Work Text:
Легкі краплі дощу м'яко торкалися підвіконня. Через відкриті двері балкону, кімната наповнювалася запахом осені. Меланхолія сезону наповнила сірі вулиці міста. Подеколи було чутно стукіт важких підборів і сплески калюж від проїжджаючих машин. Дерева, наче одяглися в яскраві кольорові вбрання, востаннє збагачуючи місто відтінками тепла. Ледь відчутний вітер все намагавя перегорнути аркуші старого альбому в руках Йокі. Прохолода пощипувала шкіру, але зовсім його не турбувала, кімната ще не встигла охолонути. Хоча тонкі пальці, що з дитинства часто були холодними, дбайливо гортали старі сторінки.
— Може закриєш двері, якщо вже збираєшся палити?, - не відриваючи теплих зелених очей, підліток звернувся до людини на балконі, — Не хочу, щоб мій одяг знову просяк запахом цигарок.
За вікном було чутно шурхіт. Тонка біла тюль грайливо танцювала з вітром, поки її грубим рухом не прибрала чужа рука:
— То йди у власну кімнату, чого ти тут стовбичиш?, - у приміщення заглянув чоловік, що своїм золотим пронизливим поглядом міг налякати будь-якого злочинця. Але не Йокі.
— А мені тут добре. Тим більше, відкопав таку цінну знахідку в тебе, - хлопець підняв альбом догори, показуючи чоловіку, — Хто ж знав, що ти, Коа, був таким милим?
— Кинь вже ці дурощі, а краще спали.
Далі Коа просто закрив за собою двері балкона. Дим цигарок смертельно солодко заповнював його легені, але це не означало, що від цього має страждати і його вихованець. Навіть якщо той був не у своїй кімнаті, Йокі все ж був у власному домі. Чоловік хотів би, щоб він так себе відчував — вдома. Без дурних «наче» та «як». Це був і є його дім.
Коли Коа повернувся до кімнати, то одразу сів на підлогу поряд з підлітком. М'який килим створював острівець тепла серед остиглих стін кімнати. На журнальному столику вже охолонув фруктовий чай, дбайливо приготовлений Коа. Але зацікавлений підліток був надто вже зацікавлений незадоволеним обличчям малої версії Блеквуда. І якби чоловік не знав, яка історія стоїть за цими фотографіями, то можливо підтримав би захват Йокі. Та, на жаль, не міг.
Хоча деякі тяжкі спогади все ж змогли наздогнати чоловіка, поки погляд уважно слідкував за тим, як плавно змінювалися світлини на сторінках. Коа давно відпустив минуле, та воно саме, начебто бажало знов і знов картати його серце. Цього разу, до нього дібралися власні підліткові «мрії». Слова самі зірвалися з вуст:
— В тебе ж є мрія, чи не так?
Рідкістю було те, щоб чоловік піднімав такі тривіальні розмови з Йокі, тому той дещо насторожився. Стривожений погляд перейшов на чоловіка поруч. Свіжий запах цигарок та кави лоскотав ніс підлітка.
— З чого такі питання? Звичайно є. В тебе хіба немає?, - дещо нервово й швидко відповів. Та плечі Йокі здригнулися - "помилка". Думка, що прийшла надто пізно. В голові підлітка, наче був зламаний код, до якого він невірно ввів команду. Але перед ним була не програма, а розмову не перепишеш заново. Про це казав пустий погляд золотих очей навпроти.
— Була одна, - натомість, прозвучав чіткий, дещо спокійний, голос Коа.
Йокі мовчав. Він не наважився спитати, не наважувався продовжити цю розмову далі. Хлопець боявся, але не як раніше, коли могли робити боляче йому. Коли батько не міг стримати гіркоту власної поразки, коли різкі слова залишали невидимі рани на тілі підлітка, які ніколи не зникнуть. Зараз Йокі боявся спричинити той самий біль людині, яку нині любив понад усе на світі, яка врятувала його і любила більше, ніж самого себе. Інколи хлопцю здавалося, що Коа любив його більш, ніж власне життя. Можливо і не здавалося зовсім, але він ніяк не міг це довести. Просто Йокі це відчував, ловив у погляді, який чоловік відводив у сторону, у самопожертві, яку Блеквуд не здатен був помітити. Він часто мовчав, дивлячись у вікно, що було ледь не на рівні пташиного польоту. Йокі не любив птахів.
— Колись була мрія, яка марила перед моїми очима досить тривалий час, - згаслий погляд Коа перейшов на альбом. Руки тихо зашурхотіли сторінками з безліччю фотографій, повільно перебираючи кожну по черзі. Затамувавши подих, Йокі чекав слів чоловіка, наче священик сповіді грішника. Щоправда грішників тут не було.
— Десь приблизно у твоєму віці, чи можливо коли був молодше, - рука зупинилася на сторінці, де був все такий самий незадоволений чимось підліток. Але в порівнянні з попередніми світлинами, на цій в погляді Блеквуда щось змінилося, — Моєю єдиною мрією було мати можливість зникнути з усіх фотографій. З нових і навіть самий давніх. Я хотів вирізати самого себе зі спогадів кожної людини, яка колись мене знала, бачила чи чула мій голос. Моїм бажанням було..
— Брате, ти..
Коа відвернувся до вікна. Впали перші важкі краплі дощу.
— Тоді Олівер вперше дозволив собі мене відлупцювати, - пролунав легкий сухий сміх, більше схожий на видих, — І бив з такою силою, наче я був тією грушею, з вираховуванням балів за силу, уявляєш?
Хоча зараз чоловік і міг дозволити собі сміятися, але тоді точно було не до сміху. Вага кулаків його найкращого друга, були не важчі за відчуття провини перед ним. Поки металевий присмак заповнював його рот та горло, він не міг зупинити чужі удари. Вважав, що не має на це право, на непролиті сльози також. Тому він просто мовчки приймав своє покарання за те, що дозволив ножицям торкнутися своєму відображенню на світлинах. За те, що лезо вперше торкнулося його руки не під час тренування з батьком.
— Я б теж тебе вдарив.
Здивований чоловік повернувся до підлітка.
— Я б бив тебе що є сил, щоб тільки ти міг викинути ці дурні мрії зі своєї голови. І взагалі, тільки хворий вважатиме таке мрією! Ти ж не хворий?
Побачивши обличчя хлопця, Коа не зміг стримати м'яку посмішку. Так, зараз було не до неї, але те, як щиро та прямо цей хлопчина казав подібні речі йому в обличчя, не могли його не зворушити. Тому Коа зробив те, чому колись його навчив кращий друг.
«Пам'ятай, обійми – це прекрасний приклад прояву почуттів. Тому давай я тебе обійму, м?» — Олівер тоді отримав лише тумаки, замість обіймів. Але зараз саме це Коа міг подарувати людині поряд. Він намагався передати власне тепло дитині, яка так міцно хапалася руками за тканину на його спині.
Вулиці поступово наповнювалися теплим промінням сонця після дощу, хоча плече Коа досі було вологим.