Chapter Text
— Я завтра зранку на мирний наступ, а потім давай у кіно сходимо? — запропонував мені Макс ввечері наступного дня, в понеділок сімнадцятого лютого. Ми зідзвонилися після його «чергування» на Майдані. Він коротко переказав новини з центру — знайдені на Грушевського численні гільзи, атмосферу затишшя перед бурею.
— Давай, — погодився я.
— Аня пообіцяла, що прикриє. Тато так сварився на мене сьогодні. Класуха подзвонила мамі й нажалілася їй, що я не ходжу й що в мене там кілька хуйових ситуацій у чверті вимальовується, а мама накричала на тата, що він дозволяє мені бути на Майдані замість школи. І він такий: «Я думав, що ти там усе здаєш, що тебе відпускають». Я йому: «Це тобі що, універ, щоб здати і не ходити? Це школа. Ти що, забув, як школа працює?» А він мені: «Щось ти занадто розумний як на двієчника, ніяких тобі більше гулянок і свободи. Щоб сидів вчився ввечері, тобі в цьому році вступати», — він так смішно розіграв їхню розмову за ролями, що я навіть розсміявся.
Я сидів біля вікна й дивився на ряд чешок, що біг майже до горизонту. В них по одному загорялося світло — жовтувате, воно освічувало квартири зсередини, немовби гірляндні вогні картонні будиночки. Світ здавався мені прекрасним і вартим, щоб у ньому жити.
— То, може, завтра в школу?
— Ні. Мирний наступ.
Я посміхнувся, уявляючи собі Макса по той бік телефону. Він кружляв по кімнаті в збудженні, не знаходячи собі місця. Кілька разів він ставив мене на динамік і брав до рук гітару, щось собі набринькуючи. Потім вставав і висував шухляди, шарудів зошитами та книгами. «Ти чого це?» — запитав я. «Щасливий. Не можу дочекатися, щоби знову тебе побачити», — занадто щиро відповів він.
— А якщо він дізнається?
— Та ясно що він дізнається. Це він перед мамою так. А на Майдані постійно: «Макс, віднеси те в профспілку, Макс, принеси це на барикаду, Макс, допоможи тягати пакети». Я його особистий асистент, коли йому це вигідно. Якось здам я те ЗНО, в Драгопед багато не треба, — він помовчав. — Оце нещодавно подумав: уявляєш, якби я в якийсь кадетський корпус пішов після дев’ятого? Міг би там зараз стояти, серед цих уродів.
— В шістнадцять? Та ну. Ніхто би тебе туди не послав у шістнадцять.
— Хтозна.
Ми попрощалися десь через пів години. Я вийшов у кухню знайти чогось поїсти, але зупинився у дверях до вітальні. Мама якраз дивилася репортаж з Майдану, але озирнулася, почувши мої кроки.
— Знову ти зі своїм другом пів вечора балакаєш? Як тобі хвилин вистачає?
— У нього безлім.
— Ясно… — вона подивилася на мене загадковим поглядом, від якого у мене пробігти мурашки шкірою. Вона не могла знати — не знала. Думала, що насправді я розмовляю з дівчиною. Але мені все одно стало страшно. — Я завтра, мабуть, на Майдан з’їжджу перед роботою.
— На «мирний наступ»?
— Та ні, просто поволонтерити на кухні. Хай ходять хлопці, я вже виросла з цих воювалок. Я маю бути в школі аж о п’ятій. Можемо зустрітися й пообідати разом, якщо ти збираєшся після школи заїжджати.
— Я о четвертій зустрічаюсь з другом. Ми домовилися сходити в кіно. Дай грошей?
— Принеси мені мою сумку, — попросила вона й запитала з хитринкою в голосі, розгортаючи гаманець: — Це той самий друг?
— Ага, — сковано підтвердив я.
— Ясно… П’ятдесяти вистачить? На сотню. І обережно там. Не вештайтесь біля Майдану затемно, там ці тітушки вештаються…
— Не будемо, — пообіцяв я. Ми ж дійсно не збиралися.
Наступного ранку я йшов у школу в піднесеному настрої. По-весняному співали птахи, земля, здавалося, парувала, готуючись випустити на волю перші паростки конвалій. Моє життя змінювалося на краще. Зовсім скоро школа залишиться позаду, замість фізик і математик я почну вивчати те, що мені справді подобається, у мене начебто з’явився хлопець, і сьогодні ввечері в нас із ним побачення в кіно.
На перехресті мені назустріч вийшла Ліза. Вона як завжди курила, затиснувши цигарку кутиком рота, й щось гортала в телефоні.
— Готувався до контроші? — запитала вона замість привітання.
— З чого? — напружився я, повертаючись із мрій у теперішнє.
Вона повільно підняла на мене погляд.
— З біології. Забув? Тобі ж піздець. Там оці рівняння з генетики, взагалі не відсвічую, як їх вирішувати.
— Блять, — за романтичними пригодами я зовсім забув про школу й усе пов’язане з нею.
Ми зайшли до школи за десять хвилин до початку уроку, о восьмій двадцять, і одразу ж сіли писати шпаргалки. З’ясувалося, що Льоша трохи готувався й знав, як розв’язувати половину рівнянь, тож перші два уроки, українську мову та літературу, ми готувалися до третього, біології, а на самій біології активно списували. Четвертим уроком була англійська. Вчителька дала нам завдання й відвернулася до вікна, спостерігаючи за грою пташок у гілках тополі.
Льоша сидів у мене за спиною — на початку семестру він пересів до Лізи, а до мене перемістився Ваня. Спершу я сприйняв це як трагедію, проте останніми тижнями забув і думати. Він штовхнув мене й Ваню в плечі.
— Що? — запитав я, озирнувшись.
— Бачили? На Грушевського знову сутички. Кажуть, беркуту видали бойову зброю.
Була половина на дванадцяту. На той момент майданівці вже запалили шини. З нашого боку летіла бруківка, з боку беркуту — світло-шумові гранати.
— Всі закінчили вправу? Зараз будемо читати по реченню, — оголосила вчителька й вказала рукою на останню парту, де якраз грали в карти на гроші місцеві тітушки. — Починаємо з гальорки. Що, думали, до вас не дійде черга? Комаров, будь ласка, прошу.
Четвертий урок закінчувався о дванадцятій десять, після чого ми мали двадцять хвилин перерви. У новини вже потрапила інформація про перших поранених кулями. Я вийшов із кабінету та привалився до підвіконня в коридорі, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Відповідь знайшлась швидко: мирний наступ перейшов у гостру фазу.
Ліза підкралася до мене так непомітно, що я здригнувся, коли вона поклала долоню мені на передпліччя.
— Ми у їдальню. Ти з нами?
— Ні, я не голодний.
Вона уважно подивилася на мене.
— Макс там?
— Не знаю. Хочу набрати його.
Вона кивнула.
— Розкажи мені, як дізнаєшся, — вона відійшла, а потім знову повернулася до мене. — Може, взяти тобі булочку?
— Не треба. Я не голодний.
Я набрав Максів номер. Пішли гудки — гудки, гудки, гудки. «В даний час абонент не може відповісти на ваш дзвінок». Я набрав його ще раз. Ще раз. Він відповів аж наприкінці третього виклику. Спершу я почув якийсь шум, крики, гримання.
— Ало, — видихнув він.
— Слава Богу, — видихнув я.
— Привіт, — його голос пом’якшав. — Ти там як?
— Це ти там як? Ти на Майдані, — не запитав, ствердив я.
— Так. Ношу шини. Тут трохи гаряче, але все під контролем.
— Я читав новини. Вони використовують вогнепальну зброю?
— Лише травмати. Все нормально, не хвилюйся.
Він говорив до мене тихим заспокійливим тоном, а на задньому фоні чулися крики, бряцання металу, тріск.
— Давай, мабуть, краще не на Майдані, а одразу на місці зустрінемось сьогодні? — запропонував він. — Так буде безпечніше.
— Добре, — дерев’яним голосом погодився я. — Ти там обережно, добре? Сильно не геройствуй.
— Ай, — відмахнувся Макс. — Яке геройствування? Я просто хлопчик на побігеньках, шини туди-сюди ношу. Все, я пішов. Не можу довго говорити.
У цій його відповіді — весь Макс. Весь Майдан він годував мене обережними напівправдами: колупаю бруківку, мішаю коктейлі Молотова, ношу шини, допомагаю на барикадах. Послухати його — він дійсно виконував роль хлопчика на побігеньках. Лише згодом я дізнаюся, що насправді крім цього всього — він дійсно займався речами, про які розповідав — він брав і безпосередню участь у зіткненнях — кидав у ворога бруківку та коктейлі, підпалював шини, йшов на пряме зіткнення з беркутом. Він по-своєму захищав мене від правди, применшуючи свою роль у заворушеннях та масштаб небезпеки, бо не вмів брехати в обличчя — або вважав це нижче своєї гідності. Пізніше я зрозумів, що він просто не хотів, щоб я сильно хвилювався, бо йому, на Майдані, мало бути ясно, що ситуація виходить з-під контролю.
— Бережи себе, — повторив я.
— Ага, — відгукнувся він і запнувся, немовби хотів сказати ще щось, але в останній момент зупинив себе — і відключився.
— Ну що? — перепитала Ліза, коли ми зібралися в класі.
— Він там, але все добре.
— Хто там? — вклинився Льоша.
— Макс, — відповіла замість мене Ліза.
— На Майдані? — чомусь здивувався він.
