Макс дещо натягнуто усміхається й кидає на Ала швидкий погляд, повертаючи ліки назад на стільницю. — Ну як ти, малий, краще?

Фінні повільно киває. Відчуває, як вологі кучері лоскочуть відкриту шию.

— Мгум. Набагато, дякую, — він переводить погляд з одного чоловіка на іншого й ніяково переступає ногами на прохолодній підлозі. — Ем, а де у вас пралка? Я хотів би… Тобто, ви казали, що я міг би…

Макс не чекає, поки він договорить.

— А, так-так! — частить він. — Ходімо, я тобі все покажу. Усе в підвалі.

Він із неочікуваною силою хлопає Фінні по плечам і практично насилу затягує його в кухню і далі, не чекаючи, поки Фінні почне сам переставляти ноги. Фінні обертається через плече раз, перш ніж пройти крізь двері, які ведуть до сходинок униз, — не може втриматися — але Ал уже не дивиться в їхню сторону.

Макс старається згладити ніяковість — Фінні йому вдячний. Вони загружають його брудний одяг і пускають короткий цикл; Макс бездумно розмовляє про те да се, озвучує всі свої дії, ніби робить так завжди, ненав’язливо, але природно заповнюючи тишу. Він помічає й жахається босим ногам Фінні, тут же відправляє його назад з бетонної підлоги підвалу на дерев’яні сходи, які в нього ведуть. Хвалиться звукоізоляцією, коли вони піднімаються нагору: після того, як за ними захлопуються двері, глухий гул машинки ніби відрізає.

— Круто, так? Це Ал зробив. Можна влаштовувати цілі концерти, і ніхто не почує.

Коли вони повертаються, Ал усе ще на кухні, але напруга, яка його до цього оплутувала, розрідилась — більш-менш. Він розливає окріп по чашкам — кімната тут же наповнюється легким трав’яним запахом — і наказує Максу дістати з шухляди печиво. Фінні примірюється до місця біля холодильнику з наміром забитись туди в куток і, бажано, злитись з інтер’єром, але не встигає: Ал обертається, пришпилює його до місця поглядом і кивком кличе до себе, щоб вручити в руки одну з паруючих чашок.

— Обережно, м? — говорить перед цим він. — Гаряча.

Фінні киває з усією серйозністю й тут же, звісно ж, як дурень тягнеться взятись за гарячі боки, замість за спеціально розвернуту до нього ручку. Ал уводить чашку з-під його рук з тихим, розваженим смішком.

— Гаряча, — повторює з натиском і в Фінні загоряються вуха від досадливого сорому. — Не обпечись.

Після цього слідує ганебна хода з кухні у вітальню: Фінні дуже старається не обваритись окропом зі своєї чашки й просувається повільними, маленькими кроками, погляд прикутий до чаю, який з кожним рухом норовить перелитися за краї. Він встигає облитись потом двадцять разів, перш ніж нарешті дістається до дивану, але принаймні в нього не залишається сил ніяковіти й стояти стовбуром, чекаючи, поки його запросять сісти. Він залазить з ногами й тут же ховає захололі ступні в штанинах піжами: штани такі довгі, що зробити це виявляється легко, і ще залишається зайва тканина.

Макс весь практично падає в крісло навпроти, умудряючись якимось дивом не розплескати ні краплі на себе, підлогу чи Самсона, який крутиться в нього під ногами. Ал сідає в протилежний кут дивану. Між ними достатньо мало місця, щоб Фінні відчув уже знайомий запах його одеколону, і усе це разом — ця вітальня, те, як по-осінньому стрімко темнішає за вікном, відчуття завеликого йому одягу Ала на тілі, м’якого, заношеного, домашнього — раптом викликає в нього нову хвилю задушливого хвилювання. Тверезості. Знаходитись зараз тут — дико, і Фінні подумки гаряче благає, щоб час минув якомога швидше й непомітніше; щоб цей дивний епізод нарешті закінчився.

