Work Text:
Чаруючим блиском сонце прощалося на горизонті з безлюдною пустелею. Широка тінь накрила холодною ковдрою землю від краю і до краю. Здавалося б, що в світі не лишилося світла, якби повний місяць із зірками не огорнули околиці в ніжні обійми. Вітер щось ніжно шепотів піскам, поки ті танцювали у його руках. Настала ніч, а здавалося, що відбулася ціла маленька вистава. Але серед усього тихого дійства подеколи було чутно, як тріщать дрова в полоні у полум’я. Багаття освітило маленьку частинку усюдисущої темряви, але цього було достатньо двом втомленим мандрівникам.
– Сатет, тобі розповідали коли-небудь казки, що передаються із вуст в уста? - блідоликий парубок підняв обличчя до неба, яке м’яко освітив місяць, через що його обличчя здавалося ще більш білим. Пекуче сонце пустель майже зовсім не зачепило його.
– Коли була ще дитиною - коротка відповідь дівчини дала зрозуміти, що Астеріусу немає сенсу чекати на продовження. Тому, роздивляючись зірки й мимоволі створюючи з них власні дивакуваті сузір’я, він продовжив.
– Чи є в моєї пані бажання послухати історію, яку колись розповів мені дідусь з-за морів? - в очікувані, чоловік таки глянув на Сатет. Її шкіра кольору молочного шоколаду і чорний одяг, яким вона покривала ледь не все тіло, містично контрастували з пісочними краєвидами. Але, Астер не міг не зазначити, що очі сяяли, як ті зорі, що на небі. Вона сама була втіленням нічного неба.
– Вона про зорі - сказав він, не даючи можливості дівчині і слова вставити, та вона й не хотіла, - Чи скоріше, комети?
Задовільною відповіддю для чоловіка стало мовчання. Якщо ця норовлива пані не заперечує, отже, їй все ж таки має бути цікаво. Тому, він продовжив.
– Був час, коли на землі не було людей. Не існувало тварин, а рослини не мали тої землі, аби проростати. - голос Астеріуса став трохи нижчий, тихіший, менш яскравий, ніж зазвичай, – В ті часи існувало лише небо, зорі та пан, якого звали “Місяць”. Лише він мав право на власне ім’я, коли зорей було безліч і жодна з них не могла стати особливою. Але у долі, як завжди, були свої плани на життя, навіть далеких нам по нині зірок.
Астеріус вмостився зручніше, схрестивши ноги та продовжуючи дивитися в небесний океан над головою.
– Невідомо коли це сталося, але вперше, за дуже довгий час, вперше за вічність – народилася нова дивовижна зірка. Цей згусточок світла був незвичайний, не такий, як усі інші. – очі чоловіка всього лише на секунду глянули на жінку перед ним і знов звернулися до небес – Її колір, форма були іншими, вона ще й мала власне ім’я, але, на жаль, пан Місяць приховав його, бо заздрив. Бо лише він мав право сяяти яскравіше за всіх. Але він не знав, що доля тече, як ріка і не любить застою. Що ж, так вирішила і юна, ще зовсім молода, зірка.
– І що ж вона зробила? - почувся жіночий голос.
– Невже тобі дійсно цікаво? - чи не вперше Сатет проявила цікавість до його беззмістовних історій. Ця казка не мала жодного сенсу, але змогла таким дивовижним чином вплинути на людину поряд з ним.
– Ти будеш продовжувати? - Астеріус не став дарма дражнити жінку, бо невідомо коли ще та проявить цікавість до того, що лилося потоком слів з його рота.
– Зірка одна немала сили, щоб перемогли владу Місяця, як і всі зірки довкола. Їх сяйво поодинці було надто слабким у порівнянні з його сяйвом. Але юний згусток світла не мала наміру здаватися. Тому не втрачаючи запалу, об’єднала усі зірки між собою, простягнувши до них свої тонесенькі, наче ниточки павутини, промінчики - Астер ніяк не міг збагнути, як вона могла дотягнутися навіть до самих дальніх зірок, але це була лише чергова чудернацька казка і була не варта таких “глибоких” роздумів у даний момент, – Зірки, відчувши дотик маленької родички, підтримали її бажання та послідували її прикладу. Дотягнувшись до найближчих точок світла, естафета продовжувалася, до тих пір, поки на небі не утворилися перші в світі Сузір’я.
– Сузір’я.. - Астеріус повернув голову до жінки. Сатет зачаровано дивилася вгору, поки чоловік остаточно для себе підтвердив, що її очі були варті того, щоб осяяти ціле небо.
– Так, Сузір’я. Кожна група зірок почала утворювати власні дивні форми, аби тільки ті були більші, яскравіші, за сам Місяць. Це зараз вони набули відомої нам форми, більш зрозумілої людині, але тоді.. - чоловік запнувся, він відчув, наче сам бачив те диво, хоч це і було неможливо, – Тоді важко було описати наскільки прекрасним було те дійство. Коли безкінечна кількість зірок стала ледь не одним цілим, але цього було недостатньо. Як би вони не старалися, як би не скріплювали міцні зв’язки одна з одною – цього було недостатньо. І коли вони вже зневірилися, коли відчули власну безпомічність, небо осяяло нове яскраве світло. Це була та сама юна зірка, що ледь не вчора народилася. Але тепер її проміння було ширше, розмір більше, а світло ще більш блискучим.
– І що далі?
– Далі? - Астеріус усміхнувся, - Далі, як і в усіх інших казок, відбувся фінал їх історії. Нове сяйво юної зірки і об’єднані в Сузір’я згустки світла, врешті решт, змогли перемогти Місяць. І з тих пір, не тільки кожна зірка отримала власне ім’я, але і деякі Сузір’я тепер мали власну назву. Таким чином, Місяць втратив свою владу над зірками, а в небі запанував мир та спокій.
Ця казка була достатньо коротка, щоб не втратити увагу юного слухача, або ж, однієї норовливої жінки.
Після розповіді настала приємна тиша. Астеріус не став діймати питаннями Сатет: а чи цікаво було їй? а чи сподобалося? Це все можна буде спитати завтра, можливо на світанку, а може взагалі не варто питати? Зараз чоловік хотів лише споглядати як, зазвичай стримана жінка з серйозним поглядом, зараз була мов мале дитя і розглядала зоряне небо, наче вперше. Власне мовчання було варте цієї картини.