— Ні, блять, у тебе вдома, — визвірилася вона й неочікувано обійняла мене за плечі. — Все буде окей. Ми дамо цим хуям сраним пізди.
Я кивнув.
У 2014 році мобільний інтернет мала лише половина учнів у класі. У нашій компанії такими були Ліза та я, тож ми перетворилися на такі собі локальні пресцентри, які моніторили ситуацію та передавали її ланцюжком по класу. На шостому уроці, зарубіжній літературі, вчителька запитала у нас, чи всі написали конспекти. «Ні? Тоді сідайте і пишіть», — і поринула у власний телефон. Ясно, що замість писання конспектів ми слідкували за подіями у центрі: майданівці захопили офіс «Партії регіонів», а беркутівці з тітушками намагалися відтіснити їх звідти. Силовики почали стріляти в натовп. На дахах помітили снайперів. Майданівці почали стріляти у відповідь.
Ми якраз виходили з школи після сьомого уроку, коли я знову оновив сторінку та наткнувся на новину про трьох загиблих. Я вийшов на шкільний ґанок і зупинився.
— Що там? — зазирнула мені через плече Ліза.
— Трьох убили.
— О Боже…
І в цей момент мій телефон задзвонив. Я очікував побачити Максове ім’я, проте натомість телефонувала мама. Мене прошило холодним потом. Я лише тоді згадав, що вона мала їхати на Майдан. У мене затрусились руки. Чомусь мені подумалось, що її вбили, і це мені телефонують з Майдану — сповістити про те, що сталося, хоча в цьому не було логіки чи резону.
— Ало, — тремтливим голосом промовив я в слухавку.
— Нікіта! — промовила вона з полегшенням. — Ти в школі?
— Тільки вийшов. Ти на Майдані?
— Я їду додому. Нікіта, додому негайно! Жодних кіно сьогодні. Вони точно введуть надзвичайний стан. Набери води в ванну. І купи якоїсь крупи, я не знаю, гречки, консервів, — вона нервово розсміялася. Її сміх не на жарт злякав мене.
— Мам, ти в порядку?
— Вони стріляють прямо в натовп. І повсюди тітушки. Будь ласка, будь обережний. І зніми з куртки стрічку.
— Ти реально думаєш, що у нас на Лісовому є тітушки? Кому я тут потрібен зі своєю стрічкою?
— Роби, як я сказала. Я скоро буду, — і вона поклала слухавку.
Я звів погляд і побачив, що Льоша, Ваня і Ліза дивляться на мене — вони чули всю розмову.
По дорозі додому ми всі зайшли в «Сільпо» й побачили, що магазином бігають перелякані бабусі й скуповують що можна. Я купив дві консерви та пакет рису на всі гроші, які мав, і пішов додому. На серці було неспокійно. Вдома, ввімкнувши телевізор у вітальні та кран у ванній, я знову набрав Макса. На цей раз він відповів з першого гудка.
— Ало, Нікіт, не можу розмовляти, — швидко промовив він. Я чув на задньому фоні стогони та крики. Його власний голос звучав захекано. Пізніше я дізнаюся, що він допомагав носити в польовий шпиталь поранених.
— Просто скажи мені: ти в порядку?
— Так, зі мною все добре. Ти вдома?
— Так. Мама заборонила виходити.
— Добре, — він зітхнув. — Мабуть, не вийде сьогодні в кіно. Може, перенесемо на завтра?
— Давай, — надламаним голосом погодився я. — Коли ти будеш вдома?
— Не знаю. Кажуть, вони перекрили метро. Можливо, доведеться тут ночувати. Але не хвилюйся через мене, зі мною все буде добре. Я ж Безсмертний, — я почув, як він посміхається, але мені не було смішно. З цього коментаря я зрозумів, що він теж знає про загиблих, а з того, як він наполягає на тому, що з ним усе буде добре — усвідомлює, що таки не безсмертний.
— Будь ласка, не геройствуй, — повторив я. — Бережи себе.
— Молися за мене, — чи то пожартував, чи то серйозно попросив він. — Ну все, я побіг, мене кличуть, — і він відключився. Я просидів кілька хвилин, бездумно спостерігаючи за тим, як у ванні повільно набирається вода, а потім перекрив кран і вийшов у вітальню.
Мама повернулася невдовзі після того. Я вийшов зустріти її та побачив, що на ній нема обличчя.
— Метро перекрили. Директорка школи наказала нам скасувати всі заняття, — я помітив, що вона труситься. Я допоміг їй зняти пальто. — Там так багато поранених, Нікіт. Там уся підлога Дому в крові. Я приїхала варити борщ і різати бутерброди, а вони запитують: «Ти бинтувати вмієш?» Яке бинтувати? Востаннє в школі на «Захисті вітчизни» Маринку бинтувала. Вони сказали, що якщо я не можу це витримати, щоб краще їхала додому. Не заважала.
Я вислухав її мовчки. В той момент я відчув себе чоловіком, який мусить попіклуватися про неї.
— Зробити тобі чаю? — спокійно запропонував я, хоча мене самого всього трусило.
Ми пили чай і дивилися новини. З самого ранку мені не ліз шматок у горло, проте мучила спрага, тож я випив одну чашку, потім іншу, заварив третю.
— У тебе що, похмілля? — втомлено запитала мама.
— Навіщо ти шукаєш сварки? — не менш утомлено запитав я. — Ти ж знаєш, що ні.
— Вибач, — тихенько промовила вона. Я знав, чому вона створювала конфлікт — щоб заглушити той німий крик, який рвався з горла від споглядання речей, які відбувалися на екрані перед нами. Беркут почав штурм «Українського дому» та Майдану. З обох боків летіли коктейлі Молотова. Вогонь, чорний дим і потоки води з водометів. Дзвін металу. Хмари силовиків. Моторошна процесія БТРів у бік центру — за кілька годин один із них спалять на Майдані, біля йолки, де ми з Максом зустрічалися ще кілька днів тому. Скасування потягів на Київ.
Після заходу сонця заграва стала яскравішою, а дим від шин непомітнішим. Влада оголосила антитерористичну операцію. Терористом було населення — Макс, його батько, я, моя мама, Ліза, мої друзі — моя країна. Невдовзі після цього було вимкнуто трансляцію «5 каналу».
— Боже… — видихнула мама. — Вони не хочуть, щоб ми знали, що відбувається.
— У мене текстова трансляція, — якщо до цього дня сайти публікували новини з Майдану з окремими заголовками, то 18 лютого почали просто оновлювати одну й ту саму публікацію. Я оновлював кілька таких статей кожну хвилину — а ще свою сторінку у ВК — чи не з’явиться онлайн Макс. Проте востаннє він з’являвся того ранку.
Ближче до дев’ятої почали капати смерті: один силовик, другий, ще один майданівець. Я встав і вийшов у туалет, а ще набрати Макса. Зазвичай ми з ним зідзвонювались якраз у цей час, перед сном, після того, як я закінчував уроки, а він вечеряв та зачинявся у своїй кімнаті. Макс мав більше справ, ніж я, тож зазвичай саме він набирав мене. Проте в той день дзвінка все не надходило. Я притулився до стіни поруч із дзеркалом, розглядаючи своє зображення в жовтуватому світлі вуличного ліхтаря, і притиснув телефон до вуха. Пішли гудки — поки ще довгі. Макс не відповідав. Я збив та набрав ще раз. Ще раз. Ще раз. Я набрав його разів із п’ять, проте він не відповів на жоден дзвінок. Мабуть, там шум, він не чує, заспокоював я себе. Або ж він добирається додому попутками, бо ж весь Київ паралізований, і йому не до мене.
— Ну що там? — запитала мама, коли я повернувся. Я оновив сторінку.
— У них автомати. Глянь, — я показав їй фото охопленого вогнем Майдану. — Таке враження, що вони підпалили всі барикади.
Об одинадцятій я набрав Макса знову — і він знову не відповів. Як і о дванадцятій. О першій мама нарешті помітила — чи дала мені зрозуміти, що помітила — що я бігаю комусь дзвонити.
— Нікіт, кому ти дзвониш?
Я розтулив рота й одразу стулив його.
— Другу, — за хвилину признався я. — Він на Майдані.
Вона подивилась на мене довгим-довгим поглядом.
— Він не відповідає?
— Ні.
— Може, вони глушать зв’язок.
— Довгі гудки йдуть. Тоді були би короткі. Я думаю, там просто дуже шумно, і він не чує.
— Скоріше за все.
Ми досиділи у вітальні перед телевізором до другої ночі. Я кидав у неї жахливими новинами — відірвані кінцівки, переїхані водометами голови, вибиті очі, черги у лікарнях — а вона сиділа, закутавшись у халат, і дивилась у простір. О другій ночі кількість померлих досягла двох десятків.
— Пішли спати, — запропонувала вона. — Хто знає, що буде завтра. Треба виспатися.
Але я не міг заснути. Я провалювався в короткий сон і одразу підривався. Мені здавалося, що я чую вібрацію телефону — але він мовчав.
Під ранок я нарешті заснув — неспокійним, тривожним сном. Мене розбудив будильник. Я кинувся до телефону — й мені немовби камінь з плечей впав. О шостій дванадцять Макс написав мені смс-ку: «Извини тел был в рюкзаке. Все ок мы вышли из домапрофс. Не смогу отвечать но все ок».
Я одразу ж набрав його — і почув короткі гудки. «Абонент поза зоною досяжності». Я вперто набрав його ще раз — не знаю, чого я очікував. Він був поза зоною досяжності. У нього просто розрядився телефон, сказав я собі. Він майже добу на Майдані. Він же написав — усе добре.