Але звісно ж, як на зло, час навпаки тягнеться. Вони п’ють чай у некомфотній тиші, поки Ал не здогадується клацнути телевізор, але навіть так не стає набагато краще. Фінні неминуче обпікає язик, спішучи допити свою порцію поскоріше, і не з’їдає жодного печива, бо одна думка про те, щоб потягнутися й взяти його з кавового столика, привертаючи до себе увагу, змушує кінцівки неприємно холоднішати від тривоги.

Самсон, понабридавши Максу, перемикає свою увагу на нього. Фінні дозволяє себе обнюхати, підставляє розкриті долоні під вологий холодний ніс. Він із незрозумілим соромом ловить себе на дивній думці, що певно, навіть не пахне собою зараз: викупаний з чужим шампунем і милом, загорнутий у чужу одежу, смак незнайомого чаю на язиці. Але можливо, звичні запахи купують собачу симпатію, тому що Самсон вихляє хвостом і кладе важку голову Фінні на коліна, напрошуючись на ласку. Він навіть йде з кімнати й повертається із затиснутою між зубами вузлуватою мотузкою, і Фінні б радий погратися, але він ніяк не може позбавитись відчуття, що кожен його мікрорух привертає до нього увагу Ала та Макса. Самсон швидко знуджується його безініціативністю й відходить, кігті приємний цокот по дереву підлоги.

Фінні бездумно втикається в телевізор. На щастя, ніхто не намагається його розговорити. У якийсь момент Ал встає і прибирає за ними чашки і печиво. Повертається з двома книгами в руках: одну впускає Максу на коліна, з іншою всідається назад на своє місце. Фінні швидко маже поглядом по обкладинці.

— Ти можеш і собі щось пошукати, якщо хочеш, — тихо пропонує Ал, тут же помічаючи його коротку цікавість. Недбало поводить рукою навкруги. — Вибач, тут з розваг тільки це та телевізор.

Макс прискає, бурмотить собі щось під носа: здається, заперечує, хоча може, й погоджується.

Фінні дякує і киває, але з місця не рухається; пропозиція настільки ж заманлива, наскільки відштовхуюча, і Фінні не може собі уявити нишпорити по полицям Ала в пошуках книги в перший раз у нього в будинку.

Час тягнеться.

Минає добряче, перш ніж Фінні помічає, але це все ж стається. Спершу несвідомо: тільки його тіло підбирається й напружується, зчитуючі знайомі сигнали ще до того, як мозок вловить та зрозуміє, що саме відбувається. Він, можливо, й не зрозумів би в інших умовах, але тривожний мікс емоцій, який його охоплює, такий унікальний, що Фінні просто впізнає сенсацію в тілі — а вже потім усвідомлює, що вона означає. Усвідомлення осідає липким відчуттям на його плечі.

Фінні злегка повертає голову, кидає на Ала обережний, оцінюючий погляд. Насправді, навіть довго дивитися не треба, щоб помітити, якщо ти знаєш, куди дивитися: сонні очі, сповільнені рухи, те, як коли Ал відкриває рота, язик ніби заважає йому говорити. Це як впізнавати п’яного з натовпу перехожих ще до того, як він пройде повз і тебе наздогонить спертий запах перегару; Фінні не бачив людей під дією хлорпромазина довгі п’ять років, а все одно розпізнав вліт.

Вони з мамою нічим не схожі, але асоціація така сильна, що Фінні не може не думати про неї. У роті збирається гіркий присмак.

Після цього Фінні сидить, як на голках. Він усе ніби вижидає моменту, щоб щось зробити, або очікує й готується до того, що щось станеться. Автоматична, навчена реакція. Майже рефлекс.

Він не знає, звідки знаходить у собі сміливість спитати або навіщо взагалі це робить: можливо, просто не може витримати напруженої тиші, яка повисає між ними, коли Макс вислизає крізь задні двері будинку з цигаркою за вухом. Самсон лежить важкою головою йому на колінах, ліниво підставляється під його руки. У Фінні майже світлішає в очах від того, як стрімко й невблаганно підскакує його пульс, як тільки він розліплює сухі губи, щоб заговорити.

