Chapter Text
19 вересня 2009 року
День народження.
Яким вона уявляла своє життя в тридцять? Кар'єра, яка летить вгору, люблячий хлопець, життя в кайф.
І що вона отримала?
Робота мрії? Ну тут майже так: вона впевнено прямувала до підвищення, її цінували, і якщо все піде за планом, то до сорока крісло Міністра Магії буде її і вона стане наймолодшою міністеркою в історії. Але попереду ще багато сходинок.
Люблячий хлопець? Справді, вона так довго мріяла про Рона, але чи саме такого життя вона хотіла? Ну так, він її любив, не те, щоб у них було багато інтересів, але заради нього вона стала прикидатися, що їй дійсно цікаво постійно слухати про квідич, навчилася готувати його улюблений гарбузовий пиріг за рецептом Молі, намагалася не затримуватися після роботи з колегами на посиденьки в барі, а відразу летіла до нього.
Ну це ж і означає любити іншого? Переробляти себе, щоб бути кращою для коханої людини. Але як би вона не старалася, останнім часом все йшло шкереберть.
Рону не подобалася її робота в міністерстві, він взагалі мріяв, щоб вона сиділа вдома, багато готувала і виховувала не одну пару їхніх близнюків. Але хіба це те, чого хотіла й вона?
Її думки перервав глухий стукіт у двері.
— Так-так, заходьте.
Перед нею стояв той, хто весь час навчання в Гоґвортсі не уникав можливості образити, той, через кого вона виплакала не одне відро сліз. Після битви за Ґоґвортс вона не хотіла нічого чути про нього, тому просила свою подругу Джіні, яка зустрічалася з Блезом Забіні (а це був кращий друг Мелфоя), не згадувати про нього нічого. А тепер він стояв тут, на порозі її кабінету, з документами в руках і задоволеною посмішкою на обличчі.
Яке неподобство, — подумала Герміона, а потім, ковтнувши повітря, видала:
— Ти? Що ти тут робиш, Мелфою?
— Я зайду, ти не проти? А то незручно розмовляти на порозі.
Герміона лише розвела руки і запросила до кабінету, але почервоніле обличчя говорило зовсім інше.
— І так, повторюю своє питання: що ти тут робиш, Мелфою?
— Працюю, — коротко відповів він, і його рот розтягнувся в посмішці.
— Вітаю, не знала, що ти десь працюєш, я думала, робота і ти — це несумісні речі. Але чому ти прийшов до мого кабінету?
— Ну, тепер це і мій кабінет, тому не до тебе, а до нас, — нахабна посмішка так і злетіла з його обличчя.
Округлі і без того очі Герміони, ще більше здивувалися. Їй потрібно було кілька хвилин, щоб переварити інформацію.
Так, Кінґслі Шеклболт сказав, що нарешті ій знайшли напарника. Але ніхто не повідомив, що це буде Мелфой — Драко Мелфой, той, хто діставав її в школі, обзивав бруднокровкою. І як їй взагалі з ним тепер працювати? Після того, як її напарник перевівся до Франції, вона працювала сама, зарплата аврора була не така вже висока, а ризик та відповідальність великі, та й мало хто хотів працювати з «золотою дівчинкою», як її називали після війни.
Вона зробила собі образ суворої, дуже правильної та злегка відлюдькуватої аврорки. Вечори, де колеги неформально відпочивали після роботи, вона пропускала через ревнощі Рона, а на завданнях була серйозна і уважна. Час на обід, якщо він у неї був, вона присвячувала лише собі — це той час у добі, коли вона могла спокійно поїсти та почитати книгу. Вдома вона не могла цього зробити: постійна готовка так її втомлювала. Не те, щоб вона не любила готувати, але у Рона була своя шкала ефективності цього заняття, і називалася вона Молі Візлі. Рон звик, що у мами на сніданок, обід та вечерю завжди було, як то кажуть, перше, друге і компот, ну і, звичайно ж, десерт. Цього він чекав і від Герміони, а якщо та й знаходила ввечері час для себе та книги, він не шкодував слів, щоб поглузувати з неї, що вона і так була розумною і краще б приділяла час хатнім справам.
Саме тому обід для Герміони був ковтком не тільки їжі, а й повітря серед улюблених рядків. Так вона і заробила собі репутацію снігової королеви.
Коли нарешті вона повернулася зі своїх думок та зібрала всі емоції в кулак, то вимовила до Мелфоя, який явно був втішений такою розгубленою реакцією:
— Цього не буде, — і фурією вилетіла з кабінету.
Розчервоніла, сердита вона залетіла в ліфт і піднялася на два поверхи вище, незважаючи на заперечення секретарки, що вже обід і Кінґслі зайнятий. Герміона без стуку розчахнула двері.
— Я не буду з ним працювати, — без вибачень за непрохане вторгнення випалила вона.
Кінґслі був готовий до такого розгортання подій і не здавався дуже здивованим, він жестом показав на стілець, тим самим попросивши сісти.
— Міс Ґрейнджер, — додав він у розмову офіційності, — ви як ніхто інша знаєте, яка зараз ситуація з кадрами. I я не можу запропонувати вам кращий вибір, я поговорив з іншими вашими колегами — ніхто не хоче мінятися парами, вони спрацювалися за ці роки, їм комфортно разом.
Погляд Кінґслі не був суворим, скоріше дружнім, розуміючим. Він підійшов ближче і промовив:
— Герміоно, а тепер я кажу не як твій начальник, а як друг. Мелфой не такий засранець, яким був у школі, він дорослий чоловік і гарний фахівець.
Він весь цей час працював аврором в Італії, уявляєш? І на нього прийшла дуже гарна рекомендація. Якщо чесно, його начальник — мій давній друг, і він справді був ним дуже задоволений і навіть сказав, що не хотів його відпускати. Дай йому шанс, Герміоно, ти ж завжди була найрозсудливішою людиною, яку я знаю.
Перші емоції розчинилися в Герміоні, і вона видихнула з полегшенням. Можливо, вона справді погарячкувала, привертаючи багато уваги спогадам шкільного життя, які затьмарили розум.
Похід до начальства не дав відповідей, а лише додав питання: чому він тут? Навіщо йому працювати? І яка в нього була реакція на неї як на напарника?
Але вибору в неї не було — довелося повертатися в кабінет.
Там чекав Драко Мелфой.