Я відкрив новини та похолов знову, зрозумівши, чому він написав про Будинок профспілок — всю ніч він горів, горів, горів.
Я вийшов у вітальню. Мама лежала на нерозкладеному дивані в тому ж халаті, читаючи новини в телефоні. Вона виглядала так, наче взагалі не спала.
— Конса загорілася, — байдуже повідомила вона. — Залишайся сьогодні вдома.
— У мене контрольна з історії.
Мама підвелася й подивилася на мене так, начебто я збожеволів.
— У всієї країни контрольна з історії.
Я все одно пішов до школи. Світ навколо здавався мені нереальним, а ноги — немовби дерев’яними, проте я не зміг би всидіти весь день вдома.
— Навіть не думай їхати на Майдан, — попередила мене мама, спостерігаючи, як я взуваюся в прихожій.
— Я би не доїхав, навіть якби захотів.
Але це була неправда. Якби я хотів, я би доїхав — до центру прямувало вдосталь машин, які активно брали в салон людей, що голосували на узбіччі. Але я не хотів. Мені не було чого робити на Майдані. Я не був Максом і не був готовий покласти голову за ідею. Мені було страшно. Тож я пішов у школу писати контрольну з історії.
Проте контрольної в той день не було, бо наша історичка не вийшла на роботу. Із двадцяти дев’яти людей у класі в той день прийшло одинадцятеро — когось не пустили батьки, хтось банально не змогли доїхати через параліч міста. В частині київських шкіл ближче до центру взагалі скасували навчання. Мої друзі — Льоша, Ваня та Ліза — в той день прийшли до школи. Ми моніторили новини, не зважаючи на вчительок, які намагалися вести уроки.
— Двадцять п’ять убитих! — шепотіли відмінниці.
— Але з них дев’ятеро силовиків, — відгукувалися хулігани.
— Вони знову застосовують водомет! — інформували з задніх парт.
— В’їзди в Київ перекрили, — хитали головою передні.
— Поранили трьох дітей, — тихо, так, щоб почув лише я, промовила Ліза. Ми з нею зустрілися поглядами. Хоч як би ми не чванилися, з легальної точки зору ми досі залишалися дітьми — як і наш одноліток Макс. — Він так і не вийшов на зв’язок?
— Ні.
На кожній перерві я відходив до вікон і набирав Макса — відповіддю мені були короткі гудки. Згодом з’явилася інформація про перебої у зв’язку — його, схоже, дійсно глушили. Але Максове мовчання це не пояснювало. З кожним викликом, на який він не відповідав, моя душа опускалася все нижче й нижче в п’ятки. На великій перерві я знову відмовився йти у їдальню — апетиту досі не було, я вже другий день майже нічого не їв.
На уроці інформатики ми всі зібралися навколо учительського комп’ютера, який єдиний у всьому класі був підключений до інтернету, та весь урок дивилися відео з Майдану та інших міст України, де розгорталися свої Майдани, де люди блокували казарми й академії силовиків та захоплювали адмінбудівлі. Країну охопила революційна лихоманка. Якби мої нутрощі не скручувало від поганого передчуття, ця хвиля напевне би знесла й мене також, як вона знесла багатьох моїх однолітків, які майже смакували повідомлення про захоплення, смерті, протистояння, погроми, провокації, зіткнення.
Після закінчення уроків у подіях київського Майдану настало затишшя. Я йшов додому, втупившись у екран телефону: оновлював, оновлював, оновлював сторінку, проте на ній не з’являлося жодних новин, яких би я ще не читав. Раз чи два я набрав Макса — замість його голосу зі слухавши долинали лише короткі гудки. Всередині мене немовби скручувалася пружина. Я знав, що якщо Макс не відгукнеться, зрештою вона вистрибне — мені лише не хотілося, аби це відбулося в публічному місці.
Біля нашого роздоріжжя Ліза неочікувано обійняла мене. Я незграбно обійняв її у відповідь. В цей момент пружина майже розпрямилася, але мені вдалося взяти її назад під контроль. Я лише стиснув Лізу сильніше та зморгнув вологу на очах.
— Напиши мені, як тільки він об’явиться, — попросила вона тихенько, так, щоби більш ніхто не почув. Я кивнув їй у волосся. Мені не хотілося її відпускати, але Льоша з Ванею й так дивилися на нас з незрозумілими виразами на обличчях, тож я відступив на крок і махнув їм рукою.
— До завтра.
О четвертій СБУ знову оголосило про початок АТО — тоді ця абревіатура ще була мені незнайомою, проте я зрозумів, що вона означала. Вона означала, що всі ті повідомлення про снайперів на дахах, автомати, бойові патрони — були не просто так. Але чомусь нічого не відбувалося.
Знову запалали шини, закриваючи небо чорним димом, почали з’являтися новини про обгорілі трупи в Будинку профспілок, про десятки зниклих безвісти, сотні поранених. Кожна така новина продирала мене до кісток. Сотні, сотні постраждалих. Де Макс? Чому він не відповідає? Він покинув Будинок профспілок, проте він написав це рано вранці. З того повідомлення минуло так багато часу — він міг повернутися туди. Чи не його це обгоріле тіло? Він міг потрапити під кулю. Він міг обгоріти від кинутого силовиком коктейлю Молотова. Його могли затоптати під час штурму. Він міг лежати поранений — прямо зараз, стікати кров’ю десь в імпровізованому шпиталі. Або він міг лежати, накритий білою скривавленою простинею. Його могли викрасти силовики. Сотні постраждалих. Всі ці люди — чиїсь. Чиїсь діти, батьки, друзі. Чому це має бути хтось інший, а не Макс? Це не фанфік, нагадував я собі щохвилини. Ми не головні герої фанфіка. У нас немає гарантії виживання, «сюжетної броні». Але ж його вже поранили, нагадував я собі. Одна й та сама воронка й усе в такому дусі.
О дев’ятій я пішов з вітальні й став намотувати кола по власній кімнаті. Мені хотілося побути одному. Черговий дзвінок Максу мав той самий результат, що й попередні — всього за ці три дні я наберу його п’ятдесят сім разів. Мій погляд впав на Будая, який стояв на книжковій шафі поруч зі столом. Полиці прогиналися від релігійних книг: брошурки свідків Єгови, кілька примірників Біблії в різних перекладах, Коран, підручники з релігієзнавства, томи історії релігії, збірки скандинавських міфів, зовсім дитячі книжки про єгипетські вірування. Мені здається, я ніколи не вірив у Бога — у жодного з тих Богів, з якими був знайомим. У той момент я пожалкував про це. Мені хотілося вірити хоч у щось, хоч у когось, щоби перекласти на них відповідальність за свою долю, за свій біль. Я знав сотні молитов до різних Богів. Мені не вистачало віри в те, що хоч одна з них дійде до адресата.
Я опустився на коліна перед ліжком із несформованим наміром — молитися. Кому? Всім одразу? Мене розібрав сміх. Одні Боги поставилися би до цього спокійно, інші, ревниві, могли й покарати за звернення до своїх конкурентів. Зрештою я звівся назад на ноги, відчуваючи ніяковість.
Граната вибрала саме цей день, щоби написати мені після довгого мовчання. У ВК на мене чекало посилання на якусь сторінку без жодного підпису. Я зрадів її поверненню. Мені здавалося, що це її незграбне вибачення — зрештою, вона зробила перший крок. Не знаю, що я очікував побачити за посиланням. Можливо, я відкрив його, не задумуючись, женучись за чим завгодно, що би відволікло мене від постійних нав’язливих думок про Макса й стіну диму на Майдані. Але посилання вело на російські жарти та меми про Майдан — колекція туалетного гумору та шароварщини. Я прогорнув сторінку, відчуваючи майже фізичну огиду. Ще нещодавно ми з Максом самі надсилали один одному подібні жарти. Ми сміялися з того, як такі дурниці можна вважати смішними. Граната, схоже, сміялася з цих дурниць.
«И?» — запитав я, більше не намагаючись зберегти наші стосунки.
«Смешно», — майже одразу відповіла Граната. Судячи з тону, вона також остаточно вибрала сторону.
«В каком месте? Я был лучшего мнения о твоем чувстве юмора».
«Мне смешно».
«Серьезно? Вот реально, серьезно? Тебе окончательно промыли мозги?»
«Интересно получается: захват власти просиходит у вас, а мозги промыли мне?»
«Какой нахуй захват власти? Захват власти — это то, что происходит у вас, пока вы молча терпите. Мы пытаемся отобрать власть у людей, которые больше не представляют интересы народа».
«Народ — это те несколько сотен человек на вашем майдане, которые сейчас нападают на милицию?»
«То есть ты знаешь, что сейчас происходит, и намеренно выбрала именно этот день, чтобы прислать мне этот кал?»
«У вас это уже который месяц происходит, какой день ни выбери».
«Ты знаешь, Макс сейчас тоже там, «захватывает власть». И надеюсь, ему это удастся».
«Надеюсь, он в автозаке — для его же безопасности».
Читаючи це її повідомлення, я засміявся тоді — занадто голосно й зле — й сміюся тепер.
«Катя, у нас нет автозаков))) Мы не русские».
Проте я зловив себе на думці, що вона має рацію. Для Максової ж безпеки було би краще, якби він був у автозаку. Але для безпеки країни та народу було би краще протилежне.
