Work Text:
Гучний шепіт вже майже годину наповнював залу.
— Він повертається? Після стількох років?
— Невже цей вампір досі має сміливість показувати свого носа?
— Ти колись його бачила?! Шкіра — наче сніг!
— Ходять чутки, нібито він убив якусь пані, за що поплатився вигнанням!
— Як сміховинно! Ви себе чуєте? Він же один із найбажаніших чоловіків нашого двору!
— А я чув, що він програв купу грошей якомусь головорізу.
— Ще ширилися чутки, нібито він так давно не пив свіжої крові, що з його життя зникли всі кольори.
— Буває, здається, що він — наче живий чорно-білий ескіз вирізаний з паперу.
— Лише одне око — червоне. І те — одне лишилося.
— Замкнувся у своєму задрипаному маєтку десь у горах, аж здичавів.
Легка посмішка торкнулася блідого обличчя чоловіка.
— Й справді, давно це було, — стиха, з ледь вловимою ностальгією, промовив він.
Плітки, які вже ледь стримували в собі напищені вельможі, лише змусили його відчути тугу за власним домом. Але на це не було часу, бо зараз Етьєнна від уїдливих та хижих поглядів захищали лише височенні дерев’яні двері. Важко було не помітити, що різьблення на них виконане рукою майстра, а темна деревина була привезена не з сусіднього саду. Ці чудернацькі завитки допомагали заспокоїти тривожні думки і підготуватися до безкінечного потоку двозначних розмов, незручних запитань та поверхових лестощів. Але час настав.
Двері до бальної зали з ледь чутним скрипом відчинилися. Церемоніймейстер, відмітивши, що довгоочікуваний гість прибув, голосно оголосив:
— Маркіз Де ля Гард прибув.
Настала важка тиша. Звук неспішних кроків Етьєнна роздавався луною, поки пари аристократів розступалися подалі від центру. Молодь більше не могла стримуватися, тому вже через кілька довгих (для них) секунд очікування шепіт знову почав наповнювати приміщення. Тим часом частина старшого покоління утримувалася й мовчала, хоча їхні погляди були гостріші за наточені кинджали. Так і впивалися в спину маркізу.
— Приємно знати, що нічого не змінюється, — пошепки промовив Етьєнн, продовжуючи неспішно наближатися до господаря цього вечора.
А шепіт ставав усе гучнішим:
— Ти бачила? Він насправді — наче чорно-біла картина!
— Всі плітки — суцільна брехня! Він набагато красивіший, ніж казали.
— А волосся таке блискуче… Ой! — якусь милу пані “лагідно” вщипнув її партнер.
— Цікаво, чи правда, що його сила…
— Тихо! Зовсім страх утратив?!
Поки вампір майже подолав відстань довжиною у величезну королівську бальну залу, одні чутки встигли розвінчатися, інші — підтвердитися, а ще нові — народитися. Поки все сяяло у світлі безлічі свічок та ламп, перед очима Етьєнна була лише густа липка темрява, з якої сьогодні буде важко вибратися.
Важкий плащ чоловіка ледь здійнявся у повітря, коли він опустився на одне коліно перед сходами, що вели до трону. Схиливши голову, Де ля Гард очікував слів короля:
— Чому всі затихли? Невже вас не влаштовує сьогоднішній музичний репертуар? Чи ви ще чимось не задоволені? — слова Його Величності гострими голками впивалися в тіла присутніх. Це було зрозуміло, бо вже одразу ж пари, що покинули центр зали, повернулися на свої місця, а музиканти на балконі продовжили свою гру. Вже не було чутно жодної плітки чи недбалого зауваження — точніше, Етьєнн бажав би, щоб так і було. Шкода, що він мав гострий слух.
— Тож тепер, коли в твою спину припинили вгризатися голодні гієни, ти таки поглянеш мені у вічі?
— Дарма Ви так, Ваша Величносте, — підвівшись на ноги й випрямившись, маркіз подивився на свого короля, — Ваш покірний підданий лише слідував етикету. Не можу припустити бодай однієї думки про неповагу до Вашої Світлості. І це не тільки через наявність… гієн.
Етельґард фон Морван ІІІ глянув на свого “покірного підданого” з-під густих чорних вій. Лише кутики його вуст давали зрозуміти, що він, врешті-решт, посміхається, а отже — можливо, таки радий бачити Етьєнна:
— Ти змусив мене чекати.
— Ваша Величносте, дозвольте мені схилити голову в глибокій покорі й принести Вам мої найщиріші та найглибші вибачення за тривалу відсутність, — чоловік схилив голову, приклавши праву руку до грудей. — Жоден день за моєї відсутності не минав без тіні жалю за те, що я не міг бути поруч із Вашою величною особою.
— Досить цих урочистостей. Радий бачити, що ти не знехтував своїми обов’язками і таки з’явився при дворі.
— Хіба ж я міг Вам відмовити?
— Мені здається, що ти дещо забуваєш.
— Цього більше не повториться.
— Добре, можеш підняти голову.
— Милість Ваша — безцінна для мене.
Етьєнн випрямився, прибравши руки за спину. Сьогоднішній вечір видався більш нервовим, ніж він очікував. “Ох, була б тут Амелі, вона з легкістю з цим би впоралася”, — думки, що переслідували чоловіка від самого дому, знову його наздогнали. Лише згадка про власний дім дарувала йому спокій у серці. Впоратися з аристократами — легко, домовитися з королем — можливо, відбитися від тривоги у власній голові — майже нездійсненно.
— Не маю бажання більше тебе тримати. На сьогодні ти вільний. Пізніше надішлю до тебе гінця.
Де ля Гард збирався дати відповідь, бодай попрощатися, але терпіння Його Величності на сьогодні вичерпалося, тому він лише махнув рукою, даючи зрозуміти, що більше слів не треба. Вклонившись востаннє, чоловік повернувся обличчям до бальної зали, де досі тривали веселощі, гідні вищого світу.
Більше ніхто не мав бажання відійти чи покинути свою пару, тому маркізу довелося пробиратися крізь натовп із величезними зусиллями. Крок за кроком до нього “підлітали” з привітаннями, питаннями, пропозиціями потанцювати чи випити шампанського, свіжої крові. Але він лише ввічливо відмовлявся, обіцяв “наступного разу” та робив вигляд, що безмежно зацікавлений у черговій пасії. З деякими він таки заводив недовгу розмову про стан речей у дворі чи питав, як справи у старих знайомих, але не мав бажання затримуватися серед цього виру.
Серед усієї цієї вакханалії кольорів, блиску, яскравого сміху та неперервної музики Етьєнн, як ніколи, відчував себе чужим, хоч і ріс серед цього все своє свідоме життя. Жіночі парфуми лоскотали ніс, а чоловічі голоси басом били по барабанних перетинках, поки перед очима чоловіка зала потроху наче збільшувалася. Зайти сюди виявилося легше, ніж вийти.
Коли ще одна норовлива пані ледь не втягнула його ще глибше у вир шаленого танцю, чиясь рука грубо виштовхнула його назовні. Нарешті вільно вдихнувши повітря, маркіз зрозумів, що не подякував своєму рятівникові. Повертаючи погляд до натовпу, він устиг лише помітити силует, що вміло вже змішувався з натовпом, та блиск золотавого волосся.
Лише сівши до власної карети, Де ля Гард подивився на ту саму руку. Його усмішка була ледь помітною, мов тінь емоції:
— Певно, це місто ще не зовсім прогнило зсередини.
Далі дорога до маєтку пройшла в тиші і лише подеколи було чутно відголоски бенкету.