— Погані думки?

Ал повільно міняє позу, злегка розвертається до нього. Дивиться з явною розгубленістю на обличчі.

— Що, пробач?

Фінні гулко ковтає слину, яка зібралася в роті, і подумки морщиться від того, яким гучним видається звук у тиші будинку. Він сам собі не може пояснити, що змусило його відкрити рота й задати це питання, але забрати його назад він уже не може.

— Погані думки? — повторює він і тут же затинається, спішить пояснитись. — Я побачив, тоді, на кухні, а ви казали… Казали, ем, що приймаєте їх, коли у вас погані думки.

Ал навіть не виглядає здивованим питанням: злегка припіднімає брови, втомлено зітхає; можливо, цей спокій це дія таблеток. Він тре обличчя рукою, шкрябає коротку щетину на щоці — тихий, приємний звук. Пауза затягується й Фінні вже починає нервувати, що не дочекається відповіді зовсім, коли Ал раптом розтягує губи в усмішці й незрозуміло прискає. Напевно, Фінні виглядає аж зовсім переляканим, тому що Ал від одного погляду на нього спішно зганяє цю усмішку й перекроює свій вираз обличчя на щось стривожено-жалісне.

— О, пробач, милий, це просто… так невчасно, — він зітхає, смикає головою в незрозумілому роздратуванні. — Мій собака виваляв тебе в бруді, а я навіть не можу гідно тебе прийняти у вибачення через… — Він стучить кінчиком пальця собі по лобі й знову починає усміхатися. — Це все просто трішки мене, гм. Засмутило, можна сказати.

Фінні мовчки витріщається на Ала у відповідь. Він абсолютно не знає, що сказати: не до кінця зрозумів, про що Ал взагалі говорив — абсолютно точно не відповідав на його питання — і якої реакції очікував. Можливо, ніякої; Ал потирає очі й з усмішкою хитає головою.

— І навіть, — він починає й тут же зупиняє себе, ніби хоче, а не може підібрати слів. — Навіть… одяг.

Фінні розгублено кліпає і опускає погляд вниз, роздивляючись, у що вдягнений. Намагаючись… зрозуміти. Рука Ала раптом опиняється на ньому. В іншій ситуації Фінні точно відсахнувся б від несподіванки, але зараз замість цього чомусь навпаки завмирає; піднімає очі, ввиряється на Ала й відчуває, як він підчепляє вказівним пальцем комір його футболки й тягне, аж поки краєчок не зіслизає з плеча.
— Не знайшлось нічого навіть близько твого розміру. Подиви-но тільки, — цокає задумливо. Його очі приліплені до оголеного клаптика шкіри на плечі Фінні й хлопець відчуває цей погляд практично фізичною вагою на собі, липкою й лоскотною. Від дивної недо-сенсації по рукам піднімаються мурашки. — Не холодно? Вона страшенно велика на тебе.

Фінні хитає головою, тому що голосу не довіряє: здається, спробуй він заговорити, звуку не вийшло б. Він ніяк не може зрозуміти настрій моменту й чим довше він тягнеться, тим дивніше стає. Фінні відчуває, як горять щоки й тривожно вистукує серце, і намагається сповільнити дихання, яке все норовить зірватися на швидкі, панічні вдихи-видихи — хоча нічого, абсолютно нічого не відбувається, щоб викликати таку реакцію.

На обличчі Ала панує якийсь дивний, незнайомий вираз. Незнайомий не тільки його обличчю, а взагалі, у загальному сенсі: Фінні не впевнений, що колись такий бачив, хоч у когось.

Врешті-решт Ал просто гучно видихає крізь ніс і поправляє його комір, перш ніж відкинутись назад на спинку дивана. Облизує сухі губи.