Я знову майже не спав. Я чув телевізор з вітальні — там так само не спала, відслідковуючи новини, моя мама. Проте нічого не відбувалося. Майдан — не спав, але подрімував, спостерігаючи за активністю ворожої сторони крізь приплющені очі. За ніч я телефонував Максові ще кілька разів. Проте результат залишався однаковим.
Я здався о шостій. Тихо зібрався, вийшов у коридор.
— Ти куди? — зупинив мене мамин голос. Вона випливла в коридор, як тінь.
— Прогуляюся перед школою.
— На Майдан?
— Ні, — вона мовчки дивилася на мене. — Чесно. Просто не спиться. Я зроблю коло по району і піду в школу. Я би сказав, якби їхав на Майдан.
Схоже, вона мені не повірила.
— Сподіваюся, ти зважуєш усі ризики, — після паузи промовила вона. — Ти вчора не вечеряв. Давай я тобі щось зроблю.
— Я не голодний.
Це була неправда. Живіт скручувало від голоду, але їжу не пропускало горло — його немовби здавило обручем.
Виходячи з дому, я не знав, куди мене понесуть ноги, проте на вулиці, у ранішніх зимових сутінках, раптом зрозумів, куди мушу піти.
Церковка на нашому районі була уродливим «новостроєм» московського патріархату — майже МАФ, дерев’яний зруб із яскравими друкованими іконами. Я заходив досередини заради інтересу, але не знайшов там нічого вартого моєї уваги. Проте в той день мені хотілося бути у подібному місці.
Доріжку до церкви мела згорблена бабка в чорному. Я зупинився перед входом і подивився на позолочені куполи.
— Чого тобі? Не бачиш, мету? — буркнула бабка.
— Храм відчинений? — я не звернув уваги на її тон.
— Що ти там забув?
— Помолитися.
Здавалося, її моя відповідь огорошила не менше ніж мене самого. Вона окинула мене швидким поглядом.
— Церква відкривається о восьмій.
— Мені дуже треба, — попросив я. Чомусь я був впевнений, що таки потраплю досередини.
Вона змірила мене довгим поглядом — зовсім як моя мама за п’ятнадцять хвилин до того.
— Ти наркоман, чи що? — підозріло уточнила вона. — Чого шляєшся так рано? Я тебе тут раніше не бачила.
Зненацька двері відчинилися, й на вулицю в хмарі запаху ладану визирнув батюшка у простій чорній рясі. Якби я знав, що двері не замкнені, я би просто обійшов бабку й зайшов досередини, хоч вона й охороняла вхід, як Цербер.
— Що тут за шум? — строго запитав він.
— Та от пристав, — вона вказала на мене віником. — Треба йому терміново помолитися, бач.
— Так нехай заходить, — промовив батюшка здивованим тоном, і я зайшов до церкви позв бабку. — Сповідуватися будеш? — запитав він, зачинивши за мною двері й змірявши поглядом мій рюкзак.
— Я не вірую.
— А хрещений?
— Звісно.
— У православ’ї?
— Так. У Володимирському соборі, — я не збирався навмисно з ним сваритися, проте повідомив йому цей шматок інформації, очікуючи виговору в стилі кланових воєн. Батюшка дійсно поморщився, але нічого не сказав.
— Гірше не буде. Усім є про що сповідатися.
Я роззирнувся навколо. Ця майже кічова церковка не мала нічого спільного з грандіозними храмами. Чи зазирав до неї Бог? Мабуть.
— Щоби сповідуватися, треба вірити в те, що ти зробив щось погане.
— Ти не вважаєш, що те, що ти зробив, було поганим?
Я озирнувся на нього.
— З чого ви взяли, що я щось зробив?
Батюшка коротко засміявся.
— Ну ти ж не вчора народився. Ми постійно щось робимо — інколи це хороші речі, інколи погані. Навіть якщо це просто думки.
— Ви живете в чорно-білому світі, — помітив я.
— Все зрештою можна зарахувати або до поганого, або до хорошого. Щось завжди переважає. Рідко буває так, щоби хорошого та поганого було порівну. В таких випадках розсуджує Він, — батюшка вказав очима вгору. Я теж подивився вгору, на кругле зображення Ісуса на стелі.
— Я прийшов просити про послугу, а не пробачення.
— Е-е-е, — він розсміявся. — Хіба в житті це так працює?
Я роздратовано видихнув, зробив глибокий вдих.
— Є людина… — почав я і замовк, відчуваючи, як смикаються губи. — Я не знаю, що до неї відчуваю. Але те, що я до неї відчуваю — це не те, що Церква заохочує.
Батюшка підійшов до мене ближче й поклав руку мені на плече.
— Якщо ти знаєш, що Церква це не заохочує, то знаєш, що відчуваєш до цієї людини, — жорстко, але співчутливо помітив він.
— Я не впевнений, наскільки сильне це почуття.
— Проте прийшов до Нього, хоча не віруєш. Якої послуги ти прийшов просити в Нього? Звільнити тебе від цього почуття?
Настала моя черга сміятися.
— Зберегти його. Цю людину, — тремтіння в обличчі повернулося. — Якщо для цього буде потрібно відмовитися від нього, я це зроблю. Але нехай з ним лише все буде добре.
— Ти би дійсно відмовився від нього в обмін на те, що з ним усе буде добре? Часто ми даємо обіцянки, які не збираємося виконувати. В Його очах це гріх.
Я витер долонею обличчя.
— Ні. Так. Якби це було прямою умовою — так. Але взагалі… ні.
— Що ж, принаймні ти чесний із собою. Бог засуджує гомосексуалізм…
— Я знаю, — слова батюшки чомусь змусили мене посміхнутися.
— Я так розумію, ти не каєшся.
На якусь мить я дійсно замислився про сповідь. Я знайшов поглядом дарохранильницю — у них точно є запасні Дари, я міг би попросити батюшку причастити мене прямо тут і зараз, без літургії. Він здавався приязним і міг піти на це — я з самого ранку нічого не їв і не пив. Але він мав рацію — я не каявся. А без каяття причастя втрачає сенс.
— Ні, — похитав головою я.
Батюшка стиснув моє плече й відійшов від мене.
— Все в Його руках. Якщо ти щиро молитимешся до Нього, Він прислухається до тебе. Але ти мусиш покаятися. Бо занапастиш свою вічну душу.
Я знову похитав головою.
— Щоб потім вічність жалкувати про те, чого не зробив?
Батюшка не намагався зупинити мене, коли я йшов із храму, хоча він явно мав що сказати. Я був йому за це вдячний.
Я вийшов під темне небо, пройшов повз бабку й повільно пішов до школи. В думках засіла тупа пустота. Я не знав, що робити з собою й з усім, що на мене звалилося. Їхати шукати його на Майдан? Обдзвонювати лікарні? Я не знав, де він жив, в яку школу ходив — лише район. Чомусь ми ніколи про це не говорили.
Школа виявилася зачиненою, тож я пом’явся біля воріт, набрав його ще двічі. Хотілося плакати від відчаю. Мене з вікна помітив сторож дядя Ваня.
— Ти чого там стоїш? — гукнув він. — Рано ще, сім п’ятнадцять. Час переплутав?
Я мовчки знизав плечима. Мені було байдуже. Він подивився на мене й поманив досередини, до своєї кімнатки, в якій на поличці працював маленький чорно-білий телевізор, що транслював події з Майдану. Я сів на ліжко поруч із ним, і ми вдвох утупилися в телевізор. Я бачив, як дядя Ваня стурбовано поглядає в мій бік, але, варто віддати йому належне, він не ставив жодних запитань.
Я вийшов з його кімнатки о восьмій тридцять, на початок першого уроку. В той день до школи прийшло ще менше людей — у класі нас було восьмеро. Ваню не пустили, а Ліза з Льошею прийшли. Побачивши мене, вона одразу повернулася до мене.
— Ну що?
— Без змін.
Вулиці центру наповнювалися тітушками, водометами та снайперами. З початком уроків відновилися й зіткнення, наче вони тільки й чекали, коли дітей відволічуть уроками. Хоча уроків у той день знову майже не було.
Раптом з’ясувалося, що снайпер у консерваторії — наш. Потім — що не наш. Посипалися новини про десятки поранених силовиків. Ми зустрічали їх радісними вигуками. Проте надходили й новини іншого штибу — про наших поранених, яких було у десятки, сотні разів більше. Тут і там вигулькували страшні фотографії, на яких впадало в око забагато червоного — наче художник випадково пролив на них червону фарбу. Ці новини ми зустрічали мовчанням. Я вдивлявся в обличчя кожного пораненого, намагаючись зрозуміти, схожий він на Макса чи ні. Невдовзі почали з’являтися фотографії загиблих. Вони лежали рядком біля «Козацького», запеленані в ковдри та прапори, немов немовлята.
Макс не відповідав. На великій перерві я вийшов у коридор, щоб набрати його у черговий раз, наштовхнувся на короткі гудки, сів на низеньку лавочку та закрив обличчя руками. Сліз не було: не було нічого. Можливо, його вже немає в живих, сказав собі я, готуючись до найгіршого. За найкращого сценарію — поранений або десь ув’язнений. Я вже не вірив, що з ним усе добре. Я торгувався з долею за менше з зол. У вухах шуміло.
Наближення Льоші я не бачив — звів голову, лише почувши якийсь шум. Він стояв переді мною, а в нього на руці майже висіла Ліза.
— Облиш його! — прошипіла вона.
