Work Text:
Війна, яку потягнуло за собою «велике навернення», справді вражала масштабами.
Арман прожив пів тисячоліття, але вперше на своєму шляху зустрів настільки багато вампірів. Новонавернені почали з малого, – майже повністю винищили маленькі міста і села. Стерли з мапи, осушивши.
Битви точилися між людьми та вампірами, а також між представниками вампірського роду. Останні були жорстокішими. Кривавішими. Та жодна не могла зрівнятися з тією, яка в цю мить розгорталася на очах Армана.
Це вже давно не було війною за збереження законів, це не було заради миру. Скоріше, це була війна за право на виживання.
Арман вважав ці події проявом несправедливості. Його життя тільки-но знайшло свій сенс. Мету. Кохання. І в цей момент все скотилося в прірву через дурну Лестатову жагу до слави.
– Вони переважають в кількості, – втомлено заявив Деніел, намагаючись зупинити Армана від ідеї вступати в цю битву.
– Але ж не в силі, любий, – посміхнувся він, стискаючи чужу долоню в своїй. – Це зграя новонавернених щенят.
– Голодних новонавернених щенят, – уточнив Моллой, запалюючи вогонь в іншій долоні.
– Не дамо їм скуштувати нашої крові, – посміхнувся Арман, підносячи до губ їх долоні.
– Ти будеш винен мені за це свій фірмовий вермут, – Деніел схилив голову на бік, спостерігаючи за цією дією.
– Все, що забажаєш, mon amour.
Хоч натовп голодних вампірів і розділив їх, Арман досі відчував Деніела навіть крізь сотні інших сердець. Це додавало йому сил йти до останнього.
Він не помилявся, зауважуючи, що перевага в кількості суттєво поступається силі.
На якусь мить йому навіть здалося, що битва не вартувала того страху, який навіював на опозиціонерів натовп новонавернених.
А тоді в один момент його світ втратив барви. Арман майже фізично відчув холод леза на чужій шиї, навіть не бачивши.
Він щодуху кинувся на пошуки Деніела, розштовхуючи натовп на своєму шляху. Дорогою його ранили чужі кігті, заливало чиєюсь кров’ю, хтось кричав йому прокльони, але він не зупинявся. А тоді згадав, що може літати.
Піднявшись над натовпом, Арман безпомилково ідентифікував місцезнаходження Моллоя, за мить приземляючись біля нього.
Деніел лежав на землі з перерізаним горлом, але його голова все ще не була відділена від тіла.
Літри крові заливали все навколо, тіло билося в передсмертних конвульсіях, а голодні вампіри буквально повзли до нього, бажаючи відпити ще теплого багряного еліксиру.
Злість і відчай одночасно затопили його з такою силою, що він навіть не одразу почув власний крик. Його зіниці затремтіли і земля навколо них з Деніелом спалахнула, утворюючи своєрідний полумʼяний щит, що захищав їх від усього поля битви.
Арман впав на коліна, намагаючись закрити рукою рану.
Кров була всюди.
Він глибоко порізав кігтем власне запʼястя, щиро сподіваючись, що його кров здатна загоїти цей поріз. Здатна зупинити невідворотне.
У глибині душі він вже знав, що втратив його. Кохання всього свого життя.
– Деніеле, не намагайся говорити, – шепотів Арман, знімаючи свою сорочку і притискаючи її до порізу на чужому горлі. Вона не припиняла просочуватися кров’ю. Наскрізь. Надто швидко.
Очі Моллоя ще були живими, такими ж яскравими, як завжди, і дивилися на нього з любов’ю та ніжністю.
Як завжди.
Арман завжди ловив в цьому погляді ніжність, на яку, як він сам гадав, зовсім не заслуговував.
– Будь ласка, любий, залишайся зі мною… – продовжував шепотіти він, притискаючись своїм лобом до Деніелового і дивлячись, як життя покидає його. – Будь ласка…
Коли очі Деніела остаточно втратили будь-які ознаки життя, а кров перестала текти з його шиї стрімким потоком, Арман мʼяко торкнувся його губ своїми, знаючи, що востаннє. А тоді закричав.
Біль, що в цей момент охопив його розум і душу, конкурував з непомірним почуттям провини за те, що він сам привів Деніела на цей шлях, в цю мить. Спочатку він навернув його, втягнув в цю війну, а буквально за годину до цього, переконав стати до бою, ніби це було не страшніше за звичайне полювання.
Він не знав, скільки часу провів, сидячи біля тіла свого партнера, але раптом помітив, що битва скінчилася. Курява поволі осідала. Навколо було так багато жертв, що їх складно було навіть полічити з першого погляду. Велика втрата для виду. І, на жаль, марна.
Та Армана в цей момент турбувала лише одна втрата, – його власна.
Він опустив погляд на тіло в своїх руках. І мʼяко закрив безжиттєві очі кінчиками пальців.
– Спочивай, mon amour.
У цьому точно була його провина. Але він аж ніяк не був єдиним винуватцем.
Арман не міг повернути Деніела. Не міг стерти останню годину його життя, не міг забрати назад власні слова, якими переконав його вступити в цей бій. Але він міг зробити так, щоб той, хто почав цю війну, заплатив за неї.
Він тепер точно знав, що зробить, аби покарати того, хто справді винен в цьому.
Він власноруч вирве серце з грудей Луї на очах у Лестата.
І залишить його жити із цим.