— Я не люблю приймати ці таблетки, — раптом говорить він; звучить як зізнання. — Але інколи це… необхідність. Коли погані думки стають гучніше. Коли…

Він робить паузу, нахиляє голову вбік, а коли заговорює знову, його голос знову вже знайомого театрально-високого тону:

— Це страшенно нудна тема! Вибач, Фінні, я не найкращий співрозмовник у такому стані.

Фінні не встигає за зміною в настрої. Він хоче заперечити, хоче відреагувати якось на раптову відвертість, показати, що він достатньо дорослий, щоб з ним справді можна було розмовляти на такі теми — але емоцій більше, ніж слів, і він лише розгублено кліпає, і відкриває рота, і почувається дурнем.

— Моя мама теж не любила їх приймати. І я… коли вона їх приймала, — тихо говорить він, бо це все, що він може запропонувати. Ал не дивиться на нього й тільки більше відвертає обличчя, але Фінні встигає зловити, як його очі помітно пом’якшуються, і відчуває, як у грудях розтікається шокуюче тепло.

Стукають, закриваючись, задні двері, і в кімнату повертається Макс, приносячи з собою запах табака та вуличної свіжості. Він перевіряє свій наручний годинник і плескає в долоні.

— Що ж, сушарка мала вже закінчити цикл. Подивимось на твої речі, гм, Фінні?

На диво, вдома відбувається Фінні легко. Батько навіть не вдаряє його, ні рукою, ні ременем, тільки стискає плече до болю міцно й крізь зуби тихо обіцяє, що в наступний раз за такі вибрики Фінні отримає. Фінні тямуще киває й малодушно радіє, що вибачень за неподобну поведінку з нього не вимагають — вичавити їх зараз він не зумів би, а це обов’язково розізлило би тата тільки більше. 

Насправді, усю дорогу додому він ірраціонально боявся іншого: що батько якимось чином дізнається, що Фінні був у Ала вдома. Об’єктивно, це був практично нереальний сценарій, але Фінні в голову одна за одною лізли думки, що батько міг відчути від нього запах чужого шампуню або прального порошку й миттю все-все зрозуміти. Фінні спеціально проходить зайве коло їхньою вулицею, щоби більше вивітрити будь-які можливі підозрілі запахи, але в реальності батько, авжеж, навіть не дивиться на нього двічі: розтискає хватку на його плечі та, підштовхнувши, відправляє в кімнату. Полегшення, яке затоплює Фінні, мішається з краплинкою незрозумілої дитячої образи та розчарування.

А вночі його будить Ґвен, уся — круглі перелякані очі на мокрому місці та крижані руки. Фінні підскакує на ліжку, ніби облитий холодною водою, спершу обіймає її й тільки потім питає, що сталося; голос зі сну хрипкий, слова заплітаються.

— Вибач, що розбудила, — Ґвен нещасно шмигає носом і хитає головою, явно присоромлена переполохом, який викликала. — Просто жахливий сон.

Вона втикається йому лобом у шию, обіймає себе руками, така маленька й незвично доросла водночас. Фінні гладить її по спині, поки вона не затихає поруч, поки не вирівнює дихання до глибокого, ледве чутного.

— Він був такий реалістичний, — шепоче вона тоді. — Фінні, просто пообіцяй мені, що будеш обережним і не ходитимеш до незнайомців додому. І не сідатимеш у підозрілі фургони.

Фінні кам’яніє. Відчуває, як залишки сну випаровуються з його тіла в момент, а кінцівки різко холоднішають. Перші декілька секунд він абсолютно щиро вірить, що Ґвен говорить про Ала, звідкись дізналася про нього, побачила їх разом, і тільки потім — з хвилею гарячого сорому — до нього доходить, що це загальне застереження: не ходи темними провулками, не бери цукерки з рук самотніх чоловіків біля дитячих майданчиків.

— Що за дурня? — вимовляє він безбарвно, ледве розліплюючи губи. — Мені вже не п’ять років.