— Це правда? — запитав він — у мене, зрозумів я з запізненням. Я дивився на нього, не розуміючи, що відбувається — він дивився на мене з виразом відрази й злості. Моє тіло розгадало все раніше за мозок і кинуло мене в холодний піт. Але язик ніби паралізувало. Я би, може, й запитав щось типу «Ти про що?», спробував би якось захиститися, відкараскатися від звинувачення — але натомість просто мовчки дивився на нього, відчуваючи, як швидко качає кров здуріле серце. — Це правда? Ти підор? — повторив Льоша загрозливо. Він зробив рух у мій бік, схопив мене за лацкани піджака й смикнув угору, змушуючи підвестися.
— Відпусти його, блять! — вискнула Ліза й штовхнула його — але Льоша, немовби гора, навіть не зсунувся з місця, продовжуючи тримати мене за лацкани й трусити. Зараз він мене вдарить, майже спокійно подумав я, бачачи замах, хоч він ще навіть не відпустив мій піджак. Я ніколи в житті не брав участі в бійках. Я боявся болю й конфліктів — але тоді мені майже захотілося, щоби він мене вдарив. Можливо, це би притупило той біль, що з’їдав мене зсередини.
І раптом між нами влізла Ліза — пірнула йому під лікоть, відштовхнула назад — і вліпила такого ляпаса, що його дзвін почули навіть в кінці коридору. Він отетеріло схопився за щоку, яка моментально стала наливатися червоним.
— Мене теж можеш побити! — закричала вона, йдучи на нього, як маленький, але гострозубий звір. — Ну, давай! Давай, чого чекаєш, ти, сука! Підарів хочеш бити? Ну так бий, давай! А ще можеш поїхати в центр, там якраз такі суки, як ти, теж вбивають підарів, які тебе, суку, захищають!
— Ти що, здуріла, заспокойся! — нарешті знайшов голос Льоша й простягнув руки — чи то захиститися від неї, чи то взяти її за плечі, але Ліза кидалася на нього, як осатаніла кішка.
— Тільки зачепи мене, я тебе прикінчу! — вищала вона, і я раптом зрозумів, що вона плаче — ридає, голосно й зло, не соромлячись і не приховуючи сльози.
У коридорі нарешті з’явилася перша вчителька — вона закричала й кинулася розтягувати Лізу й Льошу, намагаючись встати між ними двома, як кількома митями раніше намагалася вклинитися між мною і Льошею сама Ліза. Їй на підмогу вже бігло ще кілька вчительок і фізрук. У хаосі, що настав, я отетеріло підніс руку до носа й усвідомив, що з нього капає. Я опустив голову й затиснув перенісся, дивлячись, як кров забарвлює старий пошарпаний паркет між моїми черевиками. А ось і моя жертва, подумалось мені. Але з цим не до християнського Бога, з кривавою жертвою до старіших пантеонів. Нехай він лише буде живий. Живий — це єдине, що має значення. Навіть якщо йому щось ампутують, навіть якщо він десь у травмпункті без ока, без двох — лише би він був живий.
— Загородній! — крикнув на мене фізрук. — Що ви тут влаштували? — але я мовчав. Я би не зміг видушити з себе ні звуку, навіть якби захотів щось йому пояснити. — Так, з цим до медсестри, — він нарешті помітив кров, взяв мене під руку й майже потягнув по коридору. Я йшов, не здіймаючи погляду. Мені здавалося, що всі дивляться на мене й знають, через що майже відбулася бійка. Але водночас це наче відбувалося з кимось іншим, не зі мною. Якщо така ціна його життя, думав я — нехай. Все інше відійшло на задній фон.
У медсестри вже сиділа, досі ридаючи, Ліза. Побачивши мене, вона кинулася мені на шию.
— Вибач, вибач, це я винна! Це я йому сказала! Він не розумів, чому ти так переживаєш через Макса, — схлипувала вона, не звертаючи увагу на кров і мої намагання відсторонити її від себе.
— Крок в сторону, — скомандувала медсестра, рішуче відсовуючи її вбік. Вона уважно обдивилася моє обличчя, дала мені підставити під обличчя ниркоподібний лоток, поставила поруч пачку серветок. Взялася пальцями за мій ніс, намацала хрящ. — Перелому наче немає. Має саме пройти. А тобі зараз ще накапаю, горе ти моє, — і вона почала капати Лізі в стаканчик ще валер’янки.
За п’ять хвилин моя кровотеча минула, як і Лізина істерика. Вона сиділа поруч зі мною на кушетці, час від часу схлипуючи. Медсестра позирала на нас від столу поглядом поверх окулярів.
— Як ти дізналася? — запитав я. Мені здавалося, я добре шифруюся. В минулому житті я би вже задихався від страху. Тоді мені було майже байдуже. Якась нераціональна частинка мене повірила, що це ціна, яку я плачу за Максове життя. Кров закріпила мою угоду, думав я, немовби в лихоманці. Значить, він скоро має відгукнутися — набрати мене чи відповісти на мій дзвінок.
— Ти дивився на нього таким поглядом… Як на Льошу колись.
— Я завжди боявся, що якось так колись і спалюся, — визнав я.
— Не думаю, що це помітили ще хтось. Вибач, я дура. Я думала, що він нормальний. Мабуть, я просто обманювала себе.
— Все нормально, — збрехав я й нарешті опустив лоток, у якому вже набралося чимало крові.
— Не нормально, — зітхнула вона.
— Не нормально, — зітхнув я. — Але що зроблено, то зроблено. Та й… відверто кажучи, мені зараз майже все одно.
Вона з розумінням кивнула.
— Є якісь новини?
— Ні.
— Бачу, що вам уже добре, — вклинилася медсестра. — Ідіть давайте на уроки. Але спершу обоє вмийтеся. Яке брело, таке й стріло, — вона ще раз зиркнула на нас поверх окулярів і осудливо похитала головою.
Ми вийшли з медичного кабінету й побрели в бік туалетів. Вона знову зайшла зі мною до чоловічого — як колись давно, на початку семестру — наче в минулому житті. Тоді я теж був перемазаний у крові, пригадав я. А в тебе, Боже, непогане почуття гумору, подумав я.
Ми вмилися — вона змивала сльози та опухлість навколо очей, я кров, а потім вона висунулася у відчинене вікно та закурила.
— А в тебе немає виходу на його батьків? Може, зателефонувати їм? — раптом запропонувала вона.
Я невесело засміявся й неочікувано для самого себе простягнув до неї руку по цигарку. Вона без слів віддала мені свою, хоч я й запротестував, і запалила для себе нову.
— Як ти собі це уявляєш? Навіть якби в мене був вихід на його батьків.
— «Добрий день, я друг Макса, переживаю, бо він не відповідає на дзвінки ось уже другий день. Не підкажете, де він і що з ним?»
Я похитав головою.
— З чого їм мені вірити? А раптом я якийсь тітушка? Я ж не його друг і не його дівчина, вони мене навіть ніколи в житті… — я замовк. — У нього є дівчина.
— Що? — не зрозуміла Ліза.
— Вона може знати, де він.
Я поліз у ВК, знайшов його сторінку, відшукав в друзях Аню. Лише б у неї не були заблоковані особисті. Ліза зацікавлено перехилилася мені через руку.
— Симпатична, — прокоментувала вона.
— Ти зараз серйозно? — я подарував їй короткий погляд і вже майже поліз до Ані в особисті, коли раптом помітив, що вона має вказаний у профілі номер телефону. Я відчув напад запаморочення.
— Набирай, — чомусь пошепки звеліла Ліза.
Я сперся на підвіконня. Перед очима на мить почорніло — мабуть, від голоду. Я хапнув ротом морозного повітря. В голові трохи пояснішало. Я повернувся до сторінки Ані та нарешті набрав її номер.
За ці два дні я так звикнув до коротких гудків, що довгі майже здивували мене. Вони здавалися несправжніми. Ми з Лізою зустрілися поглядами. Вона притиснулась вухом на моєї долоні, що тримала мобільний, щоб підслуховувати. Це, а також лоскіт її волосся незрозумілим для мене чином додали мені сил.
Аня відповіла через три гудки.
— Ало, — майже пошепки промовила вона — так, начебто схилилася відповісти на мій дзвінок під парту. Урок, раптом усвідомив я. Вона ж, напевне, у школі.
— Це Нікіта, — промовив я і зрозумів, що не знаю, що казати далі. Вона знала, хто я — принаймні якщо вірити Максові. Вона також знала про те, що Макс мав до мене почуття, й відреагувала на цю новину спокійно. Але я все одно залишався для неї чужою людиною.
— Секундочку, — попросила Аня. Ми почули, як вона відсуває стілець, коротку приглушену розмову, звук незмазаних петель на дверях. — Все, я тут. Вибач, виходила з класу.
— Все окей. Вибач, що я дзвоню.
— Все окей. Ти з Максом?
Запала коротка пауза.
— Я хотів запитати те саме. Точніше, я хотів запитати, чи не знаєш ти, де ти. Він не відповідає на мої дзвінки. Вже другий день.
Тепер замовкла Аня.
— Він має бути на Майдані, — невпевнено промовила вона. — Він поїхав у вівторок, перетнувся там зі своїм татом і сказав, що буде з ним. Ми розмовляли у вівторок.
— Я теж розмовляв з ним у вівторок. А вчора він написав мені смс-ку, що з ним усе добре й він покинув Дім профспілок. Це було вчора зранку, десь о п’ятій. Але з тих пір його номер поза зоною досяжності. Я переживаю, що з ним… що з ним щось сталося.
— Не кажи так, — попросила Аня. — З ним усе добре. Наші батьки вчора розмовляли. Якби з Максом щось сталося, його тато сказав би моєму. Я зараз йому подзвоню. Я тебе перенаберу, — і вона кинула слухавку, не прощаючись.
Я опустився на підлогу, підперши лоб долонею. Ліза тихенько присіла поруч зі мною. Задзвенів дзвоник на перерву, проте ми не звернули на нього уваги. Потягнулися хвилини. В туалет зайшли якісь молодшокласники.
— Це чоловічий туалет, це чоловічий туалет! — запищали вони, побачивши Лізу.
— Ану пішли звідси! — гримнула вона, і вони відступили у коридор, кидаючи в неї злі погляди й щось бормочучи.
Задзвенів дзвінок на урок, і коридор перед туалетом поступово затихнув. Ліза полізла в інтернет.
— Силовики здаються в полон, — читала вона мені, поки я дивився в нікуди. — У магазинах і на заправках черги. Снайпери використовують бойову зброю. Виклали списки убитих! — це останнє трохи оживило мене. Вона дала мені в руки телефон, і я почав сканувати список. Максового імені серед них не було, проте останнім у списку значився «невпізнаний», і я зачепився за нього оком.
Нарешті ожив мій телефон. Ми кинулися до нього — дзвонила Аня.
— Ало!
— Максів телефон не відповідає. Але я говорила з його татом, — тремтливим голосом повідомила Аня. — Він сказав, не знає, де він, але що з ним усе добре. Що вночі з ним усе було добре.
— Але чому його телефон не відповідає! — крикнув я і стиснув руку у волоссі. Багато хлопців на моєму місці вгатили би кулаком у стіну. Саме так за кілька тижнів потому зламає руку Льоша, коли Ліза відмовиться повертатися до нього.
— Я не встигла запитати. Він кинув слухавку. Він попросив не телефонувати, — голос Ані звучав винувато й налякано. Я відчув вину — схоже, до мого дзвінка вона не переживала через Макса.
— Дякую, — промовив я. — Будь ласка, набери мене, якщо щось дізнаєшся.
— І ти мене, — тихенько попросила вона, і ми роз’єдналися.
— Кілька годин тому з ним усе було добре, — спробувала розвеселити мене Ліза.
— Уже майже обід, — похитав головою я. — Це не кілька годин. Він міг померти сотню разів за ці півдня.
Я підвівся й рушив — кудись. Я не знав, де мої речі. Коли фізрук потягнув мене до медсестри, вони залишилися на лавочці у коридорі. Я не знав, який зараз урок. Щоденник із розкладом лежав десь у моєму рюкзаку. Ліза тяглася за мною на дистанції в метр, немовби даючи мені простір.
Я вирішив піти в наш клас. Відчинив двері — але наша класна якраз вела урок.
— Ви чого не на уроці? Який у вас урок? — закричала вона на нас. Їй явно вже донесли про бійку.
— Пішли, — потягнула мене Ліза. Вона пам’ятала розклад. Мала бути англійська.
Ми потягнулися на четвертий поверх. Біля самих дверей я усвідомив, що Льоша, мабуть, у кабінеті, і мені доведеться сидіти за партою перед ним. У той момент я не мав ні сил, ні бажання розбиратися з цією проблемою.
— Я би запропонувала змотатися, — поділилася Ліза, помітивши моє небажання заходити до класу, — але дядя Ваня нікого не відпускає без дозволу класної.
Я привалився до стіни біля дверей і беззвучно заплакав. З-за дверей долинав голос вчительки, вона щось розповідала англійською. Я опустився на підлогу й обійняв себе руками. Мене накрило такою хвилею розпачу, що хоч кидайся з вікна.
— Ходімо відійдемо до вікна, — наче читаючи мої думки, запропонувала Ліза. Ми відійшли до вікна, я сів під батареєю, обійняв свої коліна і сховав у них обличчя. Вона гладила моє плече, нічого не кажучи. А що вона могла сказати?
Десь у той момент завібрував мій телефон. Аня, подумав я, і мене скувало страхом. Вона щось дізналася, вирішив я, і це щось нехороше. Я витягнув телефон — але телефонували з невідомого номера. Чомусь це здалося мені ще гіршою прикметою. Хтось побачив усі пропущені на його телефоні та набирає повідомити мені по його долю, бо думає, що я брат чи батько — хто ще буде надзвонювати людині з такою інтенсивністю?
Я прийняв виклик і притиснув телефон до обличчя, відчуваючи на собі погляд Лізи.
— Це Макс, — видихнув динамік разом із хмарою людського гомону. — Ти як?
— О Боже… — промовив я та подавився власними словами. — Макс…
— Що трапилося? — стривожився він. — Де ти?
Я коротко й істерично засміявся.
— Я в школі. Де ти ?! Ти не відповідав два дні! Що з тобою? Ти в порядку?! — я задихнувся повітрям і замовкнув.
— Я в Михайлівському соборі. Я в порядку. Живий і здоровий. Я віддав свій телефон тату, бо його телефон розтрощила куля. Він теж живий і здоровий, — відрапортував він. — Нікіт? Нікіт?
Я беззвучно плакав.
— Дай мені послухати свій голос, — попросив я. На цьому Ліза встала та відійшла, щоб дати нам трохи приватності. Вона стояла посеред коридору, склавши руки на грудях, і немовби захищала мене від потенційних цікавих очей і вух, хоч коридор стояв порожнім. — Я стільки за цей час передумав. Я думав, що тебе вбили, — мій голос переривався кожні кілька слів. — Я би навіть не дізнався про це. Я би навіть не побачив твого тіла. Хіба що на фотографіях…
— Нікіт, — вкотре повторив Макс, немовби не знав, що ще сказати. Він промовив моє ім’я пошепки, майже з болем у голосі. — Я ж Безсмертний, — спробував пожартувати він, проте жарт не вдався.
— Ти не безсмертний! — крикнув я. — Це не фанфік, розумієш? Це не книга і не фільм, Макс! А ти не головний герой, хоч ти й любиш себе ним уявляти! Ти смертний! Розумієш ти чи ні?! Смертний! І навколо тебе помирають люди! Повертайся додому, Макс… Їдь додому, там впораються без тебе.
— Якщо так думатимуть усі…
— Так-так, «хто, якщо не ми…» Але тобі шістнадцять! Тебе там не повинно бути! Ти дитина, Макс! Ти підліток! Ти маєш бути у школі.
— Я чоловік, я маю захищати своїх, — заперечив він. — Воєнний час вносить свої корективи.
— У нас не воєнний час.
— Ти не бачив, що тут відбувається, — після короткої паузи тихо промовив він.
— Я постійно стежу за новинами.
— Жодні новини це не передадуть.
Я закрив очі вільною рукою. Я не знав, що ще сказати, як вмовити його поїхати з Майдану. Мабуть, десь глибоко всередині я вже знав Макса з його ослячою впертістю та розумів, що всі розмови даремні. Він теж мовчав.
— Ти що, плачеш? — раптом запитав він, мабуть, почувши, як я втягую носом повітря.
— Так, — легко визнав я.
— Через мене?
— А через кого ще, ідіот? — я засміявся крізь сльози.
— Це через те, що ми не пішли в кіно? — уточнив він, намагаючись розсмішити мене.
— Нахуй мені твоє кіно, — знову схлипнув я.
— Ну припини, — попросив він. — Ти розриваєш мені серце.
— Це ти розриваєш мені серце! Я тебе вже встигнув поховати!
— Мене так просто не поховаєш.
— Ой, тільки давай не будемо іти на нове коло.
Він затихнув. Я думав, що він кине слухавку, здавшись. Проте Макс не здавався на півдорозі.
— Розкажи мені якийсь факт про релігію, — попросив він.
Я витер очі долонею. У мене на язику крутилися десятки фактів про релігію, які я приготував для нього. Мормони вірять, що Ісус був у Америці після воскресіння. Африканці зображають Діву Марію та маленького Ісуса чорними, а азійці — азійцями. Жінка ніколи не може досягти просвітлення та стати Буддою. Але я не скористався жодним із них.
— Я сьогодні був у церкві, — признався я замість цього.
— Що ти там робив?
— Хотів помолитися, — я зробив паузу, але Макс мовчав, притихнувши. — Але натомість посварився зі священником.
— Московський патріархат?
— Так. Але не через це. Він хотів, щоби я покаявся. Але мені ні в чому каятися. Я… я згадав тебе, і він розгадав, які між нами стосунки. І хотів, щоби я покаявся. Я не покаявся.
— От і добре, — тихо промовив Макс. — Якби ти покаявся, це би означало, що ти хочеш припинити.
— Я не хочу припиняти.
— І я не хочу.
Ми помовчали, прислухаючись до дихання один одного. Мені так хотілося приторкнутися до нього — хоча би до ліктя, хоч на одну коротку мить. Майнула думка: я поїду на Майдан — але я одразу відкинув її. Що я буду там робити? Лише заважатиму. А що як моя присутність відволіче його, і він зробить фатальну помилку?
— Розкажи мені, як ти. Що там на Майдані?
— Важко. Дуже багато поранених, — він стишив голос. — Вони стріляють усім підряд і цілять в голову, шию, серце. Тата врятував паспорт і мобільний. Мобільний вщент, паспорт з діркою — але до шкіри не дійшло, лише синець. Тому я віддав йому свій мобільний — йому він потрібен більше, він координується з іншими сотнями. Але все добре. Вони налякані. Ми просто так не даємося, вони це бачать і це їх лякає. Ми переможемо — це лише питання ціни та часу.