Ґвен відсувається, щоб подивитись на нього. Вона хмуриться й стискає губи в тонку лінію, така серйозна та рішуча; у темряві кімнати очі її волого блищать.

— Я не жартую. Просто пообіцяй.

Фінні по-дитячому схрещує пальці й відчуває, як всередині ворушиться щось хвилююче та палюче.

— Добре. Обіцяю, чуєш?

Життя йде своїм чередом. Тільки перші декілька днів після Фінні почувається злегка не на місці, — ніби світ ледь помітно зсунувся, кожен звичний предмет дещо не такий і не там, як раніше — але потім усе притирається, стає новою нормою. Минає достатньо часу й Фінні навіть починає здаватися, що ті пару годин, які він провів у Ала й Макса вдома, були не такими й дивними; деталі змазуються, згладжуються гострі кути. Він звикається й просто з самим фактом того, що це сталося, хоча спершу, як тільки він достатньо порозшаркувався на прощання й нарешті вискочив на вулицю, думка про реальність цього здавалася непід’ємною, дикою.

З Алом вони після цього ще досить довго не бачаться: не по-справжньому, принаймні. Звісно, Фінні все ще, як і раніше, бачить його мигцем в супермаркетах і на вулицях, але тільки здалеку, на дистанції. Їхні очі пересікаються й Ал киває йому, впізнавання чіткою світлою тінню на його обличчі, або ж усміхається, або ж коротко маше рукою. Здавалось би, треба було б уже звикнути, але чомусь бачити його однаково шокує Фінні кожен раз як у перший — долоні пітніють і в голові стає дзвінко та пусто. Тепер до міксу емоцій домішується й дивне, некомфортне почуття близькості. Фінні думає я знаю, як виглядають нутрощі твого будинку і його тут же охоплює щось гаряче й схоже на гордість — ще одна незрозуміла реакція; поруч з Алом таких багато.

А ще він знову бачить Ала-фокусника. Впізнає, хоча Ал і вдягнений зовсім по-іншому, а його обличчя закрито маскою — чисто за рухами, за широким розлітом плечей, а придивившись ближче, і за обручками на пальцях. Серед нарядженого до геловіну спортзалу й загальної фестивальної атмосфери він майже й не виділяється в своєму образі. Фінні тільки встигає подумати, що маска якась занадто страшна для дитячого шоу, навіть у таке свято: завелика для обличчя, з глибокою, гострою різьбою, куди легко пробираються тіні й ще більш викривляють та спотворюють і без того витягнуті, гіперболізовані риси.

Ґвен виштовхує його на вулицю раніше, ніж шоу встигає початися. Вона, наряджена та нафарбована, з серйозним виглядом пояснює свою стратегію на обхід будинків і вкотре за сьогодні ображено нарікає йому за те, що він без костюму — ніби минулого року не вона висіла на його руці, вмовляючи нарядитись разом з нею в чесно-чесно останнісенький раз, обіцяючи більше ніколи про це не просити. Спостерігаючи за її ентузіазмом, Фінні раптово відчуває болючий укол у районі сонячного сплетіння й приголомшливу хвилю ніжності до неї. Він сподівається, вона ніколи з цього не виросте. Заздалегідь оплакує момент, коли це неминуче станеться.

Ще трохи згодом він також стикається з Максом: зустрічає Робіна в кінці зміни, щоб повештатися разом по місту, поки погода ще дозволяє, і чоловік приходить теж — буквально під закриття.

Він гучно, весело дивується Фінні, ніби вони живуть у місті мільйоннику й зустрітись випадково це щось по-справжньому неймовірне, а потім так само гучно й весело — тому, що кафе вже закривається. На диво, замість ввічливо відмовити в обслуговуванні, Робін натягує вже скинутий фірмовий фартук назад і лукаво посміхається.

— Вам треба навчитись слідкувати за часом, серйозно. Я затримаюсь, але взамін ви купуєте пиво для мене й мого друга.