— І скільки це ще триватиме? Тиждень? Місяць? Рік?
— Я не знаю, Нікіт. Ніхто не знає.
— Коли ти поїдеш додому?
— Мабуть, сьогодні ввечері чи завтра зранку, залежно від ситуації, — зітхнув він і посміхнувся — я чув посмішку в його голосі. — Хочу помитися та поспати у своєму ліжку. Але зараз відходити небезпечно. По мені одразу зрозуміло, де я був. Я весь в кіптяві, бруді та… та в крові. Не своїй. Зі мною все добре, — швидко додав він.
— Я дуже радий чути твій голос.
— І я твій. Мені не вистачало наших розмов. Мені тут уже сигналізує тато, він хоче мобільний назад і йти на барикади.
— Ти підеш з ним?
— Мабуть. Я обов’язково наберу тебе за кілька годин, добре? Або принаймні напишу смс-ку. Пообіцяй, що не будеш переживати.
— Не пообіцяю. Пообіцяй, що будеш обережним.
— Буду старатися, — зітхнув він. — Добре, я мушу іти. Я… — він запнувся.
— Іди, — поспішно відказав я. Мені здалося, що я знаю, що він збирався сказати, але так і не сказав.
— Іду, — погодився він. Мить, другу ми прислухалися до дихання один одного. Я не хотів прощатися. Мені здавалося, що поки він говорить до мене, він у безпеці. — Все, я пішов, — промовив він із жалем і від’єднався.
Я опустив мобільний і виснажено завмер, дивлячись в нікуди. Ліза почула, що я припинив говорити, підійшла й сіла поруч зі мною на підлогу.
— Хочеш подивитися на фото? — запитала вона.
Я байдуже знизав плечима, тож вона взялася гортати фото з Майдану — вбиті, поранені, кров, кров, кров, священники, люди в сльозах і кіптяві, і все чорне, покрите шаром гару від диму шин.
Задзвенів дзвоник на перерву. З класів повитікали маловодні потічки учнів — в галасі майже не чулося сміху, лише схвильовані голоси. Всі вони говорили про одне.
З кабінету англійської вийшов і Льоша. Він рушив у протилежний від нас бік, потім озирнувся й побачив нас. Ліза виставила в його бік фак і напружилася, як маленька войовнича пташечка. Льоша помітно завагався, але попрямував у наш бік. В іншій ситуації, в інший день спостерігати за ним було би майже кумедно. Дивлячись на мене, він демонстративно хмурився, а переводячи погляд на Лізу, робив благальні очі. Вона звелася на ноги. Я теж звівся. Вона зробила крок назустріч Льоші, закриваючи мене своїм тілом. Я хотів потягнути її за руку назад, проте не зробив цього. Вона би скинула мою руку, та й Льоша міг би сприйняти це не найкращим чином.
— Класуха сказала підійти до неї, — повідомив він.
— Зараз підійдемо, — відповіла за нас двох Ліза. Він хотів сказати ще щось, але явно не в моїй присутності. Ліза удала, що не зрозуміла його рухів очима. — Іди, ми самі знайдемо дорогу.
Льоша відійшов. У нього були очі побитого собаки, і мені стало його жаль. Як-не-як, я довгі роки любив його — як друга і як хлопця. Такі речі не зникають у момент.
Ми повільно рушили до свого класу, де на нас уже чекала розлючена класна керівничка.
— Щоденники на стіл, — скомандувала вона, лише побачивши нас. Я помітив свій рюкзак на полиці в кінці класу, байдуже витягнув з нього щоденника й приніс їй на стіл. Мені було все одно. Мене не їло навіть почуття несправедливості, адже в жодну бійку я не вв’язувався. Про які щоденники може йтися, коли Макс досі на Майдані? Живий і здоровий, але досі на Майдані, де продовжують вмирати люди. — Ви зовсім подуріли? Влаштувати бійку! У випускному класі! Поки в країні таке коїться? — класна керівничка люто гортала мій щоденник, шукаючи потрібний тиждень. — Де батьківський підпис? Батьки взагалі дивляться щоденник? Мені набрати батька? Чому не заповнений розклад на цей тиждень? Домашню роботу вам не задають? — стріляла вона в мене словами й поглядами.
— Не влаштовував він жодних бійок! — заступилася за мене Ліза. — Це Клименко на нього наскочив!
— Я не з тобою розмовляю! — холодно обірвала її класна керівничка. — А ти що язик проковтнув? — це вже до мене.
— Пишіть, що хочете, — кинув я.
— Ти мені ще будеш указувати, що робити?! — зовсім збісилася вона. — Все, я викликаю в школу батька.
— Викликайте. Він не прийде, — усміхнувся я. — У нього нова сім’я і маленька дитина, йому не до мене.
Вона подивилася на мене, і я побачив у її очах натяк на сумнів і жаль. Але вона не дала їм сколихнути свою позицію.
— Значить, мати. На Майдані гинуть люди, а ти, подивись на себе, дорослий лоб, вв’язуєшся в бійку. Вашу б енергію — і туди, на барикади.
Я хотів розказати їй все як є. Я хотів відповісти: «Знаєте, мені так похуй на те, що ви там збираєтеся написати мені в щоденник. Людина, яку я, схоже, кохаю, зараз там. І це теж «здоровий лоб», йому, як і мені, шістнадцять, і через таких, як ви, він вирішив, що його місце там, а не тут, у школі, як і личить будь-якому шістнадцятирічці. Тож пишіть уже швидше й відпускайте мене, у мене й без вас вистачає проблем». Але я не був дурачком, тож нічого такого не сказав, а лише мовчки вислухав, що вона мала мені сказати, взяв щоденник та сховався на задній парті.
Останній урок я просидів у телефоні, навіть не приховуючи цього. Ніхто не звертав на мене уваги — вчителька сказала нам читати параграф, але взагалі не контролювала, чим ми займаємося. Я моніторив новини. З'являлися численні повідомлення про те, що депутати тікають за кордон, що АЗС зачиняються, що в магазинах порожні полиці, що в Києві таки вводять надзвичайний стан. Але з самого Майдану новин не надходило. Я не знав, як це трактувати — що ситуація покращилася й повідомляти просто немає про що чи що все без змін і так само небезпечно.
Я вийшов зі школи з відчуттям полегкості. Мені хотілося опинитися наодинці з собою та розпрощатися з цим жахливим днем, який все не закінчувався. Мені хотілося, щоби все стало як раніше, якийсь тиждень тому — коли ми з Максом зідзвонювалися щовечора та переписувалися протягом дня і я не мусив тамувати дихання, сподіваючись, щоб його не вбили.
Близько четвертої Захарченко оголосив про видачу силовикам бойової зброї, і ми з мамою завмерли в очікуванні нового кривавого потоку. Але його все не наставало — замість нього прийшла нова хвиля затишшя. Ми ще не знали, проте кульмінація кількамісячного протистояння вже минула. Ми ще не знали, але ми вже перемогли.
*
— Ми їдемо в Межигір’я, — без привітання випалив Макс у суботу, коли я відповів на його дзвінок о пів на десяту ранку. — Поїдеш з нами?
Я все ще лежав у ліжку. В п’ятницю я не пішов до школи — мені було необхідно виспатися після двох безсонних ночей і неймовірно стресових днів. Побачивши моє бліде від голоду та втоми обличчя, мама сама запропонувала мені залишитися вдома, що лише зіграло мені на руку. Хвиля адреналіну зійшла, й на ранок я повною мірою усвідомив можливі наслідки того, що Льоша тепер знає мій секрет. Цілком можливо, що це вже ніякий і не секрет, подумав я, але думка чомусь не викликала хвилю жаху. Страху, переживань — так. Але це був не кінець світу.
— Поїду, — погодився я раніше, ніж устиг задуматись над цим, а також над тим, хто такі «ми». Янукович втік тої ночі, влада перекладала відповідальність із одних пліч на інші, силовики по всій країні відступали. Майдан все ще потрясав зброєю, очікуючи підстави, готуючись до повторного наступу — але він не починався. Країна принишкла, ще не до кінця вірячи в перемогу, але вже починаючи усвідомлювати й святкувати її.
— Зможеш бути на Мінській за годину? Ми тебе там підберемо.
— Постараюсь.
Я максимально швидко зібрався, причесався, навіть набризкався одеколоном, який мені на попередній день народження подарував батько, й вирушив у дорогу.
На Мінській мене підібрав джип, за кермом якого сидів тато Макса. Поруч з ним сидів якийсь чоловік, який виявився татом Ані. Сам Макс знайшовся на задньому ряду — поруч із Анею. Побачивши її, я трохи прив’яв, проте навіть її присутність не змогла приглушити моєї радості та полегшення від розуміння того, що Макс дійсно живий і здоровий. Він сидів посередині, між мною і Анею, притискаючись до мого стегна своїм стегном. Цього було мало, так мало — проте після тих пекельних двох днів я був готовий вдовольнитися й лише цим мізерним контактом.
Всю дорогу до Межигір’я говорили в основному чоловіки — вони лише для проформи запитали, звідки ми з Максом знаємо один одного, й швидко втратили до мене інтерес. Аня дивилася у вікно, а ми з Максом перемовлялися поглядами. Мені хотілося взяти його за руку. Але я лише притискався до нього ногою.
На під’їзді до Межигір’я нас зустрів довжелезний затор. Люди йшли повз нас по весняному болоту, несучи прапори й вигукуючи звичні гасла. Машини сигналили довгими гудками.
— Треба десь паркуватися, — вирішив Максів тато.
З кілометр до резиденції ми йшли пішки разом із людським натовпом. Дорослі пішли вперед, лише час від часу озираючись, щоб не загубити нас, а Аня, як з’ясувалося, взула слизьке взуття й через крок послизалася, трохи не зариваючись носом у сльоту. Ми з Максом взяли її під руки, щоб не дати звалитися в чорне болото.
— Нарешті я тебе побачила, — доброзичливо помітила вона, коли ми опинилися далеко від їхніх батьків. — Макс лише про тебе й говорить. Ай! Вщипнув мене, от ти падлюка, Безсмертний! Я ще зараз розкажу йому, що саме ти говорив. Ай!
— Я тоді розкажу, як ти вищиш, коли він виставляє новий фанфік.
Я подивився на Макса поверх її голови. Він дивився на мене зі смішинкою в очах. Аня штурхонула його кулаком у ребра, але він навіть не поворухнувся.
— Ти можеш лобіювати через нього свої сюжети.
— А ти думаєш, оце все, — вона обвела рукою нас із Максом, — випадковість? Я це все навмисно підлаштувала, щоб впливати на твою творчість.
— Моя ти свашечка, — з награним розчуленням протягнув Макс і поцілував її в маківку. Я мав би відчути ревнощі — але вони не прийшли. Макс тримав її під руку, але дивився, не спускаючи погляду, на мене.
— Не бійся, я залишу вас удвох, коли зайдемо. Придумаю щось і причеплюся до тата.
— Скажи як є, — запропонував Макс. — Не треба нічого видумувати.
— Що у вас побачення? Не думаю, що їм треба це знати. Скажу, що у вас якась чоловіча розмова. І пристану до іншої чоловічої розмови.
Макс промовчав. Вони з Анею обмінялися поглядами як люди, які знають одне одного багато років — тоді я ще не вмів читати їхні безсловесні розмови.
Біля входу стовпився великий і по-злому веселий натовп. Здавалося, крапля, іскра — і він кинеться трощити резиденцію. Але він не кинувся.
Ми минули ворота, пройшли довгою дорогою вздовж високих за туй за парканом і потрапили на територію Межигір’я. Тут було чисто — значно чистіше, ніж на підході. Аня від’єдналася від нас і взяла під руку тата, підморгнувши нам наостанок. Ми з Максом незграбно засунули руки в кишені й рушили повільним кроком в протилежний бік від того, який вибрали батьки з Анею. Я нарешті відчув, що можу вільно дихати й говорити. Нехай навколо нас снували люди в майданівському вбранні — каски, камуфляж, бити — я зрозумів, що можу говорити без страху. Ще тиждень тому я не вважав би такі умови безпечними.
— Бачиш, я ж казав, що вона нормально до всього поставилася, — кинув Макс.
— Вона мила, — визнав він.
Макс посміхнувся.
— Дивись щоб ще я не почав ревнувати.
— Я не ревную.
— Добре. Я не люблю брехати, тож якщо реальна причина ревнувати з’явиться, я розповім тобі все сам першим. І від тебе я очікую того самого у відповідь.
— Як ти розповів Ані?
— Так, як я розповів Ані. Хоча те, що було — є — між нами з нею — це зовсім не те, що зараз між нами з тобою.
Ми повільно йшли стежкою, що вела до води. Вона розливалася попереду широким темним полотном, подекуди біліли залишки криги. Трохи збоку ми побачили людей, що копошилися біля самого бетонного берега, як мурахи — пізніше ми дізнаємося, що це водолази, які виловлюють затоплені документи та зброю. Я подивився на Макса, на його гармонійний профіль з темною щетиною на щоках і підборідді, поки він дивився на водолазів. В анфас його ніс здавався зашироким, брови — загустими, а щелепа — заважкою, проте його профіль був красивим класичною, загальновизнаною красою.
— Я так хочу тебе обійняти, — прошепотів я, дочекавшись, поки люди, що йшли нам назустріч, залишилися в нас за спинами. Замість відповіді Макс мовчки повернувся до мене, обійняв і стиснув у своїх обіймах. Після секундного вагання я обійняв його у відповідь. — Я так переживав…
— Вибач.
— Не вибачайся.
— Ні, я мушу, — твердо промовив він мені у волосся. — Я мав би попередити тебе. Я мав би подзвонити або написати раніше. Я міг би дати тобі номер мого тата. Я міг би пояснити всю ситуацію. Я вчинив неправильно, занадто зануритися в те, що відбувалося навколо, й змусив тебе хвилюватися без причини. П’ятдесят сім пропущених! Я мушу просити вибачення за кожен із них. Це більше не повториться.
Він збрехав — і стримав своє слово водночас. Це повторилося — повторювалося багато разів, тяглося тижнями й місяцями, переростаючи в роки з короткими кількамісячними передихами. В майбутньому він змусить мене хвилюватися так сильно, що ці два дні здалися би мені дурницею в порівнянні, якби я знав усе наперед тим прохолодним лютневим днем. Але з того часу він справді завжди телефонував мені, щоби попередити, що на якийсь час зникне, й усе розповідав — тою мірою, якою міг розповідати, не порушуючи присягу та наказ.
— Перестань. Ти живий — це головне. Ти робив важливу справу. В той момент вона була важливішою, ніж я. Я розумію. Я не злюся на тебе. Чесно. І не напрошуюсь на вибачення.
— Вона була важливою, але не важливішою за тебе. Люди стоять на Майдані не для того, щоби стояти на Майдані. Якби не було тебе, Ані, моєї родини — навіщо би мені там бути? Протистояння змусили мене забути, що за дубом — ліс.
Він поцілував мене в скроню. Він не ховав цей поцілунок, проте навряд чи хтось би його помітив, а помітивши, подумав зайве. З боку ми виглядали як побратими, які випадково зустрілися після довгої битви в місці тріумфу. Це був наш другий поцілунок. Ми повільно розступилися.
— Що там взагалі було? — тихо запитав я. — Що ти там робив?
Ми дійшли до води й зупинилися на березі. З річки линув холодний вітер, який продирав до кісток. Я натягнув шапку нижче на вуха.
— Що й завжди. Розбирав бруківку, готував коктейлі, укріплював барикади. Потім ми носили поранених. В Дім профспілок, а коли його підпалили, у Михайлівський.
— Поранених? Звідки?
— З Інститутської.
— Ти лише носив звідти поранених чи…
— Чи.
— Як тобі дозволили?
— Думаєш, там просять паспорт? — гмикнув Макс. Ми стояли й дивилися на річку, заклавши руки в кишені.
— І що, було хоч одне потрапляння?
— Одне чи два.
— Бруківкою чи коктейлем?
— І тим, і тим. У мене дванадцять зі жбурляння тенісного м’ячика по фізрі.
— У мене дев’ять, — посміхнувся я.
Макс раптом щось згадав, зазирнув в один рукав, потім в інший, показав мені — вздовж передпліччя тканина обвуглилася до сіруватої підкладки. Я раптом зрозумів, чому в машині пахло гаром і димом — від їхнього просякнутого Майданом одягу.
— Трохи розлив, коли замахувався, і рукав спалахнув. Одразу потушили, тож обійшлося. Таке часто трапляється, — він хизувався переді мною, як личить хлопцю його віку, применшуючи свої здобутки й знаючи, що я знаю, що він їх применшує. Це працювало. Але мені хотілося, щоби він хизувався чимось іншим, більш відповідним його віку.
— Як думаєш, ти когось убив?
— На жаль, ні.
— На жаль?
— Око за око. Біблійна заповідь, — він повернувся до мене обличчям і посміхнувся.
— Це не заповідь.
— Ти зрозумів, що про я.
Неподалік від нас зупинилася пара — він у помаранчевій будівничій касці, вона у великій білій футболці з червоним хрестом поверх куртки. Вони трималися за руки й мовчки дивилися на воду, як ми з Максом. Ми відвернулися й рушили вздовж води далі. Мені теж хотілося взяти його за руку, але натомість ми навіть не торкалися плечима. Я — боявся, Максу ж це, мабуть, просто не спадало на думку. Він нічого не боявся — мій прямолінійний, як рейки, і невідворотний, як потяг, Макс. Простягни я долоню — й він взяв би її, не зважаючи ні на кого: ні на озброєних людей навколо, ні на свого батька, ні на Бога — на виду у всього світу. Він ніколи нічого не приховував і не йшов на поступки з совістю. Зовсім скоро життя накаже його за цю принциповість, але поки що ми гуляли Межигір’ям, не знаючи, що нас чекає попереду, а просто насолоджуючись присутністю один одного.
Я міг би розповідати нашу історію й далі — день за днем, місяць за місяцем, рік за роком, проте часом вдалість твору залежить від вміння визначити правильний момент для його кінцівки. Чи можу я сказати, що фінал цієї історії щасливий? Не знаю. 22 лютого 2014 я відчував щастя. Попереду на мене чекало немало щасливих днів, проте багато й сумних, самотніх, адже наша з Максом історія не завершується з цією розповіддю. Ми не залишаємося у 2014 році, на березі Межигір’я, поки камера віддаляється, віддаляється, віддаляється. Наші життя не завмирають у той день, 22 лютого 2014 року — вони рухаються крізь потік часу — без мети, без очікування кульмінації, фіксуючи криву злетів і падінь, хороших і поганих днів, теплих вечорів і прохолодних світанків.
Бо ж зрештою, ми не герої фанфіка. Хоч інколи мені й важко повірити в реальність нашої історії.