Макс у відповідь скроює винувато-вибачальне обличчя.

— Гей, малий, не проси, ти ж знаєш, чого не можу, того не можу. Але я накину на чай! Ти мене рятуєш!

Робін зникає на кухні, щоб вмовляти кухаря дозволити йому зварганити зайвий бургер з обіцянкою прибрати за собою, і Фінні залишається один на один з чоловіком.

Йому не те щоб сильно цікаво, але щоб заповнити тишу він все одно питає:

— Чому ні? Пиво, я маю на увазі.

Макс мнеться, його експресивні очі бігають інтер’єром пустого кафе. Він не виглядає, як принципова в цьому плані людина, але можливо, Фінні просто не дуже добре вміє оцінювати людей.

— Не хочу звучати як відстійний стариган, але, типу, — Макс зітхає, поправляє і без того ідеально випрасувану, заправлену сорочку — смішну, цвітасту. — Якщо хтось з вас піде по, так би мовити, кривій стежині, не хочу бути особисто дотичним, навіть у такій дрібниці. Не кажу, що пиво це зразу крива стежина, це просто, ну, знаєш…

Фінні киває, але напевно, якось не дуже переконливо, тому що Макс вирішує, що йому треба пояснення поширше — лізе в кишеню за гаманцем і демонструє кольорові монети на долоні, пластикові на вигляд.

— Ця за дев’яносто днів, ця за шість місяців, і ця за рік, — говорить він майже сором’язливо. — Ще чотири місяці й буде два! Раніше я, ну, полюбляв випити. І, гм, не тільки випити, але- Слухай, це неважливо, суть у тому, що я знаю, про що кажу. З цими речами треба бути обережними, вони затягують, малий, не встигнеш помітити.

Він ховає монети назад у гаманець, — у відділ з прозорою плівкою, завжди на виду — пригладжує вуса й раптом ніяково сміється.

— Пробач за лекцію! Я такий жахливо некрутий.

Фінні мимоволі усміхається — поруч з Максом це виходить легко; чоловік випромінює хаотичну, яскраву енергію і, здається, без жодних зусиль завжди знає, що саме сказати, щоб розрядити ситуацію. Фінні дивиться на те, як навколо його круглих, перманентно ніби наляканих очей збираються красиві зморшки, і хоче, а не може сказати йому, що пияцтво батька відвернуло його від алкоголю вірніше будь-яких лекцій від дорослих або зверхніх повчань про небезпеки залежності в школі. Вони і пиво-то з Робіном пили тільки декілька разів, а курили й того менше.

Робін повертається з пакунком Макса на вихід і вимагально простягає долоню в очікуванні чаю, удавана суворість на обличчі. Макс так само удавано слухняно всовує йому купюри в руку й розсипається в тисячі вдячностей, задкаючи на вихід.

Уже в дверях він обертається й, перш ніж вислизнути, кидає їм наостанок:

— Гей, заходьте якось до мене, пригощу! Ал теж сумує!

Фінні округлює очі й відчуває, як серце ухає в п’ятки, але Робін на це тільки сміється й забавно морщить носа.

— Ф-фу, — тягне він навмисне виразно. — Смішний мужик, але яку ж він іноді маячню говорить! Ну що, ходімо? 

Фінні все чекає якогось питання про Ала або ж про те, звідки вони з Максом знайомі, але Робін, здається, думками де-інде. Або ж йому, який, здавалося, знав усе місто в обличчя, це просто не видається важливим чи дивним.

На своє здивування, увесь вечір Фінні раз у раз повертається думками до діалога з Максом, прокручує його в голові. Йому важко уявити чоловіка п’яницею, але можливо, справа в батьку: він завжди ставав зліше й похмурніше, коли випивав, та деякі його друзі навпаки — добрішали й веселішали, чим більше алкоголю потрапляло в їхню кров. Певно, Макс був саме з таких. Фінні не може уявити його в п’яних сутичках, але десь у караоке чи на танцях він малюється дуже виразно.